Розвиток капіталістичної промисловості в пореформений період

  1. Промисловий переворот.
  2. Індустріалізація та розвиток нових галузей промисловості.
  3. Іноземний капітал в промисловості та акціонерні товариства.
  4. Утворення нових промислових районів.

Вступ

Промисловий переворот– це перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного виробництва до великого машинного фабрично-заводського виробництва. Важливою складовою промислового перевороту було впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей; парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соцільному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (феодалізмом).

Промисловий переворот – це світовий процес. Для нього були характерними як загальні закономірності, так і специфіка та особливості у кожній окремо взятій країні.

В цій роботі ми розглянемо ті процеси які відбувалися в Російській імперії в 60 – 90 рр. ХІХ століття на прикладі її південних земель, а точніше України (тому, що ми живемо на Україні і це для нас більш актуально).

Промисловий переворот на Україні, наступний етап – це початок індустріалізації та розвиток нових галузей промисловості; роль яку відіграв іноземний капітал в Україні, створення акціонерних товариств на Півдні Російської імперії та розвиток нових промислових районів.

Промисловий переворот

Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у 30-40-х і завершився у 70-80-х роках ХІХ ст.

Запізнення промислового перевороту пояснювалося економічною відсталістю Російської імперії. Протягом першої половини ХІХ ст. продовжувала існувати феодально-кріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського господарства, формування ринку вільнонайманної робочої сили для промисловості. Більшість підприємств становили міські та сільські кустарні промисли (ремісничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків. Негативні наслідки спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.

У суспільстві панувала ідея російської „аграрності”. Згідно з цією ідеєю Росія мала залишатись землеробською країною і не була готова до скасування кріпосного права. Економічна політика Романових відповідала інтересам дворянства, і допомога промисловому підприємству була незначною.

Промисловий переворот започаткував епоху індустріалізації. Його перший етап відбувся у 20-40-х роках ХІХ ст.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У цей же час виникає цукрова промисловість. Перший цукровий завод збудував польський поміщик граф І.Понятовський у 1824 році в с. Трощин Канівського повіту Київської губернії. У наступному році такий же завод збудував князь О. Безбородько у с. Макошин на Чернігівщині. В цукровиробництві почали використовувати машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання і згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цукроварень збільшилась до 222 у 1858 р., з них „парових” було 90, або 60 %.

Робочі машини та механізми, які замінили ручну працю робітників, з`явились на текстильних мануфактурах, перш за все суконних. Особливі успіхи мали мануфактури посаду Клинці на Лівобережжі, однак парові машини в цій галузі запроваджувались повільно.

У 1823 р. в маєтку графа Воронцова у містечку Мошни на Черкащині майстрами-кріпаками було споруджено перший на Дніпрі пароплав, який назвали „Бджілка”. Місцевий майстер Вернигора встановив на ньому парову машину потужністю 6,5 кінських сил. З 1835 року на Дніпрі вже діяла акціонерна пароплавна компанія, у власності якої було кілька потужних пароплавів.

Всезростаючи потреби у машинах і механізмах зумовили появу машинобудівних заводів. Перший завод з виробництва сільськогосподарської техніки, гідравлічних пресів, парових котлів та іншого обладнання для цукрових заводів збудував у 1841 році український поміщик Кандиба. На час реформи 1861 р. в українських губерніях було біля 20 машинобудівних заводів. Однак багато машин ввозилося з-за кордону.

Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів металургійного виробництва, видобутку кам`яного вугілля і хоча потужність підприємств цих галузей була невеликою, проте невпинно зростала.

Промислове виробництво базувалось головним чином на примусовій кріпосницькій праці. З 13960 робітників у 1828 р. – 10385 (17,4 %) були кріпосними і тільки 3575 (25,6%) вільнонайманими. Скоро з`ясувалося, що наймана праця, за яку платили грішми, була прибутковішою і вигіднішою, ніж дармова кріпосна, а тому почав зростати попит на вільнонайманого робітника. Поступово зменшувалася кількість поміщицьких і, навпаки, зростала чисельність купецького, капіталістичного типу підприємств. Нові фабрики та заводи будувалися, починаючи з 40-х років, в основному в містах.

Таким чином, незважаючи на кріпосницькі порядки, промисловий переворот проходив успішно, хоч і повільніше, ніж у розвинених західноевропейських країнах.

Другий етап промислового перевороту відбувся після ліквідації кріпосного права. Його хронологічні межі (умовно) – це 60-80-ті роки. У цей час фабрики та заводи остаточно витісняють мануфактурне виробництво.

