Історія економіки та її вчень

1. Принцип “невидимої руки” в економіці.

2. Сучасні теорії “трансформації капіталізма”.

Список використаної літератури.


1. Принцип “невидимої руки” в економіці

Адам Сміт зі своєю визначною книгою”Багатство народів” (1776) був гордий своїм пізнанням порядку в економічній системі. Він проголосив принцип “невидимої руки”, який твердить, що кожною особою в її егоїстичному переслідуванні тільки своєї власної вигоди керує якась невидима рука, мета якої – досягти найбільшої вигоди для всіх. Сміт побачив гармонію між приватним і суспільним інтересами. За його підходом до економіки будь-яке державне втручання у вільну конкуренцію майже завжди шкідливе.

Доктрина “невидимої руки” Сміта пояснює, чому результат діяльності ринкового механізму є таким впорядкованим. Його погляд на силу, що управляє ринковим механізмом, надихає сучасних економістів – і прихильників, і критиків капіталізму. Після більш як двох століть досвіду і міркувань ми тепер усвідомлюємо розмах і реалістичні обмеження цієї доктрини. Ми знаємо, що інколи ринок дозволяє спади, мають місце “невдачі” ринку, і що ринки не завжди ведуть до найефективніших результатів. Важливі невдачі ринку - це недосконала конкуренція і збитки від, наприклад, забруднення навколишнього середовища. Давайте з’ясуємо ту вирішальну роль, яку відіграє конкуренція в ринковій економіці.

Досконала конкуренція. Сміт сам визнавав, що достоїнства ринкового механізму проявляються повністю лише тоді, коли присутня система стримувань і противаг досконалої конкуренції. Що розуміється під досконалою конкуренцією? Це спеціальний термін, який відповідає ринку, на якому жодна з фірм чи жоден із споживачів не є достатньо могутніми, щоб впливати на ринкову ціну. Наприклад, ринок пшениці є досконало конкурентний, оскільки навіть найбільше сільськогосподарське підприємство дає тільки мізерну частку світового збору пшениці і не може суттєво впливати на ціну пшениці.

Доктрина невидимої руки прийнята для економіки, в якій всі ринки досконало конкурентні. За таких умов ринку генеруватимуть ефективний розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих можливостей. Коли всі галузі є об’єктами стримувань і противаг досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімальної кількості ресурсів.

З іншого боку, коли телефонна компанія чи трудова спілка достатньо могутня, щоб впливати на ціну телефонної послуги чи праці, встановлюється певний рівень недосконалої конкуренції.

Коли виникає недосконала конкуренція, то суспільство рухається всередину від МВМ. Це може статися,наприклад, коли єдиний продавець або монополіст підносить до небес ціну товару з метою отримання додаткових прибутків. Виробництво цього товару зменшується порівняно з найефективнішим рівнем, а через це терпить ефективність економіки. Коли мало продавців, існує недостатньо стримувань для того, щоб забезпечити визначення цін витратами виробництва. І за такої ситуації магічна сила невидимої руки ринків може зникнути[7, c. 219-221].

Таким чином, Адам Сміт відкрив цікаву властивість конкурентної ринкової економіки. За досконалої конкуренції, без невдач ринку, ринки витискають з доступних ресурсів настільки багато корисних товарів і послуг,наскільки це можливо. Проте коли сили монополії, або збитки від забруднення навколишнього середовища, або подібні невдачі ринку стають надто поширеними, ці чудові властивості невидимої руки можуть зійти нанівець.

. Проте не завжди ринок працює ідеально. Радше ринкова економіка терпить від сили монополії і забруднення навколишнього середовища, що разом з інфляцією, безробіттям та розподілом доходів в економіці “laissez faire” не рідко вважається несправедливим.

