Основні риси та напрямки формування господарства суспільств західної цивілізації та відображення цих процесів в економічній думці

Вступ.

1. Особливості формування і розвитку економічної думки раннього західноєвропейського середньовіччя.

2. Особливості розвитку меркантилізму в західноєвропейський країнах.

3. Основні аспекти розвитку господарства країн Західної Європи XVI—XVIII ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економічна думка середньовічної Західної Європи, знайшла відображення також у різноманітних релігійних єресях, вивчення яких дасть можливість зрозуміти, що всі вони завжди мали антифеодальну спрямованість, проповідували ідеї рівності всіх людей, повернення до принципів «євангельської бідності» ранньохристиянського ладу, засуджували багатство та необмежене нагромадження власності церквою тощо.

Західний тип цивілізації (західна цивілізація) - систематична характеристика особливого типу цивілізаційного розвитку, що включає в себе певні етапи історико-культурного розвитку Європи й Північної Америки. Основними цінностями західного типу цивілізації, по М. Веберу, є наступні:

1) динамізм, орієнтація на новизну;

2) твердження достоїнства й поваги до людської особистості;

3) індивідуалізм, установка на автономію особистості;

4) раціональність;

5) ідеали волі, рівності, терпимості;

6) повага до приватної власності;

7) перевага демократії всім іншим формам державного керування. Західна цивілізація на певному етапі розвитку здобуває характер техногенної цивілізації.

Основні складові частини західної цивілізації: грецька філософія, римське право й християнство.

На противагу "незахідним" культурам, сучасне західне суспільство відрізняється, зокрема , більшим поширенням раціонального мислення, індивідуалізму, автономії особистості, орієнтації на соціальний успіх.

1. Особливості формування і розвитку економічної думки раннього західноєвропейського середньовіччя

Поняття цивілізація (civilis) - в перекладі з латинської означає "громадянський", "державний". В сучасному використанні термін "цивілізація" означає певний рівень суспільного розвитку, певну історичну добу розвитку культури. Так, говорять про цивілізацію на противагу дикунству, про цивілізацію як суспільство з певними соціальними інститутами.

Суттєвою ознакою цивілізації є поява держави і пов’язане з нею виникнення права. В Європейській історії цивілізація класового суспільства (рабовласницького) прийшла на зміну родовому суспільству. В умовах класового суспільства держава через інститут права бере на себе функцію керувати взаєминами між людьми, станами, класами - замість глави роду в первісному суспільстві.

Причинами виникнення цивілізації є докорінні зміни виробництва, форми власності, форм праці, виникнення нових технологій, що спричиняє докорінні зміни соціальної структури, появу політики, права, філософії,науки.

Формування і розвиток економічної думки раннього західноєвропейського середньовіччя визначалися розпадом Римської імперії, створенням нових політично-етнічних спільнот, утвердженням християнства і нових господарських відносин. Це вплинуло на економічний світогляд, який виявлявся у системі релігійних вчень, економічній політиці тощо.

Серед юридичних пам'яток, які дають уявлення про економічну думку країн Західної Європи доби середньовіччя, зокрема раннього, найвідомішими є «Салічна правда» (V ст.) і «Капітулярій про вілли» (початок IX ст.). «Салічна правда» (Салічний закон) — запис давнього звичаєвого права племені салічних франків, у якому було відбито економічний лад франків у період розкладу родових відносин і поступового майнового розшарування через виникнення і розвиток індивідуально-родинної власності. «Капітулярій про вілли» дає уявлення про організацію й управління вотчиною за умов переважно натурально-господарських відносин із використанням праці закріпачених селян.

Економічна думка класичного середньовіччя, як і в попередній період, розвивалася під величезним впливом християнської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, лідером так званої пізньої школи канонізму, який висловив багато важливих економічних ідей, був Тома Аквінський (Аквінат) (1225/26—1274). Його основними творами є «Сума проти язичників» та «Сума теології», де він обстоює централізацію влади, визнає соціальну ієрархію, а її природну підставу бачить у поділі праці, розглядаючи приватну власність як необхідний інститут людського життя.

Тома Аквінський, будучи прихильником натурального господарства, визнавав, проте, необхідність обміну. Тому розгляд його міркувань з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей тощо має неабияке значення. При цьому потрібно звернути увагу на двоїстість характеристик і оцінок, які він дає економічним категоріям та явищам. Так, Аквінат дав своє тлумачення «справедливої ціни» — категорії, яка в економічному вченні каноністів заміняла категорії «вартість» («цінність»), «ринкова ціна». Витратний принцип установлення «справедливої ціни» Тома Аквінський уважав недостатнім, оскільки така ціна має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець, недоодержавши певну кількість грошей, що відповідає його становищу в суспільстві. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові». «Справедливі ціни» можуть бути джерелом примноження приватної власності й створення «помірного» багатства.

Ілюстрацією цього може бути творчість Аврелія Авґустина (святого Авґустина), який народився 13 листопада 354 р. у містечку Татасті в Алжирі й помер 28 серпня 430 р. Визнавши християнство, він написав майже 100 творів у 232 книгах, подав найґрунтовніше тлумачення християнських цінностей у світовій літературі й за це був визнаний святим.

Святий Авґустин, звичайно, не аналізував суто економічні проблеми, але висловлював з їх приводу чимало слушних думок у дусі соціальної доктрини християнства. Він був за примирення між володарями і підданими. Аврелій Августин критично ставився до стародавньоримських рабовласницьких порядків. Про це свідчить його "Сповідь", де він стверджував, що кожному обов'язки і права визначив творець. "Бог, — пише Августин, — одним доручив одне, а іншим — щось інше, залежно від обставин і часу, хоч як одні, так і другі підпорядковуються тій самій справедливості. Звідси виходить, що послух своїм володарям — це загальна умова людського суспільства".

