Історія економічних вчень

54. Економічна політика раннього і пізнього меркантилізму (Т.Мен)

Поняття "меркантилізм" походить від латинського слова "mercari"— торгувати. В англійській і французькій мовах "mercantile" означає "торговий", а італійське "mercante" означає "торговець" або "купець". Проте, слід зазначити, що меркантилістська система насправді є значно складнішою концепцією. Як відомо, витіснення натурального господарства товарно-грошовими, а по суті — ринковими економічними відносинами охоплює конкретний історичний відрізок часу.

Узагальнюючи інтерпретацію даного «перехідного періоду», у тому числі і марксистську, слід відзначити, що економісти сходяться в основному: був період меркантилізму з характерною йому до-індустріальною економікою, точніше кажучи — це ціла епоха, коли так звані меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні загального аналітичного інструментарію, але майже протягом трьох століть дотримувалися загальних "принципів" наукового світогляду. Меркантилісти підкреслювали, що золото і будь-який скарб є показниками багатства країни.

Вони вважали доцільним:

1) підтримку владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

2) регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення приплину в країну золота і срібла;

3) протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочення нею експорту, особливо готової продукції;

4) ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Виникнення кількісної теорії грошей було ніби природною реакцією на «революцію цін» XVI ст., зумовлену величезним припливом у Європу із Нового світу золота і срібла, яка засвідчила причинний взаємозв´язок між зміною кількості грошей і цінами на товари. На переконання пізних меркантилістів, цінність грошей перебуває у зворотній залежності від їх кількості, а рівень цін на товари прямо пропорційний кількості грошей. Вони тенденційно вважали, що збільшення пропозиції грошей підвищить попит на них, стимулюватиме торгівлю. Розглянемо коротко основні погляди та ідеї відомих меркантилістів пізнього, або ж "зрілого" періоду. Один із них — Томас Мен. Найбільш стисло і точно суть меркантилізму викладена в книзі Т. Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої зовнішньої торгівлі як принцип нашого багатства" (1664 p.).

Істинний меркантиліст Т. Мен бачив багатство переважно в його грошовому виразі — у золоті і сріблі. На його поглядах позначилась належність до багатого купецтва. Як окремий торговець пускає в обіг гроші, щоб вилучити їх з прибутком, так країна має збагачуватися шляхом торгівлі, забезпечуючи перевищення вивезення товарів над їх ввезенням. Розвиток виробництва він розглядав як засіб розширення торгівлі. Т. Мен, хоч і визнавав, що приплив дорогоцінних металів підвищить внутрішні ціни, все ж наполягав саме на цьому положенні. Він був переконаний, що товар потрібно "продавати якомога дешевше, аби лише не втратити збуту...". Що ж до збільшення ввезення у країну товарів за готівку, то вигоду Т. Мен вбачав у тому, що досягнуте збільшення товарів врештірешт після вивезення цих товарів знову за кордон перетвориться у ввезення значно більшої кількості грошей. Т. Мен, як і інші меркантилісти, був далекий від намагання створити певну "систему" економічних поглядів. Однак економічні думки мають свою логіку, і Т. Мен, відображаючи реальність, змушений був оперувати такими теоретичними термінами, як товар, гроші, прибуток, капітал тощо. І намагався при цьому встановити причинний зв´язок між ними.


55. Школа фізіократів. Економічні погляди Ф. Кене і А.Тюрго.

Слово "фізіократія" має грецьке походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. За словами Ф. Кене, "постійно відтворюване багатство сільського господарства служить основою для всіх професій, сприяє розквіту торгівлі, добробуту населення, приводить у рух промисловість і підтримує процвітання нації... Воно (землеробство) служить основою для всієї економіки держави".

У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV (це відзначав і Адам Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж. Б. Кольбера). В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.

Методологічною платформою економічного дослідження Ф. Кене стала розробка ним концепції про природний порядок, юридичною основою якого, на його думку, є фізичні та моральні закони держави, що охороняють особисту власність, особисті інтереси та забезпечують відтворення та правильний розподіл благ. Він вважав, що дотримання "природного порядку обов´язкове для всіх людей уже тому, що подане його "природне право" визнається світом розуму". За його словами, "сутність порядку є такою, що особистий інтерес одного ніколи не може бути відділеним від загального інтересу всіх, а це буває при пануванні волі. Світ тоді розвивається сам по собі. Бажання насолоджуватися надає суспільству рух, який стає постійною тенденцією до якомога кращого становища". Водночас Ф. Кене попереджає, що "верховна влада не повинна бути аристократичною або представленою крупними земельними власниками; останні, об´єднавшись разом, могли б створити владу більш могутню, ніж власне закони, закріпачити націю, спричинити своїми честолюбними та жорстокими суперечками розоріння, безладдя, несправедливість, жорстоке насилля та створити неприборкану анархію". Він вважає розумним зосередити найвищу державну владу в одній освіченій особі, що володіє знанням законів природного порядку, необхідних для здійснення державного керівництва.

Щодо славнозвісної "Економічної таблиці" Ф. Кене, то в ній зроблено перший науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворного процесу. Ідея цієї праці полягає у необхідності дотримання та обґрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки. Ним виявлений взаємозв´язок, який він характеризує так: "Відтворення постійно відновлює витрати, а витрати відновлюються відтворенням".

Гроші А. Тюрго розглядає по суті як специфічний товар у товарному світі, маючи на увазі, що "особливо золото та срібло більш ніж будь-який інший метал, придатні служити монетою", тому що вони" за самою природою речей стали монетою та, до того ж, загальною монетою, незалежно ані від якої угоди, ані від якого закону". На його переконання, гроші, тобто "золото та срібло, змінюються в ціні не тільки порівняно з усіма іншими товарами, але й стосовно одне до одного залежно від більшої чи меншої їх наявності".

