Работоргівля як прообраз міграції робочої сили

Вступ.

1. Особливості східного рабства.

2. Історико-правові аспекти проблеми рабства та работоргівлі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Работоргівля в Африці існувала впродовж всієї відомої історії, але найбільшого розквіту вона досягла з приходом арабів. Їм потрібно було все більше робочої сили, а Коран забороняв обертати в рабство єдиновірців-мусульман.

Згідно з деякими підрахунками, в 60-х роках сторіччя через занзібарський невільничий ринок щорічно проходили від 10 до 30 тисяч рабів. З 1830-го по 1873-ій (у 1873 році англійці офіційно заборонили на острові работоргівлю – прим. авт.) на Занзібарі було продано майже 600 000 рабів.

Але не дивлячись на цю заборону, торговці живим товаром ще довгий час вмудрялися доставляти його на Занзібар. Британські патрульні кораблі в прибережних водах полювали за нелегалами і нерідко звільняли знайдених в трюмах невільників.

Як свідчить історія, в XIX столітті на Занзібарі продали: до Аравії, Персії і Індії 347 000 (23,3%) рабів; до Східної Африки 276 000 (18,6%); на острови Маврикій і Реюньон 95 000 (6,4%).

На Занзібарі, острові Пемба і в інших районах Східного побережжя працювали на плантаціях 769 000 (51,7%)

В 1890 році відбулася доленосна для Занзібару Антирабовласницька конференція в Брюсселі. Підписаний генеральний акт, що проголошував свободу віросповідання, шлюбу, свободу їжі і будівництва житла, два обов'язкових вихідних в тиждень, право володіння власністю і право успадковувати частину власності колишнього господаря. Раби також отримали право відстоювати свої права в суді.

1. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади.

Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.

У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю.

Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменями, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни. Особливості східного рабства можна узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

2. Історико-правові аспекти проблеми рабства та работоргівлі

Свобода та недоторканість людини з давніх часів були об'єктом посягань, по-перше, як з боку держав та політичних режимів, по-друге, з боку окремих осіб, що заробляли на цьому великі гроші.

З давніх давен у деяких державах було поширене рабство та работоргівля, як одна із форм торгівлі людьми. Але за тих давніх часів і рабство і работоргівля були в „законі”. Рабство являло окремий вид існування людини (раба), а работоргівля виступала засобом придбання та продажу людей на існуючих тоді спеціальних ринках рабів. У рабстві та работорговлі були зацікавлені работорговці та рабоотримувачі, однак на самих рабів це лягло страшним тягарем, оскільки максимально обмежувало їхні права. Раб був істотою, з якою можна було зробити все що завгодно: бити, ображати, катувати і навіть вбити. Закони давали таку можливість. Сам же раб не мав змоги захистити себе, оскільки був скоріше річчю, ніж людиною. Минали тисячоліття, але рабство, а також торгівля рабами продовжували існувати, рік за роком змінюючи тільки своє „обличчя”.

Работоргівля почалася з насильницького захоплення аборигенів Африки, значної частини Австралії, Азії, островів Тихого океану, Карибського басейну і т.д. У деяких випадках майбутні раби купувалися работоргівцями за безцінь у місцевої влади. Насильство і купівля людей за безцінь – ось найбільш розповсюджені способи придбання майбутніх рабів для наступного продажу або використання на власних плантаціях або в якомусь виробництві.

Об'єктивна характеристика рабства – тримання у неволі людей, захоплених работоргівцями або придбаних ким-небудь у них з метою експлуатації. Злочином буде й обмін рабами між уже володіючими ними работоргівцями, або їхній продаж і перепродаж. Раб, на думку работоргівців, не людина, не особистість, що має які-небудь права, а річ.

Торгівля людьми як явище з'явилася вже на початку другого тисячоліття нашої ери – за часів стародавньої Русі. Перша правова пам'ятка „Руська правда” київського князя Ярослава Мудрого у своїх статтях містила відомості щодо наявності купівлі-продажу людей. Одразу слід зазначити, що поняття „торгівля людьми” у „Руській правді”, як, власне, і в подальших правових джерелах, не визначалося.