Таким чином, у своїх правах і обов'язках люди не рівні, але всі вони рівні перед Всевишнім. Рівність у нерівності — таку думку проводить святий Августин. Така концепція, пом'якшуючи суспільні відносини, відповідала перехідним формам залежності від рабовласництва до інших форм підлеглості. "Я, — твердив Августин, — чую голос Бога мого і його наказ: "Нехай не обтяжують ваших сердець ненажерливість і пияцтво". Звичайно, ніхто не повинен судити нас за їжу і напої, "і той, хто їсть, не повинен гордувати тим, хто не їсть, а той, хто не їсть не повинен судити того, хто їсть".

Не збурення, а примирення відстоював святий Авґустин. "...Господь, Ти, що розділяєш за своїм звичаєм радощі й силу, дозволь також, щоб зродилася з землі правда, щоб з висоти неба спалахнула справедливість... Поділімся з голодними шматком хліба, дозвольмо зайти під нашу стріху беззахисному вбогому, зодягнім голого й не гордуймо нашими одноплемінниками".

Навчись чинити добро! — основний лейтмотив "Сповіді" Авґустина. Ця думка знайшла відображення і конкретизацію в інших пам'ятках тієї доби, зокрема, у "Салічній правді", яка складена за короля франків Хлоддвіга наприкінці V — на початку VI ст. Вона дає змогу пізнати господарський лад і економічний побут франків. Право на власність, розшарування суспільства, інші аспекти життя знайшли відображення у цьому цінному документі раннього середньовіччя. Наприклад, у "Салічній правді", чітко сформульовані можливі покарання за крадіжку рогатої худоби, свиней, овець, собак, птиці, бджіл.

У статті про нанесення шкоди сказано: "Якщо хто застане на своїй ниві рогатих тварин, або коня, або яку-небудь дрібну худобу, не повинен бити її до невпізнання. Якщо він це зробить свідомо, зобов'язаний повернути вартість, а худобину взяти собі. Якщо ж не признається і буде звинувачений, засуджується до сплати 600 динарів...". Штраф призначала "Салічна правда" за руйнування чужої огорожі; якщо вільна дівчина покохала раба, то стає рабинею. "Салічна правда" передбачала і смертну кару за деякі злочини, визнавала рабство, оберігала усі види власності тощо.

Інакше кажучи, "Салічна правда" — це потужний документ регулювання правових та економічних відносин середини І тис. н. є. Цінними джерелами розвитку економічної думки є королівські капітулярії, тобто настанови ведення господарства. Зокрема, часто згадується капітулярій про вілли, чи про помістя, що був створений на початку IX ст., на думку багатьох дослідників, королем Карлом Великим. Дехто вважає, що цей капітулярій склав син Карла Великого Людовик Благочестивий.

Капітулярій про вілли починається так: "Бажаємо, щоби помістя наші, яким ми визначимо обслуговувати наші потреби, повністю служили нам, а не іншим людям". Якщо люди наші вчинять будь-яку шкоду крадіжкою, то нехай це повністю повернуть. Звичайно, завдання помістя полягало в тому, щоб виробляти в належній кількості продукт для королівського двору. Про це мав дбати керуючий помістям, правила поведінки, обов'язки якого були чітко окреслені. При млинах належало тримати курей і гусей. Це стосувалося і житниць, водоймищ тощо. "Кожен керуючий, — зазначалося в капітулярії, — якщо йому потрібно постачати що-небудь до нашого дому, повинен бути відповідальним за те, щоби все постачання було в доброму і якісному стані, а також добротно і чисто підготовано".

Капітулярій вимагав зберігати ліси і заповідні галявини, не давати полям заростати лісом, поля добре обробляти і луки охороняти, зберігати все різноманіття птаства (пави, фазани, качки, голуби, куріпки, горлиці). Кожний керуючий маєтку повинен мати добрих ковалів, золотарів, шевців, столярів, зброярів, рибалок, птахоловів, миловарів, пивоварів і т. ін. Важливою вимогою було фіксувати всі доходи і витрати королівського двору, рештки від господарства на окремих списках. Це був своєрідний баланс доходів і витрат помістя.

У той час функціонували й інші капітуляції, зазвичай локального призначення. їх змістове наповнення мало різнилося між собою. Крім того, економічна думка, крім зазначених, мала й інші форми виявлення.

2. Особливості розвитку меркантилізму в західноєвропейський країнах

Оскільки меркантилізм зародився у західноєвропейських країнах, то вивчення його національних модифікацій дає змогу глибше проникнути в меркантилістичну теорію і практику. Найрозвинутішим і найтиповішим був англійський меркантилізм; початки його пов'язують з творчістю Джона Гелса (помер у 1571 p.). Він автор "Трактату про спільну користь королівства Англії" (1549 p.), створення якого довший час приписували У. Стаффордові. Однак з'ясувалося, що останній є автором лише додатку, в якому міститься визначення кількісної теорії грошей.

Однією із заслуг Дж. Гелса є сформулювання ідеї розвитку промисловості. "Вважаю, — твердив він, — що було б доцільно, якщо б ми не тільки збільшили виробництво сукна, а рівно ж прагнули до збільшення різних інших ремесел і занять, котрі би могли зайняти наше населення, а не позбавляти його праці. Отже, потрібно було би підтримувати такі ремесла, як виробництво сукна, котре дає роботу багатьом тисячам і збагачує місто, а також село. Де ним зайняті люди, як у Венеції, а також у багатьох інших країнах за морем, там, як я чув, винагороджують і цінують кожну людину, яка впроваджує якесь нове ремесло чи вдосконалення, завдяки яким люди можуть знайти працю. Завдяки тому працівники знаходять заняття і приносять водночас країні достатньо грошей або інших благ".

Державі потрібний розвиток промисловості: без промисловості держава слабшає фінансово й військово. Доходи держави пливуть головно з міст, а не від землі, міста найбільше постачають війська. Рільництво, зокрема тваринництво, зменшує кількість людей в країні, місто і промисловість їх збільшують. Завдяки таким заняттям, наприклад, у Франції та Німеччині, "є стільки міст і так багатих, що важко навіть повірити, що такий малий простір може прохарчувати таку кількість людей".