Серйозну увагу А. Тюрго приділяє дослідженню природи походження позикового (грошового) процента, засуджуючи пересуди моралістів, які розглядали "віддачу в ріст як злочин", цитуючи при цьому Євангеліє: "У позику давайте, не чекаючи нічого". Він твердить, що згодом той, хто позичає, втрачає прибуток, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а той, хто взяв позику, може використати гроші на вигідне придбання, яке може принести йому великий прибуток. Тому, робить висновок А. Тюрго, той, хто позичає "не завдає ніякого збитку тому, хто бере позику, оскільки цей останній пристає на умови і не має ніяких прав на позичену суму. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, є безперечно, одним із найбільш впливових чинників, що схиляють тих, хто бере позику під проценти; це одне з джерел, яке дає змогу виплачувати цей процент". Щодо поточного процента, то він, на думку А. Тюрго, є термометром на ринку, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів, уточнюючи зокрема, що низький грошовий процент — це і наслідок, і показник надлишку капіталів.

У зв´язку з вивченням механізму формування цін на ринку А. Тюрго виділяє ціни поточні та основні. Перші установлюються співвідношенням попиту та пропозиції, другі — "у застосуванні до товару це є те, чого дана річ коштує робітнику..., це той мінімум, нижче якого вона (ціна) не може опуститися". При цьому, на думку А. Тюрго, рідкість товару є одним з елементів його "оцінки" при придбанні.

На відміну від попередників, А. Тюрго звернув увагу на зародження економічної нерівності. Причину виникнення найманої праці він вбачав у відмежуванні виробників від землі. Тюрго висунув більш зріле тлумачення класової структури суспільства, виділивши серед фермерів, з одного боку — господарів, а з другого — найманих робітників. Він наблизився до розуміння значення власності на засоби виробництва і диференціації суспільства.

56. А. Сміт як засновник теоретичної системи класичної політекономії

Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто ринкових економічних відносин. Водночас, на відміну наприклад від Ф. Кене, у розумінні Сміта, і це він постійно підкреслює, ринкові закони кращим чином можуть впливати на економіку, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси суспільства в цілому бачаться як сума інтересів осіб, що його складають. Розвиваючи цю ідею, автор "Багатства народів" вводить поняття "економічна людина" і "невидима рука", які стали популярними. Сутність "економічної людини" всебічно розкрита вже у другій главі книги "Багатства народів", де особливо вражає положення про те, що поділ праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну.

Теорія грошей А. Сміта не вирізняється якимись особливими положеннями. Але як й інші його теорії, вона приваблює масштабністю і глибиною аналізу, логічно аргументованими узагальненнями.

До числа теоретичних проблем, охоплених А. Смітом, не можна не віднести і концепцію продуктивності праці. Це важливо, незважаючи навіть на те, що сучасна економічна наука відмовляється від основних постулатів. Справа в тому, що А. Сміт, вводячи у третьому розділі другої книги поняття "продук-тивність праці", сформулював його як працю, що "...збільшує вартість матеріалів, які вона переробляє, а також закріплюється і реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, який можна продати і який існує, хоча б деякий час після того, як завершена праця". Відповідно — непродуктивна праця, за Смітом,— це послуги, які зникають відразу, після їх здійснення, а праця, витрачена на них, нічого не додає до вартості, має свою вартість, заслуговує винагороди і не закріплюється і не реалізується в якому-небудь окремому предметі або товарі, придатному для продажу. Тобто продуктивною він вважав працю, яку можна обміняти на капітал, непродуктивною — працю, яка обмінюється на дохід. Всю сферу нематеріального виробництва Сміт вважав непродуктивною.

Отже, внесок Адама Сміта в економічний аналіз полягав у розкритті ним ролі ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання. Він довів, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори.


57. Етапи розвитку класичної школи (Петті, Сміт, Рікардо)

Вільям Петті є засновником політичної економії в Англії. Він виклав свої економічні погляди у творах, надрукованих у 60—80-х роках XVII ст. К. Маркс назвав його "батьком політичної економії" і "найгеніальнішим та найоригінальнішим дослідником-економістом".

На відміну від меркантилістів, багатство, на думку В. Петті, утворюють не тільки дорогоцінні метали та камені, включаючи гроші, але і землі країни, будівлі, кораблі, товари і навіть домашня обстановка. Роздумуючи з цього приводу, він висловив дуже популярне і в наші дні переконання: "Праця — це батько і активний принцип багатства, а земля — його мати".

Для збільшення багатства країни В. Петті пропонував замість покарання тюремним ув´язненням ввести грошові штрафи, а "неплатоспроможних злодіїв" віддавати у "рабство", примушуючи працювати. Це означало, що багатство, всупереч думці меркантилістів, створюється насамперед працею і її результатами, тобто заперечувалась "особлива" роль грошей у господарському житті. Тому, уточнює В. Петті, якщо якась держава вдається до псування монет, це свідчить про її занепад, безчесну поведінку державника (царя, короля), зраду суспільній довірі до грошей.

Вплив Сміта поширився не на одну школу, практично він спрямовувався за кількома напрямами: по лінії рікардіанської школи (трудова теорія вартості); по лінії тих шкіл і окремих економістів, які розробляли проблеми цін і ціноутворення на основі співвідношення попиту і пропозиції (школа Маршалла) або на основі споживної вартості товарів (австрійська школа); по лінії тих, хто досліджував вплив і взаємодію факторів виробництва (Ж.-Б. Сей). Концепція свободи торгівлі знайшла своє теоретичне обґрунтування у теорії порівняльних витрат, згідно з якою поділ праці у галузі міжнародного обміну служить важливою передумовою підвищення продуктивності й отримання економічних вигод. "Багатство народів" знаходилось у центрі уваги і супротивників класичної школи, які виступали проти "космополітичної" економічної науки (історична школа, інституціоналізм).

