Економіка господарства Китаю

Вступ.

1. Загальна природно-економічна характеристика Китаю.

2. Економіка галузі рослинництва.

3. Економіка галузі тваринництва.

4. Економіка галузі технічної культури.

5. Експортно-імпортний потенціал Китаю в галузі сільського господарства.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми дослідженнявизначена великими змінами в міжнародному становищі КНР із початку проголошення нею курсу реформ, виходячи зі стрімкого збільшення присутності на світових ринках китайських експортерів, перетворення КНР, з одного боку, у сильного конкурента, що робить зростаючий вплив на правила гри в міжнародній торгівлі, з іншого, - стратегічного партнера для ряду держав, уміло будуючи свою зовнішньоекономічну політику.

Серед найважливіших подій світової економічної історії останньої чверті XX століття – безпрецедентні успіхи економіки Китаю. З початку економічних реформ у 1978 р. по 2000 р. валовий внутрішній продукт країни збільшився в 6,7 разів, або на 9,6% у середньому за рік, ВВП на душу населення – у 4,4 рази, продуктивність праці – у 3,6 рази. У такий спосіб Китай демонструє можливості трансформації економіки з забезпеченням стабільного розвитку, що обумовлено, насамперед, послідовною реалізацією моделі реформування з чіткими довгостроковими цілями і пріоритетами.

Аналізуючи систему чинників і заходів, що забезпечують економічний успіх Китаю в складному трансформаційному періоді, особливо потрібно виділити політику залучення і використання іноземних інвестицій. За період 1979-2009 рр. в країну надійшли іноземні інвестиції в розмірі 306 млрд.дол.США (10% їх загальносвітових обсягів), 139 млрд. дол.США – іноземних кредитів.

Економічний ріст Китаю протягом останніх 20 років характеризується наступними даними: ВВП Китаю виріс із 147,3 млрд дол. США в 1977 р. до 2225 млрд дол. США, тобто середньорічний приріст - 9,4%, вище, ніж у Японії, США, Європі; зовнішньоторговельний обіг КНР збільшився з 20,7 млрд дол. США в 1978 р. до 1422,1 млрд дол. США в 2005 р. Фактично країна зайняла 2- ое місце у світі по обсязі валютних запасів (0,8 млрд дол. США в 1979р. і 818,0 млрд дол. США на кінець 2005 р.).

Стрімкий вихід КНР у лідери в зовнішньоекономічній сфері в 90-ті роки був отриманий у ході поетапною, регульованою державою лібералізації при перевазі мер вираженого протекціонізму. При цьому політика експортної експансії, вибрана КНР як основний курс, базувалася на: виборі доцільної експортної орієнтації; приєднанні до ВТО; реструктуризації економіки й залученні іноземного капіталу; створенні вільних економічних зон (ВЕЗ) і перетворенні їх в останні роки в зони розвитку нових і високих технологій.

Досвід економічного розвитку КНР в 90- х роках минулого сторіччя показав, що обрана стратегія поступового відкривання економіки, форми й методи її реалізації були в цілому оптимальними обліком наявних у країни ресурсів і сформованих специфічних умов. Успішно сполучаючи модель експортної орієнтації й імпортозаміщення, здійснюючи лінію на диверсифікованість зовнішньоторговельних ринків, розширюючи номенклатуру експорту в напрямку готової промислової продукції й поступово переходячи від трудо- до капітало- і наукомістких виробів, Китай зумів максимально задіяти резерви для підтримки росту торгівлі й інвестицій.

У досить стислий термін Китаєві вдалося забезпечити розвиток виробництва, особливо в тих галузях, які раніше вважалися безперспективними й низько конкурентоспроможними. Експортна стратегія КНР заснована на фундаментальній реструктуризації економіки країни, усілякої мобілізації всіх видів ресурсів, включаючи людський потенціал, з метою забезпечення стрімкого прориву на світові ринки товарів і послуг.

Метою дослідженняє виявлення сутнісних компонентів економічної стратегії, що забезпечує якісне перетворення ведення сільського господарства та експортного потенціалу КНР і реалізацію політики експортної експансії.

