Розвиток трансформаційних і інтеграційних процесів у країнах східної Європи , включно і України (2006-2007роки)

Вступ.

1. Роль України в міжнародних інтеграційних процесах..

2. Особливості інтеграційних процесів у Східній Європі.

3. Розвиток інтеграції в ЄС та вплив розширення ЄС на Україну.

4. Імовірні напрямки розвитку інтеграції в Україну.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сьогодні інтеграційні об’єднання носять регіональний характер і розрізняються за глибиною процесів, що відбуваються у межах угрупування.

До передумов міжнародної економічної інтеграції можна віднести:

- належність (близькість) рівнів економічного розвитку й ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються;

- географічну наближеність країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків спільних кордонів і економічних зв’язків, що історично склалися;

- наявність спільних економічних та інших проблем, що поставили перед країнами в галузях розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо;

- демонстраційний ефект. У країнах, що створили інтеграційні об’єднання, зазвичай, відбуваються позитивні економічні перетворення (прискорення темпів економічного зростання, зростання зайнятості, зниження інфляції, підвищення рівня добробуту та інше;

- появу „ефекту доміно”. Після створення інтеграційного об’єднання країни, що залишаються поза його межами, зустрічаються з певними труднощами, пов’язаними з переорієнтацією економічних зв’язків країн, що входять до угрупування, одна на одну.

Все це може призвести до скорочення торгівлі країн, що не є членами об’єднання. Деякі з цих країн не хочуть залишитися поза межами інтеграційних процесів. Вони дуже швидко підписують двосторонні угоди про торгівлю та інші економічні стосунки з країнами – членами інтеграційного об’єднання.


1. Роль України в міжнародних інтеграційних процесах

Україна прагне стати рівноправним партнером у стосунках з європейськими державами і часто можна почути про «прагнення України увійти в Європу», але ж Україна і є європейською країною в географічному та історичному вимірі. Наша країна уславила Європу іменами своїх синів і дочок протягом багатовікового розвитку, а тому розмови про її неєвропейський статус є недоречними.

Сучасний етап української історії - це період подолання багатьох бар'єрів, упереджень та стереотипів, зокрема - стереотипу меншовартосності українця.

Інтеграція - сукупність процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, військових, економічних структур або етносів у рамках однієї чи кількох держав з метою протидії деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам; це наслідок і форма прояву інтернаціоналізації всього суспільного життя - однієї з провідних тенденцій світового цивілізаційного розвитку, якому належить важливе місце у житті європейських держав з другої половини XX століття.

Інтеграційний процес в Європі пройшов уже ряд стадій розвитку: 1948 р. - створення Оборонної Організації Західного Союзу, 1957 р. - оформлення ЄЕС - Європейського Економічного Співтовариства, 1 992 р. - підписання Договору про Європейський Союз.

7 лютого 1992 р. у нідерландському місті Маастріхті міністри закордонних справ та міністри фінансів країн - членів ЄЕС (Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Італія, Ірландія, Португалія, Греція, Франція, Німеччина, Велика Британія) підписали Договір про Європейський Союз, що передбачає поетапну трансформацію ЄЕС у новий економічний, валютний, а в перспективі і політичний Європейський Союз. Метою діяльності ЄС є розвиток економічної інтеграції, здійснення єдиної політики у відносинах з іншими країнами, створення європейської валютної системи, єдиного внутрішнього ринку. Прийнято програму довгострокового стратегічного розвитку Європи, що передбачає: впровадження єдиної валюти - «євро», часткову відмову від суверенітету в галузі зовнішньої та військової політики, розширення прав основних інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів культури, охорони здоров'я, створення єдиного євро уряду. Якщо здійсниться практична реалізація ідеї, Європейський Союз перетвориться на економічну наддержаву, яка політично значною мірою реалізує ідею Сполучених Штатів Європи.

За цих умов Україні доцільно принципово і стабільно розглядати перспективу загальноєвропейської, а далі й трансатлантичної інтеграції цілковито здійсненною, а проходження етапу ринкових перетворень і суспільної демократизації держав Центрально-Східної Європи і колишнього СРСР на засадах верховенства міжнародного права обов'язковою передумовою приєднання до інтеграційних процесів на теренах економічно розвинутих країн та водночас зміцнення європейської і загальносвітової стабільності[6, c. 6-7].