Як і в попередні десятиріччя, основне місце в структурі української промисловості займало цукроваріння. Частка України у всеросійському виробництві цукру в 1880-х роках досягла майже 90 %. Всі основні операції на цукроварнях механізовано, на них використовується праця вільнонайманих робітників. Для цукроваріння стала характерною концентрація виробництва, ріст продуктивності праці. Такі ж явища стали притаманними й горілчаній промисловості. Обсяги виробництва горілки, спирту постійно збільшувалися.

Крім перелічених галузей промисловості успішно розвивались борошномельне, олійне, текстильне та інші виробництва, в яких ефективно запроваджувалися парові машини та інше обладнання.

Технічний поступ в галузях важкої промисловості ширився повільніше, ніж у харчовій та легкій. Ще у кінці 30-х – на початку 40-х років Україну відвідали дві геологічні експедиції (французька – професор Ле-Пле, і англійська – геолог Р.Мерчісон), які виявили великі поклади високоякісного кам`яного вугілля в Донецькому кряжі. Незабаром відкрито поклади залізної руди в околоцях Кривого Рогу. Найближчим результатом цього стало те, що на півдні України почали виникати шахти і металургійні підприємства. Іхня кількість у пореформений період зростає. У 1880-х роках у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн. пудів вугілля, що становило 43,1 % від усього видобутку вугілля в Росії. Постійно нарощували виробництво чавуну, сталі, й прокату Юзівський, Сулінський та інші металургійні заводи. Разом з тим, їхніх потужностей було недостатньо.

Поступово зростали обсяги виробництва машинобудівних і суднобудівних заводів. Та найкраще у пореформений період розвивався залізничний транспорт. У 1863 році почалося будівництво першої залізниці від Балти до Одеси, яка згодом була продовжена до Києва. На Лівобережжі залізниця з Курська була продовжена до Броварів. У 1870 році, після будівництва моста через Дніпро, вся Україна з півночі на південь була сполучена залізницею.

Залізничне будівництво здійснювалося в різних напрямках. Від 1860 до 1890 рр. в Україні збудовано 10 тис. км залізничної сітки. Залізниці з`єднали найбільші міста і промислові райони України, сприяли розвитку національного ринку, росту продуктивності праці, консолідації української нації.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала застосовуватись насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий переворот розпочався в цукроварній та горілчаній промисловості і що машини почали застосовуватись також у сільському господарстві, українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

Щодо часових меж промислового перевороту в Україні в історико-економічній літературі є два протилежні погляди. Одні дослідники стверджують, що він відбувся ще до реформи 1861року, інші пов`язують його завершення з 90-ми роками ХІХ ст. На нашу думку, перехід від мануфактури до фабрики в провідних традиційних галузях промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація гірничо-добувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення, завершилася пізніше.

Загалом з початку ХІХ ст. до 70-х років у промисловості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер.

Індустріалізація та розвиток нових галузей промисловості.

Із завершенням промислового перевороту почався процес індустріалізації. Основним його змістом були структурні зрушення в національних господарствах окремих країн, внаслідок яких з`являлись нові та модернізувались старі галузі виробництва, змінювалась їхня роль в економіці, тобто частка у виробництві валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД).

Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого розвитку економіки. Наприкінці ХІХ ст. в Україні, незважаючи на залишки кріпосництва, розпочалася індустріалізація.

Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі промисловості, пов`язані з сільським господарством. У першу чергу це стосувалось цукрової промисловості, в якій господарювали підприємці – представники різних національностей: Терещенко, Симиренко, Харитоненко, Бобринський, Хряков, Потоцький. Бродський, Гінзбург та інші. Завдяки високій концентрації виробництва загальна кількість цукрових заводів з початку 60-х до середини 90-х років, зменшилась з 247 до 153, а робітників, навпаки, збільшилась з 38 тис. до 78 тис. Виробництво цукру на заводах зросло в 14 разів і становило 84 % виробництва всієї Російської імперії. Найбільші цукрозаводчики України об`єднувалися в цукровий синдикат – перше у Російській імперії монопольне об`єднання, що виникло у Києві у 1887 році. Через 5 років у нього входило 90 % діючих заводів України.

У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80-90-ті роки ХІХ ст. У той час на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів. У результаті спорудження нових і збільшення продуктивності діючих заводів на півдні України було створено велику металургійну промисловість. Виробництво чавуну зросло з 1,3 у 1880 році до 8,5 млн. пудів у 1889 році (у 6,5 раза).