Вихідною позицією у творчості Д. Рікардо стала властива всім авторам класичної політичної економії прихильність до концепції економічного лібералізму, який не допускає ніякого державного втручання в економіку і дозволяє вільне підприємництво, вільну торгівлю та інші "економічні свободи". Цю позицію він послідовно відстоював у своїх наукових працях. Вона ж стала основною темою виданого ним у 1815 р. невеликого памфлету "Досвід про вплив низької ціни хліба на прибуток з капіталу", який мав великий успіх у прогресивних суспільних колах Англії того часу. Як уже відзначалося, прийняті англійським парламентом "хлібні закони" різко обмежували ввезення у країну іноземного зерна, що сприяло збереженню високих цін на хліб і відповідало лише інтересам тоді ще впливових землевласників. У названому памфлеті Д. Рікардо, доводячи негативне значення "хлібних законів" для більшої частини населення Англії, вихід із становища, що складалося, вбачав у необмеженій вільній торгівлі зерном, у тому числі через імпорт дешевого хліба з інших країн. Однак "хлібні закони" не привели до згубних наслідків, які передрікав Рікардо, тому що він не розглядав проблему технічних удосконалень у сільському господарстві, повіривши в те, що англійські лендлорди не здатні сприйняти вдосконалення, хоч ця точка зору спростовувалася досвідом історії.

За Д. Рікардо, саме класові відносини лежать в основі процесів розподілу доходів у суспільстві,оскільки він був упевнений, що ріст доходів капіталістів (прибуток) обов´язково знижує дохід робітників (заробітну плату) і навпаки, вбачаючи у цьому жорсткий закономірний зворотний зв´язок.

58. Економічні погляди Ж.Б. Сея та їх вплив на розвиток класичного ринкового лібералізму

Положення Ж.-Б. Сея про реалізацію суспільного продукту пізніше отримало назву "закону ринків", або просто "закону Сея". І визнавали цей закон не тільки стовпи класичної політичної економії — Д. Рікардо, Т. Мальтус та інші, але й економісти багатьох інших шкіл економічної думки до самого початку XX ст. Навіть під час Великої депресії, коли чверть робочої сили США була безробітною, такий видатний економіст, як А. Пігу, писав: "Поряд з досконалою вільною конкуренцією завжди існує сильна тенденція щодо повної зайнятості. Таке безробіття, яке існує в будь-який проміжок часу, виникає повністю внаслідок ряду перешкод, які ускладнюють відповідні пристосування заробітної плати і цін, що мають відбутися негайно!".

Економічні погляди Ж.-Б. Сея отримали певне схвалення і відображення в працях Т. Мальтуса. Так, популярна протягом XIX ст. теорія витрат виробництва Т. Мальтуса практично цілком ґрунтується на положеннях висунутої не набагато раніше Ж.-Б. Сеєм теорії трьох основних факторів виробництва: праці, капіталу і землі. Це ще раз свідчить про популярність "вилучень", зроблених послідовниками творчої спадщини А. Сміта.

Отже, Ж.-Б. Сей відкидає будь-яку думку про можливість експлуатації власників факторів виробництва і класів суспільства в умовах нічим не обмеженої вільної конкуренції підприємців.

Таким чином, Ж.-Б. Сей і його учні намагалися вивести спрощене положення про гармонію економічних інтересів усіх верств суспільства, будуючи свої судження на відомій ідеї А. Сміта про те, що власний інтерес "економічної людини", який спрямовується "невидимою рукою", обов´язково збігається із суспільним. Питання про пропорції, за якими створена основними факторами виробництва вартість суспільного продукту розподіляється на доходи тих класів суспільства, що володіють цими факторами, на думку Ж.-Б. Сея, самостійного значення не має. Доходи підприємця, за визначенням Ж.-Б. Сея, є "винагородою за його виробничі здібності, талант, діяльність, дух порядку і керівництво".

59. Економічна теорія К.Маркса та її місце в історії економічних вчень

Марксизм виник у 40-х роках XIX ст., у часи, коли були зроблені важливі наукові відкриття, створена важлива основа капіталізму, світ пережив три економічні кризи (1825,1836,1847 pp.), мали місце виступи робітників, які висували політичні вимоги (ліонські і сілезькі ткачі), створені чартистські організації в Англії. Джерелами марксизму були німецька класична філософія (Гегель, Фейербах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур´є, Сен-Сімон), англійська класична політекономія (Сміт, Рікардо).

Ідеї К.Маркса дуже часто виходять за межі безпосередньо економічних проблем, переплітаючись з філософськими, соціологічними і політичними проблемами. Він створив щось на зразок релігії, в основі якої лежать прості ідеї: соціальна рівність, воля, демократія.

Творча спадщина К. Маркса має багато спільного з досягненнями видатних представників класичної школи економічної думки, особливо А. Сміта і Д. Рікардо. Проте, їх теоретико-ідеологічні позиції, як думав автор "Капіталу", стали лише вершиною основ "буржуазної" економічної теорії, і після їх праць класична політична економія начебто себе вичерпала.

Однією з основних у "Капіталі" К. Маркса є трудова теорія вартості, спираючись на яку він потім висуває теорію додаткової вартості і висновки, які з неї випливають, про антагоністичну та експлуататорську сутність капіталізму.

Про трудову теорію вартості мова йде вже у першому розділі першого тому "Капіталу", де формулюється теза про принцип обміну товарів відповідно до вартості і пропорційно кількості праці, яка потрібна для їх виробництва.

60. Австрійська школа маржиналізму та розробка теорії граничної корисності. К Менгер

У "маржинальній революції" прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70 – 80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також в уже згаданих англійця Джевонса і француза Вальраса. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив австрійську школу маржиналістів. Його школа, у якій активно співпрацювали також Ф. Візер, О. Бем-Баверк та інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, "чисту економічну науку". При цьому теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась "школою" основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою з позицій конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято пов´язувати з "суб´єктивним напрямом" політекономії.

