Історія економіки

1. Предмет, методи та завдання курсу «Історії економіки та економічної думки"

2. Етапи розвитку економічної історії як наукової дисципліни

3. Підходи та критерії до проблеми періодизації історії економіки як господарської практики

4. Методологія історико-економічних досліджень. Методи традиційної та нової економічної історії

5. Загальна характеристика господарської діяльності в умовах первісного суспільства та основні етапи її еволюції

6. Палеолітична та неолітична революції. їх причини та наслідки

7. Економічна роль держави у Стародавньому Сході та характерні риси «азіатського» способу виробництва

8. Причини розпаду первіснообщинного ладу та особливості переходу до класового суспільства у різних народів та розвиток перших цивілізацій

9. Фази еволюції та варіації розвитку рабовласництва. Східне та античне рабство та їх відмінності.

10. Особливості розпаду первіснообщинного паду і формування класового суспільства в країнах Стародавнього Сходу

11. Економічний розвиток античного світу

12. Економіка Стародавньої Греції в період розквіту рабовласницького ладу

13. Розквіт рабовласницької системи у Стародавньому Римі в ІІІ ст. до н.е.

14. Криза рабовласницької системи господарства (на прикладі Римської імперії)

15. Загальна характеристика феодального ладу та його періодизація

16. Розвиток феодального землеволодіння в Західній Європі (алод, бенефіцій, феод)

17. Характеристика основних господарських форм феодального ладу

18. Цеховий лад міського ремесла в середньовічній Європі.

19. Передумови та економічні наслідки Великих географічних відкриттів

20. 'Революція цін" XVI ст., п суть, причини, наслідки та значення

21. Первісне нагромадження капіталу, його суть, джерела, методи та результати

22. Особливості процесу первісного нагромадження капіталу у провідних країнах світу

24. Голландія в XVI-XVII ст. як країна первісного нагромадження капіталу

25. Англія XVI-XVIII ст. як класична країна первісного нагромадження капіталу

26. Передумови, хід. складові та наслідки аграрного перевороту в Англії

27. Промисловий переворот в Англії, його джерела, розвиток та соціально-економічні наслідки

28. Промисловий переворот та його особливості у Франції, Німеччині, США.

29. Основні тенденції розвитку світової економіки на рубежі ХІХ-ХХ ст.

30. Причини втрати Англією світової економічної першості

31. Перетворення США у провідну індустріальну державу світу

32. Причини швидкого промислового та економічного піднесення в Німеччині в останній третині XIX - на початку XX ст.

33. Причини вповільнення темпів економічного розвитку та промислового відставання Франції на рубежі ХІХ-ХХ ст.

34. Прогрес науки, техніки і технології виробництва в останній третині XIX- на початку XX ст.

35. "Прусський" та "американський" шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві

36. Економіка північноамериканських колоній, причини та наслідки війни за незалежність

37. Передумови громадянської війни в США та її економічні наслідки

38. Економічні причини та наслідки Першої світової війни

39. Версальська система та її економічна суть

40. Плани Дауеса та Юнга, їх суть та мета

41. Світова економічна криза 1929 -1933 рр та шляхи виходу з неї. «Новий курс» Ф.Рузвельта.

42. Особливості економічної кризи 1929-1933 pp. для Німеччини, Англії, Франції

43. Становище провідних країн у світовому господарстві напередодні Другої світової війни

44. Економічні причини та наслідки Другої світової війни для світового господарства

45. Мета, суть, економічні наслідки плану Маршалла та програми Доджа Макаргура і відмінності між ними

46. Розпад феодалізму та ґенеза капіталізму в Японії. Початок "перетворень Мейдзі"

47. Основні тенденції економічного розвитку США після Другої світової війни та причини зниження темпів зростання в 50-60-ті роки

48. Структурні кризи та їх вплив на економічний розвиток США в 70-ті - на початку 80-х років. «Рейганоміка» та її результати.

49. Причини економічного піднесення ФРН в 50-х роках XX ст.

50. Фактори економічного зростання Японії в 50-70-ті роки XX ст.

51. Причини економічного спаду в Японії на рубежі ХХ-ХХІ століть

52. Економічна суть Європейського Союзу, його виникнення, еволюція, розширення складу та перспективи розвитку

53. Тенденції розвитку американської економіки на межі тисячоліть. Становлення та розвиток постіндустріального суспільства та нової (постіндустріальної) економіки

54. Місце Франції у Європейському Союзі та світовому господарстві

55. Роль Великобританії у світовому господарстві на сучасному етапі

56. Економічна суть Європейського Союзу, його виникнення, еволюція, розширення складу та перспективи розвитку

57. Історичні умови виникнення, теоретико-гносеологічні корені та загальна характеристика класичної школи політичної економії

Список використаної літератури

1. Предмет, методи та завдання курсу«Історії економіки та економічної думки"

Предметом економічної історії вчені другої половини XIX ст. вважали еволюцію господарської діяльності народів від первісної епохи до сучасності. Українські вчені (М.Х. Бунге, В.Ф. Левитський та ін.) підкреслювали доцільність викладання історії господарського побуту спільно з історією економічних учень з метою кращого розуміння обох наук. За більше ніж 150 років існування науки змінилося декілька її назв: історія господарського побуту, історія народного господарства, історія економіки. В Україні в останнє десятиріччя прижилась назва "економічна історія". Для автора пропонованого видання "економічна історія" — це наука, яка вивчає економічне життя людей у всій його багатогранності, з найдавніших часів до наших днів. Об'єктом аналізу є економіка на різних її рівнях (макро-, мезо-, мікро- та глобальному). Сфера вивчення — економічні моделі (типи), в яких організовується господарська діяльність людини, механізм функціонування, взаємодія і взаємовплив економічних систем. Такий підхід, на наш погляд, дасть змогу зберегти у дослідженнях спадковість історичного процесу і розкрити багатоваріантність його розвитку.

2. Етапи розвитку економічної історії як наукової дисципліни

Економічна історія — наука відносно молода. її зародження припадає на XVIст. ("Трактат про аса" Гільйома Бюде (1514 р.)). Однак відтоді й аж до середини XIXст. це були окремі історико-галузеві описи і дослідження (історія фінансів, торгівлі, сільського господарства, ремісничого виробництва, промислової діяльності, а також дослідження певних економічних інститутів (цін, податків тощо). Вони сприяли формуванню історико-економічної науки, але лише з розвитком капіталізму дослідження історико-економічного напрямку стали більш регулярними і фундаментальними. В середині XIXст. ця наука сформувалась у самостійну галузь. Біля її джерел стояли англійці А. Тойнбі, Т. Роджерс, Дж. Ешлі, німці К. Бюхер, М. Вебер, В. Зомбарт, українці В. Левитський, М. Ковалевський, Д. Багалій, росіяни П. Виноградов, В. Воронцов, І. Кулішер. В останній третині XIXст. в окремих вищих навчальних закладах Європи та США розпочали регулярно читати лекційні курси з нової науки. В Україні вперше такий курс прочитав професор Харківського університету В.Ф. Левитський.

3. Підходи та критерії до проблеми періодизації історії економіки як господарської практики

Достатньо дискусійним у вітчизняній і зарубіжній історіографії є питання про періодизацію економічної історії. Слід зауважити, що і в XIX ст. у поглядах на це питання також не було єдності. За час існування історико-економічної науки розроблено багато варіантів періодизації господарської історії людства. Проте на сьогодні переважають три основні підходи до цієї проблеми:

— трактування економічної історії людства як сходження по висхідній (прихильники — С. Десніцький, Б. Гільдебрант, У. Ростоу, К. Маркс, Д. Белл, О. Тоффлер та ін. );

— теорія історичного кругообігу (Дж. Віко, І. Гердер, Е. Майєр та ін.);

— теорія цивілізацій (М. Данилевський, П. Сорокін, А. Тойнбі та ін.).

Останнім часом в Україні та за кордоном все більше прихильників здобуває цивілізаційний підхід до вивчення історії, в тому числі економічної. Цивілізації — це прогресивний рух суспільства, рух від простого до складного, а соціально-економічні формації — сходинки цивілізації, які з часом, зживши себе, вимагають заміни. Невипадково в сучасній західній літературі цивілізаційний фактор розглядається не як історичне явище, а як найважливіша обставина, яка визначає розвиток.

У навчальному посібнику автор структурно визначає розділи, взявши за основу розвиток виробничих відносин та деталізуючи його в умовах становлення ринкових відносин (первісне нагромадження капіталу, вільна конкуренція, монополістичний розвиток і моделі трансформації світу в епоху соціального ринкового господарства). В розрізі цієї еволюції розглядається економічний розвиток провідних країн. Разом з тим, хронологічний і покраїнний підходи пов'язані з формаційним — приділено увагу особливостям старосхідного (азіатського) способу виробництва і античного рабства; феодального способу виробництва, що сформувався у Середньовіччі; капіталізму, тобто ринкового господарства, яке бере свій початок від епохи Великих географічних відкриттів при переході до Нового часу (періоди вільної конкуренції і монополістичного капіталізму). Відображені особливості сучасної стадії розвитку економіки розвинених капіталістичних країн (соціального ринкового господарства). Проаналізовано досвід СРСР у галузі будівництва соціалістичного суспільства і показано причини його краху, проблеми трансформації економіки України в сучасний період.

4. Методологія історико-економічних досліджень. Методи традиційної та нової економічної історії

Важливу роль у систематизації історико-економічних досліджень та залу ченні фахівців до дискусій щодо значущості теоретичного спадку попередни ків в сучасних економічних розробках відігравали також наукові конференції. Окремо слід виділити напрацювання українських економістів в зарубіжних осередках еміграції, де знайшли відображення проблеми економічного роз витку України в другій половині XIX — початку XX ст. та аналіз зазначених процесів українською економічною думкою того часу. Проте на сьогодні нау ковий доробок українського зарубіжжя (О. Анциферов, О. Білимович. М. Бернацький, С. Бородаєвський, О. Мицюк, В. Голубничий, В. Тимошенко. Р. Роздольський, П. Струве та інші) ще не досліджений належним чином. Великий масив інформації, яка могла б суттєво доповнити картину економічного роз витку України на рубежі XIX — XX ст., потребує подальшого скрупульозного аналізу, систематизації та узагальнень. В загальнотеоретичному аспекті проблема необхідності нових методоло гічних підходів до економічного аналізу вперше була поставлена відомими до слідниками А. Гриценком і С. Мочерним, хоча в поняття новітньої методології кожен з них вкладав своє бачення. Що стосується історико-економічного аналізу, то однією з найбільш вдалих спроб висвітлення проблем важливої ролі методології, критеріїв, згідно з якими оцінюються економічні доктрини, особливостей застосування наукових моделей до вивчення світової та української економічної думки, є монографія відомого фахівця в галузі історико-економічних досліджень та методології економічної теорії П. Леоненка [9].

Виходячи з новітніх методологічних підходів до історико-економічних досліджень, цей автор вважає, що в історії економічної думки особливе місце має посісти вивчення тих ідей і теорій, які найбільш значущі для її поступального розвитку і котрі знайшли наукове та практичне підтвердження в еволюції сучасної економічної системи, зокрема, її ринкових аспектів. При цьому парадигмальні зрушення в методології досліджень, актуалізуючи історико-економічну тематику, стають підґрунтям більш глибокого аналізу не тільки історико-економічних проблем, а й актуальних питань сучасного економічного розвитку.

5. Загальна характеристика господарської діяльності в умовах первісного суспільства та основні етапи її еволюції

Первісна доба — найбільш тривалий період розвитку людини. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн. років до н. є.) і завершується формуванням класового суспільства і виникненням держави (IV—III тис. до н. е.). Значна частина історії людства припадає на епоху первісного людського стада, коли людина ще практично ніяк не виділялась із тваринного світу. Завершується ця епоха виникненням людини сучасного типу (близько 100 тис. років тому).

Розвиток первісного суспільства поділяють на кілька етапів, але в цілому він має такі ознаки:

— низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення;

— низький темп розвитку суспільства;

— колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;

— рівномірний розподіл і соціальна рівність;

— відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.

В історії відомо декілька варіантів періодизації первіснообщинного ладу. Найчастіше користуються археологічною схемою — періоди пов'язують з матеріалами, з яких виготовлялися знаряддя праці:

кам'яний вік: 5 млн років тому — кінець III тис. до н. е.; бронзовий вік: кінець III тис. — І тис. до н. е.; залізний вік: І тис. до н. є.

Перші державні утворення з'являються вже на останніх двох етапах, тому хронологічно первісне суспільство збігається з кам'яним віком. У ньому можна виділити три періоди:

1) палеоліт (давній кам'яний вік): 5 млн — 12 тис. років до н. е.;

2) мезоліт (середній кам'яний вік): 12—8 тис. років до н. е.;

3) неоліт (новий кам'яний вік): 8—3 тис. до н. є.

У різних частинах світу, в різних племен і народів поява певної форми праці і суспільного життя відбувається у різні періоди. Проте їх об'єднує низка загальних рис: господарство привласнення (користування природними благами); колективна, общинна власність на засоби виробництва.

Із завершенням льодовикового періоду і встановленням близького до сучасного клімату (35—10 тис. років тому) почалось утвердження людини сучасної. Використання вогню для приготування їжі, вдосконалення знарядь праці, а також перші спроби упорядкувати міжстатеві стосунки суттєво змінили фізичний тип людини. Саме в цей час закінчився процес антропогенезу — перетворення передлюдини у "людину розумну". Тоді ж, напевно, в результаті пристосування до природного середовища сформувались європеоїдна, негроїдна, монголоїдна раси, що існують і донині. Люди заселили усі континенти, проникли в Австралію й Америку. Густота населення становила 0,1 людини на 1 км2, а загальна його чисельність навряд чи перевищувала 2—3 млн. осіб.

Пошуки й освоєння первісними общинами джерел харчування, менша залежність від природи зумовили зменшення переселень з місця на місце. Перші ознаки регулярного збору деяких злаків та осілості віднайдені в Палестині. Тут у X—IX тис.

Основні етапи розвитку й особливості первісного господарства до н. є. жили мисливці та рибалки, які вже не кочували, а проводили значну частину часу на одному місці. Жили вони у поселеннях, які складалися з невеликих круглих будинків, заглиблених трохи у землю й обмазаних глиною, змішаною з піском і камінчиками. Підлогу вистилали кам'яною плиткою. В епоху мезоліту закінчилося заселення Євразії. Люди проникали все далі на північ до берегів Балтики і Льодовитого океану. Зародилася піктографія (малюнкове письмо). Люди навчилися фіксувати, зберігати і передавати інформацію.

У мезоліті було накопичено значні обсяги інформації, знань з метеорології, медицини. Були відомі трепанація черепа й ампутація пошкоджених кінцівок. Широко застосовувався гіпноз.

У період мезоліту всередині рас виділилися гілки: європеоїдної — південна і північна, монголоїдної — азіатська й американська, негроїдної — африканська й австралійська. Почався процес формування народів. Відмінність у темпах і характері господарського розвитку окремих людських спільнот посилювалася.

Неоліт став періодом завершення переходу до вищих форм присвоювального господарства і переходу до відтворювального господарства, тобто базованого на виробництві матеріальних благ, необхідних для життя і діяльності людей. Структура присвоювального господарства принципово відрізнялася від структури відтворювального господарства. Основними галузями економіки стали землеробство, скотарство і ремесла. Вперше стало можливим постійне, а не епізодичне, як раніше, отримання додаткового продукту.

6. Палеолітична та неолітична революції. їх причини та наслідки

Розвитку продуктивності праці сприяли перший (землеробство і скотарство) і другий (виокремлення ремесла із сільського господарства) суспільні поділи праці. Це сприяло індивідуалізації праці, виникненню і розвитку приватної власності. Ці переходи в історико-економічній літературі прийнято називати неолітичною революцією.

Прогресом у розвитку продуктивних сил став перехід до обробітку землі. Прийоми і техніка землеробства були дуже примітивні: земля скопувалася дерев'яними палками і мотиками; жали серпами з кременевим лезом; зерна розтирались на кам'яній плиті або в зернотерці. У період неоліту люди освоїли практично всі відомі в сучасний період сільськогосподарські культури. Припускають, що перші вогнища землеробства як самостійна галузь господарства зародились у Передній Азії.

Важливою галуззю господарства стало скотарство, хоча поширене воно було нерівномірно і сформувалось із мисливства. Важливу роль у його становленні відіграли діти, які годували малят диких тварин і, граючись із ними, приручали їх. Першими домашніми тваринами стали вівці, кози, корови і свині. Скотарські (пастухові) племена жили у степах Північної Африки, Аравії, Середньої та Центральної Азії. Європа була зоною переважно рослинного землеробства із стійловим скотарством.

З переходом до осілості різко змінилася кількість людей, які, проживаючи поруч, почали зменшуватися. Община мисливців була невелика — близько чи трохи більше 20 осіб. Вона могла зростати лише за достатньої кількості запасів їжі. Перехід до виробляючого господарства привів до помітного збільшення розмірів общин, до виникнення територіальної общини, яка являла собою постійні поселення, що налічували десятки, а то й сотні жилих будинків, культових споруд, майстерень. Житлом були глиняні будівлі. На рубежі V—IVтис. до н. є. на Землі вже проживало близько 80 млн осіб, а густота населення становила для заселених територій від 10 до 100 осіб на 1 км2.

7. Економічна роль держави у Стародавньому Сході та характерні риси «азіатського» способу виробництва

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатковані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді (I тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.

8. Причини розпаду первіснообщинного ладу та особливості переходу до класового суспільства у різних народів та розвиток перших цивілізацій

Першою соціально-економічною формою існування людства був первіснообщинний лад, який проіснував сотні тисяч років. Основний економічний закон первіснообщинного ладу полягає в урівнювальному розподілі життєво необхідних засобів існування для всіх членів общини на основі відносин спільної (общинної) власності на засоби існування в умовах застосування примітивних знарядь праці. Причиною розпаду первіснообщинних відносин був суспільний розподіл праці.

Історична наука знає два основні різновиди рабовласницького ладу: східні, або, як їх ще називають, ранньорабовласницькі суспільства, і античні, або пізньорабовласницькі суспільства. Основний економічний закон рабовласницького суспільства полягає у присвоєнні рабовласниками додаткового продукту, виробленого працею рабів, на економічній основі відносин приватної власності на засоби виробництва і на рабів.

9. Фази еволюції та варіації розвитку рабовласництва. Східне та античне рабство та їх відмінності

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тисячоліття до нашої ери до падіння Західної Римської імперії у V ст. н.е. Склалися два типи господарської організації: східне й античне рабство. Але їм були властиві спільні риси: технологія ручної праці з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

В IV тисячолітті до н.е. рабство виникає в стародавньому Єгипті. Це було пов'язано з вигідним стратегічним та географічним положенням цих земель. Зокрема, на поливних долинах ріки Ніл розвивалося землеробство. Іншою важливою галуззю господарства стало тваринництво. Єгиптяни навчилися виготовляти з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Та найбільшим господарським досягненням Стародавнього Єгипту стала зрошувальна система землеробства. Побудувати цей складний гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли лише великі вільні сільськогосподарські общини.