Для досягнення даної мети необхідне рішення наступних завдань:

1. Проаналізувати підходи до ведення сільського господарства Китаю як інструменту експортної експансії, у зв'язку із чим передбачається досліджувати аспекти:

- якісне вдосконалювання сільськогосподарського потенціалу – форма забезпечення економічної стійкості КНР на світових ринках в умовах глобалізації;

- значення реформування системи керування зовнішньоекономічної діяльності КНР для реалізації політики експортної експансії;

- аналіз розвитку сільського господарства Китаю.

2. Досліджувати механізм структурного вдосконалювання експортного потенціалу Китаю в умовах світового господарства.

3. Розглянути роль і місце рослинництва та тваринництва в господарстві Китаю, та їх роль в експортній політиці Китаю.

4. Виявити можливі додаткові напрямки вдосконалювання експортної політики КНР на сучасному етапі.

Об'єктом дослідженняє зовнішньоекономічна стратегія розвитку КНР (експортна експансія) на основі якісного вдосконалювання сільськогосподарського потенціалу країни.

Предмет дослідження- економічні відносини, що виникають у ході реалізації політики реформування сільського господарства, заснованої на всілякому підвищенні конкурентоспроможності країни в цілому, і, зокрема, на розвитку експортного потенціалу КНР.


1. Загальна природно-економічна характеристика Китаю

Китай одна з найбільших за площею держав світу; розташована у Центральній і Східній Азії. На сході омивається водами Жовтого, Східнокитайського і Південно-Китайського морів Тихого океану. Має численні острови, найбільші - Тайвань і Хайнань. На півночі Китай межує з Росією і Монголією, на заході і півдні - з Афганістаном, Індією, Непалом, Сикімом, Бутаном, Бірмою, Лаосом і В'єтнамом, на північному сході - із Корейською Народно-Демократичною Республікою.

Китай - переважно піднесена країна, що характеризується значними амплітудами висот і складною орографією. Чітко виділяються Тибетське нагір'я на південному заході; розташований північніше - пояс Центрально-азійських рівнин і плоскогір'їв, що простягнувся широкою смугою із заходу на схід; область низинних рівнин Східного Китаю з окраїнними горами.

Китай посідає одне з перших місць у світі за запасами багатьох корисних копалин. Особливо значні поклади вугілля, нафти, залізної руди, бокситів, руд вольфраму, молібдену, сурми, олова, ртуті, міді, свинцю, цинку; великі також запаси природного газу, сланців, урану, золота, марганцю, кухонної солі, фосфатів, сірки магнезиту, рідкісноземельних елементів тощо. Наявність практично всіх основних мінеральних ресурсів - важливий фактор розвитку промисловості КНР. Китай має і уранову сировину, на півдні країни відомі відповідні родовища Китаю. Однак, незважаючи на різноманітність і великі запаси корисних копалин, у Китаї промисловість недостатньо забезпечена деякими видами сировини. Наприклад, потреби країни в міді, свинцю, алюмінію задовольняються не повністю, країна навіть імпортує ці метали. Слабо налагоджено виробництво хрому, титану, кобальту та інших рідкісних і рідкоземельних металів. Отже, в цілому у Китаї є майже всі передумови для стійкого економічного розвитку.

Китай - найбільша за кількістю населення країна в світі. Наприкінці 1992 р. населення Китаю досягло 1,17 млрд чоловік (без провінцій Тайвань, районів Гонконгу), приблизно 21,5% населення Землі. Китай має порівняно велику густоту населення. За даними 4-го всекитайського перепису від 1 липня 1990 р. вона становила 118 чоловік на 1 км2, проте населення розміщене нерівномірно. У приморських районах Східного Китаю густота сягає 360 чоловік на 1 км2, а в гірських районах - менше 10 чоловік на 1 км2. Зайнятість населення характеризується також нерівномірністю. Проведення стратегічної модернізації економіки Китаю залежить, на думку керівництва КНР, не тільки від темпів розвитку народного господарства, а й від контролю за ростом населення, тому суворий контроль є важливим завданням, яке поставлене перед Китаєм. У статті Конституції КНР записано: держава запроваджує планову народжуваність з тим, щоб зростання населення відповідало планам соціально-економічного розвитку [11, c. 40-41].

У 2000 році китайська економіка зростала швидкими темпами. Валовий внутрішній продукт досяг 8940,4 млрд. юанів (близько 1 трлн. дол. США), що на 8% більше у порівнянні з 1999 роком. Темпи зростання збільшилися на 0,9%. У тому числі ріст першої індустрії - 2,4%, ріст другої індустрії - 9,6%, ріст третьої індустрії - 7,8%.

