Історія економічних вчень

Вступ.

1. Економічні теорії Т.Р.Мальтуса: народонаселення, реалізації, економічного зростання. Трактування земельної ренти.

2. Розвиток винахідницької та наукової думки в Англії в ХІХ столітті.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Т. Мальтус — видатний представник класичної політичної економії Англії. Він один із перших проаналізував зв'язок між населенням і економікою. Творчість цього вченого формувалась в основному в першій чверті XIX ст., але результати його наукових пошуків цінні і для сучасної економічної теорії.

Т. Мальтус виявився творцем теорії народонаселення, із якої випливають певні аналітичні висновки, що перетворили її на невід'ємну частину спадщини класичної економічної думки. Ця теорія стала деяким стандартом у судженнях класиків про економічну політику, коли причини бідності зводяться до простого співвідношення темпів приросту населення і приросту життєвих благ, які визначають прожитковий мінімум. За Мальтусом, будь-яка свідома спроба удосконалення людського суспільства за допомогою соціального законодавства буде зметена нездоланною людською масою, і тому кожній людині слід турбуватися про себе самій і повністю відповідати за свою непередбачливість. Але всі ці докази автора "Досліду" були тільки ідеологічними пастками, і через це деякі автори, зокрема Джон Стюарт Мілль, подивилися на проблему дещо інакше і, визнавши, що контроль за народжуваністю прийнятний з морального погляду, змогли використати мальтузіанську доктрину як прапор для програми соціальних реформ.

Найважливіші ідеї економічної теорії Д. Рікардо:

Трудова теорія вартості, яка займає центральне місце у науковій системі вченого. Полемізуючи з А. Смітом, Д. Рікардо прагнув подолати суперечливість та невизначеність теорії вартості свого видатного попередника, наголошуючи на тому, що останнє "має для політичної економії найважливіше значення.

На відміну від А. Сміта, Д. Рікардо чітко розмежував поняття "вартість" і "багатство". Він писав про те, що багатство визначається кількістю споживчих вартостей і зростає з розвитком виробництва та підвищенням продуктивності праці. Водночас вартість, на думку вченого, суттєво відрізняється від багатства, оскільки "залежить не від достатку, а від важкості чи легкості виробництва".

Як і А. Сміт, Д. Рікардо чітко розрізняв "вартість у користуванні" (споживчу вартість) та "вартість у обміні" (мінову вартість) товарів. Водночас він звертав увагу на те, що "корисність, як виявляється, не є мірилом мінової вартості, хоча, беззаперечно, є її сутністю". На думку англійського дослідника, як тільки товари визнаються корисними, вони "черпають свою мінову вартість із двох джерел: своєї рідкісності і кількості праці, необхідної для їх виробництва".


1. Економічні теорії Т.Р.Мальтуса: народонаселення, реалізації, економічного зростання. Трактування земельної ренти

Томас Роберт Малтус народився 1766 року, шостим з семи дітей, у заміському будинку, який збудував його батько у Воттані. Батько відмовився від правничої діяльності, щоб мати змогу вести життя заміського джентльмена з літературними зацікавленнями. Він знав і обожнював Ж.-Ж. Руссо, якого марно запрошував пожити в його домі саме напередодні народження Роберта. Батько був також ексцентричним і невгамовним чоловіком, та ніколи надовго не залишався на одному місці. Роберт народився з "заячою губою" і "вовчою пащею" і дуже страждав від пожиттєвого мовного дефекту.

Молодий Малтус навчався в домашнього вчителя та у приватній школі до 1784 p., а згодом його віддали до коледжу Ісуса в Кембрідж. Він набув широких знань у звичайній філософії (так тоді називались суспільно-гуманітарні науки) і в математиці, водночас читав Гіббона і працю Ньютона "Принципи математики" латинською мовою. Курс математики він закінчив дев'ятим у своєму класі. Отже, він міг би бути добрим математиком, однак, судячи з його праць, дуже важко повірити, що він володів математичним талантом. Батько хотів, щоб син став інспектором, проте Малтус, незважаючи на свою фізичну ваду, вирішив стати священиком. Він був висвячений 1788 року і став Превелебним Робертом Малтусом.

Дуже мало відомо про наступні десять років його життя, за винятком того, що 1793 року його було обрано членом ради коледжу Ісуса. Це забезпечило йому невеликий дохід доти, поки він залишався неодруженим. Малтус був призначений вікарієм невеличкої церкви у Воттоні. Хрещення, весілля і похорони його прихожан, можливо, дали йому безпосереднє і яскраве свідчення необхідності упереджувального контролю, морального обмеження і злиднів.

У "Нарисі про закон народонаселення" статева поведінка визнавалась запорукою соціального вдосконалення, що негайно зробило Малтуса знаменитим. Він став одним з найбільших вихорів дискусій XIX ст. Тривалі поїздки до Скандинавії та Європи дали йому змогу зібрати різноманітний матеріал щодо населення. У 1803 р. Малтус став ректором Вейлесбі (у Лін-конширі), отримуючи дохід на прожиття без жодних інших зобов'язань, окрім як сплати вікарієві в церкві. Наступного року, у тридцятивосьмирічному віці, він одружився з далекою кузиною, яка народила йому трьох дітей.

У 1805 р. Малтуса призначили професором загальної історії, політики, торгівлі й фінансів у новоствореному коледжі Ост-Індійської компанії. Він став першим британським професором політичної економії.

Наступні тридцять років життя Малтуса були безпрецедентною історією успішних перевидань "Нарису про закон народонаселення", а також інших праць. Його головним обов'язком було навчання (деколи непокірних) майбутніх службовців Ост-Індійської компанії. Коледж не був храмом навчання, і це залишало Малтусові достатньо енергії, щоб бути членом численних клубів, мати широку кореспонденцію і їздити до Лондона на відвідини багатьох друзів, найближчим з котрих був Рікардо. Малтус помер наприкінці 1834 року, очевидно, від серцевого нападу.

Щодо населення Малтус як учений мав багато прихильників, але як економіст він завжди залишався одиноким, в опозиції до Рікардо і рікардіанців. Політично він належав до крила Торі, яке наполягало на запровадженні закону про торгівлю зерном, який би забороняв вільну торгівлю. Малтус володів особливою здатністю збуджувати співрозмовника, він був дискусійним і претензійним, водночас дружнім і привітним. Він і Рікардо подали економічній історії яскравий приклад того, як наукові опоненти можуть залишатися друзями.

Своїм визнанням Малтус завдячує книзі "Нарис про закон народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконаленням суспільства", яка була вперше видана 1798 року. Заохочений дискусіями з батьком він показав, що всупереч утопічним теоріям Маркіза де Кондорсе і Вільяма Годвіна технічний і соціальний прогрес, яким би суттєвим він не був, не зможе забезпечити поліпшення для великої кількості людства доти, поки поведінка населення залишатиметься такою, якою вона є. Зокрема, закони про бідних не роблять бідних багатшими, а тільки збільшують їх чисельно. Все, що є важливим для сучасного економіста, можна знайти у першому розділі. Друге видання праці, датоване 1803 роком, було, по суті, новою книгою. Блискуче написаний перший нарис стає тепер важким трактатом. У пізніших виданнях книга збільшилася до трьох томів.

Власне закони про бідних і привели Малтуса в економіку. У брошурі "Дослідження причини існування високої ціни на харчові продукти" він доводив: якщо соціальні виплати зростають відповідно із зростанням ціни на зерно (хліб), то це сприяє збільшенню величини прожиткового мінімуму. П'ятнадцять років минуло, перш ніж він зробив суттєвий внесок в економічну науку завдяки брошурі "Дослідження природи і прогресу ренти і принципів, якими вона регулюється" (1815 p.). Теорія ренти, запропонована в цій праці, не була новою; її запровадив Адам Сміт і роз'яснив Джеймс Андерсон. Однак перегляд Мальтуса, а також нарис Едварда Веста є історично значущими тому, що скерували Рікардо від грошей до загальної економіки і забезпечили його важливим конструктивним блоком.