Оскільки на півночі розвивалося в основному тваринництво, а на півдні - землеробство, то між цими областями виникає жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Синайський півострів, Нубія, та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревом, рабами. В країні існували ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Існувало й боргове рабство. Та все ж основною продуктивною силою в Єгипті були селяни-общинники, рабів же їх власники використовували як слуг. У 525 році до н.е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства відноситься і територія Межиріччя (Месопотамія). Як Ніл в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. При цьому, щоб уберегти угіддя від розливу рік, необхідно було звести потужні протиповіневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Однією з найрозвиненіших держав Межиріччя в ІУ-ІП тис. до н.е. був Шумер.

У III тисячолітті до нашої ери рабів у Шумері було небагато, рабство мало статус патріархального, тобто раби мали право заводити сім'ї і навіть викупати себе з неволі. Наприкінці III тис. до н.е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавілонське царство. Найбільшого розвитку воно досягло за царя Хаммурапі (1792-1750 до н.е.). Основною галуззю господарства вавілонян було землеробство. За Хаммурапі здійснювалося будівництво грандіозних каналів. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавілонські купці вивозили фініки, фіги (інжир), зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н.е. в долині Інду зароджується зрошуване землеробство, розвивається тваринництво. Виникають ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялись як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. В II -І тис. до н.е. спостерігається швидке піднесення економіки Індо-Гангскої рівнини. Переважно використовуються залізні знаряддя праці.

На зрошених полях збирали два врожаї на рік, культивуючи цукрову тростину, пшеницю, просо, льон, бавовну, рис. Розвивали ремесла. З'являлися ковалі, металурги, ткачі, ювеліри, гончарі, різьбярі та ін. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю — Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб - кіньми, Південь - дорогоцінними каменями, Схід - слонами і т. д. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був слабкий, та й справжні монети з'явилися у формі злитків з печаткою лише у V ст. до н.е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община й далі зберігала панівне становище в економіці країни.

Підсумовуючи, слід відзначити, що для країн Стародавнього Сходу характерними були сталість сільської общини і державна власність на землю. Община прагнула не допускати розвитку приватної власності на землю. Основна сфера економічного життя - сільське господарство - залишалось поза рабовласницьким виробництвом. Тільки частково праця рабів використовувалась для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства. Головним джерелом рабства були війни, піратство, боргове рабство. Праця рабів використовувалась однобоке і була непродуктивною, її застосовували для обслуговування рабовласників, на будівництві пірамід, каналів і т п. Східне рабство не було класичним. Тут перепліталися общинні та рабовласницькі елементи.

Бурхливий розвиток ремесел, торгівлі, сільського господарства змінив економічний базис Греції, її суспільний устрій. Дедалі ширше в сільському господарстві й ремеслах використовувалася праця рабів. Суспільство розпалося на два стани — вільних громадян і невільників. УПІ-УІ ст. до н.е. - це період формування грецьких рабовласницьких міст-полісів, або держав. Центром полісу було місто, оточене муром. Йому належали всі довколишні долини чи острови. На випадок війни все населення знаходило притулок у місті. Саме там проходили збори, релігійні відправи, суди, діяв ринок. Однак земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали общині, згодом перейшли до рук родової аристократії. Серед вільного населення були багаті, менш заможні і зовсім бідні. Між аристократією і демосом точилася боротьба, її наслідки були різними. У багатьох містах Фесалії, Беотії, частині Пелопоннесу земельній аристократії вдалося перетворити селян-общинників на рабів і примусити працювати на себе.

Найяскравішим прикладом такої рабовласницької держави була Спарта - наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Він склався шляхом завоювання дорійськими (спартанськими) племенами ахейських ілотів і перетворення їх на залежне населення. Згодом Спарта заволоділа всім Пелопоннесом. Фізична праця для спартанців - принизливе заняття, їх справа - війна. Спарта - військовий табір, готовий будь-якої миті вирушити на ворога, її господарство відзначалося відсталістю.

10. Особливості розпаду первіснообщинного ладу і формування класового суспільства в країнах Стародавнього Сходу

Першою соціально-економічною формою існування людства був первіснообщинний лад, який проіснував сотні тисяч років. Основний економічний закон первіснообщинного ладу полягає в урівнювальному розподілі життєво необхідних засобів існування для всіх членів общини на основі відносин спільної (общинної) власності на засоби існування в умовах застосування примітивних знарядь праці. Причиною розпаду первіснообщинних відносин був суспільний розподіл праці.

Історична наука знає два основні різновиди рабовласницького ладу: східні, або, як їх ще називають, ранньорабовласницькі суспільства, і античні, або пізньорабовласницькі суспільства. Основний економічний закон рабовласницького суспільства полягає у присвоєнні рабовласниками додаткового продукту, виробленого працею рабів, на економічній основі відносин приватної власності на засоби виробництва і на рабів.

11. Економічний розвиток античного світу

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XIIст. до н. е.), гомерівський (XI—IXст. до н. е.), архаїчний (VII—VIIст. до н. е.), класичний (V—IVст. до н. є.)

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавілонського царства і Єгипту, які стали жертвою перських завоювань. Але цей режим відроджується в нових країнах Середземномор'я, куди поступово перемістилися центри Стародавнього світу. Це проявилося в економічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою «античний». Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н.е. — першу половину І тис. н.е. Рабовласництво в період античності досягло повного розвитку. Рабство тут перетворилося у класичне.

У І тис. до н.е. навколо Греції зосередилася культура народів трьох континентів. Це було зумовлено тим, що Греція займала вигідне географічне положення. Із стародавніх часів торгові шляхи проходили по Середземному морю. Егейським, Мармуровим та Чорним морями ці шляхи вели на північ, у басейн Дніпра, Дунаю, Дону. В Греції були зручні бухти, природні багатства, будівельні матеріали. Географічні чинники сприяли ранньому розвитку ремесел і торгівлі. Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країн ще займалися полюванням, скотарством або в кращому разі землеробством.

Численні маленькі острови, роз'єднані гірськими хребтами, прибережні родючі землі на материках, сила-силенна заток і гаваней спонукали до відокремленого життя кожної общини, її економічної автономії. Тому антична община, на відміну від сільської східної общини, виступала в основному як місто. Ця община з центром у місті була окремою державою (місто-держава, грецькою - поліс), в якій повноправними громадянами були тільки землевласники.

Відбувалася концентрація населення у містах. Уперше в світовій історії місто витісняє і підпорядковує собі село. У Греції не вистачало зерна власного виробництва, оскільки сільське господарство було другорядним.

У VIII-VI ст. до н.е. в Греції сталися зміни у господарстві: подальший прогрес у землеробстві призвів до відокремлення ремісництва від сільського господарства та розвитку торгівлі; торговий обмін зумовив появу грошей, торгового капіталу, класу купців.

Греки навчилися виплавляти залізо та інші метали. Значно розвинулися будівництво жител, ткацтво, суднобудування, кераміка, яку виготовляли у спеціальних майстернях по всій Греції. Розбудовувалися міста. У цих містах процвітало ремесло і будівельна справа. У VII—VI ст. до н.е. нові споруди зводилися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше розвивалося сільське господарство, в якому переважало двопілля. Розвиток ремесел привів до спеціалізації виробників. З'явилися художники, різьбярі, малярі, ливарники і т. д. Спеціалізація стала характерною ознакою розвитку господарства. Зокрема, в Мілеті виробляли тканини, в Корінфі — кераміку, панцирі, у Халкідяні — зброю. У результаті відокремлення ремесел від сільського господарства, диференціації виробництва виникла потреба в обміні товарами. Такий стан справ зумовив інтенсифікацію мореплавства, посилення суднобудування. Грецькі міста в Малій Азії, Мілет і Корінф, стали великими центрами середземноморської торгівлі.

12. Економіка Стародавньої Греції в період розквіту рабовласницького ладу

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—VIст. до н. є.) стало панування полісів і поширення в торговельно-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність типу ілотії.

Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв'язок з ринком характеризували розвиток ремесла. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різні вироби високої якості — одних тільки видів столового посуду налічувалося кілька десятків. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, велике активне будівництво. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії різні за величиною майстерні, в яких широко застосовувалась рабська праця. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 рабами в одній і 32 — в іншій. Проте великих майстерень було мало, в основному існували малі й середні виробництва.

Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торговельної справи. У товарному обігу перебували і предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвиненою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, з'явилися зародки банківських операцій, які здійснювалися міняйлами (трапезитами). Поступово (в основному з кінця Vст. до н. є.) міняльні лавки починають виконувати функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ різних сум з рахунка одного клієнта на рахунок іншого, надання грошових позик. Позики надавалися під заставу землі, міської будівлі; відсоток становив до 15 %, а за морськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і товарів) міг перевищувати ЗО % . Для зручності у проведенні торговельних операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завданням яких були взаємовиручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль цін.

В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали істотній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслом, торгівлею. Не маючи прав громадянства, вони не могли отримати землю. Водночас не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IVст. до н. є. різко збільшилось число угод з купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина і земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма все більше витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, стала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростала кількість рабів, почали зустрічатися раби-греки. Навіть у землеробстві все частіше застосовувається праця вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало устої поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв'язків.

13. Розквіт рабовласницької системи у Стародавньому Римі в ІІІ ст. до н.е.

Нову епоху розвитку і кінець кризи пов'язують з приходом до влади Діоклетіана (284). Цей період виділяють як період пізньої Римської імперії (IV—Vст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, визрівали прото-феодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу.

По-перше, відбувалося поступове закріплення окремих категорій населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грошима, а натурою. Для точної розкладки податків був проведений загальний перепис населення, після якого введено подушну подать. Для усіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, було встановлено розміри податків і методи їх стягнення. Сільські жителі сплачували податки з розрахунку кількості і якості землі, яку обробляли, худоби. Ремісники, торговці сплачували подушний податок. Відповідальність за надходження податків з колонів і квазіколонів було покладено на землевласника, за податки міських жителів відповідали куріали — члени міських управ (курій). Пізніше куріалам було заборонено переселятися з рідного міста, їхні обов'язки були довічними і передавались у спадщину. В 317 р. до професійних груп було прикріплено майстрів монетної справи, пізніше — зброярів, шкірників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, значного поширення на державних, муніципальних, приватних землях набула оренда, але з довгострокової вона перетворилась у вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, майже зіставні з правом власності. Емфітевз вносив невелику фіксовану плату власникові, сплачував податки із землі, врешті-решт, міг вільно нею розпорядитися аж до продажу. Емфітевзами зазвичай були великі землевласники, що свідчило про феодалізацію панівного класу.

По-третє, нових рис набувала дрібна оренда. Показова еволюція так званого прекарія ("виклопотаного утримання"). Якщо спочатку прекарист не ніс жодної повинності на користь власника і міг бути зігнаним із землі у будь-який час, то у IV—Vст. прекарій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями. Це вимагало оформлення залежності від земельного власника, прекарій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння.

По-четверте, поширився патронат — самовіддача одних громадян під патронат інших, більш забезпечених і впливових. Цей факт називався комендацією. Людина, що ставала під патронат, втрачала право власності на землю, перетворюючись у її тримача, але уникала державного муніципального гніту.

Нарешті, змінилось і становище колонів. Вони вже мало відрізнялися від рабів, лише в господарській діяльності були більш самостійними, їх права на землю набували нового змісту. Едикт Константина І "Про збіглих колонів" (332) забороняв їм переходити з одного помістя в інше, зобов'язував землевласників повертати чужих колонів туди, де вони були приписані. Едиктом Валентина І від 371 р. було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Кількість колонів збільшувалася також за рахунок полонених варварів, що сприяло варваризації імперії.

Стабілізації в державі, очевидно, було досягнуто ціною глибокої трансформації попередніх відносин, що ґрунтувалися на античній формі власності й рабства. Формувались нові протофеодальні відносини, складався тип господарства, пов'язаний з експлуатацією дрібних землевласників у великих господарствах, рабовласницькі форми господарства поступово деградували. Зростало велике, а також церковне, землеволодіння. У Vст. поширилось чернецтво, монастирі володіли великими площами земель, які звільнялися від важких податків.

14. Криза рабовласницької системи господарства (на прикладі Римської імперії)

Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І—II ст. н. є. Пожвавилась економіка провінцій, вводились нові сорти зернових, використовувалися мінеральні добрива. Удосконалювалась техніка, наприклад, у Галлії застосовувалися такі складні пристосування, як галльська жатка, було винайдено колісний плуг, почали використовувати водяні млини. Єгипет став житницею імперії. Щорічно з Єгипту доставляли 5 млн бушелів (1 англ. бушель — приблизно 36,1 дм3) хліба для забезпечення населення Риму (близько 10 млн давали інші провінції).

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства стали помітними у самій Італії. На місце середніх інтенсивних господарств прийшли великі маєтки, які охоплювали ділянки в декілька тисяч югерів. Склалося кілька типів латифундій:

1) централізована рабська, яка керувалась із центру і оброблялася рабами;

2) децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник або раб, який отримував у пекуліум ділянку землі та інвентар);

3) змішана, коли вся латифундія поділялася на дві частини — одну обробляли раби, другу подрібнювали на частки і здавали в оренду колонам.

Нову епоху розвитку і кінець кризи пов'язують з приходом до влади Діоклетіана (284). Цей період виділяють як період пізньої Римської імперії (IV—V ст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу.

По-перше, відбувалося поступове закріплення окремих категорій населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грошима, а натурою. Для точної розкладки податків був проведений загальний перепис населення, після якого введено подушну подать. Для усіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, було встановлено розміри податків і методи їх стягнення. Сільські жителі сплачували податки з розрахунку кількості і якості землі, яку обробляли, худоби. Ремісники, торговці сплачували подушний податок. Відповідальність за надходження податків з колонів і квазіколонів було покладено на землевласника, за податки міських жителів відповідали куріали — члени міських управ (курій). Пізніше куріалам було заборонено переселятися з рідного міста, їхні обов'язки були довічними і передавались у спадщину. В 317 р. до професійних груп було прикріплено майстрів монетної справи, пізніше — зброярів, шкірників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, значного поширення на державних, муніципальних, приватних землях набула оренда, але з довгострокової вона перетворилась у вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, майже зіставні з правом власності. Емфітевз вносив невелику фіксовану плату власникові, сплачував податки із землі, врешті-решт, міг вільно нею розпорядитися аж до продажу. Емфі-тевзами зазвичай були великі землевласники, що свідчило про феодалізацію панівного класу.

По-третє, нових рис набувала дрібна оренда. Показова еволюція так званого прекарія ("виклопотаного утримання"). Якщо спочатку прекарист не ніс жодної повинності на користь власника і міг бути зігнаним із землі у будь-який час, то у IV—V ст. прекарій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями. Це вимагало оформлення залежності від земельного власника, прекарій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння.

По-четверте, поширився патронат — самовіддача одних громадян під патронат інших, більш забезпечених і впливових. Цей факт називався комендацією. Людина, що ставала під патронат, втрачала право власності на землю, перетворюючись у її тримача, але уникала державного муніципального гніту.

Нарешті, змінилось і становище колонів. Вони вже мало відрізнялися від рабів, лише в господарській діяльності були більш самостійними, їх права на землю набували нового змісту. Едикт Константина І "Про збіглих колонів" (332) забороняв їм переходити з одного помістя в інше, зобов'язував землевласників повертати чужих колонів туди, де вони були приписані. Едиктом Валентина І від 371 р. було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Кількість колонів збільшувалася також за рахунок полонених варварів, що сприяло варваризації імперії.

15. Загальна характеристика феодального ладу та його періодизація

У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська, родоплемінна. Відмінність між ними була велика. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у IV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходили до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку. В новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується в представників найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, встановлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, сформувалась феодальна ієрархія, значний розвиток ремесла і торгівлі);

3) пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже повне зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час втілювалися в життя технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрук та ін., формувалися централізовані держави.

Ця періодизація не єдина і не безспірна, але, на нашу думку, вона дає можливість повністю врахувати зміни, які відбувались у феодальному способі виробництва у Західній Європі. Для інших регіонів хронологічні межі феодалізму, звичайно, будуть дещо іншими.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали у приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її утримувачами на різних умовах, аж до права спадкового користування;

— різні форми і ступінь позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— загалом низький рівень техніки і знань, ручне виробництво, пріоритетне значення індивідуальних виробничих навичок.

16. Розвиток феодального землеволодіння в Західній Європі (алод, бенефіцій, феод)

Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника панівного класу, пов'язаною з обов'язками несення військової служби та інших обов'язків на користь вищого за ієрархією сеньйора. Останній також вважався власником феоду. Ця специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії і особистих васально-ленних зв’язків.

У межах феодальної вотчини (французька сеньйорія, англійський манор) здійснювалась експлуатація селян, яка стала основою для вилучення феодальної ренти. Феодальна земельна рента — це частина додаткового продукту залежних селян, що безплатно, безеквівалентно привласнюється землевласником. Вона є економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу.

У період становлення феодалізму переважала відробіткова рента у поєднанні з продуктовою. В XI—XV ст. у зв'язку зі зростанням міст, поширенням товарно-грошових відносин поряд з попередніми двома формами набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в утримання селян і жили за рахунок натурального і грошового оброків. Цей процес, що одержав назву комутації ренти, сприяв зростанню економічної незалежності селянського господарства.


17. Характеристика основних господарських форм феодального ладу

Феодальне виробництво існувало в двох основних формах: в формі панщинного господарства і в формі оброчного господарства.

Для обох форм господарства спільним є те, що:

  • безпосередній виробник перебував в особистій залежності від феодала;
  • феодал був власником усієї землі, на якій велося землеробство;
  • безпосередній виробник-селянин мав в користуванні земельний наділ, на якому він вів своє індивідуальне господарство;
  • все землеробство здійснювалося працею і знаряддям праці (живим і неживим інвентарем) селян;
  • селяни витрачали додаткову працю і створювали додатковий продукт для поміщика в порядку позаекономічного примусу.

Проте між панщинним і оброчним господарствами існували певні відмінності. Серед них найхарактерніші такі:

при панщинному господарстві вся земля феодального маєтку ділилася на дві частини: на панську, на якій працею та інвентарем селян велося виробництво продуктів (ці продукти повністю привласнювались феодалом, і тут витрачалася додаткова праця і створювався додатковий продукт), та на селянську, надільну, на якій селянин вів господарство для себе і і таким чином створював необхідний продукт. Необхідна і додаткова праця виробника були відокремлені одна від одної в просторі і в часі;

при оброчному господарстві практично вся земля феодального маєтку передавалась селянам в наділ і сільськогосподарське виробництво здійснювалось в господарствах селян. Одна частина створеного в господарстві продукту у вигляді оброку передавалась феодалу-поміщику, а інша - залишалась у селянина. Перша - додатковий продукт, друга -Необхідний.