Ціни припинили знижуватися і стали стійкими. Рівень споживчих цін зріс на 0,4%. У тому числі ціни на обслуговування зросли на 14,1%, на житло - 4,8%. Заводські ціни на промислову продукцію зросли на 2,8%, закупівельні ціни на енергоносії, сировину й енергетичні товари підвищилися на 5,1%.

Була посилена робота з працевлаштування. На кінець 2000 року в країні налічувалося 711,5 млн. зайнятих, що на 5,64 млн. чоловік більше, аніж наприкінці 1999 року. У тому числі в містах і селищах число зайнятих склало 212,74 млн. чоловік, на 2,6 млн. чоловік більше проти кінця 1999 року.

Було досягнуто нових успіхів у повторному працевлаштуванні. У 2000 році чисельність робітників та службовців держпідприємств, які вивільнювалися, склала 6,57 млн. осіб, з них 3,61 млн. були повторно працевлаштовані. На кінець 2000 року відсоток зареєстрованих безробітних склав 3,1%.

Мав місце ріст валютних резервів держави. За рік були використані прямі іноземні вкладення у 40,7 млрд. дол. США, збільшившись на 400 млн. доларів. Скоротилося активне сальдо у зовнішній торгівлі, за рік воно склало 24,1 млрд. доларів, зменшившись на 5,1 млрд. доларів. На кінець 2000 року валютний резерв Китаю склав 165,6 млрд. доларів США, що на 10,9 млрд. доларів більше аніж на початку року. Залишався стабільним курс женьміньби, на кінець 2000 року курс женьміньби до долара дорівнював 8,2781: 1 долар, що на 12 одиниць вище, аніж було наприкінці 1999 року.

Податкові надходження у 2000 році склали 1,266 трлн. юанів, на 234,8 млрд. юанів більше, аніж у 1999 році, або на 22,8%.

У 2000 році прибуток підприємств склав 426,2 млрд. юанів, збільшившись у порівнянні з минулим роком на 86,2%, прибуток держпідприємств і промислових підприємств з державним контрольним пакетом акцій склав 239,2 млрд. юанів, збільшившись у 2,4 рази. Збитки держпідприємств і підприємств із державним контрольним пакетом акцій знизилися порівняно з 1999 роком на 26,7%.

Комплексний індекс економічної ефективності промислових підприємств у 2000 році склав 117,8, збільшившись порівняно з попереднім роком на 16,1%. За цим показником 2000 рік став рекордним роком з 1992 року.

Проблеми, що головним чином випливають на економічний і соціальний розвиток: неміцна основа зростання економіки; повністю не створений механізм тривалого зростання соціального попиту; гострі протиріччя структурного характеру; повільне зростання доходів у селян; посилення пресингу працевлаштування; упереджене ставлення до новаторства і складне пристосування до ринків значної частини народу; частина підприємств знаходяться у скрутному стані; важким залишається завдання щодо трансформації господарського механізму держпідприємств; цілий ряд великих аварій; докорінно не вирішене питання про виробництво і продаж фальшивих і низькоякісних товарів; залишає бажати кращого економічний і соціальний порядок.

Досягнуто прогресу у врегулюванні структури промисловості. Виробництво нових видів продукції збільшилося порівняно з попереднім роком на 26,3%; металорізальних верстатів - на 34,3%; електричних інструментів - на 37,1%; металоплавильного обладнання - на 9,2%; устаткування хімічної промисловості - на 4,4%; устаткування для запобігання й упорядкування забруднення атмосфери - на 6,2%.

У цукроварній промисловості досягнуто переходу від збитковості до рентабельності завдяки оптимізації структури районів сіяння. У результаті трирічного врегулювання текстильна галузь підвела риску під періодом збитковості й у 2000 році значно збільшила свою прибутковість [7, c. 12-14].

В промисловості державного сектора 31 провінції, автономного району і міста центрального підпорядкування здійснено перехід від збитковості до рентабельності. 12 з 14 найважливіших галузей промисловості країни, над яким держава встановила контроль, здійснили перехід від збитковості до рентабельності чи домоглися збільшення прибутку. Число збиткових великих і середніх держпідприємств скоротилося більш як на 70% проти 1997 року, коли їх було 6599.