Україна стратегічно зацікавлена в реалізації домінуючої серед західноєвропейської і північноамериканської спільної думки про те, що першочерговою метою політичного курсу держави на перехідному етапі має бути створення механізмів та інститутів сприяння демократичному процесу та забезпечення громадянських прав і прав людини. Лише на цій основі можливе успішне подолання колишнього розколу Європи та недопущення нових поділів і відновлення ворогуючих або нестабільних політичних систем.

Характерною особливістю нинішнього етапу є зближення України з Європейським Союзом, що знаходить своє підтвердження у підписанні партнерських документів. Так, 1994 р. лідери Євросоюзу й України уклали угоду про партнерство та співробітництво (УПС). У наступні роки були підписані галузеві угоди між Україною і ЄС, вони ґрунтуються на принципах партнерства, політичного діалогу, передбачають співпрацю у багатьох галузях суспільної діяльності.

Україна - НАТО. Важлива подія у відносинах Україна - НАТО сталася 7 травня 1997 р.: у Києві було відкрито інформаційний центр НАТО (це перший центру країні, що не входить до Альянсу). Центр покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО. З відкриттям цього центру почалася структуризація відносин по лінії Київ - Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці.

29 травня 1997 р. у Сінтері (Португалія) параховано Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. Країни - члени Альянсу визнали Україну частиною нових демократій Центрально-Східної Європи. На цій церемонії були присутні міністри всіх 16 країн - членів НАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент України та глави держав і урядів підписали Хартію про особливе партнерство на саміті НАТО в Мадриді в липні 1997 р. Указом Президента України від 15 вересня 1998 р. створено Місію, до складу якої входять два основних структурних підрозділи - політична секція на чолі з радником та Військове представництво на чолі з військовим представником, який за посадою є військовим радником глави Місії. Основним завданням Місії є:

- забезпечення реалізації політики України у відносинах з НАТО;

- представництво України при НАТО, її органах та підтримання з цією організацією офіційних відносин; забезпечення постійних контактів з політичними і військовими структурами НАТО, представництво України в РЄАП та її органах;

- участь у роботі органів РЄАП, Програмі НАТО «Партнерство заради миру», комісії Україна - НАТО, спільної групи Україна - НАТО у сфері планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру, спільної робочої групи з питань військової реформи та інших спільних органів.

НАТО відстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. На відміну від окремих політичних сил сусідніх держав, НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір. Виходячи з цього, Рада національної безпеки і оборони України оголосила курс на майбутній вступ України в НАТО.

Можливість визначення та реалізації узгоджених механізмів співпраці між ЄС та Україною на найближчий період та віддалену перспективу, яка передбачається відповідним рішенням Єврокомісії, має бути максимально ефективно використана українською стороною. Потрібно творчо осмислити досвід країн першої хвилі євроінтеграційного процесу, зробити все, аби уникнути помилок, яких припустили країни Центральної та Східної Європи[2, c. 48-49].

Стратегічними перспективами фундаментальних системних трансформацій, що мають бути здійснені, є:

- реалізація стратеги випереджального розвитку, яка має забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні на рівні не нижче 6-7% (у 1,5-2 рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС), подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-членами ЄС;

- опанування інноваційної моделі структурної перебудови та зростання, реалізація якої має забезпечити істотне підвищення конкурентоспроможності української економіки, ствердження України як високо-технологічної держави;

- соціальній сфері головним завданням має стати цілеспрямоване забезпечення надійних передумов скорочення розриву в рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, ствердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації суспільства, суттєве обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності;

- завершення необхідних процедур, які б забезпечували досягнення позитивних рішень щодо набуття членства у COT, що створить передумови ствердження, як це передбачено УПС, зони вільної торгівлі між Україною та ЄС;

- Україна має активно вирішувати завдання так званої секторальної (або галузевої) інтеграції. Йдеться про поглиблення інтеграційних процесів між Україною та ЄС в енергетичній сфері, співробітництво у розвитку транспортно-комунікаційних мереж, в інформаційній сфері та сфері високих технологій;

- у центрі уваги Уряду та ВР України мають бути проблеми адаптації законодавства України, національної системи права, включаючи правову культуру, судову та адміністративну практику, до системи законодавства та права Євросоюзу. Формування правового поля держави є тривалим суспільним процесом, органічно пов'язаним зі змінами в усіх інших сферах життя держави.