Додатковий продукт присвоювали власники землі у формі земельної ренти.

В залежності від основних форм, в яких велося феодальне виробництво, феодальна земельна рента виступала у таких формах:

1) відробіткова рента. Вона існувала в умовах панщинного господарства;

2) рента продуктами (натуральний оброк). Вона існувала в умовах

оброчного господарства;

3) грошова рента. Це перетворена форма ренти продуктами. Вона існувала у більш пізньому періоді розвитку товарно-грошових відносин

18. Цеховий лад міського ремесла в середньовічній Європі

нтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформував цеховий лад у містах. Ремісничі об'єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у військовій, оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний тощо). Цехи складалися з майстерень певного профілю, які розташовувалися по всьому місту. Час і від часу члени цеху збиралися в церкві або ратуші, вирішуй ючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій статут. Документ узаконював, регламентував не тільки виробничі, духовні, а й моральні засади життя ремісничого колективу.

Члени цеху були і воїнами, які захищали ділянку оборонного муру або вежі. Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли містом. Адміністрація мала відкрите антифеодальне спрямування. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. Ті з них, хто пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними жителями міста. Герцоги часто робили спроби повернути своїх підданих з допомогою війська, але безрезультатно. Міста успішно протистояли таким авантюрам феодалів, ревно зберігаючи свої права і вольності.

У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба було пройти стаж учнівства (3 — 7 років), скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була мати певні параметри. Для запобігання конкуренції інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами. Тому за неякісні вироби паризьких пекарів, наприклад, ставили до ганебного стовпа.

Цехова регламентація була економічно раціональною в XIII—XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної продукції, але згодом почала стримувати піднесення продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, що призвело до застою в розвитку науки і техніки.

19. Передумови та економічні наслідки Великих географічних відкриттів

Важливі вдосконалення, зроблені в ті часи у мореплавстві та військовій справі, позитивно вплинули на Великі географічні відкриття. Протягом XV ст. було створено новий тип швидкохідних і легких парусників — каравел, місткий трюм яких давав змогу здійснювати великі морські переходи. У Європі з'явилися нові типи кораблів (баржі тощо), зросла їх вантажопідйомність (від 500 до 2000 т). Завдяки удосконаленню компаса, який з початку XVI ст. входить у загальне користування, морських карт, приладів (барометра і гідрометра) та обладнання значно зросла безпека мореплавання. Відродилась антична ідея про кулеподібність Землі. Велике значення мало удосконалення вогнепальної зброї, з'явились мушкети, пістолети і пушки.

До кінця XV ст. попереду інших країн йшла Португалія. Здобуті португальцями знання дали мореплавцям інших країн нову інформацію про морські припливи, відпливи, течії, напрямок вітрів. Нанесення на карту нових земель сприяло розвиткові картографії.

Епоху Великих відкриттів поділяють на такі два періоди.

Іспано-португальський (кінець XV — середина XVI ст.), який включав: відкриття Америки (перша експедиція X. Колумба у 1492 p.); португальські плавання до Індії і берегів Східної Азії починаючи з експедиції Васко да Гама; іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого навколосвітнього плавання Магеллана до експедиції Вільяловоса (1542—1543).

Період російських і голландських відкриттів (середина XVI — середина XVII ст.). До них належать: відкриття росіянами всієї Північної Азії (від походу Т. Єрмака до плавання Попова — Дежньова у 1648 p.); англійські і французькі відкриття у Північній Америці; голландські тихоокеанські експедиції і відкриття Австралії.

Португалія і Іспанія першими із західноєвропейських країн розпочали пошуки нових морських шляхів до Африки, Індії та Азії. У цьому були зацікавлені королівська влада названих країн, церква, купці й особливо дворяни. Після закінчення війни з маврами португальські та іспанські дворяни, які з презирством ставились до всіх видів діяльності, крім війни, залишились по суті без діла і дуже швидко стали боржниками морських постачальників. Португалію та Іспанію охопила криза феодальної системи господарювання, яка призвела до дроблення феодальних володінь. Пошуки швидкого збагачення сприяли тому, що саме з дворянського середовища у XV—XVI ст. вийшли сміливі мореплавці, жорстокі завойовники-конкістадори, колоніальні чиновники. Купці з задоволенням фінансували морські експедиції, оскільки сподівалися на оволодіння новими торговельними шляхами і швидке збагачення.

Почала формуватися колоніальна система, яка прискорила виникнення у Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла нагромадженню у буржуазії великих грошових сум, необхідних для організації великих капіталістичних підприємств. Піднесення Іспанії і Португалії як колоніальних держав було відносно недовгим.

У результаті Великих географічних відкриттів слідом за переміщенням головних торговельних шляхів центр економічного життя перемістився з країн Середземного моря до держав, розташованих на берегах Атлантичного океану. Стали занепадати італійські міста-республіки, виникли нові центри світової торгівлі — Лісабон, Севілья й особливо Антверпен.

20. 'Революція цін" XVI ст., п суть, причини, наслідки та значення

"Революція цін" сприяла зміцненню позицій міської і сільської буржуазії, що зароджувалась; підвищенню її доходів і збільшенню кількості мануфактурних робітників. Розорювались великі землевласники-феодали, потерпали від збитків найбідніші селяни і наймані робітники, збагачувалась буржуазія.

"Революція цін" - рух цін в XVІІІ в. убік їх значного й швидкого росту. Сутність і економічний зміст (як і в Західній Європі в другій половині XVІ- першій половині XVІІ ст.) - знецінювання грошового металу й величезне збільшення грошової маси, внаслідок чого відбулося швидке й сильне підвищення цін на всі товари.

У XVI ст. у країнах Західної Європи капіталістичний сектор виробництва мав великий вплив на господарське життя, незважаючи на те, що давав меншу частину всієї продукції промисловості і сільського господарства. Більшу частину суспільної продукції продовжували виробляти господарства тих форм, які були властиві лише феодальному суспільству.

21. Первісне нагромадження капіталу, його суть, джерела, методи та результати

Основою виробництва феодального суспільства Західної Європи, незважаючи на порівняно високий рівень його розвитку, продовжувало залишатися дрібне індивідуально-торгове сімейне господарство селянина на селі і ремісника у місті. Засоби виробництва і виготовлений за їх допомогою товар належали самому виробнику. Існував позаекономічний примус у формі кріпосного права та цехових обмежень.

Таким чином, первісне нагромадження капіталу — це історичний процес відокремлення дрібних виробників від засобів виробництва, примусового позбавлення їх приватної власності та перетворення у бідних продавців своєї робочої сили, що передував власне капіталістичному нагромадженню.

Головною відмітною ознакою епохи первісного нагромадження капіталу були, по-перше, розвиток товарно-грошових відносин, становлення ринкової економіки, яка наклала відбиток на всі сторони суспільного життя того часу. Нові віяння буржуазних свобод, пов'язані з розширенням масштабів торгівлі, що ліквідовувала територіальну замкнутість і обмеженість феодальних вотчин, вели до посилення підприємницької ініціативи.

По-друге, найбільш престижна галузь торгівлі — зовнішня торгівля — стимулювала розвиток товарного виробництва і внутрішню торгівлю. Завдяки їй Європа наприкінці XV ст. перетворилась у центр світової торгівлі, відбувся перехід від середньовіччя до епохи первісного нагромадження капіталу.

По-третє, розвиток зовнішньої торгівлі привів до створення у цей період нових форм організації торгового капіталу (торгові компанії, акціонерні компанії, біржі та ін.).

По-четверте, паралельно з торговим капіталом у цей період розвивався позичковий, або банківський, капітал, який прийшов на зміну середньовічному лихварству. Лихварський капітал обслуговував феодалів, з яких лихвар намагався отримати максимум грошей, а клієнтом банкіра був купець, у добробуті якого був зацікавлений сам банкір, оскільки його відсоток становив частину прибутку купця. Крім того, до послуг банкіра належали такі операції, як безготівкові розрахунки між купцями через його банк, обмін грошей. Таким чином, в епоху первісного нагромадження зародилось багато сучасних форм банківської діяльності. Країни, які утримували лідерство у торгівлі, ставали європейськими банками.

По-п'яте, розвиток торгівлі привів до змін у сфері виробництва, як сільськогосподарського, так і промислового. З'явились нові організаційні форми — мануфактури, організаторами яких передовсім виступали купці. У сільському господарстві спостерігався перехід до грошової ренти, поступового звільнення селян, оренди, використання найманої праці, капіталістичного фермерства. Виробництво ставало все більш спеціалізованим.

По-шосте, відбувалося формування національних держав, що мали економічну основу для об'єднання у вигляді національного внутрішнього ринку, що формувався і пов'язував в єдине ціле окремі райони країни. Замість торговельної політики окремих міст формується торговельна політика держави. Це була політика протекціонізму, тобто захисту вітчизняних купців у їх боротьбі проти зарубіжних конкурентів.

По-сьоме, до кінця епохи первісного нагромадження формується перша економічна концепція, яка отримала назву меркантилізму. Вона виражала світогляд торгової і банківської буржуазії. Проте меркантилісти уже говорили про багатство нації, а не окремої людини, хоч помилково ототожнювали його з грошима, а гроші — з золотом та сріблом. Саме з цим пов'язана їх вимога до держави проводити політику протекціонізму в інтересах нації.

22. Особливості процесу первісного нагромадження капіталу у провідних країнах світу

Для всіх провідних країн Західної Європи, і насамперед Англії та Голландії, характерні такі етапи на шляху розвитку капіталістичного виробництва: первісне нагромадження капіталу, проста капіталістична кооперація, мануфактурне виробництво, капіталістична фабрика.

У цей період найбільш наповнене подіями історичного значення економічне життя Англії. Невелике острівне королівство з населенням 3—3,5 млн. осіб, що у 5 разів менше, ніж у Франції, з міським населенням близько 20 %, у XIII—XV ст. було економічно відсталою околицею Західної Європи і її аграрним придатком. Проте вже у XVI ст. Англія перетворилась у колоніальну імперію, передову державу світу, володіння якої були розкидані по всіх континентах. [4, c. 232-235]

Цьому сприяло переміщення світових торговельних шляхів у XVI ст. із Середземного моря до Атлантичного океану. Англія опинилась у центрі світових морських торговельних шляхів. Тим самим покладено край відносній ізоляції Англії від економічного життя Європи.

Господарському зростанню Англії сприяло і становище континентальної Європи, промисловість якої дедалі більше потребувала англійської овечої шерсті. Англія вже не одне століття була постачальником цієї цінної сировини для європейського сукно-виробництва. Крім того, репресії герцога Альби у Нідерландах. Гугенотські війни у Франції, переслідування лютеран у Німеччині зумовили у XVI ст. масову еміграцію до Англії ремісників, особливо майстрів сукновиробництва.

23. Становлення та розвиток мануфактурного виробництва в Європі

Ґенеза індустріальної цивілізації пов'язана з розвитком мануфактурного виробництва. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI—XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурне.

Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована.

Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI — першій половині XVII ст., ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі.

Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва і утвердилася в другій половині XVII ст. Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI ст. були в сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні. Зародження мануфактур відбувалося у двох напрямах: 1) торговий капітал підпорядковував виробництво; 2) виробник ставав і підприємцем, і купцем. Одночасно в промисловості зберігалися ремесло і дрібне товарне виробництво.

Передумови індустріалізації сільського господарства формувалися у трьох основних напрямах: створення буржуазних форм земельної власності, перетворення феодальної ренти на капіталістичну, зростання товарності. Ці процеси відбивали боротьбу між ринковим підприємництвом і дрібнотоварним виробництвом.

24. Голландія в XVI-XVII ст. як країна первісного нагромадження капіталу

Економічному розвиткові Голландії, яка з кінця XVст. починає своє сходження і у XVIIст. перетворюється на зразкову капіталістичну країну, допомагали перш за все сприятливі географічні умови.

Особливістю розвитку Голландії було і те, що кріпосне право не набуло значного розвитку і селяни зберегли особисту свободу. Частка феодального землеволодіння становила лише 20—25 %. Створювалися фермерські господарства, райони "торговельного землеробства", які спеціалізувалися на вирощуванні певних культур. Таке становище сприяло і більш ранньому, ніж в інших країнах Європи, розвиткові капіталізму. Значна кількість міст, які славилися суднобудуванням, мануфактурами тощо, укорінення капіталізму в сільському господарстві та його товаризація зробили Голландію однією з найбільш розвинутих країн Західної Європи.

Найбільшого розвитку в Голландії, яке вже у XVIIст. стала "зразковою капіталістичною країною", набули зовнішня і внутрішня торгівля.

25. Англія XVI-XVIII ст. як класична країна первісного нагромадження капіталу

Процес первісного нагромадження капіталу відбувався в Англії більш інтенсивно, ніж в інших європейських країнах. Відокремлення дрібного виробника від його засобів виробництва і перетворення його на бідного продавця своєї робочої сили як вихідний пункт становлення капіталізму відбувалось у різних західноєвропейських країнах у неоднакових формах, у класичній — лише в Англії. Цей процес розпочався в Англії у XV ст. і закінчився у другій половині XVIII ст. зникненням селянства цієї країни взагалі.

З часів середньовіччя земля в Англії була феодальною власністю і перебувала в руках дворян, церкви та корони. Більша частина селян не володіла правом власності на землю. Лише 20 % англійських селян — фригольдерів, хоч і сплачували власникам землі — лендлордам невелику грошову ренту, могли вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. 60 % всіх селян Англії становили копігольдери, які ще у XIV—XV ст. звільнились від кріпосної залежності. Селяни цієї категорії були тільки спадковими власниками землі, за користування якою вони повинні були сплачувати феодалу грошову ренту. Щоб користуватись наділом свого батька, спадкоємець копігольдера сплачував спеціальну данину — файн, яку феодал збільшував до небачених розмірів. Тому копігольдери змушені були відмовитись від своїх земельних наділів і перетворювались або у лізгольдера — тимчасового орендаря клаптика землі на умовах, які встановлює лорд, або у котера — безземельного селянина, батрака і поденника, або в паупера — бідняка.

26. Передумови, хід. складові та наслідки аграрного перевороту в Англії

Згадуючи досягнення в розвитку промисловості Англії, слід зазначити, що у XVIII ст. вона була переважно сільськогосподарською державою. Щоб стимулювати розвиток кормової бази і експорт зерна, уряд у 1660 р. увів високі мита на імпорт хліба, худоби, м'яса, із 1689 р. — на пшеницю, що вивозилась, сплачувалась урядова премія у 5 шилінгів за квартер (2,9 л), якщо ціна на неї не перевищувала 48 шилінгів, за винятком неурожайних років. Прийнято закон про осілість для забезпечення сільського господарства робочою силою. Відповідно до нього сільськогосподарським робітникам заборонялося самостійно покидати приходи, де вони працювали за наймом. За надлишку робочої сили парафіяльна влада могла її висилати. Така політика сприяла збільшенню вирощування зернових у цілому, в тому числі на експорт. Так, у 1706—1725 pp. експортували 5,4 млн квартерів; у 1726—1745 pp. — 7 млн; у 1746—1765 pp.— 9,5 млн квартерів зерна.

Стабільний розвиток зовнішнього і внутрішнього ринків забезпечував сільському господарству постійний стимул для удосконалення техніки. Результати були особливо відчутні в східних і південно-східних графствах, де методи ведення сільського господарства були значно досконалішими порівняно з ще не обгородженими орними землями східної частини центральних графств і збут значно ускладнювався внаслідок відсутності зручних засобів наземного транспорту. Тільки пізніше, коли були збудовані канали і з'явився новий ринок збуту в зв'язку з індустріалізацією сусідніх районів — Йоркширу, Чорної Англії і Ланкаширу, огороджування набуло великого поширення і в центральних графствах. Починаючи з 90-х років XVIII ст. прогрес у сільському господарстві визначався його інтенсифікацією. Введено чотирирічну сівозміну, землю почали більш глибоко зорювати і мотижити, розпушування ґрунту проводили старанніше і землю очищали від бур'яну.

Створення кормової бази сприяло розведенню овець і великої рогатої худоби. Раніше вівці цінувались переважно за вовну, яку з них отримували, а велика рогата худоба використовувалась в основному як тяглова сила. Через нестачу кормів частину худоби вирізали, а решта голодувала протягом всієї зими. Тепер навчилися годувати худобу всю зиму без збитку для урожаю: вівчарство і утримування великої рогатої худоби стали прибутковим. Якщо середня вага овець, що продавалися у 1710 р. в м. Смітфілді, була 12 кг, а великої рогатої худоби — 167, то у 1795 р. — 36 і 360 кг відповідно.

Застосування нових методів скотарства дало змогу підвищити врожайність зернових. Вперше стало можливим отримання великої кількості органічних добрив як від систематичного випасання овець на ділянках, так і від великої рогатої худоби і свиней, яких відгодовували на фермах.

Удосконалювались і знаряддя праці. Уже в середині XVIII ст. застосовували рядкову сівалку, на початку XIX ст. — залізний плуг.

Але нововведення могли бути здійснені лише за умови вкладення в них великого капіталу. Для малих фермерських господарств вони були недоступні. Піонерами нових технологій у сільському господарстві стали заможні люди, головним чином багаті землевласники. Внаслідок цього технічна революція привела до соціальної, яка змінила структуру сільської Англії і сприяла подальшому прогресу в техніці.

27. Промисловий переворот в Англії, його джерела, розвиток та соціально-економічні наслідки

Першою промисловий переворот здійснила Великобританія в останній третині XVIII ст. — середині XIX ст. Хоча передумови промислового перевороту визріли вже в середині XVIII ст., буржуазна революція вказала шлях швидкому розвиткові індустріального суспільства. Аграрний переворот і політика обгороджування створили резерв робочої сили, необхідної для розвитку фабричної промисловості. Протягом XVIII ст. було обгороджено 3,3 мли, за два десятиліття XIX ст. — 3 мли акрів землі; без землі залишилося 1,5 мли селян. Економічне життя країни визначав єдиний широкий національний ринок, що стимулював розвиток промисловості, сільського господарства. Мануфактурний процес досяг високого рівня спеціалізації, диференціації, удосконалилися знаряддя праці. З'явилися спеціалізовані мануфактури для виробництва знарядь праці. Однак мануфактура ґрунтувалася на технічній базі ремесла та ручній праці.

Політика протекціонізму та меркантилізму англійського уряду створила політичні передумови для промислового перевороту.