У будівельній індустрії зберігалися стійкі темпи росту, економічна ефективність підприємств покращувалася. Усього в галузі додана вартість склала 591,8 млрд. юанів, що на 6,2% більше порівняно з 1999 роком.

Прибуток, отриманий будівельними підприємствами 4-ої категорії і вище, склав 16,6 млрд. юанів (ріст на 7,0%), податки склали 35,8 млрд. юанів, збільшившись на 5,4%.

У 1978 році було проголошено курс на економічну реформу («гайге»). Реформу розпочали з сільського господарства. Селяни одержали землю в довгострокову оренду, була впроваджена система сімейного підряду. Як результат - різко зросло виробництво сільськогосподарської продукції. Розпочалися реформи і в промисловості. Розширилась самостійність підприємств. Водночас у зовнішньоекономічній діяльності Китай перейшов до політики «відкритих дверей», тобто до політики співробітництва з усіма державами, використання іноземного капіталу, побудови вільних економічних зон. У результаті змін, що відбулися у системі власності, в сучасному Китаї утворилось п'ять її форм: державна, колективна, особиста, приватна та державно-капіталістична. Різко зросла кількість приватних підприємств, в тому числі з участю іноземного капіталу.

Оцінка сучасного рівня економічного розвитку Китайської Народної Республіки є досить неоднозначною. З одного боку, КНР - велика держава, що за абсолютними показниками поступається небагатьом країнам світу. Країна має великі можливості в енергетиці (третє місце в світі за видобутком палива, в тому числі перше - за видобутком вугілля), посідає друге-третє місце за виробництвом сталі, перше - за виробництвом зерна і тканин. У КНР розвинуті космічна і атомна промисловість, нафтохімія і електроніка. З другого боку, виробництво промислової і сільськогосподарської продукції на душу населення порівняно невелике.

За роки будівництва соціалізму у КНР докорінно змінилася галузева структура господарства. На початку 50-х років у структурі ВВП частка сільського господарства становила 1/2, промисловості - близько 1/4. На початок 90-х років співвідношення оцінюється так: промисловість - 1/2, сільське господарство близько 1/3. Отже, структура ВВП Китаю наблизилась до індустріально-аграрних структур економічно розвинутих країн. Але за рівнем продуктивності праці сільське господарство має показники значно нижчі порівняно з промисловістю. Крім того, для економічної системи характерні недосконала інфраструктура і порівняно низький технологічний рівень цивільних галузей промисловості.

Усього нараховувалося 680716 будівельних об'єктів, у тому числі 311924 об'єкти виконувалися на підрядних умовах за допомогою тендера. Їхня частка в загальному числі будівельних об'єктів склала 45,8%. Площа будівельних об'єктів склала 1551,75 млн. кв. м, що на 79,13 млн. кв. м. більше проти минулого року. Було здано в експлуатацію 738,35 млн. кв. м приміщень, що на 898 тис. кв. м менше порівняно з 1999 роком. Число збиткових будівельних підприємств склало 9553, скоротившись порівняно з попереднім роком на 134. Питома вага збитковості склала 19,2% [10, c. 41-43].

Зовнішня торгівля продовжувала розвиватися швидкими темпами. Обсяг імпорту й експорту протягом року склав 474,3 млрд. доларів США, збільшившись порівняно з 1999 роком на 31,5%. У тому числі експорт склав 249,2 млрд. доларів, ріст - 27,8%; імпорт склав 225,1 млрд. доларів США, ріст - 35,8%. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі у 2000 році склало 24,1 млрд. доларів.

Обсяг експорту товарів держпідприємств склав 116,5 млрд. доларів, ріст - 18,2%; обсяг експорту товарів підприємств з іноземною участю - 119,4 доларів, ріст - 34,8%; обсяг традиційного експорту - 105,2 млрд. доларів, ріст - 32,9%; експорт оброблених товарів на імпортній сировині склав 96,5 млрд. доларів, ріст - 28,5%; експорт продукції машинобудівної й електронної промисловості склав 105,3 млрд. доларів, ріст - 36,9%; експорт продукції високих технологій склав 37 млрд. доларів, ріст - 50%. Імпорт ресурсної продукції швидко ріс, помітно збільшився й обсяг імпорту продукції машинобудівної й електронної промисловості, а також продукції високих технологій, відповідно на 32,6% і 39,7%.