У відповідь на ці дефекти ринкового механізму країни запроваджують видиму руку уряду поруч з невидимою рукою ринку. Уряди замінюють ринки через власність на певні підприємства й управління ними (такими, як оборонні); уряди регулюють діяльність певних підприємств (таких, як телефонні компанії); уряди витрачають гроші на космічні дослідження і наукові розробки; уряди оподатковують своїх громадян і перерозподіляють доходи на користь бідних; уряди використовують фіскальну та монетарну політику, щоб забезпечувати економічне зростання і пом’якшувати ділові цикли.

Концепції державного регулювання економіки завжди визначаються методологією напрямку і трактуванням сутності і ролі ринкового координуючого механізму. Менш за все засновників і сучасних представників неокласичного напрямку цікавлять питання соціального розвитку, історичний аспект аналізу. Свою задачу вони бачать у тім, щоб досліджувати, як "економічна людина", фірма, господарство будуть діяти при незмінних соціальних і довгочасно стійких умовах. Головним мотивом дії людини вони вважають власний (іноді підкреслюється навіть - егоїстичний) інтерес. Економіка розглядається як рівноважна і відносно гармонічна система, у якій компетентний егоїзм усіх її членів за посередництвом вільної конкуренції веде до найбільшого добробуту всього суспільства (принцип "невидимої руки"). У такому випадку усяке втручання держави в дії ринкових сил наносить їм величезний збиток, утрудняючи досягнення індивідуумом, а отже, і всім суспільством свого оптимуму (відзначимо, що мова йде лише про умови вільної конкуренції)[11, c. 362-365].

Отже, ринок - система вільних цін, прибутків і збитків - це той бог, до якого звернені погляди економістів-неокласиків. "Рушієм" ринкової системи виступає капіталіст-підприємець, від успішної, прибуткової діяльності якого залежить процвітання всіх інших груп населення, та й самої держави. Неокласики - прихильники і популяризатори традиційних цінностей капіталістичної економіки, з яких першість вони віддають свободі, приватній ініціативі і приватному підприємництву, яке забезпечує всій системі динамізм і ефективність.

Украй скептично Кейнс поставився до принципу "невидимої руки", який сформулював А. Сміт і який став кредом неокласиків. Він підкреслював, що аж ніяк не переконаний у тім, що умови процвітання окремої економічної людини чи фірми ідентичні умовам процвітання всієї економіки країни. Навпроти, між ними можуть виникати і виникають протиріччя, розв'язання яких знаходиться в сфері загальних умов відтворення і з необхідністю підлягає державному впливу.

Поняття "невидимої руки", що викликало і продовжує викликати дискусії, для нас важливе у сенсі його інтерпретативного впливу на концепцію вільного ринку для Адама Сміта. Річ в тім, що це така невидима рука, значення якої постає не з самої економіки, а з культурного середовища і традицій, в яких виростала людина. А.Сміт, як всі прибічники еволюційного розуміння ринкової економіки, залишає за останньою чинники спонтаційного впливу, що походять не з чисто економічних вигод, а з суспільного життя людей як таких.

Як свідчить історичний розвиток, принцип "невидимої руки", що скеровує економіку вільного підприємництва до загальної рівноваги, може діяти тільки за наявності на ринку великої кількості продавців (виробників) та покупців (споживачів), вільної конкуренції між ними та свободи підприємництва

Саме тому політичне керівництво постсоціалістичних країн, взявши курс на відмову від економічної системи соціалізму та побудову замість неї економічної системи вільного підприємництва, розробило та здійснило комплекс заходів, спрямованих на формування суб'єктів вільного підприємництва і вільної конкуренції[2, c. 421-423].


2. Сучасні теорії “трансформації капіталізма”

У другій половині XX століття великого поширення набрали так звані теорії «трансформації» (перетворення) капіталізму. Ці теорії виходили, як правило, з реальних соціально-економічних процесів і явищ капіталістичного розвитку, але тлумачили їх досить своєрідно. Крім того, розвиток світової системи соціалізму, зростання її впливу після другої світової війни стали причиною певної «непопулярності» навіть самого терміна «капіталізм». За цих умов і почали формуватися різні теорії перетворення капіталізму на «новий» суспільний лад.

Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х pp. у США. З її обгрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М. Наддер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші. Найбільше прихильників вона здобула в Європі, особливо у ФРН, Австрії, Англії, Італії.

Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин:

1) теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) теорії «управлінської менеджерської революції»; 3) теорії «революції в доходах».

Теорія «дифузії власності». Центральне місце в теорії «народного капіталізму» належить положенню про «дифузію власності», або «демократизацію капіталу». З розвитком капіталізму поступово змінюється структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приватна власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна. Провідною формою підприємств, а отже і форм власності, є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення розглядалося багатьма економістами як «дифузія» (розпорошення) власності.

Дрібний акціонер, на думку прихильників цієї теорії, нібито перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника «народного капіталу». У США, заявляв американський економіст А. Дракер, відбувається безпрецедентна демократизація підприємницької власності «оскільки реальними власниками цих підприємств стають маленькі люди, середній клас і робітники». Усіх, хто володіє акціями (незалежно від соціального стану й кількості акцій) Дракер зараховує до буржуазії. Президент Торгової палати США Джонстон писав: «Простий робітник однієї із моїх фабрик, що виробляють електроприлади, службовець банку, у керівництві якого я перебуваю, і торговець моїми будівельними матеріалами — усі вони такі ж капіталісти, як і я сам» . Демократизація капіталу, на думку теоретиків «народного капіталізму», відбувається ще й тому, що будь-яке акціонерне товариство є достатньо демократичною організацією: акціонери беруть участь у щорічних зборах, заслуховують звіти правління, обирають новий склад правління і т. ін.[5, c. 71-74]

Аналізуючи цю концепцію, слід зазначити, що вона плутає два різні процеси: процес концентрації капіталу і зростання суспільного характеру виробництва, що справді відбуваються постійно і скрізь, із процесом ліквідації приватної капіталістичної власності, неможливим за капіталізму. Власність на засоби виробництва розглядається як формальне право на дохід. Відтак розповсюдження акцій серед населення визнається як «розпорошування» власності без огляду на характер розподілу акцій. Так, у 60-х рр. у США Ютис.чол. (0,008 % усього населення) мали 25 %, а 75 тис. чол. (0,06 % населення) — 50 % корпоративних активів, що належали окремим особам. Лише в корпорації «Дженерал Моторе» 0,6 % акціонерів мали у власності 65,6 % акцій. Водночас близько половини всіх акціонерів одержували дивіденди у сумі меншій за 100 доларів на рік і були власниками активів вартістю не більше 2 тис. доларів3. Ясна річ, що їхній матеріальний і соціальний стан відтоді як вони стали «власниками», суттєво не змінився.

Теорія «управлінської революції» — є складовою теорії «народного капіталізму». Її прихильники стверджують, нібито з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або і зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців — менеджерів. Вони є «довіреними особами народу» і керуються не мотивами прибутку, а суспільними інтересами. З обґрунтуванням цієї концепції виступили американські економісти А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер та інші.

Ця теорія теж відображає реальні процеси в розвитку капіталізму: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розмежування власності й управлінської діяльності. За домонополістичного капіталізму, коли підприємство було здебільшого індивідуальною власністю й управлінська праця не потребувала глибоких знань, капіталіст сам керував виробництвом. Зі зростанням розмірів виробництва, з виникненням акціонерних товариств капіталісти стали доручати керівництво найманим працівникам. Дехто вбачав у цьому процесі витискування капіталіста не лише із виробництва, що справді має місце, а із суспільства взагалі. Як писав А. Берлі, «...капітал лишається на місці. Також зберігається і капіталізм. Єдиною постаттю, що зникає, є капіталіст». Передовсім буде методологічною помилкою судити про природу підприємств на підставі форми управління. Адже природа підприємства визначається не нею, а формою власності на засоби виробництва. Автори концепції «управлінської революції» ігнорують питання про характер власності. Як власники підприємств капіталісти наймають управляючих, які керують підприємствами в інтересах капіталістів, забезпечуючи їм максимальні прибутки.