Технічний прогрес передував промисловому перевороту та відбувався в ході його розвитку. Він почався в текстильній, поширився в металургійній промисловості, енергетиці, па транспорті. Механік Д. Кей удосконалив ткацький верстат "летючим човником" (винайдений у 1733 р., але поширився після 1760 р.). Тесляр і винахідник Д. Уайтт у 1733 р. застосував витяжний валик для прядіння. Цей процес пришвидшився після винаходу прядки "джениі" Д. Харгривсом (1765 р.), па якій можна було працювати з 16— 18 веретенами. В 1767 р. Т. Хайс, застосовуючи витяжні валики, створив прядильний верстат, що працював па водяному двигуні (ватерна машина). Важливе значення мала мюль-машина С. Кромнтоиа (1779 р.), яка поєднала переваги і принципи роботи прядки "джеині" та ватерної машини. Вона давала топку, міцну бавовняну пряжу, що конкурувала з індійською. Невідповідність між механічним прядінням і ткацтвом була розв'язана винайденням у 1785 р. механічного ткацького верстата С. Картрайта, що підвищив продуктивність праці майже у 40 разів. Велике значення для текстильної промисловості мали винаходи в'язальної, тюлевої, мереживної, ситценабивної машин. У Франції Ж. Жаккар винайшов верстат для виготовлення шовкових великовізерунчастих тканин (1805 р.), Ф. Жирар — льонопрядильну машину (1810 р.). Відомий французький хімік К. Л. Бертолле відкрив метод відбілювання тканин за допомогою хлору та способи їх фарбування. Використовуючи метод Леолана, почали добувати соду з морської солі. [3, c. 151-153]

Важливим показником успіхів промислового перевороту було поширення парових машин. У 1782 р. паровий молот з'явився на металургійному заводі, в 1785 р. парова машина була встановлена на бавовняній фабриці. В 1820 р. у Сполученому Королівстві (Великобританії та Ірландії) працювало 320 парових машин Уатта потужністю 5200 к. с, в 1840 р. — 620 тис. к. с, в 1870 р. — 4 млн. к. с. (парова к. с. була еквівалентна силі 21 людини). [6, c. 91-94]

Промисловий переворот зробив неминучими зміни у засобах транспорту та зв'язку. Були поліпшені сухопутні шляхи, знайдено спосіб твердого покриття. У 20-30-х роках XIX ст. почали використовувати парові машини на залізничному та водному транспорті. На цей час у Великобританії існувала система чавунних рейкових шляхів (без паровоза), що досягала сотні льє, її використовували для перевезення вугілля. Перша дослідна залізниця Стоктон — Дармінгтон була побудована в 1828 р., а залізниця між Манчестером і Ліверпулем — у Ї829 р., яка мала комерційне значення. Прискорилися темпи будівництва каналів, протяжність яких в 1825 р. досягла 500 миль. У 1814 р. почалося пароплавне сполучення річок Великобританії, а морське — в 30-х роках XIX ст., будівництво океанських суден — в 40 —50-х роках. У 60-х роках XIX ст. ці види транспорту стали пануючими.

28. Промисловий переворот та його особливості у Франції, Німеччині, США.

Промисловий переворот у Німеччині почався з великим запізненням — у 30-х роках XIX ст. Повільність економічного розвитку пояснювалася політичною роздробленістю німецьких земель, пануванням феодальної системи землеволодіння, що стримувало формування вільної робочої сили, збереженням цехової системи. Створення Митного союзу (1833 р.), уніфікація монетного обігу і вагових систем прискорили формування та розширення національного ринку.

На початковому етапі, що охоплював період з 30-х — до 50-х років XIX ст., істотні зміни відбувалися в легкій промисловості: бавовняній і шовковій — в Саксонії, суконній — в Рейнському районі та Прусії. За 1834— 1838 рр. було побудовано 45 нових фабрик, за 1833— 1846 рр. — лише в Сілезії 8 бавовняних та 128 льонопрядильних фабрик. На початку 40-х років застосовувалося кілька сотень жакардових ткацьких верстатів.

Значних успіхів досягла гірнича промисловість. У середині XIX ст. добували більш як 3 мли т вугілля, виплавляли 200 т чавуну. Особливо швидко розвивався Рейнсько-Вестфальський промисловий район, в якому було зосереджено четверту частину промислових робітників Німеччини. Однак це була мануфактурна промисловість. У 1846 р. з 200 домен Рейнсько-Вестфальського району тільки 32 працювали па кам'яному вугіллі, а пудлінгові печі були па 9 заводах. Парові двигун поширилися практично в 30 — 40-х роках. У 1822 р. працювало 2 парові машини, в 1847 р. їх стало 1139 потужністю 21,7 тис. к. с. Першу залізницю протяжністю 12 км було побудовано в 1835 р. Довжина залізниць у 1848 р. досягла 2,5 тис. км. У 40-х роках капіталовкладення в будівництво залізниць становили 450 мли марок. Використовували переважно англійські паровози. Продукція німецьких паровозобудівних заводів була незначною (38 паровозів з 429, що використовувалися у 40-х роках). Працювало чотири заводи локомотивів: два в Берліні, Хемпиці, Касселі. Кількість пароплавів зросла з 4 до 90.

Для цього періоду характерні досягнення німецької техніки: установка для швидкого книгодрукування (1814 р.), кам'яноточильна машина (1835 р.), циліпдричпо-точильпий (1803 р.), горизонтальний (1807 р.), набивний (1836 р.) верстати. В цілому за важливими економічними показниками Німеччина відставала від Великобританії: за видобутком вугілля — в 11 разів, виплавленням чавуну — в 5,6 раза, потужністю парових двигунів — в 5 разів, протяжністю залізниць — в 2 рази. В усіх галузях переважало дрібне виробництво. Промислове населення Прусії становило 11 %. Загальна чисельність промислових робітників на транспорті, в торгівлі дорівнювала 1 мли. Німеччина залишалася сільськогосподарською країною. На її ринку панували англійські промислові товари. [5, c. 237-241]

Промисловий переворот у Німеччині завершився в 50-70-х роках XIX ст. після революції 1848—1849 рр. Його темпи характеризують такі економічні показники: продукція важкої промисловості, виплавлення чавуну, споживання бавовни зросли у 3 рази, видобуток вугілля — у 4, потужність парових двигунів - у 9 разів, протяжність залізниць - у 3,3 раза (19,6 тис. км). У 1861 — 1870 рр. випуск засобів виробництва збільшився па 23%, засобів споживання — на 9%. Машинне виробництво перемогло.

Головною особливістю промислового перевороту у Франції був його порівняно затяжний характер. Почався він пізніше, ніж у Великобританії (1805 — 1810 рр.), а завершився у кіпці 60-х років XIX ст. У роки Директорії та імперії Наполеона (1804 — 1814 рр.) уряд активно підтримував французьку промисловість і торгівлю, прагнучи створити для неї найбільші переваги. В 1810 р. створено Раду в справах фабрик і мануфактур, а в 1811 р.— окреме Міністерство мануфактур і торгівлі. У текстильній промисловості поширилися "джеппі", мюль-машини, верстати Жаккара, машини Жирара. Промислове виробництво зросло в 1,5 раза, виплавляння чавуну, видобуток залізної руди та вугілля — в 2, продукція металообробної промисловості, суконної — в 4 рази. Континентальна блокада (введена в 1806 р.), що закрила французький і європейський ринки для англійських промислових товарів, прискорила становлення тих галузей французької промисловості, що ґрунтувалися на континентальній сировині (суконна, полотняна, швейна, взуттєва, хімічна, металообробна). Однак криза охопила ті галузі, що працювали па колоніальній сировині (бавовняну, цукрову) або експортували товари. Через відсутність англійських машин загальмувалася механізація виробничих процесів. Це призвело до уповільнення темпів промислового перевороту.

Фінансовою основою великого промислового виробництва були прибутки промислової та торгової буржуазії, доходи від зовнішньої торгівлі, доходи фермерських господарств, надходження від спекулятивних угод із землею.,її зміцнювала економічна політика держави, що найшло відображення у переорієнтації на початку XIX ст. інвестицій зі сфери торгівлі й мореплавства у промисловість, а також у встановленні протекціоністського тарифу. З 1816 р. на імпорт тканини встановлювались високі ввізні мита, які потім підвищувались. Це захищало американське виробництво від зарубіжної конкуренції.

Промисловому перевороту у США сприяли і зовнішні фактори: послаблення англійської конкуренції через розрив з метрополією в період Війни за незалежність; європейські війни (1792— 1815) стимулювали зовнішню торгівлю СІЛА, їх посередництво у торгівлі. До Європи, використовуючи нейтральне становище, американці поставляли товари з Вест-Індії, Південної Америки, Далекого і Близького Сходу, перевозили товари з французьких і англійських колоній у метрополії. Це був період, який отримав назву "золотого віку" для торговельного мореплавства Північно-Американських Сполучених Штатів.

Вступаючи у машинну стадію розвитку суспільства в першому десятилітті XIX ст., США використали англійський технічний досвід. При цьому вони зробили власний значний внесок. Це дало США змогу здійснити промисловий переворот за порівняно короткий термін — 40—50 років. На початку 60-х років XIX ст. уже утвердився фабричний тип виробництва у провідних галузях господарства.

Основні особливості промислового перевороту в США такі.

1. Активна роль американської інженерної думки: було винайдено бавовноочисну машину (1793), яка підвищила продуктивність праці у 100 разів, швейну машину (1841), машину для виготовлення взуття (1846), фосфорний сірник, електромагнітний телеграф Морзе (1833), друкарський телеграфний апарат Д. Юза (1855), пістолет, пневматичне гальмо, паровий молот (1842), вулканізацію каучуку (1844), турбіну (1849), електровоз (1851), станки оригінальної конструкції. Вони зумовили розвиток багатьох нових галузей промисловості. Швейні фабрики Зінгера, Беккера, Уллера випускали вироби, які користувалися попитом у всьому світі. Та й сама швейна машина Зінгера була відома й популярна в Україні.

2. Наявність великої кількості річок сприяла більшому використанню водної енергії, ніж енергії пари. Тому тут пізніше (аж у 40-х роках) масово стали використовувати парову енергію, хоча універсальний паровий двигун створено ще наприкінці XVIII ст., a y 1803 p. Олівер Еванс винайшов парову машину.

3. Величезні запаси деревини сприяли тривалому використанню як основного виду палива деревного вугілля. Аж до 1860 р. на залізничному транспорті США використовували дрова. Перша домна, що працювала на кам'яному вугіллі, з'явилась у країні лише в 1837 р. Масове використання мінерального палива у металургії почалось у 40-х роках.

4. Відсутність мануфактурного капіталізму. Мануфактури, що виникали в колоніальний період, не були стійкими, їх розвиток стримувала заборонна політика Англії. Тому справедливо стверджувати, що промисловий переворот у США відбувався в умовах недостатнього розвитку мануфактурного виробництва.

5. Крайня територіальна і галузева нерівномірність. Північний Схід — більш промисловий, на Півдні майже відсутні фабрики і заводи, переважала первинна обробка культур, що тут вирощувались — бавовнику, тютюну, рису, цукрової тростини і т. ін. Машини обслуговувалися рабами. Західні штати майже не знали мануфактурної стадії і спеціалізувались на переробці харчових продуктів, лісових матеріалів, виробництві сільськогосподарської техніки.

29. Основні тенденції розвитку світової економіки на рубежі ХІХ-ХХ ст.

На рубежі XIX—XX ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, що ґрунтувався на вільній конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на різних формах монополій або олігополій.

Зміни у виробничих відносинах, що привели до цього переходу, викликав бурхливий розвиток науки і техніки. В історію кінець XIX — початок XX ст. увійшов як період другої технологічної революції (перша — промисловий переворот), яка продовжувалась до Першої світової війни (1914—1918).

У цей період кардинально змінились основи наукового мислення, розквіт переживало природознавство, йшло створення єдиної системи наук. Тісний взаємозв'язок науки з технікою зумовив поступове перетворення науки у безпосередню продуктивну силу суспільства.

На рубежі XX ст. виникали великі наукові інститути, лабораторії, створені на могутній технічній базі. З'явилась окрема ланка — науково-дослідницька діяльність, завданням якої стало доведення теоретичних рішень до технічного втілення, в тому числі — дослідницько-конструкторські розробки, виробничі, технологічні та інші дослідження. Цей процес революційних перетворень у галузі науки потім охопив техніку і технологію, що сприяло незвично високим темпам зростання обсягу світового промислового виробництва (сумарна виплавка сталі з 1870 по 1900 р. зросла у 20 разів).

30. Причини втрати Англією світової економічної першості

Причини відставання економічного розвитку Англії

- освітня революція тут порівняно з іншими європейськими країнами, особливо Німеччиною, розвивалася дуже кволо.

- підприємці Англії, маючи дешеву сировину й величезний ринок збуту товарів у колоніях, у будь-якому разі одержували надприбутки.

- Процес концентрації виробництва й утворення монополій в Англії затримався на 10—15 років порівняно зі США та Німеччиною, і перші такі об'єднання виникають у колоніях чи з обслуговування колоній.

- Структурні зміни в економіці Англії відбувалися повільно. На початок XX ст. у перше місце належало легкій промисловості, а не важкій, значна кількість устаткування на заводах і фабриках фізично й морально застаріла, недостатньо впроваджувалися останні досягнення науки і техніки.

- У кінці XIX ст. сільське господарство Англії не зазнало суттєвих змін порівняно з другою половиною XVIII ст.

- Фермерські господарства орендарів у зв'язку з високими податками зменшували виробництво товарної продукції та не могли задовольнити потреби країни в продуктах харчування, особливо зерні, унаслідок чого Англія змушена була робити закупівлі за кордоном та ввозити з колоній, витрачаючи великі кошти.

- У кінці XIX ст. Англія змушена була здійснити переорієнтацію своєї економіки на більш тісний зв'язок з колоніями, за розмірами яких вона посідала перше місце у світі — на початку XX ст. їх площа була 33,5 млн км2 з населенням 393,5 млн осіб.

- У 1914 р. Англія посідала перше місце у світі за вивезенням капіталу за кордон, причому 94 % коштів переміщалися в її колонії.

- Потужність банків країни продовжувала зростати. У кінці XIX ст. Англія перетворюється на світовий фінансовий центр (зосередження найбільших банків у Лондоні — у Сіті), а англійський фунт стерлінгів, який вільно обмінювався на золото, стає провідною валютою світу.

- Англійський банк— провідний банк, стає важливим елементом ринкової структури, а Англія — «світовим банкіром». Прибутки від фінансових операцій виходять на перше місце, причому за рахунок колоній, які стають основою економіки Англії.

31. Перетворення США у провідну індустріальну державу світу

Основні передумови успіху економічного розвитку США були такі.

1. Радикальний характер Громадянської війни 1861—1865 pp.

Внаслідок її з'явились такі можливості для капіталістичної господарської діяльності, які не змогли забезпечити буржуазно-демократичні революції у жодній з європейських країн: звільнення рабів сприяло швидкому створенню ринку праці; масовий продаж землі державою невеликими ділянками швидко капіталізував сільське господарство США.

2. Сприятливі природно-географічні умови для прискореного розвитку виробництва: наявність могутньої сировинної бази, величезні площі родючих земель, багатство лісових і водних ресурсів, благодатний клімат.

3. Успішна зовнішньоекономічна політика держави, яка забезпечила щорічне з 1861 р. перевищення доходів над державними витратами на 100 млн дол. У 1890 р. за законом Маккінлі — Олдріча, ухваленим Конгресом, мита було збільшено з 10 % (1861) до 49,5 %. Через 7 років вони зросли до 57 %. Протекціонізм у зовнішній торгівлі доповнювався пільговими умовами для розвитку промисловості, яка у 1883 р. взагалі не обкладалась податками. Митна політика сприяла підвищенню цін всередині країни і зростанню капіталістичного прибутку. Для припливу зарубіжних інвестицій не було перешкод, гарантувалась висока норма прибутку.

4. Надзвичайно активне використання в економіці США досягнень другої технічної революції. У країні розпочалась електрифікація промисловості, транспорту, побуту. За рівнем виробництва і використання електроенергії США займали перше місце у світі. Змінилась енергетична база виробництва — пара швидко витіснялась електрикою. У 90-х роках США посідали перше місце за результатами виплавки сталі, виробництва автомобілів, добування нафти та інших галузей, які відображали НТП.

У ході індустріалізації широко застосовувалися найновіший науково-технічний досвід європейських країн, досягнення американської інженерної думки. Практично не було морально застарілого оснащення, а тому воно не гальмувало економічний розвиток. Це сприяло різкому зростанню продуктивності праці, яка була в 4,5 раза вищою, ніж в англійського робітника. Високий технічний рівень виробництва дав можливість здійснити перехід до масового випуску стандартизованої продукції навіть у старих, традиційних, галузях (взуття, одяг у легкій промисловості, напівфабрикати в харчовій). США також обігнали всі інші країни щодо застосування нових методів раціональної організації виробництва. У США було створено першу у світі промислову лабораторію — лабораторію Т. Едісона (1876), яка стала центром винахідництва технічних новинок (щорічно давала до 40 винаходів).

5. Акумуляція у США найбільш, енергійної робочої сили з Європи. 1864 р. у США було ухвалено закон, який стимулював імміграцію. Тільки з 1870 по 1914 р. до США прибуло близько 30 млн іммігрантів. У 70—80-х роках серед них була велика кількість кваліфікованих робітників та інженерів з Англії і Німеччини — країн з високим рівнем технічного розвитку, що сприяло передаванню європейського науково-технічного досвіду і зменшувало витрати на підготовку кадрів.

6. Швидке створення інфраструктури, яка забезпечила єдність внутрішнього ринку, міжрайонну і міжгалузеву спеціалізацію. Створилися сприятливі умови для індустріалізації Півдня і Заходу. На початку XX ст. залізниці зв'язали між собою всі штати. Було збудовано чотири трансконтинентальні магістралі, які втягнули в економічний обіг продукцію Заходу. На частку США припадало майже 50 % світової довжини залізниць. Зарубіжні капіталовкладення в залізниці США досягли майже 1/3 їхньої вартості. Залізниці, що потіснили всі інші види транспорту, перетворились у важливий фактор структурних змін в економіці. Вони сприяли зниженню витрат виробництва і зростанню продуктивності праці, процесу урбанізації, а також зміцненню позицій американського сільського господарства на світовому ринку. Завдяки здешевленню товарів США збільшувалась їх конкурентоспроможність. Вже у 1896—1900 pp. США давали 30,1 % світового експорту промислових товарів, а у 1913 р. — 35,8%.

32. Причини швидкого промислового та економічного піднесення в Німеччині в останній третині XIX - на початку XX ст.