Дж. Гелс вимагав від держави зайнятості всіх здатних до праці людей. Багато продуктів, що імпортуються до країни, можна виробляти самим. Тим паче прикро, коли в інших країнах виробляють готові продукти з англійської сировини. Дж. Гелс пропонував запровадити мито, яке б підвищило ціну до рівня, коли "наші люди" почнуть виробляти товари, наприклад, папір, дешевше.

Постулат митної охорони молодої промисловості країни з’явився досить рано, хоча проголошувався початково доволі рідко. Імпорт необхідний, як вважали меркантилісти, але його треба замінити власними виробами. Ідеальний товар, який потрібно привозити до країни, на думку Дж. Гелса, це, передусім, золото і срібло.

Яскравим представником пізнього англійського меркантилізму був Томас Мен (1571 — 1641). Знаний купець, член правління Ост-Індійської компанії, він створив низку праць, в яких доводив безперспективність усіх ранньомеркантилістичних зусиль безпосереднього врегулювання руху грошей, оскільки, на його думку, позитивний торговельний баланс може бути результатом лише над вишки вивозу над ввозом. Для досягнення цієї мети можна вивозити за кордон навіть гроші, але на заміну ввозити сировину або товари реекспорту. Т. Мен порівнює вивіз з діями сіяча, який кидає зерно в землю, щоб зібрати щедрий врожай. Т. Мен цим самим засвідчив відокремлення концепції меркантилізму від її пуповини.

Свій трактат "Багатство Англії у закордонній торгівлі" Т. Мен починає так: "Любов і служіння для нашої країни полягає не стільки в тому, щоб знати обов'язки, котрі повинні виконувати інші люди, але в тому, щоб вміло виконувати свої". Далі йдеться про купців і торговців, роль яких Т. Мен ставив високо в державі, бо вони керують багатством королівства. Збагачуватися можна різними способами, але найнадійнішим є закордонна торгівля, в якій завжди слід дотримуватися правила: "продавати чужинцям щорічно більше, ніж вартими є їх блага, котрі ми самі споживаємо".

Т. Мен виступав проти поширеного погляду, за яким багатство країни полягало в грошах. Він спростовував це тим, що нагромадження багатства можливе, якщо вартість товарів, котрі вивозяться за кордон, вища від вартості товарів закордонних, що споживаються. Цим займаються купці, а тому їх діяльність заслуговує всілякого сприяння.

До англійських меркантилістів можна зарахувати Дж. Чілда (1630—1699), економічні погляди якого відображені у "Новому трактаті про торгівлю", де автор засвідчує прихильність до позитивного торговельного балансу, але водночас виступає в обороні вільної торгівлі. Гроші, вважав Дж. Чілд, є засобом виробництва і тим самим виступав за найнижчу норму відсотка'. "Кожна країна, — писав він, — збагачується головно завдяки добрим законам, котрі є причиною того, що населення збільшується".

Дж. Чілд визнавав, що обмежувався загальними міркуваннями про торговельний баланс, бо для його повнішого аналізу потрібно розглядати конкретні стосунки між окремими країнами. Той, хто хоче спричинитися до розквіту країни, повинен зайнятися вивченням торговельного балансу. Що би не говорили про торгівлю, треба визнати, що "низький відсоток є тим для торгівлі, чим душа для тіла." Ці слова більше, ніж інші, характеризують економічні погляди англійця Дж. Чілда.

Доволі потужно представлена теорія і політика меркантилізму у Франції. За меркантилістичними принципами правив Генріх IV, усіляко заохочуючи торгівлю, зокрема, в 1606— 1607 pp., потім Рішельє в 1624—1642 pp. і, звичайно, найбільше Кольбер (1661—1682 pp.) — міністр за Людовика XIV.

Література французького меркантилізму бідніша від практики. Деякі меркантилістичні ідеї сформулював Жан Боден (1530—1596), економічні погляди якого викладено у "Відповіді на парадокси п. Малеструн стосовно подорожчання всіх товарів і грошей" (1568 p.). Концепцію французького меркантилізму докладно виклав Антуан де Монкретьєн (1575—1621) у "Трактаті про політичну економію" (1615 р.), в якому вперше запровадив термін "політична економія".

Погляди А. Монкретьєна типові для французького меркантилізму, згідно з яким небагато уваги приділялося проблемам закордонної торгівлі, а більше — розвитку вітчизняного виробництва, передусім, ремісничого і промислового, а також внутрішній торгівлі. "Ті, що покликані до керівництва державою, — так починає свій трактат А. Монкретьєн, — повинні мати свою головну мету — славу держави, її зростання і збагачення". Поділивши суспільство на духовенство, шляхту і простолюддя, автор "Трактату про політичну економію" зазначав, що третій стан складається з рільників, ремісників і купців. За Платоном і Арістотелем, французький меркантиліст поділяє людей на здібних і на тих, які повинні інших слухати. "Та людина, котра має в собі більше золота, схильна більше до творчої праці, а той, хто має в собі більше заліза, здібний до занять трудних і обтяжуючих".

Отже, головним завданням політики держави є впорядкування різних занять підданих. Без такого впорядкування державна будівля постійно хитається. "Якщо точніше, — зазначав А. Монкретьєн, — коли людям бракує певних визначених засад поведінки, то держава перебуває дуже далеко від досконалості й величі, яку могла би осягнути".

Є три головні засоби збагачення людей, а саме: впорядкування і збільшення ремесел та мануфактур, утримання у доброму стані флоту, розвиток торгівлі, яка занепадає. Однак найважливішим для держави є вдосконалення знання і діяльності людини, бо вона є єдиним джерелом життя. Для підкріплення своїх аргументів А. Монкретьєн посилався на античних мислителів.