Прихильники цієї теорії дипломатичне ухиляються від відповіді на те, які саме власники акцій не мають ефективної влади в корпораціях: дрібні чи великі. Оскільки в корпораціях діє основний принцип «одна акція — один голос», то саме великі акціонери мають можливість утримувати в своїх руках усю повноту влади, на свій розсуд розпоряджатися капіталом корпорації і висувати до складу її керуючих тих людей, які охоронятимуть їхні інтереси.

Крім того, вищі верстви управлінського апарату (менеджерів) тісно зв'язані з власниками великого капіталу і часто самі належать до них. Їхні інтереси здебільшого збігаються з інтересами власників. У великій корпорації, отже, відбувається не тільки постійне відокремлення власності від управління, а й зворотний процес — відновлення єдності управління і власності завдяки перетворенню менеджерів на капіталістів.

Проте усвідомленням двоїстості цього процесу справа не обмежується. Критики теорії «управлінської революції» справедливо зазначають, що необхідно з'ясовувати й засоби здійснення контролю. Так, американський економіст Р. Лернер, який критично сприймає концепцію «революції в управлінні», наголошує на необхідності концентрувати увагу не на тім, «які особи контролюють великі корпорації, а на тім, якими засобами здійснюється контроль (володіння акціями чи позиція в керівництві)»[3, c. 68-70].

Англійський дослідник діяльності великих корпорацій Т. Ніколс підкреслював зростання значення керуючих корпораціями, збільшення їхньої влади, зазначаючи водночас, що юридичне вони перебувають на службі в акціонерів, але практично їхня позиція не відрізняється від позиції директорів-власників. Стосовно різних підходів до оцінки проблеми «власність-контроль», Ніколс зауважував: «Теоретики менеджеризму писали про відокремлення або про «розлучення». Значно правильніше буде говорити про «шлюб з розрахунку» між управляючим і капіталістом»'. Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що теорії «революції в управлінні» теж притаманна певна еволюція. Вона почала із заперечення влади капіталістів, а закінчила «шлюбом з розрахунку» менеджерів із капіталістами.

Водночас не слід вважати, що ця (як і інші) теорія є суто абстрактною розумовою вправою. Її прихильники, як і противники, використовуючи величезний статистичний матеріал, розробляють різні моделі корпорацій, досліджують діяльність різних груп капіталістів у корпорації: одна робить ставку на посилення автономії, зростання корпорації, друга — зв'язана з рухом фіктивного капіталу, з біржею.

Різна орієнтація буржуазії зв'язана з різним рухом реального й фіктивного капіталу, які протистоять один одному, конкуруючи за прибуток. Розмежування груп буржуазії і великих корпорацій за цією ознакою зумовило конфліктний характер процесу «злиття», «поглинання» корпорацій у 60-х — на початку 70-х pp., що позначилося на становищі керуючих корпораціями.

Те, що управлінці мають обмежену владу в корпораціях, підтверджує практика економічного життя 70—90-х pp. Перехід контрольного пакета акцій до іншого власника майже завжди має наслідком заміну менеджерів.

Теорія «революції в доходах» — складовий елемент теорії «народного капіталізму». Її прихильники стверджують, що в розвинутих капіталістичних країнах стався принциповий переворот у розподілі національного доходу, суть якого полягає у поступовому зближенні доходів різних верств і класів капіталістичного суспільства. Цю тезу пропагували С. Кузнець, Дж. К. Гелбрейт, К. Боулдінг, М. Сальвадорі, Е. Хансен та інші[9, c64-65].