Другою важливою працею Мальтуса є "Принципи політичної економії, розглянуті з метою їх практичного застосування" (1820 p.), яка була претензійною спробою отримати перевагу над Рікардо, який з його "Принципами", написаними 1817 року, став провідним політекономістом того часу. Малтус, зокрема, намагався показати, що економічне зростання може зазнавати втрат від недостатності "ефективного попиту". Він погоджувався з Адамом Смітом (всупереч лорду Лаудердалу), що ніколи не буває "надто багато" капіталу і що всі заощадження інвестовані; проблема, яку він бачив, не була результатом надмірного нагромадження. Малтус однак уважав, що надмірна економія може послабити стимул до інвестування через недостатність споживчого попиту. Отже, видається на те, що він шукав деяке золоте правило нагромадження капіталу, однак не зміг чітко усвідомити його значення. Внаслідок цього його спроба виявилась невдалою, і друге видання (опубліковане в 1836 p.), яке знайшло свого видавця вже після смерті Мальтуса, не виправило цей недолік. Отже, Джон Мейнард Кейнс у "Загальній теорії" слушно назвав Малтуса своїм попередником, однак фактично вони обоє мали на увазі зовсім різні речі. Остання книжка Малтуса "Визначення у політичній економії" (1827 р.) є власне зібранням каламбурів.

Мальтус підсумовував свою теорію народонаселення трьома такими твердженнями:

1. "Населення, якщо воно не контролюється, зростає в геометричній прогресії".

2. "Засоби для існування зростають лише в арифметичному співвідношенні".

3. "Це вимагає пильного і постійного контролю за населенням, зважаючи на складність із забезпеченням його засобами для існування"[1].

"Ми, — твердив Малтус, — маємо всі підстави оцінити зростання чисельності людського роду через кожні 25 років відносними числами 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256, а збільшення кількості засобів до існування — відповідно як 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. Отже, за два століття населення зросте в 256 разів, а кількість засобів до існування — у 69. За три століття це співвідношення вже становитиме 4096 до 13, а за тисячу років різниця майже не піддаватиметься обчисленню".

Ці твердження можна сформулювати приблизно так.

1. Коли засобів для існування є багато, населення зростає у геометричному співвідношенні, яке можна ще назвати біологічним співвідношенням.

2. У той час як населення зростає у біологічному співвідношенні, засоби для існування зростають лише в арифметичному співвідношенні.

3. Коли засоби для існування стають менш багатими, приріст населення поступово зменшується нижче біологічного співвідношення і в результаті перетворюється на прогресивне зниження.

"Дослід" Мальтуса не сприйняли головним чином представники марксистської теорії. Критикуючи цей твір, вони традиційно вбачали в ньому "дурниці" і "апологетику", в надії довести нікчемність його автора як ученого. Особливим нападам підлягала центральна ідея книги — про вплив чисельності і темпів приросту населення на добробут суспільства. І хоч ідея в принципі правильна й актуальна, слід визнати, що дійсно розрахунки Т. Мальтуса, які мали б вірогідно підтвердити прогнози, що випливають з теорії, виявились нереальними. Хоч автор намагався піднести в ранг закону положення про те, що за сприятливих умов (якщо будуть викоренені війни, хвороби, бідність) населення, збільшуючись за принципом геометричної прогресії, буде подвоюватися кожні 20—25 років, а виробництво їжі та інших необхідних предметів існування, збільшуючись в арифметичній прогресії, не зможе примножуватися такими темпами. Він доводив, що оскільки розмір Землі не змінюється, а такий фактор, як праця, збільшується, то кількість продуктів споживання може зростати лише в арифметичній, а не геометричній прогресії (порівняйте 1, 2, 3, 4, ... з 1, 2, 4, 8,...): "через два століття народонаселення відносилось би до засобів існування як 256 до 9; через три століття — як 4096 до 13, а після двох тисяч років співвідношення це було б безмежне і вирахувати його було б неможливо". І тоді через перенаселення бідність може стати неминучою долею всього людства. Мальтус зробив такий висновок: якщо чисельність підвищуватиметься знову і знову, то Земля немов би сплющуватиметься раз у раз у своєму розмірі, поки не стане настільки малою, що пропозиція предметів споживання буде нижчою від рівня, необхідного для життя населення.

Коли закон спадіння віддачі застосовується до фіксованої пропозиції такого фактора, як земля, то виробництво їжі не може задовольняти потреби експотенційно зростаючого населення. Мальтус був непоганим психологом і відчував силу таких простих і переконливих ілюстрацій. Читач міг не усвідомлювати, що це тільки тенденція. Автор трохи заспокоює його уявлення майбутнього світу, де людям уже немає місця де стояти, не те що жити і працювати. Він говорить, що в дійсності це неможливо, бо природа сама регулює цю тенденцію, щоб вона не стала реальністю. І робить вона це за допомогою воєн, хвороб, бідності і пороків.

Насправді, біологічну здатність людини до продовження роду Т. Мальтус характеризує її природними інстинктами, такими самими як і у тварини. Причому ця здатність, вважає він, незважаючи на постійно діючі примусові і упереджені обмеження, перевищує спроможність людини нарощувати продовольчі ресурси. Такі прості ідеї, що не потребують додаткових аргументів і фактів, стали причиною численних відгуків на теорію Т. Мальтуса. А. Маршалл, наприклад, зазначав: "автор "Досліду" твердить, що в той час, коли він писав свою книгу, жодна країна... не в змозі була забезпечити себе достатньою кількістю засобів існування після того, як її територія стала занадто густо заселеною... і що ріст населення, якщо він не буде обмежений добровільно, буде стримуватися бідністю та іншими причинами".

Тому Т. Мальтус пропонує інший шлях вирішення цієї проблеми. Він закликає людей вдаватися до добровільного самообмеження, зберігати моральну чистоту в своєму способі життя, утримуватися від дуже ранніх шлюбів. Але, відмічає А. Маршалл, автор не врахував того, що бурхливий розвиток транспорту на суші і на морі дозволяє нинішньому поколінню будь-якої країни завозити продукти з найбагатших земель планети по відносно низьких цінах. І, як свідчить світова практика, ця тенденція не тільки не є абсолютною, але на деякій стадії розвитку суспільства поступається місцем прямо протилежній тенденції: збільшення кількості засобів існування і підвищення життєвого рівня сприяє зниженню народжуваності і темпів росту населення. У сучасних багатих країнах світу природний приріст населення в кілька разів нижчий, ніж у бідних країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Життя доводить, що фізіологічна плодючість людини як біологічного виду зовсім не визначає реальні темпи росту населення.

Водночас неможливість збільшувати виробництво продовольства Т. Мальтус пояснив не тільки повільним технічним удосконаленням в сільському господарстві і обмеженістю ресурсів землі, а насамперед популярним на той час "законом спадної родючості ґрунту". Крім того, американська статистика (спостереження Бенджаміна Франкліна про те, що в американських колоніях, багатих на ресурси, населення подвоювалось кожні 25 років чи близько того), використана ним на користь "геометричної прогресії" росту чисельності населення, більш ніж сумнівна, бо не відбиває різниці між кількістю емігрантів у США і кількістю тих, хто народився у цій країні.

Однак не слід забувати застереження самого Мальтуса про те, що ознайомившись з його працею, " всякий читач має визнати, що, незважаючи на можливі помилки, практична мета, яку переслідував автор цього твору, полягає у пошуку шляхів щасливої долі нижчих класів суспільства"[2].

Беручи до уваги всі "за" і "проти" книги Т. Мальтуса, слід відзначити, що навіть після сторічної дискусії теорію народонаселення, розроблену автором "Досліду", можна інтерпретувати так, щоб вона збігалася із критерієм спростування і була спростована. Якщо ми погоджуємося з Мальтусом, що контроль за народжуваністю — річ аморальна, тоді на його боці історія росту народонаселення протягом останніх двох століть: чисельність населення не гальмувалася нічим, крім "бідності і вад". Якщо ж ми, навпаки, вважаємо контроль за народжуваністю морально виправданим, Мальтус знову-таки правий: "моральне загнуздання" у широкому розумінні слова — це одне із обмежень росту населення понад ресурси продовольства.