В Італії теорію меркантилізму розвивали банкіри. Банкір Гаспаро Скаруффі (1514—1584) написав "Роздуми про монету та справжню пропорційність між золотом і сріблом" (1582 p.), де запроваджував монетаристські погляди. Він уважав, що співвідношення між золотом і сріблом повинно бути 1:12.

У 1588 р. флорентійський банкір Бернард Даванцаті (1529— 1606) опублікував "Лекції про гроші", де з'ясовував природу грошей та їх знецінення. На його думку, срібні й золоті гроші містять у собі ніби щось божественне1.

Зрілішим від попередніх італійських меркантилістів був Антонів Серра (нар. близько 1580 p.). Під час перебування у в'язниці за фальшування грошей він написав "Короткий трактат про причини, котрі можуть зумовити надмірність золота і срібла у країнах, що не мають копалень". Він доводив, що надмір валюти може бути наслідком позитивного торговельного балансу, досягти якого можна завдяки розвитку виробництва, зокрема, промислового. Натомість не можна сподіватися позитивного балансу через безпосереднє регулювання курсів валюти, оскільки вони залежать від платіжного балансу в країні.

Меркантилістські погляди, звичайно, розвивалися у країнах із зрілими економічними відносинами, але вони не могли бути територіально окреслені. Ідеї меркантилізму проникали в усі куточки Європи, мали своїх прихильників у Німеччині, Польщі та інших країнах, зокрема, південнослов’янських, міста яких були втягнуті в загальноєвропейські торговельно-купецькі зв'язки.

3. Основні аспекти розвитку господарства країн Західної Європи XVI—XVIII ст.

XVI—XVIII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом переходу від феодального до індустріального суспільства. Англійська буржуазна революція (1640—1660 pp.) завершила пізнє Середньовіччя (XVI — перша половина XVII ст.) і поклала початок новій історії (друга половина XVII — XVIII ст.). Перехідна епоха полягала у розкладі феодального господарства і генезі основних ознак індустріального суспільства, яке внаслідок промислового перевороту в Англії і Французької буржуазної революції (1789—1794 pp.) перетворилося на панівний клас.

Для перехідного періоду характерні значні досягнення в галузі науки і техніки. Посилився між- і внутрішньогалузевий поділ праці. В XVI ст. виділилося майже 100 основних ремесел, в XVIII — 200. Лише в текстильній галузі було понад 20 спеціальностей.

Удосконалилися водяні млини внаслідок застосування верхньобійного колеса. Це дало змогу будувати млини не тільки на річках, а й там, де були сприятливі умови для розвитку виробництва, регулювати силу та рівномірність дії водяних двигунів. Їх застосовували в усіх галузях виробництва.

Істотні зрушення відбулися у текстильній промисловості, зокрема у виробництві сукна. Самопрядка замінила веретено, горизонтальні та стрічкові ткацькі верстати — примітивні вертикальні. Поширилися сукновальні водяні млини. З'явилися в'язальні машини. Почалось виробництво шовкових та бавовняних тканин, панчіх.

Технічний прогрес охопив гірниче і металургійне виробництво. Було механізовано процеси дроблення та промивання руди. Розвивалося доменне виробництво для добування заліза. З'явилися примітивні токарні, свердлильні, шліфувальні, гвинторізні верстати, механічні молоти тощо.

В Європі почали виготовляти папір, що замінив пергамент. Розвивалося книгодрукування за допомогою літерного набору, використовувалися годинникові механізми з маятником. Було сконструйовано телескоп, мікроскоп, термометр, барометр, гідрометр. З'явились нові типи кораблів (баржі, каравели), зросла їх вантажність (від 500 до 2 тис. т), поліпшилися мореплавні характеристики. Ширше публікувалися наукові праці, був виданий географічний атлас.

Відбулися агрокультурні зрушення: перехід до травосіяння та багатопілля, широке застосування добрив, багаторазова оранка, порайонна спеціалізація сільського господарства, підвищення продуктивності праці. Отже, технічні передумови підготували перехід від дрібного до великого виробництва.

В економічному розвитку Західної Європи велику роль відіграли географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Їх важливою економічною передумовою була криза левантійської торгівлі з другої половини XV ст. Після загарбання турками Константинополя у 1453 p. ними контролювалися Чорне та Середземне моря. Венеціанцям довелось платити велике мито, щоб залишити торгові факторії генуезців турки вигнали із своїх володінь. Західноєвропейські купці намагалися знищити монополію італійців у торгівлі зі Сходом. Континентальну караванну торгівлю ускладнив розпад Монгольської імперії. Торгові шляхи через Північну Африку були монополією арабів.

Значним стимулом до географічних відкриттів було золото як матеріалізація багатства. Відчувалася нестача грошей у товарному обігу. Видобуток коштовних металів був обмежений, значна їх частина йшла на прикраси. Пасивним залишався баланс Європи у східній торгівлі. Іспанські дворяни після завершення війни з арабами і відвоювання у 1492 p. Гранади залишилися без засобів існування. Вони зневажали економічну діяльність і намагалися вийти із скрутного становища за допомогою територіальної експансії, вирушаючи в небезпечні експедиції.

Розвиток абсолютизму в Західній Європі створив політичні передумови для організації великих морських експедицій для колоніальних загарбань. Монархам потрібні були гроші для утримання війська, чиновників, двору.

Перші експедиції, що поклали початок великим географічним відкриттям, споряджалися за рахунок держави. Серед таких відкриттів успішною була подорож 1497— 1498 pp. португальця Васко да Гама, який відкрив морський шлях з Європи в Індію через Атлантичний океан.

Генуезець Христофор Колумб, підтриманий Іспанією у 1492 p., рушив на Захід через Атлантичний океан (шлях біля берегів Африки контролювала Португалія) і відкрив Америку. Колумб здійснив ще три експедиції до Америки в 1493—1496, 1498—1500, 1502—1504 pp. Першу навколосвітну подорож здійснила експедиція Магеллана в 1519—1521 pp.

