Політична економія А. Маршала

1. Політична економія А. Маршала

Висновок

2. С.А. Подолинський – представник революційно-демократичного напряму суспільно-економічної думки

Висновок

Список використаної літератури

1. Політична економія А. Маршала

Фундатор неокласичної теорії, один із найвидатніших учених в історії економічної науки, Альфред Маршалл за 50 років своєї творчої діяльності написав 82 праці. Серед них "Економіка промисловості" (1889), "Учення політичної економії" (1906), "Трактат про соціологію" (1916), "Промисловість і торгівля" (1919), "Гроші, кредит і комерція" (1923) та ін. Основний твір вченого — "Принципи економіко" (1890), над яким він працював більше 20 років, — замінив книгу Дж.С. Мілля у якості базового підручника з економічної теорії для багатьох поколінь студентів західних вузів і лише за життя автора перевидавався вісім разів.

Вважається, що саме цією працею вчений започаткував неокласичний напрям в економічній науці.

А. Маршалл вважав себе спадкоємцем класичної традиції, започаткованої Д. Рікардо та продовженої Дж. С. Міллем. Стверджуючи, що істини, відкриті класиками, будуть зберігати своє значення, доки існує світ, він систематизував та поєднав теоретичні розробки своїх попередників у плодотворний синтез, адаптувавши "готову рухнути доктрину Рікардо до інтелектуального клімату вікторіанської епохи. Своєю працею "Principles of Economics" він визначив для багатьох поколінь тенденції економічного мислення в Англії".

Маршалл вивчав економічну науку за Міллем і зберіг зв’язок із класичною думкою через теорію вартості на основі "реальних витрат". Більше того, він ніколи повністю не відмовлявся від глибокого закоріненого класичного переконання, що економічний добробут залежить від нагромадження капіталу та приросту населення так само, як і від розподілу ресурсів.

Найважливіші теоретичні здобутки А. Маршалла:

Нове трактування предмета економічної науки та розвиток методології економічних досліджень. Стверджуючи, що "економічна наука займається вивченням того, як люди існують, розвиваються і про що вони думають у своєму повсякденному житті", вчений вважав предметом її дослідження "головним чином ті спонукальні мотиви, які найсильніше та найстійкіше впливають на поведінку людини в господарській сфері її життя".

Розмірковуючи над тим, що найстійкішим стимулом до господарської діяльності є бажання отримати дохід від неї, вчений стверджував, що "застосування наукових методів і аналізу в економічній науці виникає лише тоді, коли уможливлюється приблизний вимір сили спонукальних мотивів людини... тією сумою грошей, яку вона готова віддати, щоб отримати натомість бажане задоволення, або, навпаки, тією сумою, яка необхідна, щоб спонукати її витратити певну кількість утомливої праці". На думку А. Маршалла, саме існування точного грошового виміру найстійкіших стимулів у господарському житті дало змогу економічній науці набагато випередити всі інші суспільні науки [1, c. 156-157].

При цьому вчений звертав увагу на подвійну мету економічних досліджень, покликаних: розвивати "чисту економічну науку"; проливати світло на практичні питання.

"Економіст ніколи не повинен випускати з уваги можливості практичного І застосування результатів економічних досліджень", — писав А. Маршалл Водночас він зазначав, що "наукові дослідження мають будуватися не з розрахунку на практичні цілі, досягненню яких вони сприяють, а відповідно до змісту самого предмета, якому вони присвячені".

Видатний англійський економіст Альфред Маршалл (1842—1924) народився в Лондоні у сім´ї банківського службовця.

Всупереч бажанню батька, який хотів бачити сина студентом Оксфордського університету, а потім — священиком, Альфред позичив гроші у свого дядька і вступив до Кембриджського університету, щоб вивчати математику. На відкритому іспиті з математики він був другим з усіх кембриджських бакалаврів (першим став майбутній відомий математик лорд Рейлі). Закінчивши з відзнакою Кембриджський університет, А. Маршалл залишився в цьому навчальному закладі для викладацької роботи. Його зарахували до аспірантури і він збирався присвятити себе вивченню молекулярної фізики.

З 1867 р. А. Маршалл серйозно захопився економічною наукою. Цьому сприяло знайомство з працями Д. Рікардо, Дж.С. Мілля, А. Курно, Й. фон Тюнена та ін. З 1868 по 1908 pp. вчений викладав економічну теорію в Кембриджі (з перервою у вісім років, оскільки з 1877 по 1885 р. він працював у Брістольському та Оксфордському університетах). За його ініціативою у Кембриджі було впроваджене викладання нового курсу "economics", який витіснив традиційну політичну економію, яка читалась за канонами класичної школи Дж. С. Мілля.