Таким чином, найбільш наполегливо і послідовно суб´єктивні погляди на всі категорії економічної науки захищала австрійська школа, ідеї якої ясно і популярно виклав О. Бем-Баверк у своїй роботі "Основи теорії цінності господарських благ", хоч сам він визнає, що основи нової теорії були закладені К. Менгером. Провідну роль у побудові цієї теорії мають такі фундаментальні поняття, як корисність і цінність. На відміну від мінової вартості товару або матеріальних благ взагалі, корисність не є його об´єктивною фізичною якістю, оскільки вирішальною мірою залежить від відношення до нього суб´єкта. Дійсно, одній людині те чи інше благо може здатися більш корисним, ніж іншій. Ця користь залежить передусім від тих цілей, завдань, потреб і інтересів, про які дбає суб´єкт. Тому при прийнятті рішень в господарській діяльності корисність тих чи інших матеріальних благ або товарів визначають з урахуванням відповідних потреб і цілей. Вихідним у маржинальному аналізі є розуміння корисності, яку визначають, звичайно, як здатність матеріального блага або послуги задовольняти яку-небудь потребу суб´єкта. Оскільки ці потреби неоднакові у різних людей, то і корисності не можуть розглядатися з об´єктивної, безособистісної точки зору. Покладаючись на розуміння корисності, можна вивести розуміння цінності, яке характеризує не просто корисність товару або послуги, але вказує крім того на їх обмеженість і рідкість. З цієї точки зору корисність можна розглядати як нижчу форму цінності.

Основним елементом у методологічному інструментарії К. Менгера є мікроекономічний аналіз або індивідуалізм, що дозволяє, з одного боку, протиставити вченню представників класичної політекономії про економічні відносини між класами суспільства аналіз економічних відносин і показників на рівні окремого господарського суб´єкта (за термінологією К. Менгера – «господарство Робінзона»), а з іншого – захопитись упередженим положенням про те, що нібито виявити і вирішити економічні проблеми можна, розглядаючи їх лише на рівні індивіда, на мікрорівні з урахуванням феномена власності і зумовленого відносною рідкістю благ людського егоїзму.

Граничні величини – один із відправних параметрів сучасної теорії ціни, аналізу взаємозв´язку між попитом і пропозицією. Зрівноважувальна функція ціни складається із взаємодії кінцевих величин. Аналіз конкуренції, ринкових ефектів і парадоксів опирається на вивчення потреб людини і законів їх задоволення.

Без розуміння мотивів економічної поведінки різних соціальних груп неможливо виробити скільки-небудь результативну економічну політику. У сучасних умовах особливо важливими є «клімат довіри», розуміння інтересів і дій споживачів і фірм.

61. А. Маршал як засновник неокласики та його внесок в економічну науку

А. Маршалл досліджував економічну діяльність людей з позиції «чистої» економічної теорії та ідеальної моделі господарювання, можливої завдяки довершеній конкуренції. Але, прийшовши через нові маржинальні принципи до ідеї рівноваги економіки, характеризував її лише як «окрему» ситуацію, тобто на рівні фірми, галузі (мікроекономіки). Подібний підхід став визначальним як для створеної ним кембриджської школи, так і для більшості неокласиків кінця XIX – першої третини XX ст.

Термін «економікс» А. Маршалл увів уже в першому розділі книги «Принципи економікс», яка починається з такого визначення: «Політична економія, або економічна наука (ECONOMICS), займається дослідженням нормальної життєдіяльності людського суспільства; вона вивчає ту сферу індивідуальних і суспільних дій, яка дуже тісно пов´язана зі створенням матеріальних основ добробуту». Відзначимо, що автор всесвітньо відомого підручника «Економікс» П. Семюелсон, говорячи про те, що «сама назва предмета моєї науки – «економіка» – припускає економію абомаксимізацію», посилається саме на «Принципи… «А. Маршалла, вважаючи, що в них велика увага була приділена проблемі оптимального обсягу виробництва, за якого чистий прибуток досягає максимуму.

На відміну від своїх ортодоксальних попередників-класиків, А. Маршалл вважає Недоцільним вдаватися до визначень економічних категорій на каузальній основі, що потребує «доведення» певних суттєвих розмежувань. На його думку, судячи з передмови до першого видання «Принципів», «в реальному житті немає чіткого розмежування між речами, які є капіталом і не є ним, які належать до насущних життєвих засобів і не належать до них, так само, як праця продуктивна і непродуктивна». Крім того, у III томі в додатку Е, що має назву «Визначення капіталу», А. Маршалл ще раз повертається до характеристики капіталу. Він пише, що «Карл Маркс і його послідовники … відверто будували своє визначення капіталу… твердячи, що тільки те є капіталом, що як засоби виробництва належить одній особі (групі осіб) і використовується для виробництва речей задля блага інших в цілому за допомогою найманої праці третіх таким чином, щоб перші мали можливість грабувати або експлуатувати інших».

Виділимо окремі положення, які характеризують вклад Маршалла в розробку і систематизацію економічної теорії.

Перше. Маршалл є засновником кембриджської школи, але його вплив поширився далеко за її межі. На його концепцію, його методологію, запропоновану ним термінологію опираються економісти, які представляють неокласичну школу, прихильники економікса.

Друге. Одна із заслуг Маршалла полягає в запропонованому ним розмежуванні короткострокового і довгострокового періодів. Це дозволило не протиставляти, а поєднати трудову теорію вартості і теорію граничної корисності, виробити загальну концепцію. Положення Маршалла про "два леза ножиць" – взаємозв´язок попиту і пропозиції – допомагає зрозуміти, як витрати виробництва і споживацькі переваги впливають на ціни.

Третє. Теоретичні винаходи Маршалла отримали розвиток у працях інших економістів. У своїх працях він приділив недостатню увагу аналізу грошового фактора. Це був мінус, але деякі економісти поділяли подібну точку зору.

Четверте. У цілому «Принципи…» Маршалла – одна із найбільш довговічних праць, одна із «працюючих» книг, що не так часто зустрічається в історії економічної науки. Нею користуються і сьогодні всі, хто цікавиться економічними проблемами, хто намагається осягнути механізм і лабораторію ринкової економіки.


62. Економічне вчення Дж. М. Кейнса та його сучасне значення

Основний зміст своєї концепції Дж. Кейнс виклав саме в книзі «Загальна теорія…» Основна відмінність теорії Кейнса від класичної – заперечення саморегулювання ринкової капіталістичної економіки. Ніякого механізму, здатного забезпечувати таке саморегулювання і стабільний розвиток економіки, не існує. Повна зайнятість при капіталізмі досягається лише у рідких випадках, і, всупереч твердженню класичної теорії, вимушене безробіття має місце завжди. Саме тому Кейнс зосередив свої зусилля на розробці нової теорії зайнятості, висновки якої погоджувались би з дійсністю, а саме – з наявністю при капіталізмі періодичних спадів виробництва і спричиненого ними безробіття.