Євросоюз наполегливо закликає Україну посилити заходи, спрямовані на побудову функціонуючої ринкової економіки шляхом потужніших структурних, економічних та адміністративних реформ у рамках комплексної програми реформування, узгодженої з МВФ. ЄС активізуватиме діяльність у напрямку з'єднання українських транспортних систем із транс'європейськими мережами. Серед конкретних проектів: INOGATE (міжнародний транзит нафти і газу в Європу) та TRACECA (транспортний коридор «Європа — Кавказ — Центральна Азія»).

Коло національних інтересів України щодо розвитку трансатлантизму базується на принципі поступового «наближення» до Європи при одночасному втіленні в життя основних положень масштабного українсько-російського договору. Україна бачить майбутнє Європи як континенту, об'єднаного суспільними і людськими цінностями, керівними структурами й інститутами.

Європейський досвід ставлення до людини як найвищої цінності, пріоритет загальнолюдських цінностей над національними є повчальним і є бажаним для реалізації в Україні, має відбутися трансформація свідомості в українському суспільстві в розумінні, що має бути:

- пріоритет суспільства над державою, громадянських прав над державними законами;

- визнання людини, її прав і свобод найбільшою суспільною цінністю;

- економічна, ідеологічна, політична свобода громадян та їх добровільних об'єднань;

- ринкові відносини, подолання відчуження людини від засобів виробництва та результатів її трудової діяльності;

- наявність розвиненої соціальної структури та відповідна система представлення їх інтересів через політичні партії, громадські організації, рухи тощо;

- плюралізм і толерантність в усіх сферах суспільного життя; надійна та ефективна система соціального захисту;

- усвідомлення особою інтересів суспільства і держави.

На сучасному етапі розвитку України має стати розуміння її громадянами місця і ролі України у співтоваристві європейських держав; усвідомлення того, що не лише Європа має щось зробити для України, але й Україна здатна багато чим поділитися з європейцями, що наша держава відома Європі як «незалежна, суверенна», яка прагне до демократії, до побудови громадянського суспільства і правової держави[12, c. 16-18].


2. Особливості інтеграційних процесів у Східній Європі

Шість країн Східної Європи (СРСР, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина) ще в 1949 р. також створили міжнародну економічну організацію — Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Однак про інтеграцію в межах цієї організації було проголошено лише в 1971 p., коли було прийнято Комплексну програму подальшого розвитку і поглиблення співробітництва й розвитку економічної інтеграції країн — членів РЕВ. На той час у складі РЕВ було вже 8 держав (Німецька Демократична Республіка і Монгольська Народна Республіка). У 1972 р. членом РЕВ стала Республіка Куба, а в 1978 р. — Республіка В'єтнам.

Особливості інтеграційних процесів у Східній Європі полягали в тому, що, по-перше, тут переважали координаційні, а не ринкові методи і форми співробітництва; по-друге, інтеграція розвивалася переважно на макрорівні і не охоплювала безпосередніх виробників; по-третє, центр ваги інтеграційних заходів зосереджувався на сфері виробництва, а не на торгівлі, тобто вона мала розвиватися передусім як виробнича інтеграція.

Ураховуючи деякі внутрішні та зовнішні чинники, слід зазначити, що цей тип інтеграції виявився історично обмеженим і припинив своє існування в 1991 р. Адміністративно-централізовані форми управління економікою, перенесені в інтеграційну площину, виявилися неспроможними створювати динамічне і гнучке середовище, в якому реалізувалася б вільна, найефективніша комбінація чинників виробництва. Давши деякий поштовх для прискореного внутрішнього розвитку і взаємного співробітництва на початковому етапі, в подальшому ці інтеграційні форми перетворилися на гальмо сучасних соціально-економічних процесів у країнах ЇРЕВ, де почали докорінно змінюватися і форми управління економікою, і вся суспільно-економічна структура. Головна спрямованість господарських реформ — перехід до ринкової економіки, витіснення директивно-бюрократичних форм організації внутрішньогосподарського життя. Ці радикальні перетворення детермінують необхідність переходу до нової інтеграційної моделі взаємодії цих країн. Проте досвід РЕВ має бути врахований в усій його багатоаспектності. Це був унікальний досвід інтеграції країн з різним рівнем розвитку продуктивних сил, народних господарств у цілому. Однак усі країни — члени РЕВ включились у єдину колективну організацію на формально однакових правах.