Отже, покращилася ситуація щодо використання іноземних інвестицій. Усього за рік було затверджено 22347 підприємств з іноземними інвестиціями, на 32,1% більше, ніж у 1999 році. Обсяг інвестицій, обговорених у контрактах, склав 62,4 млрд. доларів, ріст - 51,3%. За рік реалізовано прямих іноземних інвестицій на суму 40,7 млрд. доларів, ріст - 1,0%. Зберігалася тенденція росту зовнішньоекономічного співробітництва у виконанні підрядних робіт за кордоном, наданні трудових послуг і консультацій у проектуванні[11, c. 44].


2. Економіка галузі рослинництва

Східна частина Китаю характеризується багатством і розмаїттям флори (більше 25 тис. видів рослин). Численні релікти стародавньої флори (гінкго, метасеквойя та інші). У зв'язку зі стародавньою щільною заселеністю, ліси збереглися невеликими ділянками, переважно в горах. Низовини майже суцільно оброблені. У цій частині країни з півночі на південь виділяються: хвойна тайга в басейні Амуру, для якої характерні даурська модрина, корейський кедр, а також мілколистяні породи; змішані і листяні ліси, розповсюджені від Амуру до Янцзи, у складі яких хвойно-широколистяні і широколистяні ліси (із дуба, липи, клена, корейського кедра, маньчжурського горіха тощо); субтропічні вічнозелені ліси, розташовані південніше нижньої течії р. Янцзи (представлені деревами сімейств лаврових, камелій, магнолій); тропічні ліси на крайньому півдні складаються з мезофільних (листопадних) і вологолюбних рослинних асоціацій. У вологих тропічних лісах рясні різноманітні ліани. На південному узбережжі - мангрова рослинність.

Рослинний покрив західної, азидної частини Китаю значно бідніший. Тут нараховується не більше 5 тис. видів вищих рослин. Багатша рослинність зволоженого Північно-Східного Китаю. У Прихінганьї розвинуті злаково-різнотравні степи. На заході, разом зі зменшенням суми атмосферних опадів, високотравні степи змінюються більш бідними за складом сухими степами, а ще далі на захід - цибулинно-тирсовими пустельними степами і справжніми пустелями (із великими масивами рухливих пісків і кам'янистих ділянок, місцями зовсім позбавленими рослинності). Степи і напівпустелі цієї частини Китаю служать, головним чином, пасовищами. У західній частині Тибетського нагір'я панує холодна високогірна пустеля з напівчагарниковою й рідкою трав'янистою рослинністю. Характерні багаторічні рослини подушковидної форми з твердим листям. У східній частині нагір'я рослинність багатша й різноманітніша. Схили полонин зайняті субальпійськими лугами, хвойними й листяними лісами, лісостепом.

Ринкова реформа в Китаї має градуалістський (поступовий) характер і розрахо-вана на ряд десятиріч. Протягом перехідного періоду використовуються як адмініст-ративні, так і економічні методи управління, з поступовим перенесенням центра ваги на другі з них. Характерною рисою реформи є те, що старі структури (за винятком сільгоспкомун) зруйновані не були — навіть збиткові держпідприємства продовжували працювати і випускати продукцію, а нові структури (індивідуальні, приватні, колективні, спільні та іноземні підприємства) займали вільні ринкові ніші та швидко нарощували обсяги виробництва. Саме в цьому полягає основна причина того, що в Китаї не було глибокого спаду виробництва (отже — і трансформаційної кризи). Навпаки: відбувалося його неухильне і швидке зростання [7, c. 15].

Кінцевою метою ринкової реформи в Китаї є створення «соціалістичної ринкової економіки», що передбачає поєднання механізму ринкової конкуренції з державним регулюванням економічних процесів. Винятково важливо, що паралельно з ринковими перетвореннями і на їх основі відбуваються розвиток продуктивних сил, зростання національного багатства і підвищення реальних доходів населення.