Відомий не лише в університетських колах, А. Маршалл активно займався громадською діяльністю, його часто запрошували як експерта до роботи в різноманітних комісіях (з питань валютної і податкової політики, золота, грошей, праці тощо).

У 1890 р. А. Маршалл організував Королівське економічне товариство. У 1908 р. вчений залишив кафедру політичної економії, щоб присвятити себе науковій та літературній діяльності. До кінця своїх днів він удосконалював головну працю свого життя "Принципи економіко", перше видання якої вийшло у 1890 р. Останнє за життя автора восьме видання побачило світ у 1920 р.[5, c. 89-90]

А. Маршалл був визнаним лідером економічної науки кінця XIX — початку XX ст., засновником кембриджської школи маржиналізму, яка об´єднала багатьох його учнів та послідовників (А. Пігу, Ф. Еджуорта, Д. Робертсона та ін.). Серед учнів видатного теоретика був відомий англійський економіст Дж.М. Кейнс.

Піддаючи належне класичній школі, автор "Принципів економікс" розпочав дослідження з виявлення сутності таких категорій, як багатство, капітал, гроші, економічна свобода та економічна конкуренція тощо. Стверджуючи, що всяке багатство "складається... із речей, які прямо чи опосередковано задовольняють потреби людини", А. Маршалл запропонував власну класифікацію благ (рис. 1).

До економічних благ дослідник відносив: матеріальні блага, якими людина володіє на правах приватної власності; ділові і професійні зв’язки та організацію підприємства.

Водночас вчений полемізував із А. Смітом, стверджуючи, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, але й у сфері послуг. "Інколи говорять, що торговці нічого не виробляють, що в той час, як столяр виготовляє меблі, торговець меблями лише продає те, що вже виготовлене. Але проведення такої відмінності між ними не має під собою наукових підстав, зазначав Маршалл. — Вони обидва створюють корисності і жоден з них не здатний на більше...".

Розмірковуючи над сутністю категорії "капітал", вчений виокремив дві її найважливіші складові: "здатність виробляти і здатність нагромаджувати".

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує думка А. Маршалла про те, що здібності людини як засоби виробництва так само важливі, як і будь-який інший вид капіталу. Вчений прийшов до висновку, що мотиви, які "змушують людину акумулювати капітал у голові свого сина в процесі навчання" аналогічні мотивам, які "керують нею при нагромадженні матеріального капіталу для сина"[2, c. 204-205].

Розуміння ролі та значення "людського капіталу" дало змогу А. Маршаллу відмовитись від рікардівського трактування динаміки економічного зростання, яке базувалось на неухильному падінні граничної продуктивності капіталу. "В той час як роль, яку відіграє у виробництві природа, виявляє тенденцію до скорочення віддачі, роль, яку відіграє у ньому людина, виявляє тенденцію до зростання віддачі", — зазначав учений. Він також звертав увагу на те, що "у переважній більшості галузей технічні знання і навички стають з кожним днем усе менш суттєвими порівняно з такими... якостями, як здатність правильно приймати рішення, оперативність, винахідливість, обережність і наполегливість у досягненні мети".

Рушійною силою розвитку суспільства вчений вважав економічну свободу та конкуренцію. Він звертав увагу на те, що "...самостійність і звичка кожного самому обирати свій власний шлях, віра у власні сили; обачливість і разом з тим швидкість у виборі рішень та суджень; звичка передбачити майбутнє і визначити курс дій з урахуванням далеких цілей"4 є факторами, які спонукають людей як до конкуренції, так і до співробітництва. Водночас, на думку А. Маршалла, "термін "конкуренція" відгонить значним присмаком зла, він став припускати певну долю егоїзму та байдужості до добробуту інших людей", тоді як вираз "свобода виробництва і підприємництва", або "економічна свобода" є більш вдалим, оскільки "не пов´язаний з моральними рисами, добрими чи поганими, а відображає той незаперечний факт, що для торгівлі та промисловості нашого часу характерні більша самостійність, більша передбачливість, більш твердий і вільний вибір рішень".