Об'єктивні процеси інтеграції пробивають собі шлях також у країнах, що розвиваються, і в країнах з перехідною економікою. Серед країн з ринковою економікою, що розвиваються, особливе місце належить Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка утворилась у 1967 р. і до якої входять 7 країн — Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней та з липня 1995 р. — В'єтнам. Процес ринкової інтеграції розпочався також серед країн перехідної економіки. З'явилися перші об'єднання типу СНД (12 країн), Балтії (3 країни), Центральноєвропейської Асоціації (Україна, Польща, Чехія, Словенія) тощо. Унікальною моделлю економічної інтеграції стала організація Чорноморського співробітництва (ЧЕС), створена у липні 1992 р. До складу її увійшли вже 11 країн — Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина і Україна[3, c. 52-54].


3. Розвиток інтеграції в ЄС та вплив розширення ЄС на Україну

Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, Кіпр і Мальта з 2004 року стали рівноправними членами ЄС. Територія ЄС збільшиться майже на чверть, а населення - на одну п'яту. 75 мільйонів чоловік приєднаються до 375 мільйонів нинішніх жителів Євросоюзу, перетворюючи його в найбільший у світі торговельний блок. У квітні 2003 року 10 нових країн підписали Угода про вступ до ЄС. Угоду про розширення ЄС повинні ратифікувати парламенти всіх 15 країн, що входять до ЄС [ 2, c. 12]. Позиція східноєвропейських країн у відношенні війни в Іраку може ускладнити ратифікацію. Населення всіх країн-кандидатів в основному підтримує вступ у ЄС, однак в Естонії і Латвії рівень підтримки коливається на рівні близько 50% [4, c. 11].

Виникнуть проблеми і політичного характеру. Коли до складу Євросоюзу буде входити вже 27 членів, то процедура прийняття рішень, використовувана в ньому, може дуже ускладнитися. Оскільки для прийняття рішень із ключових питань, таких як оподаткування, бюджет й основні права, а також в інших галузях потрібна одностайність всіх членів Євросоюзу, то за існуючої неоднорідності їхніх економік це означає, що спільний знаменник для прийняття рішень в Євросоюзі ставатиме дедалі меншим. Збільшиться ймовірність виникнення коаліцій країн-учасників, створених для блокування прийняття певних рішень. Але в умовах зростаючої неоднорідності Союзу-27 буде потрібна ще гнучкіша інституційна структура. Потрібно змінити структурний та регіональний фонди Євросоюзу до того, як відбудеться розширення на Схід, оскільки після цієї події новоприйняті східноєвропейські країни зможуть утворювати коаліційну меншість, що блокує прийняття певних рішень. Політика в галузі сільського господарства має бути переорієнтована таким чином, щоб замість субсидій, регулюючих ціни, виділялися субсидії, які б збільшували прибутки, отримувані у вигляді соціальних виплат, причому ці виплати повинні перетворюватися в національні боргові зобов'язання, а не в боргові зобов'язання Євросоюзу.

Самостійні національні держави Європи під час укладення договору про об'єднану Європу вже передали наднаціональному союзному органу з прийняття рішень ряд важливих питань, що стосуються їхнього суверенітету. Якщо цій передачі підлягатиме ще більше питань, що стосуються національного суверенітету, то проблема "дефіциту демократії" в Євросоюзі буде вирішена, а Європарламент отримає більше повноважень для визначення політики Євросоюзу.

Розширення ЄС підвищить внутрішню різнорідність ЄС і фінансовий тиск на найбільш розвинуті країни, що сповільнить розвиток Європи і послабить її позиції в конкуренції зі США, і підсилить внутрішньоєвропейські розбіжності, створивши погрозу внутрішньої фрагментації ЄС. Передвістя цього - Берлусконі, який прийшов до влади під гаслом пріоритетного розвитку півдня Італії, а не найбільш слабких членів ЄС. Розширений ЄС стане набагато біднішим: середній доход на душу населення в країнах, що приєднуються, складає усього 40% від існуючого у Союзі рівня. Сукупний ВВП нових членів єдиної Європи складає тільки 5% від сукупного ВВП "старих" членів ЄС. По оцінках Еврокомісії, за найближчі 10 років ВВП західноєвропейських країн може вирости лише на 0,5%. При цьому основне значення для економічного росту буде мати не стільки торгівля, скільки міграція й умови конкуренції [3, c. 54]. Також не виключається можливість того, що введення євро в менш благополучних країнах Східної Європи приведе до дестабілізації валюти. Одна із серйозних проблем - європейська аграрна політика, що обходиться занадто дорого. Нідерланди наполягають на реформах, оскільки, у противному випадку, незабаром прийдеться вливати гігантські суми в сільськогосподарські підприємства, насамперед, у Польщі, що вкрай нерентабельні.