Особливих зусиль для обґрунтування теорії доклав американський економіст С. Кузнець. У праці «Частки вищих за доходами груп у доході і заощадженнях» (1953) він навів дані про динаміку розподілу національного доходу в 1919—1948 pp. За його підрахунками, питома вага доходів 1% населення США (найвищої групи) становила 1919—1938 pp. 13%, a 1948 p. знизилась до 9%. Питома вага доходів «верхніх» 5% населення за цей період знизилась з 25 до 18%. Виходячи з цих показників, С. Кузнець зробив висновок про систематичне зниження доходів вищих груп населення.

Ці розрахунки й висновки широко рекламувались у пресі. Проте концепція «революції в доходах» зазнала серйозної критики з боку багатьох американських економістів і соціологів. Так, В. Перло довів свідому тенденційність обрахунків Кузнеця. Він показав, що Кузнець розраховував питому вагу доходів вищої групи на основі даних податкових органів, тобто на підставі лише заявлених доходів. Між тим у післявоєнний період значно посилилось приховування доходів підприємцями.

Концепція «колективного капіталізму» Г. Мінза та А. Берлі. Концепція колективного капіталізму склалась у 60-ті pp. XX ст., проте її початки сягають 30-х pp., коли американські економісти Г. Мінз та А. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому трактуванні корпорація із організації приватної власності перетворюється на «соціальний інститут», мета якого вже не ототожнюється з максимізацією прибутку.

Концепція «колективного капіталізму» має багато спільного з теорією «народного капіталізму». Ця спільність насамперед полягає в тім, що важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління». «Власність і контроль, — стверджує Мінз, — відокремились і перебувають у різних руках». У концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки показники (розміри корпорації), але ігнорується їх соціально-економічний зміст. Мінз зазначав, що на сучасних великих корпораціях працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготовляються товари масового споживання, які продаються мільйонам споживачів. Усе це ніби привело до того, що велика корпорація перестала навіть «віддалено відповідати як старій юридичній моделі власності», так і економічній моделі «атомістичної фірми за умов конкурентного ринку». Отже, корпорація, на думку деяких учених, перестала бути автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, котра забезпечує розв'язання суспільних проблем. І не випадково саме на цьому грунті в 60—70-х pp. сформувалась, концепція «соціальної відповідальності» корпорації перед суспільством[1, c. 564-567].

Концепція «соціального партнерства». Перші концепції «соціального партнерства» з'явилися ще наприкінці XIX ст., коли соціал-реформісти почали розробляти різні системи «участі робітників у капіталістичних прибутках». Після другої світової війни принцип «соціального партнерства» поширюється у багатьох західноєвропейських країнах. З обгрунтуванням цієї ідеї виступили французький економіст і соціолог Р. Арон, німецький професор Е. Гауглер, Д. К. Гелбрейт та інші.

Вони намагалися довести, що в сучасному капіталістичному суспільстві внаслідок розвитку науково-технічної революції, посилення економічної та соціальної ролі держави, зростання кількості великих корпорацій до корінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності і класові конфлікти. «Сучасні трудові відносини в промисловості, особливо у великих корпораціях, — пише, наприклад, Гелбрейт» — усе більше набирають мирного характеру... це є наслідком того, що інтереси, колись різко ворожі, тепер переважно перебувають у гармонії». Відбувається нібито «об'єднання» й «поглинання» класових інтересів завдяки тому, головне, що робітникові дається певний комплекс соціальних гарантій і мотивом діяльності корпорацій «уже не є прибуток».

Концепцію «соціального партнерства» широко використовували західнонімецькі неоліберали в теоретичних розробках «соціального ринкового господарства», «сформованого суспільства» тощо.

Розглянуті концепції «трансформації капіталізму» не вичерпують усієї їхньої різноманітності. Посилення втручання держави в економічне життя, зростання її ролі у вирішенні соціальних проблем породили майже аналогічні теорії «плюралістичної економіки», «планового капіталізму», «держави достатку», «суспільства високого масового споживання» тощо[4, c. 127-129].


Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top