Для методології А. Маршалла характерні:

Мікроаналіз та дослідження спонукальних мотивів економічної діяльності з позицій "чистої економічної теорії", ідеальних моделей господарювання, заснованих на "досконалій конкуренції".

Еволюціонізму що ґрунтується на визнанні поступовості, спадкоємності, неперервності розвитку господарського життя та економічної думки. Стверджуючи, що "Меккою економіста є скоріше економічна біологія, ніж економічна динаміка", вчений вважав, що епіграф "Nature nonfacit saltum" (природа не робить стрибків) найкраще підходить до праці з основ економічної науки.

Синтетичний підхід, спроба інтегрувати в єдину теорію найважливіші здобутки маржиналізму, класичної та історичної шкіл. Посилаючись на наукові дебати австрійської та історичної шкіл, А. Маршалл висловлював переконання, що "жоден метод досліджень не може бути названий методом економікс; але всякий метод може бути корисним, якщо він застосований на своєму місці, як один, так і в поєднанні з іншими".

Функціональний аналіз, заперечення необхідності визначення економічних категорій на казуальній основі, яка вимагає "доведення тих чи інших сутнісних розмежувань". Поклавши в основу наукових досліджень принципи взаємодії, А. Маршалл посилався на А. Курно, який "учив, що при вивченні різних аспектів певної економічної проблеми завдання полягає не в тому, щоб розглядати їх як такі, що послідовно детермінують один одного у ланцюгу причинних зв´язків..., а в тому, щоб бачити взаємний вплив усіх їх один на одного".

Метод часткової рівноваги, який передбачає, що у процесі дослідження економічних явищ та процесів... "наперед приймається гіпотеза, згідно з якою ніяка інша причина, крім чітко визначеної цією доктриною, не береться до уваги". При цьому виключається вплив усіх інших факторів застереженням "за інших незмінних умов", хоча вони не вважаються інертними, а лише тимчасово ігнорується їх дія".

Широке використання кількісних методів дослідження, математичного та графічного аналізу. Водночас сам А. Маршалл при викладі своїх теоретичних узагальнень відводив математиці скромне місце чіткої мови, з допомогою якої можна строго і науково виразити думку. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує застереження вченого, згідно з яким надмірне захоплення кількісними методами аналізу може відволікти нашу увагу на аналіз інтелектуальних іграшок, надуманих проблем, які не відповідають умовам реального життя.

Розроблені А. Маршаллом математичні і графічні методи аналізу в економічній теорії відрізнялись такою переконливістю, виразністю і науковою точністю і вийшли так далеко за межі "чистих ідей" його попередників, що ми цілком виправдано можемо вважати його засновником сучасної графічної економічної науки[6, c. 173-174].

Висновок

Концептуальний підхід та основні теоретичні здобутки А. Маршалла витримали перевірку часом і займають важливе місце в арсеналі сучасної економічної теорії. Перехід до неокласичної парадигми, який сприяв подальшому розвиткові економічної теорії, отримав назву "маршаллівської революції", яка полягала:

в розширенні предметного поля економічних досліджень, запровадженні нового категоріального апарату, збагаченні методології економічної науки;

започаткуванні мікроекономічного аналізу та дослідження економічних взаємозв´язків на системній та функціональній основі, що сприяло формуванню "єдиної мови" економічної теорії та відіграло важливу роль у професіоналізації економічної науки та утвердженні світового наукового співтовариства економістів;

розробці синтетичної теорії, заснованої на рівноправності фактора граничної корисності (попиту) та фактора витрат (пропозиції) у формуванні ринкової ціни;

включенні у економічний аналіз фактора часу, розмежуванні довгострокового та короткострокового періодів, що уможливило створення "загальної системи, в якій усі попередні теорії знайшли собі місце".

Водночас більш абстрактний рівень аналізу порівняно з класичною і історичною школами, "обмежена сфера такого аналізу і його крайня віддаленість від практичних проблем", сприяли спрощенню образу людини як раціонального максимізатора та виключенню зі сфери дослідження неокласиків (аж до 30-х pp. XX ст.) макроекономічної проблематики та процесів економічного зростання.

Те, що ґрунтовно викладено в "Принципах економіко" А. Маршалла, менш важливе, ніж те, на що він лише вказав мимохідь. Більше, ніж будь-який інший економіст... Маршалл відкрив шлях досліджень для інших.