Крім того, розширення вимагає значних фінансових уливань. Сума в 40 мільярдів євро (37,6 мільярда доларів), яку буде виділено на реорганізацію економіки нових членів ЄС із 2004-го до 2006 року, на перший погляд здається досить великою. Але якщо обчислити відношення виділеної суми до сукупного ВВП, тоді виявиться, що реконструкція Європи обійшлася б США в 1,5 відсотка національного ВВП на той період, а ЄС збирається обмежитися 0,08 відсотка свого ВВП. Виділяючи зі свого бюджету 40 мільярдів євро на своїх нових членів, ЄС розраховує поповнити скарбницю за рахунок їх же членських внесків, які становять 15 мільярдів євро.

Однак Західна Європа йде на приєднання "десятки" охоче. Для бізнесу це насамперед гарантія повернення вже вкладених у центральноєвропейський регіон інвестицій та можливість повною мірою використовувати дешеву робочу силу з Центрально-Східної Європи. Та основні дивіденди Західна Європа отримає у військово-політичній площині. Доленосний для Європи самміт 1999 року в Ніцці, де було оголошено намір прийняти до ЄС нових членів, мав ще одну історичну декларацію - про створення європейських сил швидкого реагування [8, c.23]. Цілком можливо, що прийняття нових членів до ЄС із позиції Західної Європи є геополітичним проектом, що має на меті створення нового потужного та незалежного від США військово-політичного блоку.

Якщо розглядати переваги та втрати окремих країн, зокрема України, від інтеграції з ЄС у фінансовому аспекті, то слід зазначити, що вони залежать перш за все від економічної політики та юридичної системи країн, а також від здатності підприємств протистояти конкурентному тиску в рамках ЄС, який є позитивним фактором вирівнювання економічного розвитку його членів. Детально прораховувати усі витрати та надходження неможливо, проте усі надходження можна чітко розділити на прямі та непрямі. До прямих можна віднести зростання можливостей доступу до ринку, приплив капіталу, прямі трансферти фінансових ресурсів з Євросоюзу, а до непрямих - поліпшення перерозподілу факторів виробництва, підвищення ефективності економічних процесів, економію фінансових ресурсів внаслідок послаблення бар'єрів в операціях з країнами ЄС[7, c. 39-41].

4. Імовірні напрямки розвитку інтеграції в Україну

Україна на даний момент стоїть перед вибором вектора інтеграції. Можна визнати, що її амбіційні плани з приводу вступу в ЄС не виправдалися. Зараз Україна упустила свій шанс увійти разом з 10 іншими країнами до складу ЄС. Очевидно, що ще такий шанс представиться не швидко і напевно не буде носити такий масовий характер. Тому, Україна почала розглядати інші можливості інтеграції. Була також зроблена спроба зініціювати власне інтеграційне об'єднання, але через відсутність багатобічного економічного підґрунтя і наявності багатьох внутрішніх проблем у кожній країні-члені об'єднання цю спробу можна вважати також провальною. Ці невдачі змушують Україну шукати інші напрямки інтеграції.

На даний момент широко обговорюємо питання можливості інтеграції України, Росії, Казахстану і Білорусії в ЄЕП. Наявність багатьох економічних зв'язків, географічна близькість, культурна єдність і багато чого іншого створює передумови для успішної інтеграції. Однак таке об'єднання приведе до часткової втрати суверенітету України і може негативно позначитися на її відносинах з ЄС.

Головне - не стільки географічна або договірна приналежність до тих чи інших угруповань чи об'єднань, скільки проблема визначення резервів власної конкурентоспроможності, проблема довгострокового стратегічного бачення "ніші" країни у світовому економічному просторі, проблема наявності політичної волі в державної еліти.