Примітко, що у назві книги Кейнса говориться про загальну теорію зайнятості, яка принципово відрізняється від класичної теорії тим, що заперечує повну зайнятість і визнає вимушене безробіття. Мова, таким чином, у новій теорії йде не про безробіття, пов´язане з пошуком нового місця роботи або перебудовою структури промисловості, а про безробіття вимушене, яке виникає закономірно у зв´язку з періодичними спадами і кризами виробництва.

Якщо в теорії Кейнса і є щось суттєво нове, то це передусім зважена критика віри у внутрішні відновлюючі сили ринкового механізму. Прочитавши Кейнса, можна заперечити кожний окремий елемент його аргументації, піддати сумнівам навіть логічну спроможність усієї кейнсіанської схеми, але не можна вірити у здатність вільної ринкової економіки автоматично підтримувати повну зайнятість. У будь-якому випадку кейнсіанська революція означала справжній кінець "доктрини laissez faire". Звідси – і головний урок кейнсіанської теорії, згідно з яким "негнучкість" зарплати – це не економічний, а політичний феномен.

Новизна економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному плані полягала, по-перше, у застосуванні макроекономічного аналізу, що зробило автора засновником макроекономіки як окремого розділу економічної теорії, і, по-друге, – в обґрунтованій концепції так званого ефективного попиту, тобто потенційно можливого і регульованого державою попиту. Спираючись на власну, «революційну» на той час методологію дослідження, Дж. М. Кейнс, на відміну від своїх попередників і всупереч пануючим економічним поглядам, стверджував необхідність недопущення з боку держави зниження заробітної плати як основної умови ліквідації безробіття, а також те, що споживання, внаслідок психологічно зумовленої схильності людини до заощадження, зростає набагато повільніше доходів.

Таким чином, можна відзначити такі основні принципи концепції Кейнса.

По-перше, Кейнс і його послідовники рішуче заперечували відповідність між інвестиціями підприємців і заощадженнями населення, оскільки і ті, й інші керуються різними мотивами. Заощадження не завжди вкладаються у банк і тому не можуть бути видані як позика підприємцям. Коливання в інвестиціях спричиняють коливання рівня реального виробництва, зайнятості і цін.

По-друге, кейнсіанці вважають сучасні ринки неконкурентними, а тому і нездатними автоматично регулювати попит і пропозицію, особливо співвідношення між цінами і заробітною платою. Монополії і олігополії, займаючи панівне становище на ринках багатьох товарів, можуть штучно підтримувати високі ціни, незважаючи на те, що попит падає. Водночас профспілки виступають за гарантований рівень заробітної плати при укладанні трудових угод і колективних договорів з підприємцями. Все це призводить до того, що ринкове регулювання стає негнучким, і зниження попиту на продукцію хоч і веде до падіння цін, але навряд чи одночасно викличе зменшення ставок заробітної плати. У всякому випадку, розраховувати на те, що робітники добровільно погодяться на зниження заробітної плати, боячись конкуренції з боку безробітних, навряд чи слід. Ще більш безпідставно сподіватися, що загальне зниження ставок заробітної плати забезпечить повну зайнятість, як на це надіялись економісти-класики.

По-третє, оскільки ринок не може виступати як саморегулятор економіки і не спроможний забезпечити повну зайнятість, стабільність виробництва і цін, кейнсіанці вважають, що держава має відігравати активну роль у здійсненні цих завдань. Втручання держави у регулювання економіки має полягати у проведенні такої фіскальної і грошово-кредитної політики, яка б пом´якшила спади і різкі підйоми виробництва, що періодично виникають, і які отримали в літературі назву економічних циклів.

63. Економічна суть сучасного монетаризму. Економічні погляди М. Фрідмена

Монетаризм являє собою одну із найбільш впливових течій у сучасній економічній науці, яка належить до неокласичного напряму. Він розглядає вплив господарського життя на процес, який відбувається у галузі грошового обігу, і наслідки останнього для економіки. Термін «монетаризм» був уведений в сучасну літературу Карлом Бруннером у 1968 р. Здебільшого він застосовується для характеристики економічної школи (переважно чиказької), представники якої твердять, що сукупний грошовий доход справляє найбільший вплив на зміну грошової маси.

Монетаризм як новий напрям економічної думки звичайно протиставляли кейнсіанству. Тоді як концепція Кейнса сформувалася на фоні критики неокласичної економічної теорії, сучасний монетаризм виник як опозиція насамперед кейнсіанству, на основі якого виявилося неможливим робити аналіз поширених у світі процесів інфляції. Цікаво відзначити, що найбільш відомий представник сучасного монетаризму, засновник Чиказької школи М. Фрідмен* виступив зі своїми новими ідеями у той період, коли пануюче становище в теоретичній економіці займали кейнсіанці. Після закінчення другої світової війни вони прогнозували глибокий спад або навіть депресію у виробництві. Однак такий спад не настав, зате посилились інфляційні процеси, які, на думку монетаристів, пов´язані насамперед з непомірне швидким зростанням грошової маси.

М. Фрідмен зробив спробу дослідити значення грошей, грошової маси і грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і нео-кейнсіанців основними важелями регулювання економіки були такі тех-ніко-економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників основним засобом регулювання економіки є монетарна система. «Не через бюджетне, а через грошове регулювання слід розв´язувати економічні проблеми країни», – вважав Фрідмен. Але співвітчизник і опонент М. Фрідмена економіст Дж. Тобін не погодився з ідеєю монетаристів про те, що «гроші мають значення». Він підкреслював, що «тільки гроші мають значення». Не залишивши цього зауваження без уваги, М. Фрідмен у праці «Теоретичні основи грошового аналізу"(1970) написав: «я розглядаю вираз, який характеризує нашу позицію, що «гроші – єдине, що має значення для змінення номінального доходу», як деяке перебільшення, яке, проте, вірно характеризує спрямування наших висновків. Твердження, що «гроші – це єдине, що має значення», я вважаю перекрученням наших висновків».