Великі географічні відкриття мали важливе значення для господарства Західної Європи. Почалася перебудова європейських економічних відносин. Виникли економічні зв'язки між найвіддаленішими областями, землями і народами різної матеріальної культури. Торгові шляхи перемістилися з країн Середземного моря на океани: Атлантичний, Індійський, Тихий. Зовнішня торгівля у XVI—XVIII ст. досягла розмірів світової. До її обігу були залучені нові товари, до того не відомі в Європі: тютюн, кава, какао, чай та ін. Почалося формування світового ринку як складової частини індустріальної економіки. Центрами світової торгівлі стали спочатку Лісабон, Севілья, з середини XVI ст. — Антверпен, у XVII — Амстердам, у XVIII ст. — Лондон.

Небачений приплив до Європи благородних металів зумовив так звану революцію цін. Вона почалася насамперед в Іспанії, яка отримувала значну частку колоніального золота та срібла (в 1600 p. — 83 %). Ціни на товари зросли в Іспанії, Португалії у 4 рази, а на хліб — навіть у 5 разів, у Франції —в 2,3, а в Англії — 2,5 раза. Одночасно почалося здешевлення дорогоцінних металів. Наслідки революції цін були значними. Збагатилися купці, які займалися посередницькою торгівлею. Прискорився перехід до мануфактурного виробництва. Збільшилися прибутки промисловців внаслідок здешевлення найманої праці. В аграрному укладі європейських країн зменшилися реальні розміри фіксованої грошової ренти або орендних платежів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію зросли.

Безпосереднім результатом великих географічних відкриттів було створення колоніальної системи. Першими на шлях колоніального грабунку вступили Іспанія і Португалія, створивши величезні колоніальні володіння. Поступово їх витиснули Голландія, Англія, Франція, перемігши на зовнішньому й внутрішньому ринках. Нещадне пограбування колоніальних народів принесло європейським колонізаторам величезні багатства й сприяло піднесенню економіки європейських країн.

Почалася перебудова європейських економічних відносин. Розклад феодального господарства був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства; спеціалізація ремесла, що наближалася до рівня мануфактурного поділу праці; посилення майнової та соціальної диференціації; формування великих капіталів і розвиток розширеного відтворення. У сільському господарстві ці процеси відбувалися повільно. Феодальна земельна власність поступово стала об'єктом купівлі-продажу. Розорення дрібного і середнього дворянства набуло широких масштабів.

У Франції воно поповнювалося за рахунок "людей мантії" (чиновників, буржуазії). Селянські цензиви еволюціонували у дрібну селянську власність, феодальна грошова рента і оренда — у капіталістичну ренту і оренду, використовувалася наймана робоча сила. Дворянство збідніло. Були вигідними ліквідація селянських наділів, перехід до фермерського господарства.

Генеза індустріальної цивілізації пов'язана з розвитком мануфактурного виробництва. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI—XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурне.

Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована.

Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI — першій половині XVII ст., ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі.

Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва і утвердилася в другій половині XVII ст. Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI ст. були в сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні. Зародження мануфактур відбувалося у двох напрямах: 1) торговий капітал підпорядковував виробництво; 2) виробник ставав і підприємцем, і купцем.

Одночасно в промисловості зберігалися ремесло і дрібне товарне виробництво.

Передумови індустріалізації сільського господарства формувалися у трьох основних напрямах: створення буржуазних форм земельної власності, перетворення феодальної ренти на капіталістичну, зростання товарності. Ці процеси відбивали боротьбу між ринковим підприємництвом і дрібнотоварним виробництвом.

Відбулися значні зрушення в сфері обігу і розподілу. Просте товарне виробництво переростало в ринкове, розвивався міжнародний поділ праці, формувалися національні, європейські та світові ринки товарів і грошей. Панівну роль відігравали Голландія і Англія. Європейські феодальні країни були вилучені із світового ринку і перетворилися на країни-продавці продукції своїх аграризованих економік.

Відбулися радикальні зміни в організації світової торгівлі. З'явилися монопольні торгові компанії, вдосконалилися товарні біржі. Зародилася страхова справа. Доходи розподілялися через зарплату (найману працю), прибуток (капітал), ренту (земельну власність).

Значну роль у процесі генези індустріальної цивілізації відіграли буржуазні революції в Нідерландах (1566—1609 pp.), Англії (1640—1660 pp.). Північній Америці (1775—1783 pp.), Франції (1789—1794 pp.).

У першій половині XVI ст. у Нідерландах, особливо в північних провінціях, швидкими темпами розвивалася промисловість на основі мануфактурного виробництва. Національний ринок ставав частиною європейського та світового ринків. Відбувалися зміни в сфері земельних відносин.

Більшість селян були вільні. Питома вага феодального землеволодіння становила лише 20—25%. Створювалися фермерські господарства, райони "торговельного землеробства", що спеціалізувалися на вирощуванні певних культур або галузевому тваринництві. У середині XVI ст. Нідерланди стали провінцією феодальної Іспанії, яка намагалася перетворити їх на свою колонію. Це прискорило революцію.

Революція та визвольна війна перемогли тільки в північних провінціях, що в 1579 p. проголосили себе незалежною державою — Республікою Сполучених Провінцій Нідерландів (Голландія), яка вступила на шлях індустріального розвитку. Проте революції в Нідерландах були властиві незавершеність і половинчастий характер економічних і політичних реформ. До влади прийшла купецько-патриціанська олігархія, яка конфронтувала з підприємцями.

Були конфісковані та розпродані лише землі церкви і дворян-емігрантів, ленні дарування іспанського короля Філіппа II збереглися. Основою аграрного ладу залишалися дрібні селянські господарства. Поступово були відновлені корпоративні привілеї цехів. Як наслідок з другої половини XVIII ст. Голландія перестала бути панівною промисловою нацією, почала відставати в економічному розвитку від Англії.