Саме конкурентоспроможність країни - ключ до багатьох дверей. І це поняття стосується не тільки конкурентоспроможності компаній чи наявності конкурентоспроможної ніші, а й глибини структурних реформ в економіці і якості політичних процесів. Саме тут лежать усі найважливіші передумови приєднання до того чи іншого економічного блоку. За слабкої конкурентоспроможності відносини з будь-яким стратегічним партнером - чи то з ЄС, чи то з Росією - не стануть взаємовигідними, а будуть для України відносинами підлеглості. Зближення економічних та політичних систем різного рівня неминуче призведе до використання сильнішим партнером різноманітних ресурсів й активів слабкішого[1, c. 226-229].

На мою думку, перш ніж задумуватися про питання інтеграції і про вибір напрямку інтеграції, варто визначитися, які наша країна має переваги, що дозволили б їй займати не останнє місце в об'єднанні, що давало би можливість контролю і керування.

Це вимагає рішення багатьох проблем у внутрішній політиці України. Попри все потрібна гармонізація законодавства та зміцнення принципу верховенства закону, що є запорукою життєздатності фінансової зокрема та всієї економічної системи в цілому. Хоча законодавче поле досить розвинене, а закони багато в чому хороші, вони дуже часто не виконуються, а якщо й працюють, то не в інтересах істини, а в інтересах влади. До того ж реальне верховенство закону - все ще бажана мета. А саме воно є наріжним каменем конкурентоспроможності країни.

Щоб уникнути цього, потрібна інтеграція у світові й, зокрема, у європейські фінансові ринки. Для цього портібна наявність прозорого та кредитоспроможного фінансового сектора, що міг би надавати послуги та ресурси належного рівня і в належних обсягах реальному сектору економіки.

Крім того, банківська система поки що неспроможна мобілізувати істотні ресурси для довгострокового фінансування модернізації виробничих активів, не кажучи вже про підтримку інноваційної моделі розвитку та венчурного підприємництва.

Також треба розвивати внутрішній ринок капіталу. Але, нажаль, у власників великих фінансово-промислових груп замість визначення довгострокової стратегії виживання і розвитку своїх компаній за умов вільної конкуренції на порядку денному часто стоять питання досягнення одномоментних політичних інтересів і прагнення до консервування монопольних позицій.

Я поділяє думку, що Україна за час своєї незалежності зробила чимало помилок у розвитку інтеграційних об'єднань. Насамперед, це виражається у відсутності прагнення використовувати всі ті переваги, що одержує Україна від різних видів угод. Зокрема це стосується Угоди про торгівлю і співробітництво, що була підписана між ЄС і Україною ще на зорі незалежності останньої, але дотепер не використовується повною мірою. Іншим прикладом може служити повільність Верховної Ради в ратифікації документів, настільки необхідних для просування процесу інтеграції.

Основною же причиною невдач практично всіх планів інтеграційних об'єднань автор вважає те, що в Україні процес інтеграції відбувається "з верху вниз", а не навпаки. З першого розділу курсової роботи можна зрозуміти, що інтеграції ставати тільки тоді успішною, коли її двигунами виступають саме фірми. Тоді в інтеграції зацікавлені всі шари населення, а не тільки політична верхівка, що використовує питання об'єднання тільки як політичні ігри в рішенні питання зовнішньої політики і на виборах.

Можна зробити висновок, що на даний момент Україна усвідомлює, що без розвитку міжнародних економічних інтеграційних процесів вона не зможе поліпшити свої економічні показники і тому робить спроби вступити у світові об'єднання. Однак, нажаль, треба констатувати той факт, що особливих успіхів Україна поки не досягла й існує дуже багато труднощів, що постають на цьому шляху[10, c. 42-44].


Висновки

Головною метою інтеграції є нарощування обсягів та поширення асортименту товарів та послуг на основі і в результаті забезпечення ефективності господарської діяльності.

Більшість інтеграційних об’єднань, що виникають та розвиваються у сучасній світовій економіці, мають виконати ряд завдань, головними з яких є:

- Використання переваг економіки масштабу. Досягти цього можна завдяки розширенню розмірів ринку, зменшенню трансакційних витрат та використання інших переваг на основі теорій економіки масштабу.

- Вирішення завдань торгової політики. Регіональні угрупування дають змогу створити більш стабільне і передбачливе середовище для взаємної торгівлі, мають можливість переговорної позиції країн в рамках багатосторонніх торгових переговорів у СОТ.