22 монархи і три вільні міста після Франко-прусської війни об'єдналися в Німецьку імперію на чолі з імператором, яким за конституцією 1871 р. міг бути тільки прусський король. Об'єднання німецьких земель створило умови для докорінних змін (ліквідовано митні бар'єри, введено єдину грошово-фінансову систему, прийнято загальнодержавну систему мір і ваг та ін.) — у країні почався промисловий підйом. Німеччина здійснювала технічне та енергетичне переозброєння промисловості. До 90-х років у країні завершилась промислова революція. Вона була дещо запізнілою, але, як і у США, давала низку переваг, зокрема можливість широкого використання передового зарубіжного досвіду. Німецька промисловість, особливо важка, будувалась на основі сучасної техніки, тоді як в Англії і Франції наявність численних застарілих підприємств збільшувала витрати виробництва. Індустріалізація на новітній техніці та технології сприяла різкому зростанню обсягу випуску продукції (насамперед у важкій індустрії), підвищенню продуктивності праці, збільшенню розмірів внутрішньої торгівлі.

Важливу роль в економічному піднесенні Німеччини кінця XIX ст. відіграли захоплення Ельзасу і Лотарингії з їх величезними запасами залізних руд і сплата 5-мільярдної контрибуції переможеною Францією. Наприкінці 70-х років відкриття Томаса (обезфосфорювання фосфорних руд) перетворило ці поклади на головну сировинну базу Німеччини. В цих же районах знаходилась розвинена бавовняна промисловість.

За темпами економічного розвитку, які зросли у 6 разів, Німеччина поступалась тільки США (в 9 разів). Високими темпами розвивались галузі важкої промисловості, особливо нові. Різко зросло у Німеччині військове виробництво, обсяги якого у 1913 р. були в чотири рази більшими, ніж у Франції, яка до цього утримувала лідерство.

33. Причини вповільнення темпів економічного розвитку та промислового відставання Франції на рубежі ХІХ-ХХ ст.

- Уряд Франції продовжив проведення освітньої революції, зробивши наголос на розвиток університетської та технічної освіти, що дало свої позитивні наслідки для вагомих відкриттів у галузі біології, хімії та фізики.

- Юридично-правові кодекси, які були прийняті у Франції на початку XIX ст., продовжують діяти й активно впливати на розвиток ринкових відносин у період монополістичної конкуренції.

- До середини XIX ст. Франція за обсягом промислового виробництва займала друге місце у світі після Англії.

- Однією з головних причин уповільнення темпів економічного розвитку Франції був парцелярний характер її сільського господарства. Воно вирізнялося, з одного боку, слабким становленням товарності, проявом дрібновласницьких інтересів селян, ізольованістю господарств одне від одного, відсутністю поділу праці, застосуванням машин, досягнень науки, швидким процесом дроблення парцел та їх розоренням, а з іншого боку — утворенням великих господарств.

- Відносна вузькість внутрішнього ринку Франції стримувала розвиток промисловості та торгівлі

- З'являються фабрики, які працюють на електричній енергії, виникають нові галузі промисловості: автомобільна, електротехнічна, суднобудівельна, проте процес утворення монополій у Франції відбувається повільно, і в цілому вони не відігравали провідної ролі в промисловості країни.

- У Франції переважало виробництво предметів споживання: товарів легкої промисловості, парфумерії, дорогих тканин, меблів, ювелірних прикрас, взуття.

- Щодо технічного аспекту французька промисловість також значно відставала. її устаткування, в основному, було морально й фізично застаріле. У промисловості недостатньо впроваджувалися останні досягнення науки й техніки, передові технології, енергетичну базу промисловості переважно становили парові машини, а не електричні двигуни, що негативно позначалося на собівартості та конкурентоздатності французьких промислових товарів на світовому ринку.

- Вузькість внутрішнього ринку країни призводила до того, що у Франції рано набули широкого розвитку банківський капітал, біржова спекуляція, випуск цінних паперів у обігу, який активно підтримувала держава

- У Франції була дуже розгалужена банківська система.

- Акціонерні банки внаслідок монополістичної конкуренції та централізації капіталів займалися випуском і продажем акцій і одержували великі прибутки.

- Велика роль у фінансових операціях належала фондовій біржі, — ринку цінних паперів. Через неї йшла мобілізація тимчасово вільних грошей підприємств та населення шляхом продажу цінних паперів, на які можна було отримати прибуток

- Характерною особливістю економічного та політичного життя Франції було панування фінансової олігархії — «200 сімей», в руках яких було зосереджено величезне багатство й керівництво «Французьким банком», що активно підтримував створення нових акціонерних товариств та емісію різних акцій підприємствами.

- Отже, на межі XIX—XX ст. в економіці Франції яскраво проявилися протиріччя в господарській системі, які полягали в тому, що країна основні прибутки одержувала не від промисловості, сільського господарства та торгівлі, а від лихварських операцій, експорту за кордон великої кількості капіталу у вигляді займів

34. Прогрес науки, техніки і технології виробництва в останній третині XIX- на початку XX ст.

Кінець XIX — початок XX ст. позначився новими технологічними процесами одержання чорних та кольорових металів, крекінгом нафти, одержанням штучних барвників, добрив та ліків.

Були створені нові засоби пересування: автомобіль, тепловоз, електровоз, мотоцикл, літак. Однак, найбільшим досягненням останньої третини XIX ст. слід вважати заміну парової енергії на електричну.

Вагомим досягненням другої науково-технологічної революції було застосування в промисловості масового поточного виробництва різних товарів: одягу, сірників, консервів, та конвеєрне виготовлення автомобілів.

Продовжується освітня революція, яка розпочалася в середині XIX ст. У кінці XIX ст. країни особливий наголос зробили на розвитку середньої та вищої освіти, особливо технічної, щоб задовольнити потреби промисловості у кваліфікованих кадрах. Розвиток освіти наприкінці XIX ст. дав небувалий поштовх для науки, техніки, технологій, літератури й мистецтва

Збільшення розмірів промислових підприємств і централізації капіталу та виникнення монополій.

У такій ринковій системі монополії набувають форми картелів, синдикатів, трестів та концернів, з виробництва, збуту та керування підприємствами. Поступово зникають фірми, які належали одній сім'ї та успадковувалися, як правило, від батька до сина, у фінансовій сфері зникають заставні контори, а їхнє місце займають потужні банки.

Після кризи 1873 р. широкого поширення набуває нова акціонерна форма організації господарства. Підприємці випускають цінні папери — акції, як один із засобів мобілізації вільних грошей, що дає можливість їхнім власникам брати участь в управлінні підприємством та одержувати частину прибутку у вигляді дивідендів, а також активно впливати на розвиток монополії.

У провідних країнах Західної Європи та США посилюється вплив держави на економіку та утворюється державно-монополістичний капіталізм

Виникає фінансовий капітал та фінансова олігархія, яка забезпечує собі значний вплив на економіку країн.

Держава бере на себе витрати з будівництва доріг, каналів, ліній зв'язку. З метою ефективного функціонування ринку й обмеження стихійних процесів в економіці вона захищає ринок від дії монополій — застосовує антимонопольне законодавство, стає на захист конкуренції.

Держава змушена проводити жорстку політику протекціонізму, захисту національного товаровиробника шляхом встановлення митних бар'єрів.

Швидке зростання обсягів виробництва в провідних країнах світу призвело до перенасиченості їхніх внутрішніх ринків товарами та нестачею сировини.

Посилилась боротьба за захоплення нових колоній в Африці, Азії, островів у Тихому та Атлантичному океанах. Серед європейських країн особливих успіхів у цьому досягли Англія та Франція. Фактично на початок XX ст. було завершено територіальний поділ світу. Тепер постало питання тільки про його перерозподіл.

Отже, друга технологічна революція активно вплинула на розвиток економіки, науки, освіти, культури — усі сфери життя людей. Замість невеликих фабрик і майстерень виникли величезні заводи з тисячами робітників і службовців, із сучасним обладнанням і застосуванням електричної енергії. Відбувається швидке зростання міського населення за рахунок робітників до 60 % і, навпаки, — зменшується сільське населення на 15—20 %.

Разом з тим, кінець XIX — початок XX ст. призвів до загострення соціальних проблем, виступів робітників за свої права, за підвищення заробітної плати.

35. "Прусський" та "американський" шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві

Якщо у Голландії і Англії під впливом внутрішніх факторів і європейського ринку розвивався капіталізм, то у 70-ті роки XVIII ст. Німеччина залишалась феодальною державою з домінуванням панщинної системи. Феодальна експропріація землі набула великих розмірів. Йшов процес обезземелення і зубожіння селян.

Загальне уповільнення економічного розвитку Німеччини в цей період стало причиною відродження кріпацтва. Після Великих географічних відкриттів відбулося переміщення торгових шляхів на Атлантичний океан, почався занепад північноіталійських міст, з якими були тісно пов'язані міста Південної Німеччини. Залишаючись політично роздробленою, Німеччина не могла брати участі у географічних відкриттях, світовій торгівлі, грабуванні колоній. Вона не могла також використовувати зовнішніх джерел первісного нагромадження капіталу, що значно послаблювало розклад феодалізму і розвиток капіталізму.

До середини XIX ст., з огляду на ці обставини, Німеччина залишалась аграрною країною. Сільське господарство було головною галуззю економіки. В останній третині XVIII ст. прискорився процес обезземелення селян. Ліквідацію кріпосного права тут на відміну від Франції здійснено поступово "зверху", тобто шляхом урядових реформ. Тому звільнення сільського господарства Німеччини від феодальних пережитків мало вкрай затяжний і половинчастий характер. Особливо яскраво це виявилось у Пруссії, найбільш значній і сильній з держав Німеччини. Звідси і назва "прусського" шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Едикт 9 жовтня 1807 р. був першим кроком у проведенні аграрної реформи в Пруссії. Згідно з ним було проголошено знищення особистого закріпачення, скасовувалась особиста залежність селян від поміщиків. Селяни отримували право розпоряджатися своїм майном, вільно здійснювати весільні справи і звільнялись від примусової служби у панів як дворові. Едикт вирішив питання, яке мало важливе значення для створення умов формування ринку землі — право переходу землі від однієї особи до іншої. Знищувалась відмінність між землями дворян та інших станів. Однак зберігались повинності, пов'язані з земельними наділами, при цьому поміщикам-юнкерам дозволялось приєднувати до своїх маєтків селянські ділянки, спустошені під час війни.

36. Економіка північноамериканських колоній, причини та наслідки війни за незалежність

Суперечності між колоніями і Англією загострювалися і врешті-решт призвели до війни, яка увійшла в історію як Війна за незалежність (1775—1783). Вона закінчилась перемогою колоністів. У 1776 р. було проголошено нову незалежну державу — Сполучені Штати Америки. Декларація незалежності (1776) зробила недійсними укази англійського парламенту, які утискували свободу населення західних земель, розвиток промисловості, сфери обігу. У 1778 р. всі форти було відкрито для європейських купців, ліквідовано англійську монополію на торгівлю у Північній Америці. У зовнішній торгівлі проголошувалися принципи фритредерства, на основі яких пізніше було підписано договори з Францією, Пруссією, Швецією. В ході революції було конфісковано 30 тис. маєтків, що належали прихильникам англійців. Знищувалися феодальні форми землеволодіння, дворянські звання, спадкова оренда і т. д.

Визнання Англією незалежності США, закінчення війни, ратифікація Конституції (1787), введення в дію перших десяти поправок до неї (1791), насамперед Білля про права, завершили перший етап буржуазної революції. Конституція забезпечувала права власності, її захист, свободу слова, друку, зборів, віросповідання і т. п., зміцнювала владу центрального уряду.

Уряд сприяв реалізації права на землю і вільному виборові виду господарської діяльності шляхом широкої територіальної експансії, яка супроводжувалась економічним освоєнням нових володінь.

Рішенням Конгресу всі вільні території передавались у фонд центрального уряду, який мав займатися їх розподілом і продажем. За законами 80-х років XVIII ст. земля продавалась великими ділянками у 640 акрів з обов'язковою сплатою всієї суми протягом місяця, що обмежило коло покупців багатими людьми і привело до масового самовільного захоплення землі. Скватери вимагали закріплення за ними ділянок і вживали заходів для захисту своїх заявок.

Під тиском фермерів відбувалася поступова демократизація аграрного законодавства. Як підсумок, у 1832 р. уже зменшився земельний мінімум (до 40 акрів), збільшився період розстрочки платежів, знизились ціни на землю з 2 до 1,25 дол. за акр.

Закон про позику (1841) гарантував скватерам право купівлі ділянок, якщо вони обробляли їх до подання на аукціон. Згідно із законом можна було займати тільки землю, попередньо розмежовану урядом.

Відбувалася активна колонізація західних земель. Основний потік переселенців йшов до північних штатів, куди переміщалися позбавлені земельних ділянок фермери з Півдня, а також плантатори в пошуках родючих земель, іммігранти. З 1842 р. до країн в середньому в рік приїздило до 100 тис. переселенців. Серед іммігрантів були сотні тисяч кваліфікованих ремісників, інженерів, робітників, винахідників. В основному це були вихідці із Ірландії, Німеччини, Англії. Окрім створення армії найманої праці масова імміграція і зростання чисельності населення сприяли формуванню місткого внутрішнього ринку, що у свою чергу вело до зростання попиту на промислові товари. Все це слугувало стимулом для розвитку виробництва.

Розвиток фермерських господарств на Заході сприяв розширенню товарних ринків і формуванню ринку капіталів. Зростаюче сільськогосподарське виробництво забезпечувало потребу промислових центрів у продовольстві. У середині XIX ст. такі штати, як Індіана, Іллінойс, Вісконсін, стали житницею країни. В умовах конкуренції фермерські господарства атлантичного узбережжя спеціалізувались на молочному тваринництві, садівництві.

37. Передумови громадянської війни в США та її економічні наслідки

Для викорінення рабовласницької системи, що стала причиною технічного застою і низької продуктивності, були необхідні революційні заходи, оскільки сама собою вона з історичної арени зійти не могла. Це зробила Громадянська війна 1861—1865 pp., яку справедливо називають другою буржуазно-демократичною революцією.

Виявляючи на перших порах нерішучість, уряд Авраама Лінкольна під натиском народних мас, розуміючи необхідність збереження єдиної держави, в 1862 р. став вдаватися до революційних заходів, які виходили за межі Конституції США.

Економічна політика уряду Лінкольна вимагала уведення нових податків на багатіїв, проведення закону про конфіскацію майна бунтівників, прийняття закону про гомстеди (земельні наділи). Опубліковані 22 вересня 1862 р. прокламації проголошували знищення з 1 січня 1863 р. рабства без всякого викупу, призов негрів до армії Півночі.

Право придбати на Заході ділянку землі розміром 160 акрів (65 га) за мізерну плату — 10 дол. кожному громадянинові США давав закон про гомстеди. До умов отримання землі входили обов'язкове проживання на ділянці та її обробіток. Після п'яти років земля ставала власністю покупця, яку неможливо було відняти навіть за борги. Такі заходи завоювали симпатії великої маси американців. Акт про гомстеди та скасування рабства у США вводять Лінкольна до кола найвидатніших і прогресивних буржуазно-демократичних діячів XIX ст.

Наслідком Громадянської війни стала кінцева перемога у країні фермерського, американського, шляху розвитку сільського господарства. Його основні риси: революційне скасування великого землеволодіння, масовий продаж землі державою за невисокими цінами, створення фермерських господарств. Після революції до рук фермерів потрапило 65 млн акрів вільних земель, що прискорило сільськогосподарське виробництво і сприяло утворенню широкого платоспроможного внутрішнього ринку. Таким шляхом пішов також розвиток аграрного сектору в країнах переселенського капіталізму — Канаді, Австралії, Новій Зеландії.

Друга буржуазно-демократична революція розчистила шлях для швидкого розвитку капіталізму в США у всіх галузях економіки. Вона зберегла національну єдність. У 1870 р. США за рівнем розвитку промисловості вийшли на друге місце у світі. У 1880 р. промислова продукція за вартістю у 2,5 раза перевищувала вартість сільськогосподарської продукції, тоді як у 50-ті роки XIX ст. США залишались ще сільськогосподарською країною.

38. Економічні причини та наслідки Першої світової війни

Перша світова війна 1914—1918, імперіалістична війна між двома коаліціями капіталістичних держав за переділ уже поділеного світу, переділ колоній, сфер впливу і додатка капіталу, поневолення ін. народів. Спочатку війна охопила 8 держав Європи: Німеччину й Австро-Угорщину, з одного боку, Великобританію, Францію, Росію, Бельгію, Сербію і Чорногорію — з іншої. Пізніше в ній брали участь більшість країн світу. Усього у війні брали участь на стороні австро-німецького блоку 4 держави, на стороні Антанти 34 держави (включаючи 4 британських домініони і колонію Індію, що підписали Версальський мирний договір 1919). За своїм характером війна була загарбницькій і несправедливої по обидва боки; лише в Бельгії, Сербії, Чорногорії вона включала елементи національно-визвольної війни.

У розв'язанні війни брали участь імперіалісти всіх країн, але головним винуватцем її була буржуазія Німеччини, що почала Першу Світову війну «... найбільш зручний, з її точки зору, момент для війни, використовуючи свої останні удосконалення у військовій техніці і попереджаючи нові озброєння, уже намічені і вирішені Росією і Францією».

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

39. Версальська система та її економічна суть

Основним питанням конференції у Версалі була підготовка мирного договору з Німеччиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

За Версальським мирним договором з Німеччиною:

· Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світової війни;

· Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам;

· накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти;

· Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй;

· Данциг (Гданськ) було оголошено «вільним містом»;

· Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії);

· Данії передавався Північний Шлезвіг;

· до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене.

Порівняно з 1914 p. німецька територія зменшилася на 12,5%. Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. її сухопутна армія не повинна була перевищувати 100 тис. чол. й призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підводний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький генштаб розпускався. Німецька територія по лівому березі Рейну та смуга завширшки 50 км. по правому - оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною. Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конференції у 1921 p. й становила 132 млрд. золотих марок. Франція мала одержати 52% цієї суми, Великобританія - 22%, Італія -10%, Бельгія - 8%. З метою гарантії виконання Версальського договору країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.

Мирні договори з союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського.

Сен-Жерменський мирний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., колишня Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., частина території Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

40. Плани Дауеса та Юнга, їх суть та мета

Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929 —1933 pp. була катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому виробництві довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій господарській розрусі. Вже в 1932 p. виробництво скоротилося на 50%. Банкрутами стали понад ЗО тис. дрібних виробників. Половина невеликих підприємств не працювала. Лише на 25 % були завантажені автомобільна, машинобудівна, на 20 % — будівельна, металургійна галузі. Одночасно криза руйнувала сільське господарство. Розорялися малі та великі ферми, їхні доходи не досягали й 30 % від рівня 1929 p. В 1928 —1932 pp. було продано з торгів 560 тис. га селянської землі. У країні налічувалося майже 8 млн безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала змоги сплачувати репарації.