2. С.А. Подолинський – представник революційно-демократичного напряму суспільно-економічної думки

С. А. Подолинський певний час був послідовником Маркса, вбачаючи його прогресивність. Його «Праця людини і її відношення до розподілу енергії» (опублікована 1880 р.) привернула до себе міжнародну увагу.

Серед українських економістів-новаторів одне з чільних місць посідає енциклопедично обдарований Сергій Подолинський. Він народився, як засвідчує метрика, 19 липня 1850 р. у маєтку "Ярославка", по-народному "Сучок", на межі Київської та Херсонської губерній у багатій сім'ї. Батьки хотіли бачити свого єдиного сина гідним представником панського роду, з титулами і суспільним становищем. Та марними виявилися ці сподівання. С. Подолинський всупереч волі батьків пішов шляхом служіння науці. Після закінчення Київської гімназії він вступив на природничий факультет університету Св. Володимира, під час навчання в якому зблизився з М. Драгомановим і М. Зібером, належав до Київської громади з її демократично-патріотичними орієнтаціями.

Наприкінці 1871 p., тобто після закінчення університету, С. Подолинський та М. Зібер, забезпечившись рекомендаційними листами А. Антоновича і О. Русова до львівських і віденських українців, виїхали за кордон. Вони побували у Львові, а звідти вирушили до Відня, прибули туди на Різдво, яке відсвяткували разом з молодими українцями, об'єднаними в товариство "Січ". Це мало позитивне значення як для формування світогляду С. Подолинського, так і для зміцнення загальноукраїнських контактів. З Відня С. Подолинський подався до Швейцарії, де мав намір продовжити навчання.

У листі до П. Лаврова від 6 червня 1872 р. він писав, що опановує гістологію, думає виконати практичні роботи з фізіології, цікавиться антропологією, буває нерідко на "лекціях Ланга і на економічних екскурсіях Бемерта". Водночас С. Подолинський займався суспільними справами. Він належав до тих діячів, які прагнули втілити в життя свої задуми якомога швидше й ефективніше. Він багато і настирливо працював. Згодом у Відні в друкарні болгарина Я. Ковачева вийшли його оригінальні брошури-метелики "Про бідність", "Парова машина" та ін. Ці праці мали широкий розголос не тільки в Україні, але й за її межами. Вони спонукали чужинців звернути увагу на українське соціальне питання, одним із найяскравіших репрезентантів якого був С. Подолинський. Його ім'я стало відоме в Європі.

У травні 1876 р. С. Подолинський захистив докторську дисертацію з медицини у Бреславському університеті, а в 1878 р. у Женеві учений видав монографію "Життя і здоров'я людей на Україні", заклавши нею основу української соціоетногігієни. Два роки пізніше вчений видав історико-економічне дослідження "Ремесла і фабрики на Україні", яке є значним внеском у вивчення національної соціально-економічної генетики [7, c. 156-157].

Уже навіть наведених фактів достатньо, щоб відчути талант С. Подолинського, який найбільше прославився своїм дуже цінним дослідженням "Праця людини та її відношення до розподілу енергії", вперше опублікованим 1880 року в Петербурзі, яке згодом побачило світ німецькою, французькою та італійською мовами. "Нашою метою, - писав С. Подолинський, - буде спробувати, виходячи з цього загального твердження, з'ясувати значення умов, які супроводжують походження праці, представити найголовніші вияви її в житті організмів і вказати на їх наслідки споживання праці, тобто на наслідки впливу трудящих людей і тварин на навколишню природу".

Далі він розглядає тогочасні поняття енергії, посилаючись на таких відомих спеціалістів у цій галузі, як Верде, Гюгенс, Лагранж, Секкі, Лесаж, Тет. Учений дотримувався думки про те, що можна з практичного погляду ділити енергію на кінетичну і потенціальну, але вся вона зрештою є кінетичною, бо репрезентує собою рух. С. Подолинський виходив з того, що "сума енергії усього всесвіту є величина абсолютно незмінна".

Правда, цього не можна сказати про різні частини всесвіту. Однак у цілому відбувається процес вирівнювання енергії, який супроводжується переходом енергії з одного виду в інший. Оскільки енергія всесвіту постійно переходить з форм, що легко перетворюються у стійкіші, внаслідок цього можливість її перетворення постійно зменшується. Процес вирівнювання світової енергії називається розсіюванням енергії, або ентропією.