У своїй інтерпретації кількісної теорії Фрідмен виходив з того, що попит кожного обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від придбання альтернативних активів. У випадку надлишку грошей їх намагаються використати для купівлі цінних паперів і отримання додаткових вигод.

64. Неокласичний синтез. П. Самуельсон (змішана економіка)

Одним із найважливіших інструментів боротьби неокласичної школи проти теорії Кейнса і його послідовників є теорія економічного росту, сформована неокласиками у перші два післявоєнні роки. Вона була націлена насамперед проти неокейнсіанської теорії росту, в якій відводилась важлива роль економічній політиці держави у вирішенні проблем розширеного відтворення.

Розробка теорії економічного росту позначила собою істотні зміни у неокласичній концепції в цілому. На новому етапі вона звернулася до аналізу макроекономічних проблем, передусім процесів відтворення суспільного капіталу, в тому числі до досліджень умов збалансованого економічного росту і т.п., у той час, коли раніше, як правило, обмежувалась мікроекономічним аналізом.

У тридцятирічному віці Пол Семюелсон написав одну зі своїх найвдаліших праць — підручник "Економікс" (1948), який згодом став всесвітньо відомим. "Коли вийшло друком перше видання, — писав пізніше автор, — навіть слова "макроекономіка", яке означає дослідження безробіття, темпів інфляції, темпів зростання реального ВНП, ще не було у словниках. Хтось мав з´явитися і внести революційні зміни в підручники з економіки". Цей підручник в подальшому витримав п´ятнадцять видань і став одним з найавторитетніших та найпопулярніших навчальних видань з теоретичної економіки у світі. Його наукове значення полягає ще і в тому, що він став системним викладенням основних теоретичних досягнень економічної думки XX ст., базових наукових засад "мейнстріму" макроекономічної теорії.

Більше того, з часом сам факт включення у підручник П. Семюелсона певних наукових ідей став сприйматись як незаперечний критерій наукового визнання їх авторів, не зважаючи на те, чи йдеться про однодумців, чи про наукових опонентів.

Так, П. Семюелсон — прихильник кейнсіансько-неокласичного синтезу "увічнив" макроекономічні погляди свого ідейного опонента — монетариста М. Фрідмена, включивши їх до власного підручника.


65. Інституціоналізм та основні етапи його розвитку (Т. Веблен. Дж. Гейлбрейт. В. Ростоу. Д. Белл). Технократичні теорія Гелбрейта і Ростоу

За своїм складом, соціальними симпатіями сучасний iнституціоналізм далеко не однорідний. В ньому досить чітко проявляється консервативне крило, яке представляють такі економісти, як А. Берлі, Д. Бернхем, А. Грачі, У. Ростоу. Але найбільш активним є ліберальне крило, представники якого відстоюють ліберальні позиції у вирішенні соціально-економічних питань. Його репрезентують американські вчені Дж. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, Л. Туроу та iн.

Сучасні аспекти методології загальної концепції iнституціоналізму, його цілей i завдань яскраво i широко подані у працях Дж. Гелбрейта. З його дослідженнями протягом останніх десятиріч пов´язані найбільш значущі надбання соціально-інституцюнального напряму економічної науки. Автор теорій врівноважених сил, суспільства достатку, нового iндустріального суспільства з його зрілою корпорацією i техноструктурою та iн., Дж. Гелбрейт – один iз впливових сучасних економістів. Проблемі трансформації капіталізму, її окремим елементам присвячені всі основні його праці. Його пропозиції практичного характеру справили значний вплив i на формування економічної політики американської адміністрації.

Соціалізм інституціоналісти не визнають. Дж. Гелбрейт характеризує капіталізм як лад, який постійно зазнає перетворень. Основу цього, на його думку, становить еволюційне оновлення суспільства, його спонтанна трансформація. Інституціоналісти концентрують увагу на широкому спектрі соціально-економічних змін, які проявляються у суспільстві у процесі його еволюційного оновлення. Вони намагаються розкрити механізм змін, пояснити їх динаміку i виявити важелі ефективного впливу. Еволюційний характер концепції iнституцюналістів проявляється при розгляді ними характерних для капіталізму соціально-економічних процесів, господарського механізму, реальних форм організації економічного життя в їх конкретно-історичній національній визначеності.

66. Економічна теорія пропозиції. Крива Лаффера

Теорія економіки пропозиції, започаткована після кризи 1974—1975 pp., яка доповнила собою монетаристську теорію й методи регулювання економіки, є важливим елементом сучасного економічного консерватизму. Ідеї, які в подальшому визначили сутнісний зміст концепції, були висловлені у другій половині 70-х pp. XX ст. деякими американськими конгресменами і сенаторами під час обговорення стану і перспектив бюджетної політики. Характерно, що біля витоків цієї концепції стояли політики, економісти, практики з помірковано консервативними поглядами, а не науковці та економісти-теоретики.

Подібно до інших неоконсервативних концепцій, теорія економіки пропозиції відтворює на рівні макроекономіки принципи функціонування економічних суб´єктів на мікрорівні. Згідно з традиційною неокласичною теорією рівень виробництва визнається залежним від пропозиції праці та капіталу. Предметом розгляду є питання про вплив державної політики, в першу чергу податкової, на пропозицію основних факторів виробництва. На думку сепплай-сайдерів, надмірні податки спотворюють відносну привабливість праці порівняно з дозвіллям і відносну привабливість заощадження та інвестування порівняно зі споживанням, деструктивно впливаючи на обсяги пропозиції виробничих факторів та довгострокове економічне зростання.

Пропозиція праці визначається вибором індивідів між працею і дозвіллям. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Система державних соціальних допомог, зокрема у зв´язку з безробіттям, також знижує привабливість праці, скорочуючи кількість бажаючих працювати. Тому зменшення граничного оподаткування трудових доходів сприяє розширенню пропозиції робочої сили вже працюючих та стимулює залучення додаткових працівників, для яких гранична корисність одержуваної заробітної плати буде перевищувати граничну корисність дозвілля. Таким чином, приріст трудових ресурсів буде забезпечувати подальший процес нагромадження капіталу, а у підсумку — підвищення норми нагромадження і прискорення економічного зростання в цілому по економіці.