Теорію Мальтуса неможливо заперечити, оскільки вона не застосовується до якихось ймовірних або дійсних демографічних тенденцій, і вона не претендує на те, щоб описувати реальний світ, але її описання "справедливе", за визначенням її власної термінології.

Талант Мальтуса як вченого-дослідника і вчителя з більш як десятирічним стажем не залишився непоміченим. В 1805 р. учений прийняв запропоновану йому кафедру професора сучасної історії і політичної економії у заново створеному коледжі Ост-Індської компанії, де виконував також обов'язки священика.

Продовжуючи наукові дослідження, в 1815 р. Т. Мальтус видав ще один твір, перші слова назви якого повторювали заголовок знаменитого "Багатства народів" А. Сміта, " Дослідження про природу і збільшення земельної ренти". У цьому творі Т. Мальтус, виходячи з натуральної природи ренти, намагався розкрити механізм її формування і росту, обґрунтувати значення цього виду доходів при реалізації виробленого в суспільстві сукупного продукту. Однак остаточні судження про ренту і деякі інші проблеми економіки він висловив пізніше, в 1820 р. В той рік Т. Мальтус випустив свою основну економічну працю "Принципи політичної економії, які розглядаються в розрахунку на їх практичне застосування", яка в теоретично-методологічному плані не мала істотних відмінностей від створених трьома роками раніше знаменитих "Засад політичної економії" Д. Рікардо, з яким Мальтус товаришував. Звертає на себе увагу той факт, що критиками творчості Мальтуса, як правило, замовчується або згадується мимохідь сам факт багаторічних дружніх відносин між ним і Д. Рікардо. У кращому випадку їх дружба і співробітництво викладались як якесь випадкове явище, зумовлене ідейними суперечками різних за переконаннями колег. Насправді ж Т. Мальтус і Д. Рікардо мали багато спільних поглядів на соціально-економічні та суспільні проблеми. Наприклад, Рікардо поділяв положення "залізного закону заробітної плати" Т. Мальтуса, який випливає з його теорії народонаселення і відповідно до якого зарплата в суспільстві нібито не може зрости, незмінно залишаючись на низькому рівні. Т. Мальтус вважав, що процес зростання кількості населення призведе економіку до такого стану, за якого робітники одержуватимуть лише мінімум засобів існування. Мальтус зробив висновок, що коли заробітна плата перевищує мінімум засобів споживання, то чисельність населення зростає, а коли вона нижча від мінімуму — зменшується. Лише при заробітній платі, що забезпечує фізично необхідний мінімум, матиме місце стабільна рівновага населення. Мальтус вважав, що робітники приречені на важке і коротке життя. З цього приводу слід відзначити, що теорія прожиткового мінімуму заробітної плати — це ніяка не теорія. А прожитковий мінімум береться як певна величина, зумовлена ставленням трудового населення до продовження роду, а також рівнем медичних знань. Це лише один із прикладів класичної схильності спрощувати аналіз, зменшуючи кількість змінних, що підлягають визначенню. Теорія прожиткового мінімуму явно не придатна для визначення заробітної плати в певній конкретній ситуації через свою неоднозначність: ми не можемо знати, про який проміжок часу йде мова. Це можна зрозуміти, адже Мальтус стояв на зламі двох епох і не передбачав, що два наступні століття продемонструють грандіозні наукові та економічні здобутки.

Майже ідентичні за суттю були і теорії вартості Т. Мальтуса та Д. Рікардо, причому подібним є не тільки витратний принцип, який лежить в їх основі, але й зроблені до них особисті коментарі. Зокрема, у черговому виданні своїх "Засад" у розділі "Про вартість" Д. Рікардо, порівнюючи трудову теорію з мальтузіанською теорією витрат, викладеною в "Принципах політичної економії", пише: "Т. Мальтус, очевидно, вважає, що згідно з моєю теорією витрати на виробництво якої-небудь речі й вартість її тотожні,— це так, якщо він під витратами розуміє "витрати виробництва, включаючи прибуток."

До сказаного додамо також, що Т. Мальтус фактично повторив Д. Рікардо у висвітленні теорії про прибуток. Останній обидва автори уявляли собі як складову частину ціни. Причому, за визначенням Т. Мальтуса, для його встановлення із вартості (ціни) товару слід відняти витрати у процесі виробництва на працю і капітал.

Особливий внесок Т. Мальтуса в розробку класичної політичної економії і концепції ринкових економічних відносин не обмежується лише виявленням взаємозв'язку економічних процесів з природою та його полемікою з Д. Рікардо, результатом якої стали зроблені обома вченими корективи щодо своїх теоретичних і методологічних позицій. Існує також важливий аспект, у дослідженні якого Т. Мальтус пішов далі Д. Рікардо та інших економістів тієї пори і тим самим завоював собі великий авторитет в історії економічної думки,— це розробка ним проблеми реалізації сукупного суспільного продукту. Суть у тому, що відповідно до досягнутого на початку XIX ст. "класичною школою" рівня економічної теорії (особливо завдяки працям А. Сміта і Д. Рікардо) основною проблемою в економіці вважалося нагромадження, що забезпечувало інвестування подальшого розвитку виробництва. Можливі труднощі у споживанні, тобто реалізації виробленої товарної маси, до уваги не бралися й оцінювались як випадкове явище. Таке трактування існувало, незважаючи на завершений до того часу у розвинених країнах промисловий переворот, який супроводжувався і такими новими соціальними негараздами, як розорення внаслідок конкурентної боротьби дрібних власників — підприємців та безробіття[3].

Враховуючи певну тенденційність своїх попередників і сучасних йому економістів щодо питання продуктивного і непродуктивного характеру праці різних класів суспільства, Т. Мальтус у "Принципах" висунув несподіване на той час положення про недоступність достатнього попиту і повної реалізації виробленого суспільного продукту без посильної і такої ж необхідної участі у цьому як "виробничих", так і "невиробничих класів". Тим самим Т. Мальтус кинув сміливий виклик тим, хто допускав безглузду думку про паразитизм величезних мас населення, які належали до "невиробничих класів" через їх діяльність, скажімо, у збройних силах (армії), релігійних чи адміністративних закладах тощо. На думку Т. Мальтуса, чиновництво та інші невиробничі верстви суспільства являють собою сукупність "третіх осіб", що сприяють виникненню і реалізації суспільного продукту. За Мальтусом, "заінтересованість землевласників зовсім не суперечить інтересам решти суспільства, а навпаки — економічне процвітання залежатиме від процвітання класу лендлордів".

А втім, у своєму листуванні Т. Мальтус і Д. Рікардо не обійшли і проблем теорії реалізації. Вони були солідарні щодо можливості полегшення тягаря безробіття через реалізацію суспільних програм, як, наприклад, будівництво шляхів. Але Т. Мальтус, судячи з його висловлювань у "Принципах", був переконаний в тому, що "одна лише купівельна спроможність працюючих класів не забезпечить стимули для повного використання капіталу", і що капіталісти "прирекли себе на заощадливість, щоб, позбавивши себе звичних зручностей і розваг, зберігати частину свого прибутку і нагромаджувати предмети розкоші".

Виходячи з помилковості тези про "самознищення заощаджень", Т. Мальтус, як і Д. Рікардо, вважає, що не існує меж для розширення виробництва. Про масштаби надвиробництва він говорить так: "Питання про перевиробництво полягає виключно в тому, чи може воно бути загальним, чи лише зачіпатиме окремі галузі економіки, а не в тому чи може воно бути перманентним, а також тимчасовим". Отже, за Мальтусом, на відміну від Рікардо, можливі не тільки галузеві, але й загальні кризи. Але при цьому обидва вчені одностайні в тому, що будь-які кризи — явище тимчасове, а тому докази про їх відступництво від постулатів "закону Сея"— необґрунтовані.