У зв`язку з розвитком металургійної промисловості на півдні України почало швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди.

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої промисловості – коксового виробництва. Так, з 1889 до 1899 року виробництво коксу збільшилось в Україні у 10,2 раза.

Значно зросла технічна оснащеність українських рудників. Збільшилась кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність. Залізорудна промисловість перетворилась на самостійну галузь великого індустріального виробництва. Наприкінці ХІХ ст. велике машинне виробництво в українській залізорудній промисловості давало понад 75 % загального обсягу продукції. Тут було зайнято понад 62 % робітників. Залізорудна промисловість України, як і металургіййна, розвивалась швидше, ніж в інших промислових районах Російської імперії.

Перетворення великих кам`яновугільних підприємств на переважаючу форму виробництва кам`яновугільної промисловості Донбасу було пов`язано з тим, що вони стали порівняно передовими технічно. Однак технічний прогрес у цій галузі індустрії не набув широкого розвитку, оскільки вона мала великі резерви дешевої робочої сили.

Порівняно з металургією, вугільною та залізорудною промисловістю машинобудування в Україні, за винятком сільськогосподарського, розвивалось повільно. У 1884 році тут було 75 машинобудівних підприємств. Протягом 80-х років сформувалися два райони імперського значення: Херсонсько-Катеринославський (8,5 % загальноросійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5 %). Наприкінці ХІХ ст. в Катеринославській губернії 33 підприємства виробляли сільськогосподарські машини і знаряддя, в Таврійській губернії – 19, в Херсонській – 16.

В Україні вироблялось більше половини всіх сільськогосподарських машин, що виготовлялися на території Європейської Росії. Великим підприємством, яке випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердянську. Заводи Одеси, Харкова , Єлисаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей промисловості. У 1876 – 1890 рр. вартість машин, випущених на підприємствах чотирьох південних ггуберній Російської імперії (Донській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській), зросла більше ніж у 8 разів, а на наступні чотири роки – ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи розвитку машинобудування в усій монархії Романових. Однак машини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю якістю і вартістю поступались іноземним. Мало вироблялось машин для самої промисловості, в тому числі для машинобудування.

Сформувалось велике кам`яновугільне виробництво в Донбасі. В 1890 році у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис.чоловік.

У 1895р. розпочалось будівництво Харківського паровозобудівного, а в 1896р. – Луганського машинобудівного заводів. Уже в 1900 р. ці заводи випустили 233 паровози, що становило 23,3 % загальноімперського виробництва. У Катеринославській губернії поряд з заводами сільськогосподарського машинобудування було побудовано вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Великим центром машинобудування став Харків. Першими машинобудівними заводами, що випустили спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський.

Про розвиток українського суднобудування досить яскраво свідчить діяльність Миколаївського заводу „Наваль”. Заснований у 1895 р. Бельгійським анонімним акціонерним товариством. Завод „Наваль” до 1900 року мав 2250 робітників.

Швидким темпами розвивалась в Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.

Підприємства харчової промисловості Правобережжя і частково Лівобережжя наприкінці ХІХ ст. виробляли 72 % українського цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн. пудів цукру (85 % загальноімперського виробництва).

Центром борошномельної промисловості був південь України, На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спирто-горілчане виробництво стали галузями великої промисловості всеросійського значення. З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.

Важливе місце в економіці України займала винокурна промисловість, яка з кожним роком збільшувала випуск своєї продукції.

Важливим фактором індустріалізації України був найрозвиненіший на той час залізничний транспорт. У 1881 – 1890 рр. в Україні було введено в дію 1093 км залізниць, а у 1890 – 1895 рр. – ще 1141 км. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці, решту – великими акціонерними товариствами за підтримкою державного кредиту.

Залізниці створили необхідні умови для швидкого зростання металургії на півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу. У 1870 – 1874 рр. залізниці України щороку перевозили близько 121 млн. пудів вантажів, а в 1895 – 1899 рр. – понад 1414.

Іноземний капітал в промисловості та акціонерні товариства

Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту в Україні мав іноземний капітал, приплив якого збільшився з 80-х років ХІХ ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. З 1888 по 1894 рр. тут було створено 22 іноземні компанії.

Монополістичні об`єднання в Україні, особливо великі, були тісно пов`язані з іноземним капіталом. Понад 25 % усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку ХХ ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії – 90 %. Іноземний капітал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон.

Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках. Цей процес набув широкого розмаху в 90-х роках, під час кризи 1900 – 1903 рр., яку змінило промислове піднесення 1910 – 1913 рр. Воно було зумовлено врожайними роками, посиленням у зв`язку з проведенням столипінської реформи капіталізації села, зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Приплив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню основних капіталів приватних акціонерних комерційних банків і торгово-промислових підприємств, зростанню акціонерних товариств. На масштаби промислового піднесення чималий вплив мало значне збільшення замовлень державної скарбниці, пов`язаних з підготовкою царизму до першої світової війни.

Створення акціонерних товариств певною мірою вирішувало проблему об`єднання індивідуальних капіталів і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і проникнення іноземного капіталу в українську промисловість.

У 70 – 80-х роках виникли перші акціонерні компанії. Чимало їх було створено в 90-х роках. Серед них Голубівське Берестово-Богодухівське гірничопромислове товариство (1890), Російсько-Донецьке товариство кам`яновугільної та заводської промисловості (1895), акціонерне товариство Брянських кам`яновугільних копалень та рудників (1896), Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таганрозьке металургійне товариство (1896). У 1896 році утворюється також Донецько-Петровеньківське гірничозаводське товариство для розробки кам`яновугільних та інших покладів в Катеринославській губернії. У 1898 – 1899 роках виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові товариства, Кримсько-Донецьке товариство кам`яновугільної та гірничої промисловості, акціонерне товариство Катеринославського трубо- і залізопрокатного заводу, Південно-Російське металургійне товариство, Товариство Керченських металургійних заводів і рудників, Краматорське металургійне товариство.

Акціонерні компанії з`являлись також в інших галузях промисловості півдня України: Товариство рудників Дубової Балки в Кривому Розі з видобутку залізної руди (1892), Російське паровозобудівне і механічне товариство (1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана (1896), Товариство Південно-Російського машинобудівного заводу (1896). В руках найбільших акціонерних товариств зосереджувалася більша частина капіталів.

Показовим є дані про частку великих компаній в акціонерному капіталі найважливіших галузей промисловості. У 1870 – 1890 роках кількість найбільших товариств, основний капітал яких становив від 1 млн. крб і більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал – у 8 разів. При цьому загальний основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн. крб збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кількістю. До того частка акціонерних товариств з капіталом менше ніж 1 млн. крб зменшилась в 1,6 , а з основного капіталу – в 1,33 раза.

Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах користувались тільки великі та найбільші підприємці. В статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має право бути присутнім на загальних зборах і брати участь у обговоренні питань, але право вирішального голосу надавалось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник 24 акцій мав два голоси, 48 – три.

Акціонерна промисловість України, як і монархії Романових в цілому, характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 90-х років норма прибутка в ній коливалася між 11,5 і 15,6 % на капітал, що становило в середньому 13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвропейський підприємств. Гірничопромислові південноукраїнські фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного протекціонізму, досягали небачених надприбутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів, прибуток яких у 1897 році досягав у середньому 50 % на капітал, а Юзівського заводу – 100 %. Дивіденти Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства і Товариства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового виробництва становили 30-40 % на капітал. У 1897 – 1898 операційному році товариство Дніпровського заводу отримало близько 4 млн. крб, тобто 80 % чистого прибутку на капітал, видавши з цієї суми 2 млн. крб, або 40 % дивідентів.

Дивіденти акціонерних товариств коксового виробництва досягали 30 – 35, а вугільних – 9-12 % на капітал. Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багатомільйонні багатства.

Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій.

Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза 1900 – 1903 рр. Вона безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об`єднань.

За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 р. на 12 великих металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.

Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонерних товариств ( з 26 діючих у цій галузі) в 1912 р. становила 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70 % видобутку вугілля в Донбасі.

Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і вугільної зокрема була організація в 1904 р. синдикату „Продвугілля”, який об`єднав майже весь видобуток і продаж кам`яного вугілля в Донбасі. Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75 5 усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні Першої Світової війни на підприємствах „Продвугілля” працювало 64 тис. робітників.

У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований у 1887 році, бюро якого знаходилося в Києві. Найвпливовіша роль у ньому належала цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береденкам, Хряковим. Спочатку синдикат об`єднував 78 %, а в 1892 – 1893 рр. – 91 % усіх цукрових заводів України. Основним його завданням було регулювання цін на цукор і забезпечення підприємцям високого монопольного прибутку на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років в Україні діяло 153 цукрових заводи, які виробляли 23,9 млн. пудів цукру. Як і в перші роки існування цукрового синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозячи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього в Російській імперії.