Один з представників теорії економіки пропозиції А. Лаффер висунув теорію "податкового клина" (tax wedge), який держава "вбиває" між економічними суб´єктами і процесом виробництва. Граничні ставки оподатковування, за порівнянням А. Лаффера, — це "клин між тим, що роботодавець сплачує факторам виробництва, і тим, що вони в кінцевому рахунку одержують у вигляді доходу після відрахування податків... Щоб збільшити виробництво продукту, потрібно здійснити такі заходи політики, які одночасно підвищували б і попит компаній на фактори виробництва, і бажання цих факторів бути зайнятими. З цією метою необхідно знизити усі види податків. Але ці скорочення будуть ефективними, якщо найбільшою мірою знижуються граничні ставки податків". Вчений вважає, що зниження податкових ставок не викличе скорочення загальної суми бюджетних надходжень, а призведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить загальну базу оподаткування і тому доходи бюджету не скоротяться. Але для повного збалансування державного бюджету необхідно скоротити кількість і вартість "неефективних" соціальних програм, що становлять значну частину державних витрат. Слід зазначити, що сучасні теорії оподаткування підкреслюють наявність ще однієї проблеми — часового лагу від прийняття рішення щодо зниження податкових ставок до стабілізації бюджетних надходжень внаслідок розширення податкової бази.

Життєздатність ринкової системи пов´язується з ініціативною діяльністю приватного сектору, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом зменшення податкового тягаря та трансформації системи оподаткування. Уявлення про оптимальний рівень оподаткування і стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність обґрунтовуються відомою кривою Лаффера.

На думку автора, крива має показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад 30—35 % доходів — певний фіскальний оптимум. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижуються. В умовах перевищення оптимального рівня оподаткування спостерігаються такі негативні економічні процеси:

· скорочення ділової активності;

· зниження зацікавленості у заощадженні та інвестуванні;

· банкрутство суб´єктів підприємницької діяльності;

· ухиляння від сплати податків;

· значна частка економічних суб´єктів починає функціонувати в "тіньовому" секторі економіки.

67. Економічні погляди М.Туган-Барановського

М. Туган-Барановський сформулював закон («теорему цінності»), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. При всій умовності цього закону (що, до речі, визнавав і сам учений, розглядаючи його як певний ідеал, тяжіння до якого є необхідною умовою реалізації принципу господарського розрахунку) сама ідея про необхідність дослідження категорії цінності з точки зору «об´єктивних» і «суб´єктивних» факторів була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Це розрізнення «суб´єктивних» та «об´єктивних» факторів (точніше було б говорити про оцінку корисності та оцінку витрат як рівноправних, незалежних сил, які стають об´єктивними за допомогою ринку, перетворюючись у суспільні категорії) було даниною вченого уявленням класичної школи з її пошуками абсолютної субстанції цінності. Та саме з ідеєю синтезу досягнень маржиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом, були пов´язані так звана маршаллівська революція і виникнення неокласичного напряму в економічній теорії.

Прагнучи з´ясувати проблеми відтворення суспільного продукту, М. Туган-Барановський всебічно проаналізував умови його реалізації до простого і розширеного відтворення і показав упущення своїх наукових попередників, які надто переоцінили особисте споживання в забезпеченні економічного зростання: попит на всі товари, твердив він, дорівнює пропозиції, цінність виготовлених засобів виробництва дорівнює цінності засобів виробництва, яких суспільне виробництво потребує, а цінність предметів споживання робітника – сумі заробітної плати, цінність предметів споживання капіталістів – сумі прибутку. Навіть якщо суспільний продукт у два рази перевищує суму всього суспільного доходу, то він все одно реалізується на ринку повністю, і ніякого надлишку пропозиції порівняно із суспільним попитом не виникає.

Уявлення М. Тугана-Барановського про господарство як безперервну взаємодію людини (суб´єкта) з природою (об´єктом) і зумовили його висновок про значення психологічного аспекту вивчення господарського процесу. Вчений був переконаний, що з розвитком суспільства, з його прогресом, роль стихійних, матеріальних факторів у суспільному житті знижуватиметься, а роль психологічних факторів суспільної свідомості зростатиме. Тим самим М. Туган-Барановський, по суті, відійшов від марксистського трактування економічних явищ як вираження суспільних відносин людей, що складаються у процесі виробництва незалежно від їх господарської волі і визначають собою відносини у сфері обміну й розподілу, тобто від розуміння економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою.

68. Теорія потреб А. Маслоу та К. Алдерфера

У запропонованій ученим класифікації потреб і взаємозв´язків між ними вищі запити не можуть бути задоволені, доки не задоволені нижчі, а всі вони утворюють ієрархічну структуру, що визначає поведінку людини. Від задоволення первинних потреб нижчого рівня (фізіологічні, у безпеці) залежить задоволення вищих потреб (соціальних, в успіху, самовираженні, самоактуалізації) і мотивація поведінки людини.

Концепція А. Маслоу дає змогу зрозуміти, яким вимогам повинна відповідати у своїй поведінці та ставленні до інших самоактуалізуюча особистість. Психологічними характеристиками такої особистості вважають:

— активне сприймання дійсності, здатність орієнтуватися в ній;

— прийняття себе та інших людей такими, як вони є;

— безпосередність у вчинках і спонтанність у вираженні своїх думок і почуттів;

— зосередження уваги на тому, що відбувається ззовні, на противагу орієнтації тільки на внутрішній світ;

— наявність почуття гумору;

— розвинуті творчі здібності;

— неприйняття умовностей без показного їх ігнорування;

— стурбованість добробутом інших людей, а не тільки забезпеченням особистого щастя;

— здатність до глибокого розуміння життя;

— налагодження з людьми (хоч і не з усіма), доволі доброзичливих особистісних взаємин;

— здатність об´єктивно оцінювати життя;

— безпосереднє і повне заглиблення в життя;

— надання переваги у житті новим, ризикованим шляхам;

— уміння покладатися на свої досвід, розум, почуття, а не на думку інших людей, традиції чи умовності;

— відкрита і чесна поведінка у всіх ситуаціях;

— готовність стати непопулярним, бути засудженим більшістю людей за нетрадиційні погляди;

— здатність брати на себе відповідальність, а не уникати її;

— докладання максимуму зусиль для досягнення поставлених цілей;

— уміння бачити і, якщо це необхідно, долати опір інших людей.