Незважаючи на те, що з висоти сучасної економічної теорії концепція Т. Мальтуса про можливість повної реалізації виробленого продукту за допомогою пред'явленого попиту "третіх осіб" в дійсності нереальна, її значення велике. Як визнав майже 100 років тому Дж. М. Кейнс, саме Т. Мальтус "озброїв" його антикризовими ідеями про фактори "ефективного попиту", про місце у процесі споживання виробленого продукту проміжних верств суспільства та інше.

Слід сказати і про слабкі місця пророцтва Мальтуса. Незважаючи на його ретельні статистичні дослідження, нинішні демографи вважають, що погляди Мальтуса надто спрощені. В аналізі спадання доходу Мальтус не міг передбачити технічного чуда — промислової революції. Він також не передбачав, що після 1870 р. зростання населення у більшості західних країн почне зменшуватися, а життєвий рівень і заробітна плата — зростати.

За століття після Мальтуса технічний прогрес змістив вправо криву виробничих можливостей країн Європи та Північної Америки. Швидкі технічні зміни забезпечили вищі темпи зростання національного виробництва порівняно із зростанням населення, що сприяло різкому збільшенню реальної заробітної плати.

Незважаючи на це, зачатки істини у доктрині Мальтуса все ще важливі для розуміння демографічної поведінки населення в Індії, Ефіопії, Китаї та багатьох інших країнах, де дотримання співвідношення між чисельністю населення і кількістю продуктів споживання є важливою життєвою умовою.

Друге твердження (з трьох) було спробою Малтуса виразити закон зменшення доходів у термінах його співвідношень. Якщо вхідні затрати робочої сили, як це передбачає твердження, є показовою функцією виробництва продуктів харчування, тоді це виробництво є логарифмічною функцією затрат робочої сили. Для такої функції граничний (і середній) продукт знижується. Якщо робітники отримують свій граничний продукт (це не є припущення Мальтуса), то розмір заробітної плати зменшується зі збільшенням населення.

Потрібно зазначити, що Мальтус брав до уваги арифметичне співвідношення не як точне правило, а як верхню межу коливання ймовірних реакцій випуску продукції на зростання (вхід) робочої сили. Арифметичне співвідношення часто було предметом глузування. Водночас значення цього співвідношення видається, насправді, як досить оригінальний спосіб формалізації динаміки спадної доходності.

Якщо завдяки технічному прогресу і соціальним перетворенням ефективність економіки буде зростати, крива граничного продукту на лівій панелі графіка зміститься догори, як це позначено пунктиром. Однак реальний дохід у новому стаціонарному стані буде не вищим, ніж у попередньому; ті ж злидні будуть лише розділені поміж більшою кількістю людей. Це твердження було основним у Малтуса, яке він протиставляв Одвіну і Кондорсе. Шлях до щастя, стверджував Малтус, може бути знайденим лише на правій панелі, а саме, він полягає у моральному обмеженні. Згодом ця думка стала гаслом малтузіанців.

Малтус відхиляв будь-яку претензію щодо новизни своїх тверджень і наголошував, що вони були широко висвітлені й доступні в тогочасній літературі. У главі 3 згадується Джовіані Ботеро, в главі 4 — Річард Кантільон. Своїм внеском він вважав детальний аналіз різних сил, які визначають нахил і зміщення кривої приросту населення. Саме завдяки цьому він став знаменитим. "Що ж є коротким рефератом Вашого успіху?" — запитав його критик і запропонував свою ж відповідь: "Це те, що він взяв очевидну і знайому істину, яка в його час видавалась безплідним трюїзмом, і показав, що вона сповнена наслідками". Крім того, очевидна можливість застосувати модель Мальтуса до рослин і тварин, як зазначав сам Мальтус, Допомогла простимулювати роздуми Чарльза Дарвіна. З вужчого погляду економічної теорії внесок Мальтуса полягав у поєднанні спадної доходності й приросту населення у динамічній моделі трудових ресурсів, яка була досить універсальною, щоб бути застосованою до таких факторів, як капітал чи засоби виробництва, зокрема, будівлі. Це, однак, не робить його рівновеликим з Річардом Кантільоном чи з Адамом Смітом, але ставить на рівні, скажімо, Давида Г'юма чи Жака Тюрґо[4].


2. Розвиток винахідницької та наукової думки в Англії в ХІХ столітті

Однією з яскравих особистостей в історії економічної думки був Девід Рікардо (1772—1823), визнаний лідер класичної політичної економії, найавторитетніший економіст першої половини XIX ст., послідовник та активний опонент А. Сміта.

Наукові дослідження Д. Рікардо відобразили особливості економічного розвитку Англії у період промислового перевороту кінця XVIII — початку XIX ст., який уможливив швидке зростання інтенсивності та продуктивності праці; посилення міграції капіталу; розширення та розвиток ринку; зростання масштабів найманої праці; поглиблення нерівності та майнового розшарування населення; загострення соціально-економічних суперечностей тощо.

Причини втрати Великобританією промислової монополії були різними. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська промисловість втратила іноземні ринки за рядом товарів. Одночасно німецькі, американські товари, що були якіснішими та дешевшими, потрапляли на внутрішній ринок країни. Спостерігався застій у техніці. Фабрична індустрія працювала на морально застарілому обладнанні. Модернізація техніки відбувалася повільно; оскільки була справою складною та дорогою. Гальмуючу роль відігравала монополія на експлуатацію колоній, що забезпечувала високі прибутки при застарілій техніці. Продукція нових галузей становила лише 6,5% всієї промислової продукції країни. Так, у світовому електротехнічному виробництві частка Великобританії становила 13, а Німеччини — 32%. У 1913 p. англійські заводи виготовляли лише 34 тис. автомобілів. Розвиток нових і технічне переобладнання старих галузей потребували великих інвестицій. Проте капітали не вкладались у розвиток національної промисловості, а експортувалися. Досягнувши у 1913 p. 4 млрд ф. ст., вони давали 5 % річних. Щорічний прибуток англійських рантьє (8 млн осіб) становив 200 млн ф. ст. Загострилася проблема постачання сировини для нових галузей промисловості. Негативну роль відігравала політика протекціонізму з боку США, Німеччини, Франції. На 10—15 років пізніше почалося акціонування промисловості та утворення корпорацій. Однак у структурі англійської промисловості відбувалися якісні зміни так само, як і у США, Німеччині. Проте за кількісними показниками індустріалізація у Великобританії відбувалася повільно, непослідовно. Знизилися темпи економічного розвитку. З 1815 p. до 70-х років XIX ст. щорічний приріст промислової продукції становив 3,7%, за 1870—1913 pp. — 1,7%. Порівняно високі темпи характеризували важку промисловість, особливо нові галузі: сталеварну. електротехнічну, хімічну. В 7 разів збільшився обсяг залізничних перевезень (1200 млн т). Зросла роль машинобудування. З традиційних галузей модернізувалося суднобудування. За 1870—1913 pp. тоннаж суден подвоївся, чистий доход судноплавства досяг 94 млн ф. ст., 3/5 нових кораблів світу будувалося у Великобританії. Протягом 1870 —1913 pp. порівняно з американськими та німецькими незначними були темпи видобутку вугілля (в 2,6 раза), виплавлення чавуну (в 1,7 раза), споживання бавовни (в ,1,8 раза). На початку XX ст. за вартістю продукції легка промисловість продовжувала переважати важку в 1,7 раза.

У Великобританії ще на початку 60-х років XIX ст. було 639 акціонерних корпорацій. Проте перші монополії виникли лише в кінці 80—90-х pp. XIX ст. У 1888 p. виник Соляний союз, що контролював 90% продукції. В 1894— 1896 pp. у Шотландії утворилося монопольне об'єднання з виготовлення труб. Поступово монополії з'явилися в хімічній, трубопрокатній, воєнній промисловості, суднобудуванні, на транспорті. В 1913 p. у Великобританії їх налічувалося 93. Отже, формування монополій розпочалося пізніше, ніж в США та Німеччині, здійснювалося повільніше. В основному вони об'єднували ЗО—50 фірм. Контроль над галузями був практично відсутній. Найменше монополій було в легкій і добувній промисловості.