Річ у тому, що з моменту виникнення первісного суспільства люди почали об'єднуватися в групи, племена тощо. Щоб організувати людей, обирався вожак, тобто лідер. Відповідно, він користувався більшими правами, володів найкращими ділянками. З моменту створення Київської Русі суспільний поділ регулювався лише нормами звичаєвого права, а вже в першій українській державі почало розвиватися об'єктивне (писане) право, тобто закон. У зв'язку з цим закладена нормами звичаєвого права суспільна нерівноправність переросла у нерівноправність нормативно закріплену. Тому, залежно від соціального походження і статусу, люди офіційно були поділені на багатих і бідних. Перші, відповідно, мали більше прав, другі – менше. Хто володів більшими коштами, мав один соціальний статус; хто меншими, відповідно, менший. Хто взагалі нічим не володів, займав найнижчу сходинку суспільства й існував як раб. За часів Київської Русі таке становище займали холопи. Вони були позбавлені практично всіх прав, тому навіть у випадках учинення ними будь-якого злочину відповідальність ніс їхній господар, оскільки холопи належали йому на правах власності.

Представники більш високої „касти” – закупи, на відміну від холопів, мали деякі права, але були дуже сильно обмежені в них. Вони займали проміжне місце між смердами, які відносилися до повністю вільних селян, та холопами, які повністю залежали від свого господаря. Закупи – це зубожілі селяни, котрі для того, щоб вижити, брали в господаря землю та обробляли її, сплачуючи останньому визначену суму. Відплативши її закуп міг знову стати повністю вільним. У випадку вчинення закупом злочину останній автоматично ставав холопом і переходив у власність господаря.

На відміну від холопа, закуп, відповідно до положень „Руської правди”, був захищений від сваволі з боку господаря. Наприклад, у статті 61 зазначалося: „Продасть ли господин закупа обель, то наимиту свобода во всех кунах, а господину за обиду платити 12 гривен продаже”. Іншими словами, господар, який продав закупа, повинен сплатити останньому штраф у розмірі 12 гривень. Сам же закуп у такому випадку ставав повністю вільним. Що стосується холопів, то про заборону їх продажу чи купівлі „Руська правда” замовчує, що дає підстави вважати, купівлю-продаж холопів цілком правомірними діями. Підтвердження цьому міститься в статті 118 „Руської правди” (Поширена редакція), де мова йде про купівлю холопа в людини, яка не є його законним господарем. У такому разі холоп повинен бути повернутий власникові.

Таким чином, бачимо, що відповідальність і покарання за торгівлю людьми за часів „Руської правди” були неоднаковими і досить своєрідними. Вони залежали від соціального походження та становища людини.

Історично Україна найчастіше зіштовхувалася з явищами викрадення людей, що, по суті, виступає складовою частиною торгівлі людьми. Тому історія законодавства України найчастіше містить згадування про такий найбільш наближений до торгівлі людьми злочин, як викрадення людей.

Тільки в ХХ столітті з'явилися міжнародно-правові документи, що забороняють не тільки работоргівлю, але і саме рабство.

Першим міжнародно-правовим документом про викоренення рабства і водночас черговим документом щодо боротьби з работоргівлею стала прийнята 25 червня 1926 р. Конвенція „Про рабство”, яка мала намір покласти край рабству та торгівлі рабами, як одній із форм торгівлі людьми. У ній немає категоричної заборони рабства, є лише пропозиція державам-учасникам „поступово” і в можливо короткий термін домагатися ліквідації рабства. Конвенція 1926 р. забороняє работоргівлю і містить зобов'язання держав-учасників припиняти торгівлю людьми в будь-яких формах. Правда, вона нерідко ігнорувалася багатьма державами, які й раніше заплющували очі на цей злочинний вид бізнесу.

Конвенцією були визначені поняття „рабство” та „торгівля невільниками”. Конвенція трактувала рабство як „стан або положення людини, над якою здійснюються атрибути права власності або деякі з них” (ст. 1). Звичайно, для карного закону це не дуже чітка характеристика, але суть її очевидна: вона не допускає, щоб людина була власністю будь-кого. Внутрішній закон держави може піти і по шляху подальшого розкриття змісту цього терміна, а може обмежитися поняттям „рабство” і просто установити покарання за цей злочин.