План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Стурбовані економічним і політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та інших країн вирі» шили надати їй допомогу. Під керівництвом американського банкіра Юнга був, вироблений новий репараційний план для Німеччини. Його було затверджено на Гаазькій конференції в січні 1930 p. Згідно з "планом Юнга" передбачалось зниження розмірів щорічних репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини. План дав змогу достроково припинити окупацію Рейнського регіону в 1930 p. Розмір щорічних репараційних платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20 % і встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд марок. У 1931 p. Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером, посилаючись на труднощі, пов'язані з великою депресією 1929—1933 pp., відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу "план Юнга" практично припинив своє існування, а в 1932 p. його було остаточно скасовано на Лозанській конференції. Господарська розруха тривала. Лише наприкінці 1933 — на початку 1934 p. почалася помітна стабілізація економіки Німеччини.

41. Світова економічна криза 1929 -1933 рр та шляхи виходу з неї. «Новий курс» Ф.Рузвельта.

Криза розпочалася в Нью-Йорку з краху на фондовій біржі та охопила банківську систему, промисловість і сільське господарство. Біржову паніку 23 жовтня 1929 р. викликало катастрофічне падіння курсу акцій, ціна яких була завищена біржовими спекулянтами. Покупці акцій широко користувались позиками комерційних банків та інших спеціалізованих установ. Коли курси акцій відірвались від номіналу, почали падати, кредитори стали вимагати повернення позик. Спекулянти з метою отримання необхідних засобів почали продавати акції, прискорюючи цим їх падіння. За період з 1929 по 1933 р. загальна ціна біржових акцій зменшилась у 4,5 раза.

Обвал курсу цінних паперів на Нью-Йоркській біржі викликав паніку в США й у всіх інших країнах Заходу. Величезна хвиля фінансово-економічних потрясінь прокотилася по всьому Західному світу. Криза набувала всеохопного характеру, але найсильніше вразила США.

Різкий спад виробництва в базових галузях негативно відбився на решті галузей економіки. Всього за роки кризи (1929—1933) зазнали краху 135 тис. промислових і фінансових фірм, 19 великих залізничних компаній, збанкрутували 5760 банків. Обсяг зовнішньої торгівлі скоротився в 3,1 раза, внутрішньої — в 2 рази. Криза відкинула економіку до рівня основних показників розвитку 1911 р.

Падіння курсу акцій зачепило від 15 до 20 млн американців, їхнє матеріальне становище погіршувалось намаганням монополістів перекласти кризові труднощі на плечі робітників. Скорочення виробництва призвело до зростання безробіття, яке у 1933 р. досягло 17 млн осіб (1/3 працездатного населення), що становило разом з членами сімей майже половину всього населення. Заробітна плата знизилась більше ніж удвічі. Багато хто залишився без житла, виникали "гуверівські містечка", збудовані з ящиків, будівельних відходів на окраїнах міст. Тільки в Нью-Йорку в 1931 р. в такому містечку від голоду померло 3 тис. осіб.

Криза в промисловості переплелася з аграрною. Збір пшениці до 1934 р. впав на 36 %, кукурудзи — на 45, а більше 40 % фермерських доходів йшло на погашення заборгованості і податків. За роки кризи внаслідок різкого падіння закупівельних цін на продовольчі товари (в середньому на 58 %) за стабільних грошових витрат у вигляді орендної плати, податків і т. ін. відбувалось постійне скорочення виробництва, що призвело до розорення близько 1 млн (18 %) фермерів, господарства яких були примусово продані за несплату боргів і податків.

Щоб не допускати падіння цін, фермери знищували продукцію: пшеницю спалювали в топках паровозів і пароплавів, молоко з цистерн виливали у водойми, картопляні й бавовняні поля заливали гасом або заорювали.

Уряд США всіляко намагався пом'якшити наслідки кризи. З приходом до влади президента Г. Гувера, на правління якого припали найважчі роки, ще не була розвіяна ілюзорна віра у здатність ринку до саморегулювання. Тому уряд почав застосовувати раніше випробувані рецепти боротьби з кризою — посилення політики торгового протекціонізму. З кінця 1931 р. уряд намагався утримати на плаву великі банки, промислові, торговельні фірми, транспортні компанії і великі фермерські господарства шляхом державного кредитування. Стало практикуватись і державне регулювання процесу ціноутворення, що свідчило про деякі зміни у поглядах уряду на природу кризових явищ і на роль держави в системі господарських відносин.

У світовій історії "Новий курс" — це одна з найбільш відомих і ефективних реформ. Ф. Рузвельт провів у життя більше реформ, ніж обіцяв під час передвиборної кампанії. Уже 9 березня було скликано спеціальну сесію Конгресу США і протягом 100 днів закладено основи політики "Нового курсу".

Могутнім інструментом політики "Нового курсу" і разом з тим його наслідком стали відновлення і розвиток системи державного регулювання ринкових відносин. На відміну від початку 20-х років відновлення етатизації проходило хоч і в кризовий, але мирний період. Тому вона мала не воєнно-політичний, а соціально-економічний характер, а відновлена система досить ефективно розвивалась аж до кінця 60-х років.

Першим кроком реформ були спроби оздоровлення банківської і фінансової системи. У березні 1933 р. в країні було призупинено діяльність усіх банків, що дало змогу призупинити і обмін банкнот на золото. У квітні 1933 р. було ухвалено закон, який забороняв експорт золота, а також указ, за яким громадяни країни були зобов'язані здати банкам наявні у них золоті запаси на суму більше 100 дол. Це призвело до різкого знецінення національної валюти. Уряд, не відмовляючись у принципі від методу забезпечення банкнот, до кінця 1933 р. здійснив великі закупки грошового металу (на 187,8 млн дол.) на зовнішньому ринку. Приплив до країни золота знизив його ціну на внутрішньому ринку, що дало можливість уряду США уже в січні 1934 р. провести девальвацію валюти країни на 41 %.

"Новий курс" Рузвельта, як уже зазначалося, започаткував перетворення США у соціально орієнтовану державу. Соціальна спрямованість політики стала переважати уже на другому етапі реформ, коли під тиском народного руху в червні 1935 р. було прийнято Національний закон про трудові відносини. Він увійшов в історію як закон Вагнера (за прізвищем сенатора Р. Вагнера). Визнавались необхідність колективного захисту робітниками своїх інтересів через професійні спілки шляхом укладення з підприємцями колективних договорів, право робітників на страйки. Адміністрації було заборонено застосовувати репресії за належність до профспілок і втручатись у внутрішні справи робітничих організацій. Суди зобов'язували розглядати скарги профспілок за порушення закону. Одним із результатів закону Вагнера стало об'єднання усіх робітничих організацій в Робочий альянс Америки (1936), а також створення Ліги об'єднаних фермерів і Спілки пайовиків.

42. Особливості економічної кризи 1929-1933 pp. для Німеччини, Англії, Франції

Світова економічна криза (1929—1933) дещо пізніше, ніж в ряді інших країн, але обрушилась і на Великобританію. І хоча спад економічної активності тут був меншим, ніж в інших країнах, удар економічної кризи був відчутним у всіх галузях господарського комплексу. Уже на початку 1930 р. в країні загострилась проблема реалізації, виникли труднощі в отриманні кредитів, почалось швидке падіння цін, масове закриття підприємств і, як наслідок, зростання безробіття. До 1932 р. промислове виробництво скоротилося приблизно на 23 % порівняно з 1929 р. А в окремих галузях падіння було ще більше: виробництво чавуну — на 53 % , суднобудування — у 8 разів. Ціни на сільськогосподарську продукцію впали на 34 % , що призвело до розорення багатьох фермерів. Число безробітних становило 22 % загальної кількості робітників.

На відміну від "Нового курсу" Ф. Рузвельта, уряд Англії не ставив завдання порятунку промисловості або збільшення зайнятості. Єдиною його функцією вважалося забезпечення сприятливих фінансових умов, ліквідація дисбалансу бюджету, торгівлі та кредиту. Виконуючи передвиборну програму, лейбористський уряд збільшував бюджетні витрати на забезпечення становища широких мас населення, бідних і безробітних, в основному за рахунок посилення податкового пресу на багатих, що призвело до урядової кризи.

Новий уряд приступив до реалізації наміченого Королівською комісією з національної економіки під головуванням великого банкіра Дж. Мея плану економії і раціоналізації бюджетних витрат. Було збільшено прямі та непрямі податки, зменшено заробітну плату державним службовцям і учителям, різко скорочено громадські роботи. Було прийнято Закон про перевірку бідних, який забороняв виплату допомоги у зв'язку з безробіттям особам, які перебувають на утриманні своєї сім'ї. В цілому виплати на випадок безробіття було знижено на 10 %.

Завдяки виконанню заходів, вжитих Королівською Комісією і підтримуваних вітчизняними і зарубіжними банкірами, уряду консерваторів удалося отримати велику зовнішню позику. Уже в серпні 1931 р. більше 100 американських і французьких банків надали позику в розмірі 80 млн фунтів стерлінгів з метою відновлення платіжного балансу.

У 1930 р. світова економічна криза обрушилась і на Францію. Внаслідок певних обставин вона виявилась особливо затяжною і продовжувалась до 1936 р. У кризовий період відбулась крайня радикалізація внутрішньополітичних відносин, що було зумовлено відмінною від інших країн соціальною структурою французького суспільства, а також політичними традиціями країни. Поряд з посиленням демократичних і ліворадикальних течій підсилилась і фашизація країни за прикладом Італії і Німеччини. Боротьба між різними політичними силами визначила не тільки особливості антикризової політики, а й істотно вплинула на тривалість кризи.

За період кризи загальний рівень промислового виробництва впав на 1/3, виробництво сільськогосподарської продукції скоротилось на 40 %, обіг зовнішньої торгівлі — на 60 %. У країні розорилось 10 тис. дрібних промислових підприємств, 100 тис. торгових закладів, десятки крупних компаній. Зростало безробіття (досягло 1,5 млн осіб), майже у 3 рази впали доходи селян.

Вихід із кризи французький уряд шукав у реформуванні економіки шляхом політики дирижизму (посилення державного регулювання економіки). Це була економічна політика держави, що здійснювалась в умовах ринкової економіки і панування приватної власності. Зачіпала вона в основному державний сектор.

Французький уряд продовжував політику збільшення державних замовлень для підприємств воєнно-промислового комплексу, надаючи їм кредити, податкові та митні пільги. Було розроблено і соціальну програму допомоги безробітним.

Економічна криза різко загострила соціально-економічні проблеми. Пошуки шляхів виходу з неї привели до посилення протистояння різних політичних сил. Вершиною його були спроби фашистських організацій "Вогняні хрести" де ля Рока, "Аксьон франсез", "Патріотична ліга", яких підтримували великі монополії і представники церкви, за допомогою сили у лютому 1934 р. захопити владу. Створений з комуністів і соціалістів Народний фронт попередив цей путч. До початку 1936 р. Народний фронт підтримували партія радикал-соціалістів, рух інтелігенції "Амстердам — Плейєль" та ін.

43. Становище провідних країн у світовому господарстві напередодні Другої світової війни

Німеччина обрала свій шлях розвитку економіки в 30—40-х роках — мілітаристський. 30 січня 1933 p. уряд Німеччини очолив А. Гітлер. Він та його оточення взяли курс на мілітаризацію країни. Такими заходами нацисти обіцяли вивести Німеччину з економічної кризи. У 1936 p. був узаконений чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва озброєння, нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе для того, щоб за чотири роки армія "була готова до дій". Американо-німецькі заводи з виготовлення синтетичного каучуку і бензину працювали на повну потужність. За кордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину і метали.

Лозунг "гармати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники і службовці мали працювати по 10—14 годин на день, переважно без відпусток. Вони оголошувалися "солдатами праці" на чолі з керівниками (фюрерами), що одержали диктаторські повноваження. За найменший прогул, брак, непослух працівників суворо карали, в тому. числі вивозили до концтаборів.

Врахувавши сумний досвід першої світової війни, коли Німеччина вже в 1916 p. голодувала, гітлерівці провели роботу в аграрному секторі. Земля законодавче була закріплена за поміщиками (юнкерами) та заможними селянами (гросбауерами). Найменший наділ дорівнював 7, 5 га, найбільший — 125 га. Будь-який перерозподіл землі був суворо заборонений. Ферми за спадковим правом передавалися, як правило, найстаршому синові. На господарство накладалися примусові натуральні повинності щодо поставок певної кількості сільськогосподарської продукції.

Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ англійської, німецької, американської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та службовців. Це були в основному висококваліфіковані фахівці найрізноманітніших професій (парфюмери, ювеліри, дегустатори тощо).

У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредитних установ. До 1939 p. 6 найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів. Під час першої світової війни та в роки економічної кризи зовнішні економічні зв'язки Франції із зарубіжними країнами були значно послаблені. Проте наприкінці 30-х років становище змінилося. Французький капітал експортували в Центральну і Південно-Східну Європу, значну частину направляли в колонії. З 4, 2 млрд франків іноземних інвестицій 500 млн надійшло у французькі колонії.

Частка Франції у випуску промислової продукції скорочувалася. До першої світової війни вона становила 7 %, у 1937 p. знизилась до 4%. Це пов'язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю економіки. Наприклад, заміна обладнання в США відбувалася кожні 5 — 7 років, у Німеччині — 3—4, Великобританії — 7—8, а у Франції — кожні 25 років.

Похитнулася національна валюта — франк. Його золотий вміст нестримно знижувався. Не останньою причиною такого становища була так звана втеча капіталів з країни. Лише в 1936—1938 pp. з Франції вивезли 100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Зразу ж знизився курс продажу акцій на біржах, здійснювалась емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади громадян у банки.

У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 p. зріс на 10 %, однак цього було замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Франція почала ввозити їх з-за кордону.

США, подолавши економічну кризу завдяки "новому курсу" Ф. Д. Рузвельта, в 1936—1937 pp. у промисловому |виробництві досягли рівня 1929 p. Цей процес не відбувався успішно. Спостерігалися етапи спаду, застою та піднесення. Проте справно працював механізм державного контролю над господарством країни, впроваджений президентом.

30-ті роки — це період подальшого поглиблення монополізації економіки. Вона панувала у всіх галузях господарства. Таким чином підприємці страхували від можливих криз свої фабрики і заводи. Хоча частка США в ці роки у світовому промисловому виробництві дещо знизилася, однак в цілому економіка стабілізувалася. У деяких районах світу монополії США успішно конкурували зі своїми суперниками (Японією, Великобританією, Італією, Німеччиною). Відчутними стала присутність корпорацій США в Латинській Америці, Африці, Західній Європі, на Близькому Сході. У ці райони американці вкладали свої капітали, вивозили промислову продукцію. У 1939 p. США, як і у минулому, знову по праву зайняли перше місце у світі з випуску індустріальних товарів. Оздоровилися фінансовокредитна система, сільське господарство, торгівля. Все це свідчило про зростаючу економічну могутність цієї держави. Індекс промислового виробництва порівняно з 1932 p. підвищився в 1939 p. на 90%. Діяли закони державного регулювання економіки країни.

Великобританія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні панувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні 1929 p. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний приріст продукції. В 1938 p. у Великобританії виплавляли сталі у 2, 1 раза менше, ніж у Німеччині, і в 2, 8 раза менше, ніж в США. Виробництво англійської електроенергії становило 56 % рівня Німеччини і 20 % рівня США.

У Великобританії, щоб уникнути негативних наслідків економічної кризи, посилився процес концентрації виробництва. Великі монополії "Віккерс", "Імперський хімічний трест" поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а й на всіх континентах земної кулі.

44. Економічні причини та наслідки Другої світової війни для світового господарства

Війна і чотирирічна окупація завдали значних збитків економіці країни. Промислове виробництво скоротилось на 70 %, а продукція сільського господарства порівняно з довоєнним періодом зменшилась вдвічі. Під час війни загинуло 1100 тис. осіб. У 1944 р. було сформовано тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем (1890—1970), який діяв до 1946 р. і ставив завдання ліквідації економічної розрухи та відбудови промислового і сільськогосподарського виробництва. До складу уряду ввійшли представники різних партій, які відображали інтереси окремих прошарків населення.

Протягом 1945—1947 pp. було націоналізовано 1/5 французької промисловості: електроенергетику, вугільну промисловість, газові підприємства, значну частину авіаційної промисловості, автомобільні заводи фірми "Рено", морське судоплавство, повітряний транспорт. Як і в інших розвинутих країнах Заходу, націоналізація не зачепила основних і прибуткових галузей промисловості. Для управління націоналізованими підприємствами створювались адміністративні ради за участю представників робітничого класу, розширювались права фабрично-заводських профспілкових комітетів. Ухваленим законом відновлювались 40-годинний робочий тиждень, двотижневі оплачувані відпустки для робітників і тритижневі — для службовців. Особи, що працювали за наймом, отримували право на пенсії у зв'язку зі старістю з 65 років і у зв'язку з інвалідністю. Введено систему виплат для стимулювання народжуваності та ін.

У післявоєнний період у Франції завдяки оновленню основного капіталу і зміні структури промисловості виробництво засобів виробництва переважало над виробництвом предметів споживання. До кінця 50-х років у країні склались три сектори у промисловості: традиційні галузі (текстиль, металургія, машинобудування, виробництво предметів розкоші), нові галузі (автомобілебудування, авіапромисловість, нафтопереробка) і найновіші (атомна енергетика, електроніка, виробництво пластичних мас).

За роки Другої світової війни країна втратила 25 % національного багатства, зменшився обсяг промислової продукції, який у 1946 р. становив 90 % від рівня 1937 р. У результаті війни посилилась залежність Великобританії від США, було втрачено значну частину ринку, куди все більше проникав американський капітал. Частка Великобританії у світовому капіталістичному експорті знизилася з 11,3 % у 1937 р. до 9,8 % у 1947 р.

Прискореному розвитку економіки Англії у 50-ті роки сприяли науково-технічна революція, удосконалення методів управління, великі капіталовкладення держави у виробництво, структурні зміни у промисловості. Поліпшенню економічного стану країни також сприяли поставки воєнно-стратегічної сировини і виконання військових замовлень США у зв'язку з війною в Кореї. Нагромадження золота і валюти дало змогу урядові лейбористів наприкінці 1950 р. відмовитись від американської допомоги за планом Маршалла.

За темпами розвитку в 50-ті роки Великобританія відставала від решти розвинутих європейських країн. До початку 70-х років від Британської імперії залишились тільки кілька островів у Світовому океані, а сама вона перетворилась у Британську співдружність — міжурядову організацію країн, які раніше до неї входили і визнавали зв'язки з колишньою метрополією. Здобуття незалежності колоніями поставило перед країною питання участі в європейській інтеграції.