За темпами монополізації банківський капітал випереджав промисловий. У 80-х роках XIX ст. кількість приватних банків зменшилася до 172, а кількість акціонерних досягла 91. Депозити в банках за 1880—1908 pp. зросли в 2,8 раза, їм належало 25% всіх цінних паперів світу. В 1913 p. 12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% всього світового капіталу.

У 1821 р. Д. Рікардо за підтримки своїх найближчих друзів заснував у Лондоні перший в Англії клуб політичної економії. Помер учений так і не завершивши свій твір "Абсолютна та відносна вартість".

Вихідною у творчості видатного англійського економіста була прихильність до концепції економічного лібералізму та політики фритредерства, дослідження економіки як складної системи, підпорядкованої дії об'єктивних законів та механізмів саморегулювання. Велику популярність приніс ученому памфлет "Досвід про вплив низької ціни хліба на прибуток з капіталу" (1815). У ньому Д. Рікардо розкрив негативний вплив на економіку Англії прийнятих парламентом "хлібних законів", які обмежували ввезення у країну іноземного зерна, перешкоджаючи свободі вільної торгівлі та конкуренції.

Найповнішого викладу економічні ідеї вченого набули у його основній праці "Начала політичної економії та оподаткування" (1817), присвяченій обґрунтуванню політики економічного лібералізму на основі виявлення економічних законів, які забезпечують рівновагу ринкової економіки та сприяють зростанню матеріального багатства суспільства. У цьому творі Д. Рікардо не лише критично проаналізував та розвинув ідеї А. Сміта, але і виклав власний оригінальний підхід до аналізу економічних процесів та явищ (рис. 1).

Усі 32 глави книги "Начала політичної економії та оподаткування" можна згрупувати у 3 великі частини, перша з яких присвячена дослідженню основ економічної теорії, друга виявляє засади ефективного оподаткування, а третя містить критичний аналіз основних економічних теорій того часу, в тому числі економічних ідей А. Сміта[5].

Розвиваючи теорію класичної школи, Д. Рікардо досліджував економіку як складну систему, підпорядковану дії об'єктивних економічних законів. Він дотримувався абстрактного методу, прагнучи виявити глибинну сутність економічних процесів та явищ. Так само як і попередники, вчений вважав ринковий устрій вічним, природним та гармонійним, заснованим на ідеально відлагодженому механізмі саморегулювання. Відтак, як і А. Сміт, Д. Рікардо пропагував економічну свободу, вільну конкуренцію та невтручання держави в економічне життя, ревно відстоюючи концепцію економічного лібералізму.

Своєрідність економічної теорії Д. Рікардо багато в чому була зумовлена особливостями його методології, заснованої:

  • на послідовному і неухильному дотриманні трудової теорії вартості;
  • переконанні, що головним завданням політичної економії є визначення законів "які ...керують розподілом";
  • прагненні виявити кількісні характеристики та співвідношення основних економічних категорій.

Продовжуючи свої економічні міркування, вчений стверджував, що рідкісність як джерело вартості придатна для аналізу обмеженого кола товарів, які не можуть бути вільно відтворені. До такого роду товарів він відносив "...деякі рідкісні статуї і картини, рідкісні книги і монети, вина особливого смаку, які виробляються тільки із винограду, що росте на особливо придатному ґрунті" тощо, зазначаючи, що вартість цих товарів "...абсолютно не залежить від кількості праці, необхідної для їх виробництва, і змінюється залежно від зміни багатства і схильностей людей, які бажають їх придбати".

Однак враховуючи ту обставину, що частка унікальних товарів у загальній їх масі є досить незначною, Д. Рікардо був переконаний, що рідкісність як джерело вартості є скоріш виключенням, ніж загальним правилом, у той час як "переважна більшість всіх благ, які є предметом бажань, надається працею". Відтак теорія вартості Д. Рікардо побудована на строгому монізмі на основі того, що "визначення вартості робочим часом є абсолютний, загальний закон", а "співвідношення між кількістю необхідної праці при придбанні різних товарів видається єдиним засобом, який може озброїти нас правилом обміну цих товарів".

При цьому вчений критикував концепції А. Сміта, пов'язані:

з визначенням вартості працею, що купується. Д. Рікардо стверджував, що застосування найманої праці не відміняє закону вартості, оскільки прибуток і земельна рента також мають своїм джерелом працю;

з визначенням вартості як суми доходів. На думку Д. Рікардо, вартість є первинною величиною, яка завжди і всюди визначається лише працею і розподіляється на доходи, а не визначається ними. "Вартість товару або кількість якого-небудь іншого товару, на який він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, яка необхідна для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яку виплачують за цю працю", — писав англійський дослідник.

Аналізуючи проблему вартості, вчений значну увагу приділяв визначенню величини останньої. Він сформулював положення про те, що вартість товару прямо пропорційна кількості праці, витраченої на його виробництво й обернено пропорційна продуктивності цієї праці. При цьому Д. Рікардо звертав увагу на те, що вартість товару визначається не індивідуальною, а суспільно необхідною працею, зводячи останню до найбільш продуктивної праці за найгірших умов виробництва.

Важливо зазначити, що Д. Рікардо зробив слушне зауваження стосовно того, що "На вартість товарів впливає не лише праця, що застосовується до них безпосередньо, але і праця, затрачена на знаряддя, інструменти і споруди, які сприяють цій праці". Таким чином, затрати капіталу, які А. Сміт відносив до раніше отриманих доходів, Д. Рікардо трактував як раніше витрачену, уречевлену в засобах виробництва працю, включаючи їх у вартість товару.

Як і його попередники, вчений розрізняв природну та ринкову ціни товарів. Під першою він фактично розумів мінову вартість, зазнаючи, що природна ціна покриває не лише витрати капіталу, але і середню норму прибутку. Зіткнувшись з тим, що норма прибутку пропорційна величині капіталу, а не затратам праці, Д. Рікардо натрапив на значні труднощі. Щоб подолати цю суперечність, він змушений був відступити від твердження про те, що заробітна плата не впливає на ціни, пояснюючи вирівнювання норми прибутку через різні зміни стану та співвідношення основного та оборотного капіталу.

Водночас учений зазначав, що основною причиною зміни вартості є збільшення або зменшення витрат праці, а коливання прибутку, не пов'язані з цими змінами, є досить незначними, здатними змінити величину "природної" ціни товару не більше ніж на 6—7 %.

"Ринкові" ціни, на думку вченого, можуть зазнавати випадкових і тимчасових коливань під впливом попиту та пропозиції, однак за умов вільної конкуренції перелив капіталів неминуче повертає їх до "природних" цін. Відтак роль ринку, на думку англійського дослідника, полягає насамперед у тому, щоб "розподілити капітал між галузями людської діяльності в точно визначеній пропорції".

Теорія капіталу та грошей. Д. Рікардо визначав капітал як провідний фактор розвитку продуктивних сил суспільства, "частину багатства країни, яка використовується у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин, всього необхідного для того, щоб привести у рух працю". На відміну від А. Сміта, який пов'язував виникнення капіталу з переходом від простого, примітивного до розвиненого ринкового господарства, Д. Рікардо трактував капітал позаісторично, стверджуючи, що знаряддя праці первісної людини також є капіталом.

Виходячи із трудової теорії вартості, вчений вважав, що на цінність товару впливає не лише праця, яка застосовується безпосередньо, але і праця, раніше витрачена на виробництво необхідних знарядь та інструментів. Трактуючи капітал як нагромаджену працю, він робив висновок про правомірність існування прибутку. Водночас Д. Рікардо звертав увагу на те, що відмінності у величині прибутку викликають перелив капіталу із однієї сфери застосування в іншу.

Як і його попередники, англійський дослідник розрізняв основний та оборотний капітал. "Залежно від того як швидко зношується капітал і як часто він вимагає відтворення, — зазначав Д. Рікардо, — капітал зараховується до оборотного або до основного". Відтак теоретичною заслугою вченого стало виокремлення як критерію поділу капіталу на основний та оборотний часу обігу (відтворення) засобів виробництва.