Висновки

Рабів з Африки вивозили в Європу ще в античні часи. Під час арабських завоювань работоргівля широко поширилася в Африці.

Масова ж торгівля неграми-рабами у 16-17 століттях почалася зі схвалення вже згадуваного нами португальського принца Генріха.

Втім, Африка мала довгу історію рабства, хоча такого широкого поширення воно ще не набувало. Тим більше, що раніше у Африці рабами ставали найчастіше злочинці або полонені та представники покорених народів.

Але все змінилося, коли береги Африки почали відвідувати європейці.

Отже, першими з Африці вивозити чорношкірих рабів почали португальці. Вже після перших плавань великим центром работоргівлі стали португальські колонії у Конго.

Спочатку, щоправда (і ми про це вже розповідали), європеці звертали у рабство американських індіанців, але вони тисячами вмирали від голоду, хвороб та рабських умов. Тому дуже скоро європейці почали шукати дешеву робочу силу, як кажуть, “на стороні”.

Погляд впав на Африку, і скоро "мисливство за людьми" стала “на потік”.

Багатьма християнськими державами работоргівля засуджувалася, але насправді на неї дивилися крізь пальці.

Полонених, прикутих одне до одного цепами, гнали з внутрішніх районів Африки, привозили на Карибські острови, у Південну Америку або північноамериканські колонії, де їх продавали на спеціальних торгах - аукціонах.

Одним з таких місць був так званий Невільничий берег на узбережжі Гвінейської затоці у Африці, між устями рік Нігер та Вольта, який у 16-18 століттях був одним з найголовніших районів работоргівлі у Африці.

Для перевезення через океан людей грузили у трюми кораблів і в моторошних умовах, без повітря та світла, вони там знаходилися майже вісім тижнів (два місяці). Прикуті люди сиділи так тісно, що не могли навіть ворухнутися. Крім того, невільникам майже не давали ані їжі, ані води.

Під час шляху через океан вмирав кожний третій невільник.

Та й у Америці рабів чекала каторжна праця на плантаціях, де вижити також було дуже важко. За малий проступок рабів били кнутом або палками. Дуже рідко хто витримував тут більше десяти років, і майже ніхто не повернувся додому.

За триста років - з 15 століття до 1867 року -, коли ця практика за рішенням всіх світових держав була рішуче припинена, в американські колонії було вивезено не менше, аніж 7 мільйонів африканців, в основному з Західної Африки.

Список використаної літератури

1. Березин И. Краткая история экономического развития: Учебное пособие. – М.: Русская деловая литература, 1998. - С. 85-116.

2. Економічна історія: Лекції / Н.О.Тимочко, О.А.Пучко, Л.М. Рудомьоткіна та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – С. 28-42.

3. Економічна історія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / Н.О.Тимочко, О.А.Пучко, Л.М.Рудомьоткіна та ін. – К.: КНЕУ, 2001. – С.39-49.

4. Экономическая история зарубежных стран: Курс лекций: 2-е изд., доп. и перераб. / Н.И. Полетаева, В.И. Голубович, Л.Ф. Пашкевич и др. Под ред. Проф. В.И. Голубовича. – Мн.: НКФ «Экоперспектива», 1998. –С. 72-106.

5. Экономическая история капиталистических стран. Курс лекций. Под ред. к. ек. н., доц. Ю.К.Авдакова и д. ист. н., проф. Ф.Я.Полянского. М.: Изд-во социально-экономической л-ры, 1962. – С.213-223.

6. Экономическая история капиталистических стран: Учебное пособие для экономических специальностей вузов./ Под ред. В.Т. Чунтулова, В.Г. Сарычева. – М.: ВШ, 1985. –С.49-58.

7. История мировой экономики: Учебник / Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н.Марковой. – М.: ЮНИТИ, 1999. – С. 158-171, 183-188,. 191-206, 222-226, 317-367, 414-437.

8. Лойберг М.Я. История экономики: Учебное пособие. – М.: Инфра-М, 1997. – С.44-53.

9. Юхименко П.І., Леоненко П.М., Ільєнко А.А. Економічна історія: Навч. посіб. – Біла Церква, 2002. – С.60-96.

загрузка...
Top