Внаслідок Другої світової війни Німеччина опинилась у надзвичайно тяжкому стані. Країна у 1946 р. виробляла менше половини продукції від рівня 1936 р. До того ж Німеччина мала виплатити репарації союзникам у розмірі 20 млрд дол. Державний борг зріс із 27,2 млрд марок наприкінці 1938 р. до 377,2 млрд марок у травні 1945 р. Інфляція досягла 600 % довоєнного рівня. Все це вело до натуралізації господарства і продуктообміну. Елементи натуроплати вводилися навіть на транспорті, у сфері обслуговування тощо.

На тяжкий стан економіки Німеччини, крім воєнної розрухи, впливав демонтаж оснащення промислових підприємств як компенсація втрат згідно з рішенням Потсдамської конференції глав урядів держав — переможниць у війні 2 серпня 1945 p., a також поділ країни. Існування двох систем — центрального управління і планування окупаційної влади і німецьких органів самоврядування — дезорганізувало господарське життя країни. Обидві виявились неспроможними забезпечити раціональне ведення господарства.

45. Мета, суть, економічні наслідки плану Маршалла та програми Доджа Макаргура і відмінності між ними

Особливе місце в зовнішньоекономічній політиці США у післявоєнний період займала Західна Європа. Технологічні переваги і найбільш висока продуктивність праці, величезні прибутки корпорацій і держави дали США змогу фінансувати нові капіталовкладення як усередині країни, так і за її межами. Для соціально-економічної стабілізації своїх західноєвропейських союзників США прийняли програму "відродження Європи", яку було погоджено з великими монополіями та банками і проголошено держсекретарем США Дж. Маршаллом (1880—1959). Пізніше програму було названо планом Маршалла, за іменем її автора.

План передбачав виділення на визначених умовах позик і кредитів. У ньому погодились взяти участь 16 європейських країн (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція, Швейцарія, Швеція), які в липні 1947 р. уклали конвенцію про створення спеціальної Організації європейського економічного співробітництва (з 1961 р. — Організація економічного співробітництва і розвитку). У березні 1948 р. до плану Маршалла було включено Західну Німеччину. У доповіді, представленій "комітетом 16", сума запрошених американських кредитів становила 29—30 млрд дол. на 4 роки (1948—1951). Після розгляду доповіді у спеціально створених президентом США комітетах, суму кредитів урізали до 17 млрд дол., а фактично вона становила за період з квітня 1948 по липень 1952 р. 12,2 млрд дол. Однак 2/3 цієї суми дістались всього 4 провідним країнам: Великобританії, ФРН, Франції та Італії. Продовольство, паливо, мінеральні добрива становили 70 % допомоги. Одночасно з цим американський бізнес вигідно скуповував західноєвропейські підприємства.

Виконання плану передбачало низку жорстких обмежень, продиктованих США. Одержувачі кредитів мали відмовитись від націоналізації промисловості, надати повну свободу приватному підприємництву з гальмуванням розвитку конкурентних із США галузей промисловості, зняти обмеження імпорту американських товарів і знизити ввізні митні платежі, обмежити торгівлю із соціалістичними країнами, заборонялось вивозити товари, завезені зі США. Дотримання цих умов контролювала спеціально створена Адміністрація економічного співробітництва.

США, незважаючи на зазначені жорсткі обмеження, все ж сприяли створенню умов для відродження економік західноєвропейських країн, утримали країни Західної Європи від сповзання на соціалістичний шлях. У поєднанні зі здійсненням власних економічних програм план Маршалла допоміг післявоєнному відродженню економіки західноєвропейських країн. Він сприяв зростанню випуску продукції у базових галузях, розвиткові внутрішньоєвропейської торгівлі, скороченню дефіциту бюджету і темпів інфляції, нарощуванню виробництва таких гостро необхідних ресурсів, як сталь, цемент, вугілля, шахтове, енергетичне, текстильне устаткування, калійні мінеральні добрива, нафтопродукти, транспортні засоби. Окупаційна влада США також надавала підтримку реформам ліберального спрямування.

Розгортання "холодної війни" привело до того, що план Маршалла став програмою сприяння країнам — учасницям американської військової допомоги. Він сприяв післявоєнному розколу Європи, формуванню військово-політичного блоку західних країн, посиленню "холодної війни" проти соціалістичних країн.

Функції Організації європейського економічного співробітництва були передані Північноатлантичному союзові (НАТО), а наприкінці 1951 р. функції Адміністрації з плану Маршалла — Управлінню взаємної безпеки. У Брюсселі було створено Бюро з питань військового виробництва з метою переведення промисловості на військові рейки. Таким був суперечливий підсумок економічної допомоги США західноєвропейським країнам, яка увійшла в історію як план Маршалла.

Довгостроковим наслідком цієї допомоги можна також вважати те, що елементи американської моделі економічного розвитку, застосовані з урахуванням національної специфіки, першими стали використовувати порівняно індустріально розвинуті держави Західної Європи, а також Японія, яка була у зоні окупації США. Сприйнявши економічні механізми, більш придатні для нової стадії розвитку, ці країни стали швидко розвиватися. Врешті-решт такий розвиток через 3—4 десятиліття після закінчення Другої світової війни привів до нової розстановки сил у світі. З розпадом СРСР сформувались два нових економічних центри, які збігалися за могутністю зі США, — Європейський Союз і група країн Південно-Східної Азії. Кожний з цих нових центрів не монолітний, у кожному з них є 2—3 країни, які ведуть боротьбу за лідерство. Проте в нинішніх умовах економічного розвитку Японія і багато країн Західної Європи обходять США за ВНП на душу населення.

46. Розпад феодалізму та ґенеза капіталізму в Японії. Початок "перетворень Мейдзі"

Революція, що відкрила дорогу буржуазному розвитку, відбулася в Японії наприкінці 60- х років XІ сторіччя. Вона відома за назвою "реставрації Мейдзи" або " Мэйдзи-Исин", що переводиться як "освічене правління".

Феодальні відносини, протягом багатьох століть панували в Японії, у своїх основних рисах були подібні з європейськими. Історики зауважують, що "Японія з її чисто феодальною організацією землеволодіння й з її широко розвиненим дрібноселянським господарством дає набагато більше вірну картину європейського середньовіччя, чим всі наші історичні книги, перейняті по більшій частині буржуазними забобонами".

У першій половині XІ століття ще більше загострилася криза феодально-абсолютистського режиму Токугавского сегуната, причому в Японії на відміну від інших країн Азії в надрах феодального суспільства формувався капіталістичний уклад. У Японії відбувається процес первісного нагромадження капіталу, відзначений тими ж рисами, що й у Європі. Виникають великі стани. Товарно-грошові відносини захоплюють не тільки місто, але й село. До цього часу натуральний оброк уже прийняв у японському селі змішану, грошово-натуральну форму. Потреба в грошах підсилювала залежність селян від лихварів, купців, кулаків. Незважаючи на панування цехів, з'являються капіталістичні мануфактури. Феодальні відносини вступають у смугу розкладання.

У першій половині XІX ст. значно збільшилося число й розміри мануфактур. Якщо за весь XVІІІ ст. було засновано 90 мануфактур, то за перші дві третини XІX ст. їх виникло 300. Розширювалися великі гірські розробки міді, золота, заліза. Особливо значне поширення мануфактурні підприємства одержали в південно-західних районах. У більшості мануфактур застосовувалася праця найманих робітників. В 1854 р. у Японії налічувалося понад 300 промислові підприємства із числом робітників більше 10. На деяких мануфактурних підприємствах було по нескольку десятків ткацьких верстатів.

Поява капіталістичних мануфактур означало, що в Японії поряд зі сформованою раніше торговельною буржуазією початку формуватися й промислова буржуазія.

У своєрідних умовах відбувався процес первісного нагромадження капіталу. Зубожілі селяни кинулися в міста. Важкий гніт, непосильні податки, що підсилився експлуатація з боку торгово-лихварського капіталу приводили до масового руйнування ремісників. Так складалася категорія людей, позбавлених власних засобів виробництва й змушених продавати свою робочу силу.

Перша половина XІX ст. характеризувалася майже безперервними масовими повстаннями японського селянства. Тільки в 1833 р. у різних районах Японії відбулося 30 селянських повстань. Повсталі боролися за ліквідацію феодального гніта. Під час повстання 1842 р. у провінції Оми повстанці знищили кадастрові книги. Хоча селянські повстання носили неорганізований і локальний характер, вони підривали японський феодалізм.

47. Основні тенденції економічного розвитку США після Другої світової війни та причини зниження темпів зростання в 50-60-ті роки.

Воєнні замовлення під час Другої світової війни, які становили з червня 1940 р. по вересень 1944 р. 175 млрд дол., були могутнім стимулом до зростання американської промисловості. Це єдина країна світу, чия економіка вийшла з війни значно міцнішою (національний дохід країни зріс у 2 рази). Цьому сприяло і державне інвестування галузей промисловості. Так, із 25,8 млрд дол., вкладених за роки війни у переобладнання промисловості США, 17,2 млрд припадало на державні інвестиції. Після війни на США припадало 60 % промислової продукції, 2/3 золотого запасу і 1/3 експорту капіталістичного світу. Наявність такого потенціалу дала можливість США до середини 1947 р. швидко й успішно перебудувати свою економіку на випуск мирної продукції.

Основою цієї швидкої перебудови була американська модель економічного розвитку суспільства, в якій значне місце зайняло державне регулювання суспільного виробництва. У післявоєнні роки роль держави в економічному житті США ще більше зросла. Проте регулювання економіки мало характер впливу на деякі види економічної активності або навіть контролю за ними, але не змінювало основного устрою економіки. З одного боку, держава все більше втручалась у процес економічного розвитку, брала на себе відповідальність за вирішення багатьох економічних проблем, пов'язаних з виробництвом, розподілом продукції, а з іншого — не тільки збереглись, а й дістали подальший розвиток ринкові відносини. Посилення регулювальних функцій держави виявилося у збільшенні урядових закупівель, наданні субсидій приватним фірмам, проведенні сприятливої податкової політики. Відбувалось подальше зростання державного підприємництва. Держава ставала великим власником і все більшою мірою починала займатися виробництвом товарів і послуг.

Одним з перших кроків у галузі державного регулювання в післявоєнний період був виданий американським урядом у 1946 р. "Акт про зайнятість". Він передбачав шляхом економічного регулювання досягти у країні максимальної зайнятості не тільки людей, а й виробничих ресурсів. У документі підкреслювалось, що федеральний уряд бере на себе відповідальність за "застосування всіх практично можливих засобів з координації і використання всіх його планів" з тим, щоб забезпечити "максимум зайнятості й продукції". "Акт" передбачав заходи щодо організації громадських робіт і стимулювання бюджетної політики, націленої на досягнення зайнятості.

Виданий у тому ж році "Акт про реорганізацію законодавства" запровадив подання на початку кожної регулярної сесії Конгресу доповіді президента про економічний стан країни і про заходи економічного регулювання. Доповідь на основі вивчення стану і тенденцій розвитку господарства мав готувати Комітет економічних радників при президентові.

48. Структурні кризи та їх вплив на економічний розвиток США в70-ті - на початку 80-х років. «Рейганоміка» та її результати.

У 70-ті роки відбулися структурні зміни в економіці США. Було проведено Марсову "чистку" неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідовано. Наприклад, тільки в текстильній промисловості було закрито більше 200 підприємств. Водночас з’явились нові наукомісткі галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу. Поширення сучасних інноваційних технологій становить вагому частину доходу США. Америка постійно має позитивне сальдо платіжного балансу в 7—8 млрд дол. за балансом передачі технологій.

Великих змін у нових умовах постіндустріальної епохи зазнали і "внутрішні" взаємовідносини, насамперед розподіл повноважень між місцевими і федеральними органами влади. У 70-ті роки активно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка передбачала перенесення центру ваги у прийнятті громадських рішень на місцеві органи влади й активний розвиток самоврядування на місцях.

Було модифіковано систему регулювання економіки центральними органами. Кейнсіанські рецепти фіскальної політики боротьби з безробіттям та інфляцією в нових умовах перестали ефективно працювати. Почали зростати дефіцит і державний борг. Крім того, в умовах відкритого інформаційного суспільства з вільним рухом товарів і капіталів у світовій економіці заходи державного впливу і значний податковий тягар на національних виробників стали призводити до збільшення вивозу капіталів із країни.

Наприкінці 70-х років у США змінився підхід до регулювання господарської кон'юнктури. Нова економічна політика, яку став проводити президент Р. Рейган, отримала назву "рейганоміка".

У період президентства Р. Рейгана (1980—1988) економіка країни була охоплена кризою. Протягом 1982 р. в США не діяло 30 % виробничих потужностей у переробній промисловості. Погіршилося становище майже у всіх галузях. Безробіття становило більше 10 % працездатних. У цих умовах економічна політика Рейгана ґрунтувалась на рецептах неоконсерваторів і протягом 80—90-х років застосовувалась у всіх розвинутих країнах Заходу. Основними її складовими були: скорочення соціальних програм і всіх видів податків; боротьба з інфляцією методами жорсткої кредитно-грошової політики; дерегулюван-ня підприємницької діяльності. Уряд відпустив ставки процента у вільне плавання і дозволив їм через ринковий механізм шукати рівновагу самостійно.

Зростання ставки процента на початку 80-х років до 20 % вплинуло на решту світу. По-перше, до Сполучених Штатів спрямовувався потік капіталу з розвинутих країн, у результаті чого американці, використовуючи нагромадження, провели санацію своєї економіки. По-друге, зростання ставок процента, різке гальмування інфляції і переорієнтація світових потоків капіталу в США стали початком розгортання світової боргової кризи країн, що розвиваються.

Іншим кроком економічної політики Рейгана стало скорочення податків. 1981 р. відповідно до Закону про оподаткування відбулося зниження прибуткового податку на 23 %, скорочення максимальної податкової ставки на доходи від капіталу з 70 до 50 %. Проте цей закон не вирішив проблеми малозабезпечених сімей. Тому в 1986 р. було ухвалено новий закон про прибутковий податок, який передбачав скорочення прибуткових податків на громадян з 50 до 28 %, податків на прибуток з корпорацій — з 46 до 34 %, що стимулювало інвестиційну діяльність. Закон звільнив 6 млн громадян з низькими доходами від сплати федеральних податків. Було встановлено систему, за якої особи з однаковими доходами платили б приблизно однакові податки. Проте новий закон підривав принцип прогресивного оподаткування, згідно з яким особи з високими доходами сплачували більший відсоток, ніж особи з низьким доходом. Встановлювались тільки дві ставки: 15 % — оподаткуванню підлягали доходи нижче 29 750 дол. на рік на сім'ю і 28 % — доходи, які перевищували цей рівень. Було знято обмеження на ведення інвестиційного бізнесу комерційними банками США, які діяли ще з 30-х років і суттєво обмежували конкуренцію на фінансовому ринку. Всі ці заходи сприяли економічному зростанню США: у 1986 р. на частку країни припадало близько 34 % промислового виробництва розвинутих капіталістичних країн і 20 % їх зовнішньоторговельного обігу (у 1970 р. 32 і 18 % відповідно). Після уповільнення зростання на початку 90-х років американська економіка продовжила свій рух вперед.

49. Причини економічного піднесення ФРН в 50-х роках XX ст.

На тяжкий стан економіки Німеччини, крім воєнної розрухи, впливав демонтаж оснащення промислових підприємств як компенсація втрат згідно з рішенням Потсдамської конференції глав урядів держав — переможниць у війні 2 серпня 1945 p., a також поділ країни. Існування двох систем — центрального управління і планування окупаційної влади і німецьких органів самоврядування — дезорганізувало господарське життя країни. Обидві виявились неспроможними забезпечити раціональне ве-дення господарства.

У цих складних умовах було проведено реформу, спрямовану на формування соціальної ринкової економіки і перетворення Німеччини у могутню квітучу державу. Реформи, що привели пізніше до "німецького дива", проводилися за активного сприяння США: фінансова допомога (3,12 млрд дол.) за планом Маршалла; об'єднання трьох окупаційних зон (американської, англійської і французької) і передача управління економікою до рук самих німців; допомога у розробці проектів реформи. Натхненником і організатором здійснення економічної реформи був Людвіг Ерхард (1897—1977). Він розпочав проводити її у 1948 р. як директор управління господарства об'єднаних західних зон окупації. Потім у 1949—1963 pp. він був міністром економіки в уряді Аденауера (1949—1963), заступником федерального канцлера (з 1957р.), канцлером республіки (1963—1966).

Плани Л. Ерхарда спирались на грошову реформу, вільні ціни і підприємництво. Реформування економіки Західної Німеччини він розпочав із грошової реформи, метою якої було позбавлення від знецінених грошей і створення твердої валюти. Вранці 21 червня 1948 р. рейхсмарку було оголошено недійсною і замість неї вводилась нова валюта — дойчмарка (німецька марка). Кожний громадянин міг обміняти 60 рейхсмарок на дойчмарки у співвідношенні 1:1. Причому 40 дойчмарок виплачувались одразу, а решта 20 — через місяць. Пенсії і заробітна плата виплачувались у новій валюті у співвідношенні 1:1.

Обмінний курс готівки і заощаджень установлювався 1:10, але розпоряджатися можна було лише половиною обмінної суми. Тимчасово "заморожена" друга половина пізніше розблоковувалась: 1/5 суми можна було вилучити, 1/10 — вкласти у цінні папери, а решта 70 % виводились з обігу. Грошові зобов'язання підприємств перераховувались також у співвідношенні 1:10. Для виплати першої заробітної плати підприємства отримали готівку, а потім мали функціонувати за рахунок виробництва і збуту продукції. Зобов'язання банків та інших установ старої Німеччини здебільшого анулювались. Новий емісійний банк — Банк німецьких земель регулював свої відносини з приватними банками, визначаючи розмір обов'язкових грошових резервів.

Через три дні після грошової розпочалась реформа цін, спрямована на відновлення ринкового механізму їх регулювання. Ціни було відпущено "на волю" відповідно до закону від 24 червня, ліквідовувався адміністративний розподіл ресурсів, скасовувалися нормативні документи, які регулювали економічне життя. Перехід до вільного ціноутворення Л. Ерхард розглядав як передумову успішного економічного розвитку.

Розрегулювання цін і заробітної плати проводилось поступо-во. Зник "чорний ринок". Магазини заповнились товарами, замість пошуку продуктів люди стали турбуватись про їх виробництво. Інфляції майже не відчувалось. Ціни зросли лише на кілька відсотків приблизно в тій же пропорції, що і заробітна плата. Вже через півроку ціни стабілізувались. Було прийнято закон проти безпідставного завищення цін, друкувались каталоги доречних цін, які враховували купівельну спроможність споживача. Одночасно реформа не посягнула на систему відносин приватної власності на засоби виробництва.