Нідерландська буржуазна революція привела до встановлення капіталізму в Голландії, але не вплинула на інші європейські країни. Такого впливу домоглася буржуазна революція в Англії, яка розпочалася в умовах індустріального розвитку країни. Зростав обсяг багатогалузевого мануфактурного виробництва, торгівлі. З'явилося економічно сильне середнє і дрібне дворянство — джентрі, яке господарювало на підприємницькій основі. Аграрний переворот XVI ст. знищив старе феодальне землеволодіння, прискорив процес знеземелювання селян, сприяв організації сільського господарства на фермерській основі.

Заходи, проведені в процесі й після буржуазної революції в Англії, зміцнили буржуазні відносини у сфері промисловості, торгівлі, кредиту. Були відмінені всі рицарські подарування, що перетворило лордів на єдиних власників землі.

Зберігався копігольд, усі феодальні платежі були на користь землевласника. Землі церкви, корони, противників революції продавалися на комерційній основі. Поширився перехід копігольда на лізгольд — короткострокове користування землею. В 1651 p. було опубліковано Навігаційний акт, який заборонив каботажне плавання іноземних кораблів між англійськими портами, дав змогу іноземцям постачати в Англію лише товари своєї країни і підтверджував монополію англійських комерсантів на торгівлю з колоніями Англії. Цей акт забезпечив панування Англії на світовому ринку. Революція закінчилася компромісом між новим дворянством і буржуазією, проте вона створила умови, що забезпечили перемогу індустріального суспільства в Англії.

З 1707 p., після укладення унії з Шотландією, Англія дістала офіційну назву Великобританія. У XVI ст. розпочалася колонізація європейцями Північної Америки. В цьому досягла успіху насамперед Англія, яка створила на Атлантичному узбережжі 13 колоній. Перед війною за незалежність в колоніях сформувалося ранньобуржуазне суспільство з пережитками європейського феодалізму і рабства. Проте Англія гальмувала розвиток колоній. Управляла ними англійська влада. Так, в англійському парламенті не було представників колоній, тому закони про колонії мало стосувалися місцевих жителів. Створювалися перешкоди для розвитку фермерського господарства. Кращі землі належали англійцям, підтримувалося дворянське землеволодіння. Англійський уряд прагнув затримати розвиток тих галузей, які створювали конкуренцію для англійської промисловості. Торгівля з іншими країнами дозволялася лише через англійських купців.

Колонії були ринками збуту, джерелами сировини і грошових багатств для Англії. Це призвело до війни за незалежність, яка закінчилася перемогою. У 1776 p. було проголошено створення незалежної федеральної держави Сполучених Штатів Америки. Війна одночасно була і буржуазною революцією. Вона знищила маєтки феодального типу, "квіт-ренту" за оренду землі, конфіскувала і розподілила землі прихильників Великобританії (роялістів). Сформувався фонд державних земель на Заході, що створило сприятливі умови для розвитку фермерських господарств. Революція прискорила розвиток промисловості та торгівлі. До влади прийшла буржуазія разом з рабовласниками. Плантаційне господарство і рабство збереглися на півдні країни. Коли розпочалася французька буржуазно-демократична революція, в Європі вже існували дві буржуазні держави — у Великобританії та Голландії, а на Американському континенті утворилася незалежна буржуазна республіка США. Промисловий переворот у Великобританії зробив процес індустріального розвитку незворотним. У Франції існувала багата і політичне сильна буржуазія, розвивалася мануфактурна промисловість, проводилася політика меркантилізму, панував торговий капітал.

Революція у Франції декларувала скасування феодального режиму та ліквідувала дворянські привілеї. Знищувалися особисті примуси селян, встановлювалися умови викупу основних примусів. Всім громадянам гарантувалося право на будь-які посади і звання. В лютому 1791 p. спеціальні декрети Установчих зборів скасували державну регламентацію промислового виробництва, ліквідували цехи, проголосили свободу торгівлі.

Після повалення монархії, у період правління жирондистів — великої буржуазії (серпень 1792 — травень 1793 p.) аграрне питання не було розв'язано. Лише з приходом до влади якобінців — середньої та дрібної буржуазії (червень 1793 — липень 1794 p.) феодальні стосунки було остаточно знищено. Було оголошено обов'язковим розподіл земель громад у тому випадку, якщо цього бажала третина місцевих жителів. Був виданий декрет про повне знищення феодальних прав дворянства, ліквідацію боргів селян феодалам, а документи про феодальні права підлягали привселюдному спаленню. Цензиви стали власністю селян без викупу. Земля емігрантів конфісковувалася і продавалася.

Був виданий декрет про відміну рабства у колоніях. За правління якобінців була створена сталеливарна промисловість, 33 заводи і багато майстерень з виготовлення зброї. Розширилося виробництво селітри, пороху, вичинених шкір, взуття: Конвент (уряд) вважав, що промисловість не повинна бути на бюджеті республіки і не проводив її націоналізацію. У сфері розподілу були встановлені максимум цін і заробітної плати, введена карткова система на продукти харчування. У сільському господарстві освоювалися нові землі, вирощувались нові культури: капуста, морква, картопля, ріпа, поширювалися агрономічні знання. Була запроваджена метрична система мір (метр, кілограм). Одночасно якобінський уряд проводив політику збільшення податків, реквізиції хліба та фуражу, мобілізації робітників промисловості; осіб, зайнятих у сільському господарстві, торгівлі товарами першої необхідності, заборонив робітничі організації та страйки. Це викликало незадоволення широких мас і диктатури якобінців.

Французька революція (1789—1794 pp.) набула загальноєвропейського і світового характеру. Вона зумовила кінець перехідного періоду та перемогу індустріального суспільства.