Спираючись на трудову теорію вартості, Д. Рікардо визначав гроші як товар, вартість якого пропорційна кількості праці, необхідної для його виробництва і доставки на ринок. Водночас він підкреслював специфічність золота та срібла як особливих товарів, які є засобом обігу та мірою вартості усіх інших товарів. "Продукція завжди купується іншою продукцією або послугами; гроші — лише посередник, за допомогою якого здійснюється обмін", — писав вчений. Відтак він був переконаний, що гроші не впливають на економічну активність і не можуть бути у надлишку, оскільки зміна вартості грошей збільшує або зменшує їх кількість "у такій самій пропорції". Водночас за даної вартості грошей, зазначав Д. Рікардо, їх кількість у обігу залежить від суми товарних цін.

Важливо зазначити, що дослідження ученим сутності та ролі грошей у ринковій економіці на початку його творчої діяльності ґрунтувалось на положеннях системи золотого стандарту. Виходячи з того, що паперові гроші не мають внутрішньої цінності, Д. Рікардо писав про те, що їх кількість має регулюватись згідно з цінністю металу, який служить грошовою одиницею. Розроблена вченим програма перебудови грошового обігу передбачала можливість повної або часткової заміни золота в обігу паперовими грошима за умов вільного та гарантованого обміну останніх на золото за фіксованим (твердим) курсом.

Однак з часом Д. Рікардо відійшов від цієї концепції. Спостерігаючи за процесом знецінення паперових грошей, він поширив закони обміну останніх на повноцінні (золоті, срібні) монети, виступивши прихильником кількісної теорії грошей. Згідно з цією теорією вартість золота та срібла (а значить і ціни товарів) залежить від кількості грошей в обігу, яка може бути різною і довільною. Інакше кажучи, в обігу може бути будь-яка кількість не лише паперових грошей, але і золотих монет, якій протистоїть товарна маса. Співвідношення цих величин визначає як рівень цін, так і цінність самих грошей[6].

Теорія розподілу доходів, глибокий та змістовний аналіз сутності, величини та співвідношення ренти, прибутку і заробітної плати. Підкреслюючи пріоритетність проблем розподілу в економічній теорії, Д. Рікардо писав: "Продукт землі, все, що отримується з її поверхні шляхом прикладення праці, машин і капіталу, — розподіляється між трьома класами суспільства, а саме: власниками землі, власниками грошей або капіталу, необхідного для її обробітку, і робітниками, працею яких вона обробляється. Але частки всього продукту землі, які дістаються кожному з цих класів під іменем "ренти", "прибутку" і "заробітної платні", досить різні на різних стадіях суспільного розвитку... Визначити закони, які управляють цим розподілом, — головне З завдання політичної економії".

На основі трудової теорії вартості Д. Рікардо здійснив глибокий аналіз І природи і динаміки ренти. Визначаючи останню як частку "продукту землі, І яка виплачується землевласнику за користування первісними і непорушними силами природи", вчений пов'язував утворення цього виду доходу з утвердженням приватної власності на землю. У зв'язку з цим Д. Рікардо зазначав, що якби повітря і вода могли стати чиєюсь власністю, то і вони б приносили і ренту.

Критикуючи одне з визначень сутності ренти, сформульоване А. Смітомі під впливом ідей фізіократів, які вважали ренту особливим даром природи,! Д. Рікардо зазначав, що не існує "жодної галузі промисловості, в якій природа не допомагала б людині, причому щедро і задарма". Зосередившись в основному на аналізі першої диференціальної ренти, вчений пов'язував виникнення останньої із обмеженістю земельних ресурсів та нестачею родючих! земельних ділянок. Він писав про те, що у країнах, які мають родючі землі! у надлишку, рента не існує, оскільки "Ніхто не стане платити за користування землею, якщо є... маса ще не привласненої землі, якою може розпоряджатися кожний, хто захоче обробляти її".

Виходячи з трудової теорії вартості, вчений вважав джерелом ренти І не саму природу, а людську працю, зростанню продуктивності якої сприяють сили природи на кращих і середніх ділянках землі. Беручи до уваги те, що мінова вартість сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на відносно гірших земельних ділянках, Д. Рікардо дійшов висновку, що на кращих ділянках (де витрати на одиницю виробленої продукції менші) утворюється додатковий дохід, надлишок над середнім прибутком фермерів. Цей дохід утворює ренту, яку привласнює землевласник. "Рента завжди сплачується за користування землею тільки тому, що кількість землі не безмежна, а якість її неоднакова, — писав вчений, — із зростанням населення залучається до обробітку земля нижчої якості або розташована менш зручно. Коли з розвитком суспільства починає оброблятися земля другого розряду за родючістю, на землі першого розряду відразу ж виникає рента, величина якої буде залежати від різниці у якості цих двох ділянок".

Аналізуючи динаміку ренти, Д. Рікардо стверджував, що величина останньої постійно зростає, тому що збільшення кількості населення та потреби у продуктах харчування примушують суспільство залучати до обробітку все гірші й гірші земельні ділянки. Пов'язуючи динаміку рентного доходу із законом спадної родючості ґрунтів, вчений писав про підвищення порівняльної цінності сирих продуктів внаслідок збільшення затрат праці на виробництво їх останньої добутої частки. Наслідком цього він вважав підвищення цін, яке збільшує ренту.

Полемізуючи з А. Смітом, який вважав ренту одним із джерел цінності, Д. Рікардо стверджував, що не ціна залежить від ренти, а, навпаки, рента залежить від ціни. "Вартість хліба регулюється кількістю праці, затраченої на його виробництво на землі тієї якості або з тією часткою капіталу, за яких не платять ренти, — підкреслював англійський дослідник. — Не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб дорогий... ціна хліба не знизилась би навіть тоді, коли б землевласники відмовились від всієї своєї ренти"2, оскільки у цьому випадку рента дісталась би орендарям.

Пов'язуючи динаміку ренти зі зростанням міського населення, розвитком продуктивних сил та нагромадженням капіталу, Д. Рікардо відрізняв цей вид доходу від тієї частини орендної плати, яка виплачується за користування капіталом, вкладеним у земельну ділянку.

Заробітну плату вчений визначав як дохід робітника, плату за працю. Він наголошував на тому, що праця як і будь-який інший товар, має:

— "природну" ціну, необхідну для того, "щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їх чисельності";

— "ринкову" ціну, яка "дійсно сплачується... в силу природного співвідношення між пропозицією і попитом: праця дорога, коли вона рідкісна, і дешева, коли є у надлишку".

Визначаючи "природну" ціну праці вартістю засобів існування робітника та його сім'ї, Д. Рікардо підходив до аналізу цього поняття історично. Він розумів, що природна ціна праці не є "абсолютно незмінною і постійною. Вона змінюється у різні часи в одній і тій самій країні і дуже суттєво відрізняється у різних країнах". Зводячи природну ціну праці до мінімуму засобів існування, учений зазначав, що її величина прямо пропорційна рівню цін на продукти харчування та предмети життєвої необхідності. Відтак заслугою Д. Рікардо стало розмежування номінальної та реальної заробітної плати на основі того, що "природна" ціна праці визначається не грошима, а кількістю та асортиментом споживчих благ, які робітники в змозі придбати за ці гроші.

Підкреслюючи, що під впливом руху народонаселення "ринкова" ціна праці має тенденцію до зближення із "природною" та утримання у жорстких межах прожиткового мінімуму, Д. Рікардо був переконаний, що рух заробітної плати має визначатися виключно ринковою конкуренцією, а не державним регулюванням, в тому числі прийняттям "законів про бідних". "Не підлягає ніякому сумніву, — писав англійський дослідник, — що комфорт і добробут бідних не можуть бути постійно забезпечені, якщо внаслідок їх власних зусиль або деяких зусиль з боку законодавства не буде врегульовано зростання їх чисельності й раніше непередбачених шлюбів не стане менше. Дія системи законів про бідних була прямо протилежною. Вони робили стримування зайвим і заохочували нерозважливих, пропонуючи їм частину заробітної плати розважливих і працелюбних".