Усі монополістичні об`єднання, що діяли в Україні, з самого початку мали не регіональне, а загальімперське значення.

Високий рівень концентрації виробництва не суперечив існуванню великої кількості невеликих підприємств, які, застосовуючи рутинну техніку, виробляли мізерні обсяги продукції.

Утворення нових промислових районів

В умовах економічного прогресу на межі ХІХ – ХХ ст. швидко зростали міста, створювались нові промислові центри. У 1897 р. міські жителі України становили близько 13 % загальної кількості населення. Кількість міст з населенням до 10 тис. чоловік скоротилася майже вдвоє. Тут проживало лише 11, 8 % міського населення. При цьому подвоїлась кількість порівняно великих і середніх міст. У 1897 р. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). В них сконцентрувалося 35 % міського населення. Більше ніж половина міських жителів України, як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням до 50 тис. чоловік у кожному.

Швидкий промисловий розвиток викликав значний приплив населення з центральної Росії, насамперед у Донецько-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської, Київської губерній помітно переважало російське населення. Так, у Миколаєві росіян було 66,3 %, українців – 7,5 %, в Харкові – відповідно 62,8 і 26, в Одесі – 47,4 і 9,2, в Києві – 54,5 і 21. У Донбасі приблизно 70 % робітників були вихідцями з великоросійських губерній.

В цілому наприкінці ХІХ ст. частка росіян серед населення України становила 12 %. Це були переважно робітники-гірники, метелурги та адміністративні службовці.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Україна піднялася на вищий щабель економічного прогресу. Вона зайняла в монархії Романових одне з перших місць щодо індустріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом цукру. В усіх провідних галузях української промисловості, у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні перетворення.

Однак для корінних змін в економіці цього було недостатньо. Україна, як і раніше, була аграрною країною. В 1913 році у сукупній продукції промисловость становила 48,2 %. Частка засобів виробництва у всій промисловості продукції дорівнювала 42 %. На селі проживало більш як 80 % населення України.

До першої світової війни українська промисловість становила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % продукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При цьому частка України в обробній промисловості Російської імперії становила тільки 15 %. В результаті цього індустрія в Україні розвивалась однобічно. Підприємств текстильної промисловості майже зовсім не було. Слабко розвивались хімічна та поліграфічна галузі промисловості. Металообробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечували найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і цв`яхи на Наддніпрянщину завозили з Росії.

Висновки

Незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продовжувала залишатись відсталою в техніко-економічному відношенні. Порівняно з дореформеним періодом розвиток промисловості в Україні наприкінці ХІХ століття слід визнати надзвичайно швидким.

Якщо ж виходити з можливостей промислового розвитку, які відкривав тогочасний рівень науки, техніки, культури, то слід визнати, що в українській економіці в кінці ХІХ – на початку ХХ століття докорінних якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завершена. ЇЇ перервала Перша Світова війна.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. завершилось формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжнародного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес вдосконалення товарно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні подальшого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансово-кредитна система. Зародився та розвивався український кооперативний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу, виходячи з національних умов.

Колонізаторська політика Російської імперії не дала змогу українському народові зайняти гідне місце в світовому господарстві, сповна використати свої потенційні можливості. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилась на економічному розвитку України відсутність державності.

Література

  1. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства: Україна і світ. – К.: „Вища школа”. – 1995
  2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія. – К.: „Вікар”. – 2001
  3. Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60-90-х років ХІХ ст.-К., 1968
  4. Економічний словник-довідник /За ред. С.Мочерного. – К., 1995
  5. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник. – К., 1999
  6. Чайковський В. Економічна історія світу і України: Навч. Посібник. – Тернопіль, 1997
  7. Рубанка В. Джерела фінансування промислового піднесення в Україні наприкінці ХІХ ст. //Фінанси України. – 2000. - № 5. – с.47-52
  8. Митрофанов А. Акціонерні товариства в металургійній промисловості України наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. //Економіка України. – 1992. - № 3.
  9. Афонін ю.В. Монополістична буржуазія Донбасу в 1917 р. //Укр. істор. журнал. – 1990. - № 9
  10. Царенко О.М. Економічна історія України і світу: Навч. Посібник.- Суми, 2001
  11. Україна і світ: Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навч. посібник для вузів за ред. Лановика Б.Д. – К., 1994

загрузка...
Top