- Сприяння структурній перебудові економіки. Досягається завдяки використанню країнами, що будують ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, досвіду провідних розвинених країн, що є членами об’єднання.

- Підтримка молодих галузей виробництва. Інтеграційне об’єднання дуже часто розглядається як спосіб підтримати місцевих виробників за рахунок виходу на більш широкий регіональний ринок.

- Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Важливою метою більшості інтеграційних угрупувань є зміцнення взаєморозуміння і співробітництва країн, що беруть участь у політичній, соціальній, військовій, культурній та інших позаекономічних областях; забезпеченні економічної і політичної консолідації та міжнародної воєнної безпеки.

- Можливість регулювання соціально-економічних процесів на регіональному рівні. Мета такого регулювання – усунення національних перепон на шляху взаємних обмінів і взаємодії національних економік, забезпечення сприятливих умов господарюючим суб’єктам, розкріпачення конкуренції.

Міжнародна економічна інтеграція стає можливою і необхідною завдяки таким сприятливим факторам розвитку, як: поглиблення міжнародного поділу праці, подальший розвиток виробничих сил під впливом науково-технічного прогресу, розвиток міжнародної торгівлі, бурхливий розвиток транспортних та комунікаційних можливостей, тісне переплетення національних економік на мікрорівні, тенденція розвитку процесів глобалізації у світовій економіці, створення та діяльність міжнародних організацій в усіх сферах людського життя. Слід визначити і фактори, що не сприяють або унеможливлюють інтеграційні процеси. До них можна віднести ідеологічні розбіжності, традиційні конфлікти між країнами, світові релігії.

Україна теж не стоїть осторонь інтеграційних процесів, намагаючись відстоювати свої національні економічні інтереси, а також регіональні і локальні, пов’язані з потребами внутрішнього розвитку. Україна співпрацює з багатьма країнами шляхом розвитку двосторонніх міждержавних відносин з прикордонними країнами, Росією, країнами Східної Європи, країнами ЄС, США, Японією, Китаєм, країнами, що розвиваються, країнами ОПЕК, НІК, Індією, країнами Латинської Америки і Африки.


Список використаної літератури

1.Баштанник В. Політико-тансформаційна складова зовнішньої політики національної держави в системі євроатлантичної інтеграції/ В. Баштанник //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2007. - № 2. - C. 224-236.

2. Глинкина С.П. Центрально-восточная Европа на пути в Евросоюз //Новая и новейшая история. - 2007. - № 3. - C. 46-65

3. Гончар М. Енергетична інтеграція України в ЄС: перспективи, проблеми, шляхи подолання //Євроатлантикінформ. - 2006. - № 5. - C. 52-54

4. Друзенко Г. Європейська інтеграція України: оцінка в загальноєвропейському контексті //Парламент. - 2005. - № 8. - C. 2-11

5. Касич А. О.

Інтеграційні завдання України в умовах трансформації моделі розвитку глобальної економіки/ А. О. Касич //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 7. - C. 78 - 86.

6. Курс європейської інтеграції обрали самі українці //Політика і час. - 2007. - № 7. - C. 6-7

7. Лондар С. Входження України у світовий економічний простір та трансформація фінансових визначень //Фінанси України. - 2006. - № 5. - С.39-49.

8. Невідома Н. Економічні аспекти євроатлантичної інтеграції України/ Ніна Невідома //Євроатлантикінформ. - 2006. - № 1. - C. 21й-22

9. Нижник Н. Євроінтеграція України в умовах ймовірного розвитку системи колективної безпеки //Україна-НАТО. - 2004. - № 4. - C. 19-28

10. Радецький В. Європейська та євроатлантична інтеграція України як важливий фактор національної безпеки держави //Євроатлантикінформ. - 2006. - № 5. - C. 42-44

11. Рябінін Є. Процеси інтеграції у XX столітті: основні концепціїї їх вивчення //Політичний менеджмент. - 2006. - № 5. - C. 122-130

12. Стан і перспективи європейської інтеграції України: позиції представників влади //Національна безпека і оборона. - 2007. - № 2. - C. 13-29

13. Шкурат І. Євроатлантична інтеграція: зовнішньополітичні аспекти/ Іван Шкурат //Україна-НАТО. - 2004. - № 3 . - C. 78-84

загрузка...
Top