Узалежнивши динаміку заробітної плати від зростання або зменшення чисельності населення, вчений дійшов висновку, згідно з яким "за умов природного поступального руху суспільства заробітна плата має тенденцію до падіння, оскільки вона регулюється попитом і пропозицією, тому що приплив робітників буде постійно зростати однією і тією самою мірою, тоді як попит на них буде підвищуватися повільніше"4. При цьому Д. Рікардо розумів, що "за найсприятливіших обставин можливості зростання продуктивних сил, напевно, перевищують здатність населення до розмноження", однак, на його думку, "довго такий стан підтримуватися не може, тому що при обмеженій кількості та різній якості землі її продуктивність з кожним новим збільшенням капіталу, що прикладається до неї, буде знижуватися, тоді як здатність населення до розмноження продовжує залишатися такою ж".

Водночас вчений звертав увагу на те, що заробітна платня визначається ціною продуктів харчування робітників. Відтак збільшення кількості населення та підвищення ціни хліба викликають зростання природної ціни праці. Однак зростання заробітної плати відстає від зростання цін на необхідні та корисні продукти, що викликає погіршення становища як робітників, так і підприємців, прибуток яких зменшується.

Таким чином, на відміну від А. Сміти, Д. Рікардо вважав, що із розвитком капіталізму становище робітників буде неминуче погіршуватись, оскільки зростання цін на продовольчі товари спричинятиме падіння їх реальної заробітної плати. У зв'язку з цим вчений наголошував на тому, що заробітна плата ніколи не буде підвищуватись такою мірою, щоб робітник мав можливість купувати стільки товарів, скільки він купував до підвищення цін на них. Водночас учений застерігав, що обґрунтовані ним закони руху заробітної плати діють лише за умов вільної ринкової конкуренції, коли оплата праці робітників не "контролюється втручанням законодавства"[7].

Аналізуючи прибуток як основну форму доходу, вчений трактував його як надлишок вартості понад заробітну плату, вважаючи незаперечним той факт, що робітник своєю працею створює більшу вартість, ніж отримує. При цьому Д. Рікардо намагався виявити фактори, які визначають величину прибутку та дослідити взаємозв'язок останнього із заробітною платою.

Визнаючи працю єдиною субстанцією вартості, учений писав про те, що зміна заробітної плати за незмінної продуктивності праці не спричиняє відповідних змін природної ціни товарів, змінюючи лише долю робітників у загальному доході. На цій підставі Д. Рікардо робив висновок про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати". Він вважав, що два основні види доходу можуть змінюватись лише в оберненому напрямку, оскільки "підвищення вартості праці неможливе без відповідного падіння прибутку". Відтак, на думку англійського дослідника, "все, що збільшує заробітну плату, неминуче зменшує прибуток".

Необхідно зазначити, що, на відміну від А. Сміта, Д. Рікардо вважав стійке зростання заробітної плати надзвичайно складною проблемою, економічною катастрофою, що загрожує нагромадженню капіталу у зв'язку з падінням норми прибутку. Він наголошував на тому, що "прибуток має природну тенденцію знижуватися, тому що з прогресом суспільства і багатства необхідна додаткова кількість предметів харчування отримується при затратах все більшої і більшої кількості праці".

Водночас Д. Рікардо звертав увагу на існування факторів, здатних протидіяти падінню норми прибутку. Він стверджував, що падіння прибутку може "призупинятися через повторні проміжки часу завдяки вдосконаленням у машинах, які застосовуються у виробництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттів в агрономічній науці, які дають нам змогу зберегти частину праці, ...і таким чином знизити ціну предметів першої необхідності робітника". Однак у довгостроковій перспективі, на думку вченого, "ніякий капітал не зможе принести навіть найменшого прибутку; не буде затребуваною ніяка додаткова праця, і, як наслідок, населення досягне свого максимального рівня".

Теорія відносних (порівняльних) переваг у міжнародній торгівлі. Продовжуючи традиції класичної школи у відстоюванні принципу свободи зовнішньоекономічної діяльності, Д. Рікардо приділяв значну увагу дослідженню питань розвитку міжнародної торгівлі. Він наголошував на взаємовигідності розвитку торговельних взаємовідносин різних націй, стверджуючи, що "При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, які дають найбільші вигоди. Це домагання індивідуальної вигоди найдивовижнішим чином пов'язане із загальним благом для всіх. Стимулюючи працьовитість, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найбільш дієвим чином всі ті сили, які дає нам природа, цей принцип призводить до найбільш ефективного поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальну масу продуктів, він збільшує загальне благополуччя і зв'язує вузлами загальної користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину".

Аналізуючи відмінності між внутрішньою та міжнародною торгівлею, учений зазначав, що розвиток внутрішньої торгівлі зумовлений тенденцією норми прибутку до вирівнювання, тоді як основу спеціалізації країни у зовнішній торгівлі становлять порівняльні витрати. Відтак науковою заслугою Д. Рікардо стало переконливе доведення того факту, що вигоди від зовнішньої торгівлі для окремо взятої країни не обмежуються лише її абсолютними перевагами, як це стверджував А. Сміт.

Звернувши увагу на те, що у міжнародному масштабі фактори не є мобільними, вчений дійшов висновку, що країни можуть виграти від взаємної торгівлі і за умов відсутності абсолютних переваг у виробництві певних товарів завдяки наявності переваг відносних. Останні, на думку дослідника, виникають за умов, коли для виробництва двох товарів необхідні різні витрати праці, що спричиняє нерівність внутрішніх альтернативних вартостей цих товарів у різних країнах та різне внутрішнє співвідношення їх цін. Том; спеціалізація країн на випуску тих продуктів, у виробництві яких мають найвищу відносну ефективність, сприяє отриманню ними взаємної вигоди, уможливлюючи розвиток міжнародної торгівлі.

Незважаючи на те, що принцип порівняльних витрат, сформульований Д. Рікардо, базувався на урахуванні лише одного фактора виробництва (праці), у подальшому сфера його застосування була розповсюджена на всі фактори виробництва, отримавши плідний розвиток у сучасних концепціях міжнародної торгівлі.

Теорія оподаткування. Виходячи з того, що свобода економічної діяльності та вільна конкуренція товаровиробників найбільшою мірою відповідають інтересам економічного прогресу нації, Д. Рікардо відстоював політику економічного лібералізму. Він стверджував, що держава не повинна втручатись у процеси суспільного виробництва та розподілу.

Важливим способом взаємодії держави та населення вчений вважав оподаткування. Визначивши податок як "ту долю продукту праці та землі, яка надходить у розпорядження уряду", Д. Рікардо продовжив аналіз принципів оподаткування, започаткований А. Смітом. Вчений обґрунтував ряд важливих положень згідно з якими: податки мають бути справедливими і не обтяжливими для населення. "Найкращий податок, — писав Д. Рікардо, — найменший податок". При цьому вчений виходив з того, що будь-який новий податок:

стає тягарем для виробництва, викликаючи підвищення природної ціни;

змінює відносні ціни і заважає національному капіталу розподілятися найбільш вигідним для суспільства способом;

часто викликає скорочення обсягу продукції.

Трактуючи податки як неминуче зло, яке підриває можливості нагромадження капіталу і стимули розвитку виробництва, англійський дослідник відстоював необхідність оподаткування доходу, а не капіталу. Він стверджував, що завданням податкової політики є заохочення "прагнення до нагромадження".

Д. Рікардо увійшов у історію економічної думки як видатний представник класичної школи політичної економії, який:

побудував логічно послідовну теоретичну систему, засновану на трудовій теорії вартості;

розвинув інструментарій економічних досліджень, заклав підвалини гіпотетично-дедуктивного способу умовиводу та модельного підходу до побудови економічної теорії;

Якщо економічна наука... має справу з економічним зростанням і розвитком, то, знову ж таки, її більше у Сміта, ніж у Рікардо. З іншого боку, якщо за своєю суттю економічна наука — знаряддя аналізу, спосіб мислення, а не сукупність конкретних результатів, то можна сказати, що Рікардо належить винахід її методів... Його обдарування, схильне до великих абстракцій, породило одну із найяскравіших за всю історію економічної теорії моделей, що вражає своєю масштабністю і практичною значущістю...