Батьківщиною мануфактурного господарства були Нідерланди. З утворенням Голландії економічний розвиток прискорився. Міжнародного значення набули текстильна промисловість та кораблебудування. Швидко розвивалися мануфактури, на яких виготовляли льняні, шовкові, бавовняні тканини, полотно, вельвет, плюш. Мануфактури виникли в парусній, канатній, паперовій, цукрово-рафінадній, миловарній, скляній, пивоварній галузях промисловості. Переважали централізовані мануфактури, на яких працювало до 100 робітників. Зросло міське населення. У першій половині XVII ст. воно становило від 35 до 50% усього населення країн. Створювалися галузеві та міжгалузеві спілки підприємців.

З другої половини XVIII ст. голландська мануфактура почала відставати від англійської. Державним законодавством були відновлені цехи (1749 p.), бюргерство взяло гору над підприємцями. Уряд на вимогу промисловців не проводив політику протекціонізму. В інтересах торгового капіталу дешеві іноземні товари заповнювали місцеві ринки.

Капітал набув лихварського характеру, перемістившись у банківську сферу. В кінці XVIII ст. у Голландії промисловість перебувала у стагнації.

У промисловості Великобританії мануфактури зайняли панівне місце. Третина промислового населення була зайнята у сукнярстві. Так, його продукція у середині XVIII ст. становила 1/3 англійського експорту. Існувала спеціалізація за окремими видами сукна (кілька десятків). Розвивалися бавовняні, паперові, скляні, металургійні, кораблебудівні мануфактури. У Великобританії добували залізну руду, мідь, олово, свинець, кам'яне вугілля. Питома вага населення міст становила 30%. За темпами і масштабами англійська промисловість у кінці XVIII ст. зайняла перше місце в Європі.

За рівнем промислового розвитку Франція займала друге місце після Великобританії, однак переважало ремісниче виробництво. XVI ст. було періодом активного впровадження монархією цехового ремесла. В містах жило 15—17% населення. Мануфактури Франції виготовляли в основному предмети розкоші; шовк, атлас, оксамит, парчу, килими, меблі, скляні та порцелянові вироби, а також військове спорядження. Нові форми організації виробництва поширилися в текстильній, друкарській, гірничій галузях промисловості. Франція займала перше місце в Європі з виробництва полотна, яке виготовляло сільське населення, а організаторами були через систему розсіяної мануфактури купці та лихварі. Уряд проводив політику протекціонізму та меркантилізму. Система заходів сприяла створенню державних і приватних мануфактур, надавала підприємцям субсидії, пільги, привілеї. Митна політика захищала національну промисловість від іноземних конкурентів. Переважали децентралізовані мануфактури. На дрібних та середніх централізованих підприємствах працювало до 50 робітників, рідко — до 100. Розвиток мануфактур був повільним і обмежувався в основному легкою промисловістю. Це пояснювалося вузьким внутрішнім ринком, спрямуванням капіталу в лихварство. Особливістю господарства Німеччини була його відсталість від Голландії, Великобританії, Франції. Переважала цехова система. Це зумовило появу розсіяних мануфактур у сільській місцевості. Вони виникали на основі купецького капіталу в сукняному, полотняному виробництві.

Централізовані мануфактури поширилися у гірничій, металургійній, металообробній промисловості. У кінці XVIII ст. у Берліні було 10 тис. робітників і вироблялося товарів на 6 млн талерів. Існували також вотчинні мануфактури з кріпосною працею. В умовах політичної роздробленості та панування кріпосних порядків відсталість Німеччини прогресувала.

У сільському господарстві індустріальні відносини розвивалися повільніше, ніж у промисловості. Найрадикальнішим був аграрний переворот у XVI—XVIII ст. в Англії (Великобританії). Примусова експропріація дрібних власників і конверсія (перетворення) земель на пасовища були зумовлені товарно-грошовими відносинами, необхідністю збільшення сировини для текстильних мануфактур. Там, де застосовувалося обгороджування землі, відразу утворювалася велика земельна власність буржуазного типу. В XVII ст. землю орендували селяни (коттери, батраки) або власники її самі розводили великі стада овець. Масштаби обгороджувань зросли із секуляризацією монастирських земель, що розпродувалися на комерційних засадах. Після буржуазної революції на обгороджуваних землях утворювалися фермерські господарства, а лендлорди отримували капіталістичну ренту. Землеволодіння копільгольдерів ліквідовувались повільно, їх переводили на становище орендарів, змушували відмовитися від своїх прав на користування землею.

Посилилася майнова диференціація селянства. У XVIII ст. із завершенням експропріації селянства дрібні селянські господарства перестали існувати, звільнивши місце великій буржуазній земельній власності лендлордів і фермерів. Сільське господарство д осягло значних успіхів у вівчарстві, агрокультурі та агротехніці (легкий плуг, складні сівозміни, використання добрив), зросла врожайність зернових культур. У XVIII ст. Великобританія вивозила 20% врожаю. Вона стала країною класичного фермерського господарства.

У Голландії розвиток сільського господарства мав компромісний характер. Революція не ліквідовувала феодальну земельну власність, проте пріоритет в аграрному розвитку належав зміцненню дрібноселянської власності за рахунок скуповування монастирських володінь, осушування земель (польдеризація), на яких розвивалися фермерські господарства. Вони орієнтувалися на культури, що давали найбільший прибуток, — льон, коноплі, тютюн, хміль, рослинифарбники, товарне тваринництво, селекційні роботи. Голландські сир і масло вивозили в усі країни Європи.

У Франції протягом XVI—XVIII ст. зберігалося велике землеволодіння, яке втратило умовний характер. Людина будь-якого статусу могла нею володіти та розпоряджатися без обмежень. Зміцнилася спадкова цензива. Грошова земельна рента досягла 20—25% від урожаю зерна. Доменіальні землі феодали здавали в оренду. На 2/3—3/4 території Франції була поширена оренда за половину врожаю.