Отже, за А. Маслоу, самоактуалізація як здібність притаманна більшості людей, однак не всі її реалізовують. Самоактуалізуюча особистість є прикладом нормального розвитку. Вона максимально повно втілює людську сутність.

Теорія К. Альдерфера, що отримала назву «Теорії ERG» (від англійських слів existence — існування, relatedness — взаємозв’язки і growth — ріст), як і теорія Маслоу, побудована на класифікації та аналізі потреб, обґрунтуванні їхнього впливу на поведінку працівників. К. Альдерфер виокремлює три групи потреб:

1) потреби існування;

2) потреби зв’язку;

3) потреби зростання.

Теорії Альдерфера і Маслоу мають певні загальні риси. Так, обидві теорії стверджують, що індивід просувається по «драбинці» потреб послідовно. Про певну схожість теорій Альдерфера і Маслоу свідчить і порівняльний аналіз груп потреб. Наприклад, потреби існування Альдерфера кореспондуються з первинними потребами в піраміді Маслоу, зокрема з фізіологічними та потребами безпеки.

Група потреб зв’язку повністю чи частково кореспондується з групою потреб належності і причетності. За Альдерфером, потреби зв’язку випливають із соціальної природи людини, її природного намагання бути членом сім’ї, колективу, мати друзів, налагодити добрі стосунки з керівництвом та підлеглими. До цієї групи потреб можна віднести також ту частину потреб визнання і самоствердження з піраміди Маслоу, що пов’язана з прагненням людини належати до певних неформальних груп, партій, зі ствердженням людини як особистості.

Потреби зростання в теорії Альдерфера частково кореспондуються з потребами визнання і самоствердження в теорії Маслоу та охоплюють потреби самовираження цієї теорії. Вони пов’язані з прагненням до задоволення статусних мотивів, з намаганням досягти впевненості в собі, самоствердитись та самовдосконалитись. Виділені Альдерфером три групи потреб, як і в теорії Маслоу, мають певну ієрархічність. Проте є і принципова різниця: в теорії Маслоу рух від однієї потреби до іншої відбувається тільки знизу вгору. Після досягнення першочергової мети, тобто задоволення потреби нижчого рівня, настає черга задоволення потреби вищого рівня і саме це згідно з теорією Маслоу є основною спонукальною силою поведінки. Згідно з теорією Альдерфера незадоволення потреби верхнього рівня збільшує силу впливу потреби нижчого рівня і на задоволення її переключаються свідомі дії людини. Отже, відповідно до теорії Альдерфера ієрархія потреб відбиває рух не тільки від нижнього до верхнього рівнів потреб, а й рух у зворотному порядку, тобто посилення стимулювальної дії цілком конкретних «нижніх» потреб, якщо не задоволено потреби «верхні».

69. Теорія вартості та прибутку Т. Мальтуса

Т. Мальтус виявився творцем теорії народонаселення, із якої випливають певні аналітичні висновки, що перетворили її на невід´ємну частину спадщини класичної економічної думки. Ця теорія стала деяким стандартом у судженнях класиків про економічну політику, коли причини бідності зводяться до простого співвідношення темпів приросту населення і приросту життєвих благ, які визначають прожитковий мінімум. За Мальтусом, будь-яка свідома спроба удосконалення людського суспільства за допомогою соціального законодавства буде зметена нездоланною людською масою, і тому кожній людині слід турбуватися про себе самій і повністю відповідати за свою непередбачливість.

Звернув увагу на роль прибутку в забезпеченні розширеного відтворення та урівноваження сукупного попиту і сукупної пропозиції.

На відміну від попередників, які вважали основною проблемою економіки нагромадження як передумову подальшого розширення виробництва, Т. Мальтус звернув увагу на проблему розподілу суспільного продукту як важливого чинника досягнення економічної рівноваги. Вперше в історії економічної думки вчений проаналізував механізм розподілу прибутку підприємців на споживання та нагромадження. Прагнучи виявити стан економіки, за якого, "враховуючи виробничі можливості і споживацькі переваги, стимули до зростання багатства будуть найліпшими", Т. Мальтус стверджував, що "жодне значне і тривале зростання неможливе без такого рівня бережливості, який щорічно нагромаджує частину прибутку і створює надлишок продукту над споживанням".

Водночас він розумів, що "капіталізувати дохід в той час, коли відсутній достатній попит на продукти, так само безглуздо, як безглуздо заохочувати шлюби та розмноження населення, коли не існує попиту на робочі руки і фонду для приросту нового населення". У зв´язку з цим вчений наголошував на тому, що за умов, коли "споживання є більшим за виробництво... капітал в масштабах всієї країни зменшується і її багатство поступово руйнується внаслідок недостатньої здатності виробляти". Однак якщо виникає проблема реалізації, то не спрацьовують стимули до нагромадження та виробництва внаслідок "недостатнього ефективного попиту тих, хто має основну частину купівельних засобів".

Визначаючи основним стимулом нагромадження прагнення підприємців до отримання прибутку, вчений констатував, що останній забезпечується за рахунок збільшення платоспроможного попиту та досягнення високого рівня зайнятості населення. Слід зазначити, що зростання зайнятості Т. Мальтус не вважав фактором збільшення фонду заробітної плати. Він стверджував, що за сталих розмірів номінальної заробітної плати нарощування обсягів виробництва та зростання пропозиції товарів сприятиме зниженню цін, уможливлюючи зростання реальної заробітної плати. Таким чином, зміни, які відбуваються у межах "природного" рівня фонду заробітної плати не матимуть негативних наслідків і не вплинуть на скорочення у подальшому обсягів виробництва.


Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

9. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top