У нових умовах побудови соціального ринкового господарства важливе значення Л. Ерхард надавав ролі держави. Йдучи шляхом вільного економічного розвитку, держава міцно тримала основні важелі управління економікою. Вважалось, що відповідальність за економіку несе одна лише держава, саме вона має забезпечити розумну рівновагу між ефективністю господарства і вимогами соціальної політики. Керуючись цим, західнонімецький уряд активно підтримував галузі промисловості, які зазнавали труднощів, а інвесторам і підприємцям надавав пільги. Саме на це були спрямовані законодавчі акти про кредитну і податкову політику, антимонопольні й антикартельні укази та ін. Особлива роль відводилась дрібному і середньому бізнесу. Уже до початку 50-х років у цьому секторі працювало більше половини зайнятого населення. У всіх розвинутих країнах і до сьогодні дрібний і середній бізнес є одним з основних роботодавців і головним середовищем, де народжуються талановиті підприємці. У 1954 р. рівень виробництва був вдвічі вищий 1936 р. До середини 50-х років ФРН вийшла на друге місце після СІЛА за розмірами золотих запасів. З 1952 р. експорт став перевищувати обсяг імпорту, і Німеччина отримала позитивне сальдо торговельного та платіжного балансу. А до кінця 60-х років вона стала передовою країною Західної Європи і зайняла друге місце після СІЛА за рівнем промислового виробництва.

50. Фактори економічного зростання Японії в 50-70-ті роки XX ст.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років за рекомендацією Дж. Доджа було здійснено радикальну бюджетну реформу: введено принцип збалансування статей і бездефіцитності державного бюджету, обмежено надання збитковим підприємствам субсидій, грошову емісію взято під контроль, призупинено виплату компенсації військовим заводам за конверсію, здійснено стабілізацію заробітної плати, встановлено державний контроль за цінами, впроваджено єдиний фіксований валютний курс. Ці заходи дали змогу придушити інфляцію.

Оборотність єни за поточними операціями частково відновлено тільки у 1971 р., а за капітальними операціями обмеження стали зніматися лише в середині 80-х років. До цього часу серед розвинутих країн Японія відзначається найбільшими обмеженнями за рахунками руху капіталу.

Важливими факторами економічного успіху були: високоефективне використання зарубіжної економічної допомоги; масове оновлення основного капіталу; розширення внутрішнього ринку; використання зарубіжних науково-технічних досягнень; використання високоякісної робочої сили (ще у 1947 р. в Японії було введено обов'язкову і безкоштовну 9-класну освіту, створено систему підготовки і перепідготовки кадрів); ініціативність японських підприємців; традиційно сформована система найманої праці, яка виявилась у гармонійних відносинах між адміністрацією фірми і найманим персоналом; стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази та ін.

51.Причини економічного спаду в Японії на рубежі ХХ-ХХІ століть

Швидкий темп розвитку економіки передбачає і високі темпи збільшення грошей в обігу. їх можна забезпечити інтенсивним збільшенням золотовалютних ресурсів. Але для цього країні потрібне позитивне сальдо торгового балансу, виробництво конкурентоспроможних товарів, що для країн, що розвиваються,— дуже складне завдання. Випуск грошей під державний борг без відповідного зростання товарної маси — прямий шлях до інфляції. Тому єдино можливий шлях — надання кредитів приватному сектору. Це з успіхом використала Японія. Центральний банк вливав гроші у банківську систему, де вони мультиплікувалися.

Постійний ресурсний голод швидкозростаючої економіки примушував комерційні банки виконувати умови центрального банку. В результаті останній кредитував перспективні галузі, але не сам, а через комерційні банки. їм і доводилось невсипуще стежити за раціональністю використання коштів підприємствами. Таким чином, державна політика проводилась не через бюджетне фінансування, а через розумну національну кредитну політику. Фінансування йшло не з бюджету, а через банківську систему, тому виділені кошти було необхідно повернути, та й ще з процентами (хоч і пільговими), а проект мав окупитися. У цьому випадку обсяг національних інвестицій міг перевищувати обсяг вкладів. Японія за кордоном закупляла в основному ліцензії і патенти (тобто товари), а на їхній основі сама організовувала виробництво. Тому різниця між вкладами та інвестиціями покривалась ще й банківськими кредитами, які таким чином породжували гроші для зростання. Держава проводила жорстку політику контролю за доходами (зокрема за заробітною платою), які мали зростати повільніше, ніж продуктивність праці, та у галузі оптових цін, оскільки промисловість головним чином реагувала на них.

За останні роки Японія перетворилась у фінансовий центр світового значення. Загальний обсяг нетто-активів уже досяг 129 млрд дол. США. У 1995 p. частка японських кредитів у світі становила 53 %. Найбільші комерційні банки світу — японські, проте вони являють собою неповоротких монстрів з досить низькою ефективністю роботи. Причина полягає у недостатності поділу фінансової і грошової системи в Японії. Комерційні банки призначені для державного фінансування перспективних галузей і в ході свого розвитку виявились хронічними боржниками центрального банку. Останній — це своєрідний підрозділ міністерства фінансів, яке визначає, зокрема, величину його облікової ставки. При цьому, хоча бюджет держави може бути збалансованим, його фактичний дефіцит перекладається на центральний банк. Він, по суті, виконує ті ж функції, що й дер-жавне бюджетне фінансування. Держава створила японські банки і друкувала для них гроші, щоб вони фінансували перспективні галузі та розвиток експорту. Прибутки банків йдуть державі. У цій системі промислові й торгові фірми також є хронічними боржниками банківської системи і коефіцієнт їх боргового навантаження може становити 300—400 %. Як наслідок, створюється своєрідна економічна система, в якій всі одне одному винні: промислові й торгові компанії — банкам, а комерційні банки — центральному банку.

Із трьох груп суб'єктів, які забезпечують джерела інвестицій і яким дістаються перші плоди економічного зростання — сім'я, корпорація і держава, головну роль відіграють великі корпорації. Вони включені до певної фінансово-промислової групи. Роль держави формально залишається не дуже помітною (через бюджетну систему розподіляється близько 25 % ВВП), а населення є відносно бідним.

Високу якість японської економіки добре видно на прикладі порівняльних даних з енергоспоживання. У 1985 р. в Японії споживали 2,6 т умовного палива на душу населення, а у США — 6,7 т, тобто у 2,6 раза більше, при тому, що ВНП на душу населення в Японії вищий, ніж у США. Японія розробляє концепцію нової енергетичної культури, сутність якої — забезпечення енергетичних потреб країни за рахунок поглиблення структурної перебудови, розвитку альтернативних джерел енергії. Японський експорт у 1985 р. перевищив імпорт більш ніж на 46 млрд дол., а у 1993 р. — на 120,2 млрд дол. (Для порівняння: у ФРН перевищення становило 23,1 млрд, а США мали від'ємне сальдо 115,8 млрд дол.) У тому ж році дефіцит торгового сальдо США з Японією досяг 60 млрд дол. США звинуватили Японію у "колоніальному характері" її торгівлі.

"План побудови інформаційного суспільства до 2001 p.", виконання якого забезпечило загальну інформатизацію країни, свідчить про новітні процеси у галузі економіки і суспільства. Японія займає провідне місце серед розвинутих країн світу.

52. Економічна суть Європейського Союзу, його виникнення, еволюція, розширення складу та перспективи розвитку

Прикладом найбільш досконалої інтеграції може слугувати поступальний рух розвитку Європейського Союзу, на порядку денному якого стоїть не лише зняття всіх обмежень на торгівлю, а й створення єдиного парламенту і уряду. Відносно країн, що не входять до союзу, всі члени союзу проводять як правило єдину митну політику, створюючи їм менш сприятливі умови.

Промислова продукція ЄС становить 90 % від загальноєвропейського виробництва. З 1 січня 1999 р. 11 країн ЄС перейшли до єдиної валюти — евро (крім Великобританії, Бельгії, Швеції і Греції). В ЄС 11 офіційних мов. Провідну роль у цій організації відіграють Німеччина, Франція, Великобританія.

53. Тенденції розвитку американської економіки на межі тисячоліть.Становлення та розвиток постіндустріального суспільства та нової (постіндустріальної) економіки

До середини 50-х років зайнятість у сфері послуг перевищила зайнятість в індустріальній сфері. Різко скоротилось число робочих місць, які вимагали низької кваліфікації, а отже, зросли вимоги до освітнього рівня робочої сили.

Інші проблеми виникали і в ході переходу (кінець 50-х — початок 60-х років) від ринку продавця до ринку покупця. Заполонивши ринок своїми відносно однотипними товарами і створивши могутню промислову базу, яка становила трохи менше половини світової, американські корпорації розгорнули боротьбу за покупця. Центр ваги зміщувався від виробника до споживача, що змусило компанії зайнятись вивченням споживацьких звичок і закономірностей їх зміни. Економіка США швидко адаптувалась до так званого суспільства масового споживання.

Під тиском країн-конкурентів, які відносно швидко скорочували розрив зі США, у 60-ті роки не лише розцвів маркетинг, а й у межах американської системи цінностей було розвинуто нові підходи до управління персоналом і роботи із суміжниками.

З кінця 60-х років стали активно вводитись різні схеми участі працівників у прибутках компаній, на основі концепції народного капіталізму було розроблено програми викупу працівниками акцій своїх підприємств. Новий підхід до системи внутрішньо-корпоративних взаємовідносин виявився у розробці концепції фірми-команди, у результаті чого великі фірми стали ламати колишні перегородки між вищими менеджерами і працівниками. Система управління великими компаніями ставала більш "плоскою", апарати управління скорочувались, активно втілювалась матрична управлінська структура. Багато компаній реалізували і нову систему поставок — "точно в строк" — американського зразка японської системи "Канбан".

У США з 70-х років стали інтенсивно розвиватись інноваційні технології у фінансовій сфері. Акціонери, різні інвестиційні фонди та інші фінансові інститути контрактного типу стають основними інвесторами економіки країни, потіснивши комерційні банки. Це привело до зміни пріоритетів у фінансовій системі — зростає роль торгівлі цінними паперами і похідними фінансовими інструментами на біржах і позабіржових торгових майданчиках. Зростання невизначеності у 70-ті роки викликало необхідність розробки теорії фінансових ризиків і відпрацювання механізмів ринкового страхування. У результаті стало різко зростати коло фінансових інструментів, з якими б могли працювати провідні торгові майданчики. Якщо до 1972 р. у світі існували тільки товарні ф'ючерси, то з цього часу з'явилися валютні, у 1976 р. — процентні ф'ючерси на короткострокові облігації Федерального казначейства, у 1978 р. — процентні ф'ючерси на довгострокові облігації, а у 1982 р. — індексні ф'ючерси.

США перетворились у світовий центр обробки фінансової інформації і генератор інноваційних технологій у цій сфері. Важливою статтею доходу американських компаній стали фінансові, консультативні й аудиторні послуги.

54. Місце Франції у Європейському Союзі та світовому господарстві

90-ті роки пройшли під знаком попередньої економічної політики Ж. Ширака. Серед заходів, спрямованих на ліквідацію кризи початку 90-х років, слід зазначити розширення громадських робіт і житлового будівництва, стимулювання зростання виробництва і стримання зростання безробіття. Було введено низку податкових пільг з метою стимулювання довгострокових вкладів громадян, забезпечення доступу до цільових кредитів на капітальне і житлове будівництво. Для боротьби з безробіттям випущено державну позику, яка зібрала 110 млрд франків. У 1993 р. реалізовано одну з найбільших у Західній Європі програм приватизації, що суттєво поліпшило державні фінанси.

Значний вплив на економічний розвиток Франції справляє інтеграція її економіки в Європейське Економічне Співтовариство і світову господарську систему. У межах Європейського Союзу (ЄС) Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни. Вирівнювання економічної структури зробило Францію рівноправним партнером у цьому об'єднанні.

55. Роль Великобританії у світовому господарстві на сучасному етапі

Досягнуті успіхи "тетчеризму" стосовно умов Великобританії були свідченням здатності капіталістичної системи трансформуватися і пристосовуватись до нових соціально-економічних умов. Основні напрями здійснення структурних змін економіки країни збережено і в 90-х роках, незважаючи на "зжимання" соціокультурного потенціалу суспільства. Останнє викликане нерівномірністю зростання доходів різних верств населення. Від цієї політики доходи 20 % багатого населення зростали в середньому на 4,7 % у рік, тоді як у 20 % бідних — всього на 0,2 %. У результаті середній дохід 20 % багатих на початку XXIст. був у 17 разів вищий ніж 20 % бідних.

Великобританія є могутньою торговельною державою, що входить до п’ятірки країн золотого трильйону. Ця країна є також членом «Великої вісімки» країн світу, Великобританія входить до 10 країн-лідерів за рівнем ВВП, посідаючи 5 місце і поступаючись лише США, Китаю, Японії і Німеччині. Рівень ВВП Великобританії становить $2,345 млрд. дол. За рівнем ВВП на душу населення ця країна займає 12 місце, поступаючись Люксембургу, Норвегії, Катару, Ісландії, Швейцарії, Данії, Ірландії, США, Швеції, Нідерландам, Фінляндії, обсяг ВВП на душу нас. становить 39213 дол. на 1чол. У 2001-2003 році темпи зростання ВВП країни уповільнились через загальний світовий спад, але у 2006 році спостерігалось пожвавлення зростання ВВП до 2,6%.У 2003 році ВВП країни становив 1 ,779 млрд. дол.., у 2004 -1, 901.5657, у 2005 році 1, 9787561 млрд. дол.

56. Економічна суть Європейського Союзу, його виникнення, еволюція, розширення складу та перспективи розвитку

Система регіонального регулювання в Європейському Союзі пройшла тривалий шлях еволюції, зумовлений загальним процесом конвергенції соціально-економічних країнових моделей, який в сучасних умовах включав з одного боку процес стандартизації соціально-економічних показників розвитку регіонів рівнів NUTS-1, NUTS-2, NUTS-3 з метою конкретизації їх активності (депресивності), з другого – уніфікацію цілей, спрямованих на конвергенцію різних за ієрархією територій та розробку ефективних механізмів та інструментів регіонального зближення. Поліструктурний характер європейського регіоналізму має прояв на місцевому рівні насамперед через співфінансування регіональних грантів, програм, компенсації відсоткових ставок, дотацій на створення нових робочих місць та багатьох інших європейських ініціатив через системну дію структурних фондів і Фонду Згуртування. Аналіз існуючих зараз в Євросоюзі тенденцій дозволив спрогнозувати на рівні наднаціональних структур, що упродовж наступних семи років (2007-2013 рр.) в ЄС будуть переглянуті концептуальні підходи до компліментарної моделі трансрегіональної кооперації, уникнення споживацького відношення деяких регіонів до використання фінансових ресурсів консолідованого бюджету. Поруч із заявленими успіхами європейської регіональної політики вона не позбавлена певних хибів і прорахунків, зумовлених наявністю в ЄС маргінальних та маргіналізованих регіонів в Південній Італії, Північній Греції, а також в Іспанії, Португалії, заморських департаментах Франції, а з 2004 р. – у більшості країн ЦСЄ, системна дія національних та наднаціональних структур в яких не тільки не призвела до вирівнювання економічної ситуації в них (рівень виробництва ВВП на душу населення, рівень безробіття), а й у деяких випадках навіть погіршила їх стан, що викликало дистанціювання у їх відносинах з іншими регіонами NUTS-2 при наявності позитивної в цілому конвергентної динаміки ЄС, яка свідчить про значний успіх європейської регіональної політики.

57. Історичні умови виникнення, теоретико-гносеологічні корені та загальна характеристика класичної школи політичної економії

Класична політична економія — один із наукових напрямів світової економічної думки другої половини XVII — першої половини XIX ст.

Класична політична економія виникла тоді, коли під-приємницька діяльність вслід за сферою торгівлі, грошовим обігом набуває поширення у сфері виробництва в цілому. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфактури, розширюються торгівля і кредит, з'являються нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.

Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), інші протекціоністські настрої, які гальмували розвиток виробництва, зумовили необхідність виникнення нової економічної концепції — концепції економічного лібералізму, яка базується на принципах вільного підприємництва і конкуренції, невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класична політична економія.

На відміну від меркантилістів класики політичної економії предметом дослідження обрали сферу виробництва.

Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVII—XIX ст. — У. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.[3, c. 25-26]

У А. Сміта політична економія розвинулася в певну цілісність, охоплювана нею сфера набула певних завершених обрисів, через що Сей міг викласти її банально-систематично в шкільному підручнику. Сам Сміт з великою наївністю обертається у постійній суперечності. З одного боку, він простежує внутрішній зв'язок економічних категорій, або приховану структуру буржуазної економічної системи. З другого боку, він ставить поряд з цим зв'язок, як він даний зовнішньо в явищах конкуренції.

Наступники Сміта можуть безперешкодно просуватися вперед у своїх спеціальних дослідженнях і міркуваннях і незмінно розглядати А. Сміта як свою основу, незалежно від того, чи вони приєднуються до езотеричної чи екзотеричної частини його творів або ж, як це буває майже завжди, плутають і ту, і іншу.

У А. Сміта політична економія розвинулася в певну цілісність, охоплювана нею сфера набула певних завершених обрисів, через що Сей міг викласти її банально-систематично в шкільному підручнику. Сам Сміт з великою наївністю обертається у постійній суперечності. З одного боку, він простежує внутрішній зв'язок економічних категорій, або приховану структуру буржуазної економічної системи. З другого боку, він ставить поряд з цим зв'язок, як він даний зовнішньо в явищах конкуренції.

Наступники Сміта можуть безперешкодно просуватися вперед у своїх спеціальних дослідженнях і міркуваннях і незмінно розглядати А. Сміта як свою основу, незалежно від того, чи вони приєднуються до езотеричної чи екзотеричної частини його творів або ж, як це буває майже завжди, плутають і ту, і іншу.

В період меркантилізму, завдяки А. Монкретьєну, назва "політична економія" сприймалась вже як наука про державне господарство або економіку національних держав, що керуються монархами.

В період "класичної школи" політична економія стала дійсно науковою дисципліною, що вивчає проблеми економіки вільної конкуренції.

При цьому слід відмітити, що термін "класична політична економія" ввів до наукової лексики К. Маркс. Він високо оцінював надбання цієї школи і вважав, що класики, особливо А. Сміт та Д. Рікардо зовсім не допускали ні апологетики, ні поверхневого аналізу економічних явищ. На його думку, "класична школа" "досліджувала виробничі відносини буржуазного суспільства. Це положення не заперечував і М. Кондратьєв, який вважав, що у вченні "класиків" мова йшла про аналіз умов вільної господарської діяльності тільки капіталізму[1, c. 14-15].


Список використаної літератури

  1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів/ Юрій Боєв, Світлана Боєва,; Ред. І. В. Туз. -К.: Вища шк., 2004. -173 с.
  2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.
  3. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.
  4. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.
  5. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.
  6. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.
  7. Черкашина, Ніна Костянтинівна Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.
  8. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.

загрузка...
Top