Критично розглянувши енергетичні теорії Кляузіуса, Томпсона і Ранке, український учений зробив висновок, що доки не буде нових заперечень, закон розсіювання енергії можна вважати настільки ж доведеним, наскільки і закон її збереження. Він використав думки Пауссона, Сен-Клер-Девілля, Канто-Лапласівську теорію і теорію магнетизму Цельнера, розрахунки Кульє і Гертеля, щоб повніше з'ясувати циркуляцію енергії у всесвіті, взаємодію сонячної енергії, рух планет і життя на Землі. Ці аргументи і дані, як зізнався сам С. Подолинський, він навів для того, щоб переконати у наявності достатньої кількості енергії для життя людини. Проте це не означає, що розподіл енергії на земній поверхні відбувається якнайкраще. "Навпаки, ми думаємо, - писав учений, - що можливості вигіднішого розподілу цієї енергії знаходяться, частково, в руках самої людини"[8, c. 161-163].

У зв'язку з цим С. Подолинський розглядає перетворену енергію землі, маючи на увазі, насамперед, енергію руху землі навколо сонця і навколо своєї осі. Досить велика сила цієї енергії мало використовується як джерело на поверхні землі. Внутрішня теплота землі, що особливо виявляє себе під час вибухів вулканів, землетрусів і тому подібних явищ природи, також не використовується у промисловості. Енергія магнетизму має застосування, але вона невелика порівняно із загальною кількістю енергії, що постійно перебуває в обміні на земній поверхні. Енергія термальних джерел, вітру приносить користь, та не слід забувати, що, наприклад, та ж енергія повітря є перетвореною сонячною енергією. Це можна сказати і про водні течії, які потребують великих затрат сонячної енергії. Енергія органічного палива (вугілля, нафта і т. ін.) також утворилась з рослин за допомогою сонця. Нарешті, треба назвати, наголошував С. Подолинський, енергію, що міститься в "живих рослинах, тваринах і людях". Схарактеризувавши основні джерела енергії та форми її перетворення, учений заклав основи оцінки значення праці у світовому розподілі енергії.

Простеживши еволюцію нагромадження сонячної енергії на землі, С. Подолинський робить висновок, що чим ближче до нашого часу, тим меншу роль відіграє внутрішня енергія землі в утворенні енергетичного бюджету земної поверхні, сонячна енергія зменшується. Очевидно, для нагромадження енергії потрібно, щоб на поверхні відбувався процес, зворотний розсіюванню енергії, або процес перетворення постійної енергії (теплота) на вищу форму, більше перетворювану в механічний рух (потенціальний чи кінетичний). Учений показав, що природні процеси, які відбуваються на поверхні землі, в окремих випадках сприяють перетворенню енергії на вищі її форми, але не забезпечують збереження енергії. "Поява органічного життя на землі, - твердив він, - не тільки змінила вищою мірою вид і властивості поверхні землі, але кількість і спосіб розподілу вищих родів енергії".

Не вдаючись до суперечки щодо появи перших організмів на землі, учений зазначив, що набагато важливішим є виявлення обставин, які сприяли їх поширенню на поверхні землі та в морях. Організми поширюються тому, зазначав С. Подолинський, що вони успішно витримують боротьбу за існування з неорганічною природою у всіх випадках, коли запас перетворюваної енергії у них більший, ніж у навколишніх неорганічних речовинах. Всюди, де сильний механічний рух, організми не витримують боротьби за існування. Для підтвердження цього висновку С. Подолинський скористався дослідом А. Хорвата. Спираючись на факти, український учений дійшов висновку, що рослини справді успішно здійснювали і здійснюють перетворення енергії, свідченням чого можуть бути величезні поклади кам'яного вугілля. Рослини здебільшого тільки зберігають сонячну енергію, але не перетворюють її на механічну роботу. Завдяки функціонуванню рослин відбувається нагромадження енергії, причому не розсіяної - у вигляді тепла, електрики чи навіть світла, а вищої, збереженої й здатної до всіх можливих перетворень. "На землі рослини, - твердив учений, - дуже злі вороги світового розсіювання енергії".

Якщо простежити історію збереження сонячної енергії на земній поверхні, то, як зазначав С. Подолинський, побачимо, що в той час, коли температура земної поверхні підтримувалась переважно із середини землі, збереження енергії зовсім не відбувалося. Головним джерелом енергії для землі стало сонце; частина сонячної енергії під впливом повітря і води почала перетворюватися на механічну роботу. Частина енергії, яка зберігається рослинами, стає вже більшою, але це не призводить до піднесення нової енергії. Такі процеси самі собою спричинилися до виробництва нової вищої енергії.