М. Блауг

— поглибив категоріальний апарат економічної науки, сформулював ряд основоположних принципів класичної політичної економії, які увійшли у золотий фонд економічної думки (теорія ренти, теорія грошового обігу, трудова теорія вартості, теорія міжнародної торгівлі тощо);

Рікардо і його послідовники розробили теорію функціонування вільного підприємництва (або, за їх термінологією, вільної конкуренції), яка містить багато істин, котрі, вочевидь, будуть зберігати своє значення, доки існує цей світ.

А. Маршалл

— розробив практичні рекомендації, які знайшли втілення у економічній політиці багатьох країн і "допомогли зробити вільну торгівлю популярною метою британської політики. ...Рікардо мимоволі дав теоретичне обґрунтування довготривалому вирішенню проблеми економічного зростання, фактично прийнятому Британією в XIX ст. вона стала "майстернею світу".

На початку XIX ст. в Англії розгорнулась полеміка між прихильниками та послідовниками учення Д. Рікардо та критиками окремих сторін його теорії.

Існує мало письменників, які мають шанс ... подобатися і тим, і іншим. Девід Рікардо належить до таких рідкісних авторів. Класичні та неокласичні економісти, а також послідовники Кейнса ведуть своє родовідне дерево від нього. Це однаковою мірою стосується авторів марксистського соціалізму[8].

Найортодоксальнішими прибічниками ідей Д. Рікардо були англійські економісти Джеймс Мілль (1773—1836) та Джон Мак-Куллох (1789—1864), які, догматично сприйнявши теорію Д. Рікардо, коментували, відстоювали та популяризували її. Водночас вони здійснили спробу застосувати ідеї вченого до аналізу нових економічних проблем з метою подолання суперечностей та слабких місць його теоретичної системи.

Професор богослов'я Лондонського університету Джеймс Мілль вперше в історії економічної думки дав систематизований виклад теорії Д. Рікардо. Його економічні погляди знайшли відображення у працях: "Історія Британської Індії" (1817), "Елементи політичної економії" (1821) та ін. Однак на відміну від Рікардо Дж. Мілль:

Не погоджувався з існуванням суперечностей між заробітною платою і прибутком. Відштовхуючись від ідей Д. Рікардо, вчений вважав джерелом вартості не лише живу, але й уречевлену в засобах виробництва працю. Він стверджував, що витримане вино дорожче за молоде тому, що над ним попрацювала нагромаджена праця, втілена в бочках, підвалах тощо. Відтак заробітна плата є законною винагородою за живу працю, а прибуток — за працю опосередковану. Звідси вчений зробив висновок, що взаємовідносини робітників і підприємців є стосунками рівноправних товаровиробників, кожен з яких отримує відповідну частину виробленого продукту. При цьому прибуток використовується для відтворення уречевленої, а заробітна плата — живої праці.

Зробив радикальний висновок про існування антагоністичних суперечностей між: прибутком і рентою. Виходячи з теорії ренти Д. Рікардо, вчений обґрунтував думку про те, що землевласники є паразитичним класом, який перешкоджає прогресивному розвитку суспільства та зниженню на цій основі величини рентного доходу. У зв'язку з цим Дж. Мілль виступав за введення конфіскаційного земельного податку, що по суті означало б націоналізацію землі. Як і Д. Рікардо, він виступав проти протекціоністських заходів держави, обґрунтовуючи свободу зовнішньої торгівлі як важливий засіб протидії зростанню ренти всередині країни.

Був прихильником так званої теорії фонду заробітної плати, згідно з якою розмір заробітку кожного робітника залежить від величини фонду, який формується підприємцем за рахунку авансованої частки капіталу, призначеної для оплати праці. З огляду на це Дж. Мілль стверджував, що боротьба робітників за підвищення заробітної плати є марною, оскільки при фіксованому фонді оплати праці доходи робітників можуть зростати лише за рахунок скорочення кількості зайнятих. Відтак єдиним джерелом зростання оплати праці робітників Дж. Мілль вважав нарощування обсягів капіталу та прибутків як джерела збільшення фонду заробітної плати.

Близьким другом та популяризатором праць Д. Рікардо був також Джон Рамсей Мак-Куллох — філософ, економіст, відомий книговидавець та редактор. У виданих у 1825 р. "Основах політичної економії" він здійснив спробу дохідливо викласти рікардіанську теорію, однак, на думку відомого представника англійської класичної політичної економії Н. Сеніора, спростив її до такої міри, що став більшим рікардіанцем, ніж сам Д. Рікардо. Відстоюючи трудову теорію вартості, вчений:

Трактував працю як будь-які дії та операції, котрі виконуються не лише людьми, але і машинами, худобою, силами природи.

Аналізував прибуток як породження уречевленої праці та дармових сил природи. Відносини між робітниками і капіталістами він трактував як стосунки рівноправних партнерів, кожен з яких цілком законно отримує свою частину доходу.

Дотримувався думки, що суспільство завжди має у своєму розпорядженні стабільний фонд життєвих засобів, який заощаджується капіталістами для утримання робітників. Виходячи з того, що величина середньої заробітної плати визначається шляхом ділення цього фонду на число робітників, Дж. Мак-Куллох зазначав, що зростання кількості населення збільшує пропозицію робочої сили і таким чином зумовлює зниження заробітної плати[9].


Висновки

Видатний економіст епохи промислової революції, талановитий фінансист, один із найбагатших представників фінансового світу свого часу Девід Рікардо (1772—1823) народився у сім'ї лондонського біржового маклера. Був третім із 17 дітей. Два роки навчався у торговій школі в Амстердамі, однак не отримав систематичної освіти, оскільки з дитячих років допомагав батьку в торговельних та біржових справах. Зарекомендувавши себе спостережливим, кмітливим та енергійним юнаком, став його найближчим помічником.

Економічна криза, яка спалахнула в Англії на початку XIX ст. після наполеонівських війн і континентальної блокади, та інфляційні процеси, викликані надмірним випуском банкнот, розладнали грошовий обіг у країні. У 1797 р. Англійський банк припинив обмін банкнот на золото, що зумовило їх знецінення і викликало полеміку серед економістів. Тому невипадково перші економічні праці Д. Рікардо були присвячені дослідженню практичних питань грошового обігу. У період з 1809 по 1816 р. вийшли в світ такі твори ученого, як "Ціна золота" (1809), "Висока ціна злитків — доказ знецінення банкнот" (1811), "Пропозиції на користь економного і поступливого грошового обігу" (1816) та ін. У 1817 р. Д. Рікардо опублікував свою головну працю "Начала політичної економії та оподаткування", у якій виступив як ідеолог промислової буржуазії.

У 1819 р. він був обраний членом Палати общин англійського парламенту. Кризові явища в економіці та різке падіння донедавна високих цін на зерно стали причиною створення парламентської комісії, завданням якої був аналіз ситуації на продовольчому ринку. У цей період в Англії вийшли чотири памфлети, присвячені дослідженню доходів з землі, авторами яких були Е. Уест (1782—1828), Р. Торренс (1780—1864), Т. Мальтус (1766—1834) та Д. Рікардо.

Прагнучи на державному рівні втілити в життя свої економічні ідеї, Д. Рікардо активно працював у парламентських комісіях, часто виступав з промовами з економічних питань, пропагуючи ідеї лібералізації економіки. Як ревний прихильник свободи внутрішньої та зовнішньої торгівлі вчений різко засуджував "хлібні закони", запроваджені в Англії в кінці XVII ст. з метою регулювання експорту та імпорту сільськогосподарської продукції. Він доводив, що стягнення високих митних зборів з метою захисту національних сільськогосподарських виробників викликає подорожчання продовольчих товарів на внутрішньому ринку та зростання витрат англійських промисловців на найм робочої сили, підриваючи таким чином конкурентоспроможність англійських товарів. Аргументація Д. Рікардо широко використовувалась у 30-—40-х pp. P. Кобденом та Д. Брайтом, які очолювали створену в Англії Лігу боротьби з "хлібними законами", відміненими лише через двадцять років після смерті Д. Рікардо.


Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top