Крім того, селяни платили натуральну ренту, десятину та мито за купівлю землі (5—8 % її вартості), обробляли дворянські землі, виконували будівельні роботи. У XVIII ст. почався процес обгороджування альменд, половину яких привласнили сеньйори. Аграрне законодавство якобінців під час французької революції перетворило селянина на дрібного власника індустріального суспільства. У німецьких землях на захід від Ельби і в Австрії основною виробничою одиницею залишалося селянське господарство на основі грошової та натуральної ренти. Селяни могли вільно розпоряджатися землею. Орендні відносини визначалися договорами. Селянське землеволодіння підтримувалося князівською владою, зацікавленою у збільшенні податків. У всіх територіальних землях заборонялося продавати селянські наділи. У доменіальних господарствах феодалів і церкви існувала як відробіткова рента, так і наймана праця. Поширилися орендні (маєрні) господарства, що мали товарний характер, і міжселянська оренда.

Зросла майнова диференціація селянства, майже 60% селян були безземельними. Посилилася спеціалізація сільського господарства, переважало зернове виробництво (жито, пшениця), почали сіяти гречку, вирощувати картоплю, кукурудзу на корм худобі, конюшину. В цілому перебудова відбувалася повільніше, ніж у Великобританії. Зберігалася земельна, особиста, судова залежність селян від феодалів.

У мануфактурний період торговельний капітал переважав над промисловим. Головними сферами вкладення капіталів у Великобританії та Голландії були зовнішня торгівля і морські перевезення. В 1770 p. на інвестиції в англійську промисловість припадало всього 9% внутрішніх капітальних вкладень, або 0,5 % національного доходу, а в 1790 —1793 pp. — відповідно 13 і 7,8%.

Під впливом географічних відкриттів змістилися світові торгові шляхи. В Європі зберіг своє значення морський шлях від Піренейських портів до Північної Франції, Великобританії, Нідерландів. Середземне море перетворилося на континентальне з невеликим економічним значенням. Італійські міста втратили свою монополію на східну торгівлю.

Висновки

Що ж відрізняло західну цивілізацію від інших впродовж тих кількох століть, поки вона не модернізувалася? Вчені, які пробували дати відповідь на це запитання сперечаються між собою, але там, де йдеться про деталі, вони вирізняють ряд інститутів, форм діяльності та понять, які з повним правом можуть бути названі ядром західної цивілізації. Ці характеристики такі:

Класичний спадок. Як цивілізація третього покоління, Захід багато-що успадкував від своїх попередників, особливо від класичної цивілізації. Класичний спадок у західній цивілізації особливо значний та різноманітний: грецька філософія та раціоналізм, римське право, латинська мова та християнство. Ісламська та православна цивілізації теж користались ним, однак значно менше, ніж Захід.

Західне християнство. Західне християнство – спочатку католицизм, а потім протестантизм – дуже важлива особливість західної цивілізації. Майже все перше тисячоліття свого існування формування, яке сьогодні називається “Заходом”, називалося західним християнським світом. Західні християнські народи добре відчували свою єдність – і, відповідно, відмінність від турків, маврів, візантійців та інших народів. Коли західна людина у XVI столітті рушила завойовувати світ, вона робила це в ім’я Господнє, а не тільки заради збагачення. Реформація та Контрреформація, яка супроводжувалася поділом західного християнського світу на протестантів та католиків, а також політичні та інтелектуальні наслідки цього розколу є особливою рисою західної історії, що розвивалася незалежно від історії православних та латиноамериканських країн.

Європейські мови. Мова є другим по важливості після релігії фактором, що відрізняє народи різних культур. Захід відрізняється від більшості інших цивілізацій мовним різноманіттям. Японська мова, мова гінді, мандаринський діалект китайської мови, російська та арабська мови вважаються головними мовами інших цивілізацій. Натомість Захід у ролі однієї мови успадкував латину, однак з часом сформувалася ціла низка націй і, відповідно, появилося багато національних мов, які згрубша поділяються на романські та германські. До XVI століття ці мови загалом набули сучасної форми. Латина як спільна мова західної цивілізації поступилася місцем французькій мові, а та у ХХ столітті була витіснена англійською мовою.

Соціальний плюралізм та громадянське суспільство. Історично західне суспільство завжди відрізнялося значною роллю плюралізму. Одною з головних рис західної цивілізації, як зауважив Карл Дойч “є виникнення та існування різних автономних груп, члени яких не були пов’язані між собою кровно чи шлюбом”. У VI-VII століттях такими об’єднаннями були монастирі, чернечі ордени та гільдії, однак тоді майже всюди у Європі почали народжуватися найрізноманітніші товариства та асоціації. На протязі цілого тисячоліття на Заході існувало громадянське суспільство, наявність якого і відрізняло західну цивілізацію від інших. Груповий плюралізм доповнив плюралізм класовий. У більшості європейських країн була доволі чисельна та незалежна аристократія, численне селянство, а також невеликий, але могутній клас торгівців та купців. Саме сила феодальної аристократії не давала можливості утвердити абсолютизм у більшості європейських країн. Такий плюралізм контрастує з нерозвинутістю громадянського суспільства, слабкістю аристократії та силою централізованої бюрократичної влади, які спостерігалися у той самий час у Росії, Китаї, Османській імперії та інших незахідних суспільствах.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. - К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. - 89 с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Са-рай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

5. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

6. Скібіцька Л. І. Менеджмент: Навчальний посібник для вищих навч. закладів/ Л. І. Скібіцька, О. М. Скібіцький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. - 415 с.

7. Стадник В. Менеджмент: Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. - К.: Академія, 2003. – 463 с.

8. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

9. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. - К.: Академвидав, 2003. - 607 с.

10.Экономическая история мира. Европа. — Т. 1 – 4 / Под общ. ред. М. В. Конотопова. — М.: Дашков и Ко, 2004 – 2006.

11.Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник для вузов. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 480 с.

12. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top