Раніше застосовували поняття «принцип Подолинського», зміст якого полягав у тому, що частка в соціальному продукті праці дорівнює одній одиниці енергії, тоді як частка сонячної енергії становить 20 одиниць. Обґрунтованість, фундаменталізм поглядів ученого послужили підвалинами сучасної екології [7, c. 193-194].

Ф. Енгельс особисто знав Подолинського, був знайомий з його працями, але вважав, що залежність між промисловістю та сільським господарством з використанням фізики непродуктивна.

Для сучасної економічної думки включення біосфери в економічну діяльність людини не викликає енгельсового скепсису. Варто також відзначити, що енергетизм критикував В. І. Ленін.

Погляди С. А. Подолинського вплинули на теорію «ноосфери» В. И. Вернадського. Індустріальна діяльність людини послужила основою нової геологічної ери — антропогенної.

Отже, неминуча поява теорій, які шукали способів і засобів розв’язання суперечностей індустріалізму.

Ще у 1880 р. у Петербурзі він опублікував дослідження «Праця людини та її відношення до розподілу енергії», перекладене згодом (у скороченому вигляді) французькою, італійською і німецькою мовами. С.А. Подолинський мав на меті з'ясувати «значення умов, що супроводять походження праці, представити найголовніші її прояви в житті організмів і вказати на наслідки споживання праці, тобто на наслідки впливу працюючих людей і тварин на навколишню природу».

Провівши всебічний аналіз взаємодії людини і природи, вчений дійшов висновку, що «…загальна кількість енергії, одержуваної поверхнею землі з її внутрішності та від сонця, постійно зменшується. Водночас загальна кількість нагромадженої на земній поверхні енергії, яка перебуває в розпорядженні людства, постійно збільшується. Це збільшення відбувається під впливом праці людини і домашніх тварин» 10. «Головною метою людства при праці, — вважав С. Подолинський, — має бути абсолютне збільшення енергійного бюджету»[10, c. 216-217].

Висновок

Оцінюючи місце відкриття С. Подолинського в історії науки, дослідники відзначили п'ять заслуг українського вченого: 1) С. Подолинський спробував знайти форми зв'язків між фізичними і соціальними науками, між фізичним вченням про енергію і економічним вченням. Це був новаторський підхід, який поклав початок новим поглядам щодо аналізу виробництва і людської праці, дав серйозний імпульс для розробки енергетичних показників і корисних копалин, технології і галузей промисловості; 2) С. Подолинський аналізував конкретні форми взаємозв'язків між суспільними і природними процесами; 3) вчений одним з перших вказав на недостатність другого закону термодинаміки, підкресливши наявність у природі процесів, що протистоять розсіюванню сонячної енергії; 4) важливе значення для дальшого розвитку концепції історії природознавства має запропонований С. Подолинським енергетичний підхід до історії техніки. Аналіз різних історичних форм техніки з погляду енергозатрат, енергомісткості, виходу корисної енергії дозволив дати наукові оцінки технічних досягнень людства, осмислити перспективу науково-технічного прогресу, визначити шляхи розвитку найефективніших технічних засобів; 5) С. Подолинський вказав на нові шляхи перетворення людством сонячної енергії.

Реєстр високих оцінок економіко-екологічного відкриття українського мислителя вченими можна було б продовжити.

Усі вони наголошують на актуальності вчення С. Подолинського для розв'язання еколого-економічних проблем сучасності, які набули великої гостроти і становлять загрозу для існування людства. Однак один суттєвий аспект у цих оцінках залишається мало поміченим. Це високий гуманізм концепції українського вченого, який в епіцентрі економіко-екологічних проблем поставив людину праці, зробивши її суб'єктом гармонізації взаємин суспільства і природи.

С. Подолинський вірив у те, що людство на шляху поступу зуміє власною раціонально організованою і цілеспрямованою працею подолати можливе виникнення енергетичного голоду.

Отже, С. Подолинський був першим, хто обґрунтував дороговкази органічного енергообміну в суспільно-економічній системі на основі взаємодії людини і довкілля. Визначений ним вектор наукових пошуків набуває нової сили, бо людство з тривогою і надією вдивляється у XXI ст. Саме тому тепер привабливість і практична значущість теорії українського вченого зростає. Шкода, що він не мав змоги викласти її повніше, бо після тривалої хвороби помер у 1891 р.


Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top