Реформа розпочалася з розпуску сільгоспкомун, де сотні мільйонів селян були зайняті підневільною працею на державу. Спершу земля передавалася селянським подвір'ям в оренду на строк до 3 років. Проте досвід показав, що короткострокова оренда землі породжує тенденцію до її хижацького використання. Тому строк оренди було збільшено до 30 років (надалі передбачається передати землю селянам у довічне спадкове володіння). Але важливо, що з самого початку селяни здобули право після внесення орендної плати (або сплати сільськогосподарського податку) вільно розпоряджатися своєю продукцією, реалізуючи її на ринку. У селян з'явився потужний стимул до господарської діяльності. В умовах практично повної відсутності сучасної техніки та дуже обмеженого поголів'я робочої худоби, використовуючи виключно ручну працю, селяни за 3 роки збільшили обсяг виробництва сільськогосподарських продуктів у 1,5 раза. Тим самим було розв'язано (на даному етапі) дуже гостру для Китаю продовольчу проблему.

Паралельно з проведенням реформи сільського господарства було дозволено дрібні та середні приватні (індивідуальні та групові) підприємства в торгівлі, громадському харчуванні та сфері послуг. При цьому податки на малий бізнес, як і орендне плата за землю, мали пом'якшений характер. Цілком очевидно, що на першому етапі перетворень китайські реформатори успішно використовували досвід непу, незасяужено забутий радянськими економістами.

Результатом зазначених заходів стали, по-перше, наповнення споживчого ринку товарами, доступними за ціною і прийнятними за якістю, а по-друге, значне зростання реальних доходів як сільського, так і міського населення, що, в свою чергу, забезпечило широку суспільну підтримку курсу реформ, яка стала найважливішою умовою їх успішності.

З перших років реформи Китай проводить політику «відкритості», тобто поступової інтеграції в систему світогосподарських зв'язків. Найяскравіше така політика проявилася в створенні в прибережних провінціях особливих (спеціальних) економічних зон (спочатку їх було 13, а нині — більш як 20). У цих зонах було створено сприятливі умови для масштабного залучення іноземних капіталів. По-перше, встановлено пільгові податки на прибуток, а також пільгові митні тарифи на імпорт устаткування і експорт готової продукції, По-друге, розроблено чітке законодавство, що регулює діяльність іноземних інвесторів (їх права і обов'язки) та захищає інвесторів від свавілля чиновників. По-третє, важливою підоймою залучення іноземних інвестицій є політична стабільність. Іноземні інвестори не відчувають особливої симпатії до комуністичного уряду Китаю, проте вони впевнені, що він повністю контролює ситуацію, а тому з ним можна мати справу.

Сільському господарству країни традиційно придатна рослинницька, насамперед зернова спрямованість, зерно складає 3% харчового раціону країни, а головними продовольчими культурами є рис, пшениця, кукурудза, гаолян, просо, бульбоплоди і соя [9, c. 16].

Близько 20% посівних площ зайнято під рисом, на його частку приходиться приблизно половина всього збору зерна в країні. Основні рисоводчеські райони знаходяться південніше ріки Хуанхе. За багатовікову історію вирощування рису в Китаї було виведено близько 10 тис. сортів. Пшениця - друга за значенням зернова культура в країні, стала поширюватися з VI-VII століття. До дійсного моменту не в одній країні світу не збираються такі високі врожаї пшениці як у Китаї, крім того у великій кількості вирощуються солодку картоплю (батат), бульби якого багаті крохмалем і цукром.

Пшениця - друга за значенням культура Китаю. Райони вирощування яриці розташовані до півночі і північного сходу від Великої Китайської рівнини, а також у західних районах країни. У басейні рік Хуанхе і Янцзи вирощується озима пшениця. Серед інших продовольчих культур необхідно відзначити кукурудзу, просо, гаолян, ячмінь.

Арахіс - основна олійна культура. Серед бобових культур найбільш поширені соя, горох, боби.

З бульбових культур вирощують солодку картоплю (батат), біла картопля, ямі, таро, маніоку.

Пшениця є другою за значенням продовольчою культурою Китаю. У Китаї вирощується як озима, так і яриця . Основними факторами, що визначають їхнє поширення, є кліматичні умови зимового періоду. Райони яриці розташовані до півночі й північного сходу від Великої Китайської рівнини, а також у західних районах країни.

Посіви яриці в Тибеті доходять до висоти 4100 м - це один із самих високогірних районів поширення пшениці у світі.

Райони вирощування озимої пшениці розташовані в основному в басейні р. Хуанхе, де морозний період триває 200- 250 днів, а середньорічна кількість опадів становить 400- 750 мм. У південній зоні (басейн р. Янцзи) озима пшениця дуже важлива, хоча і є другорядною культурою, тому що включається в сівозміну з рисом, бавовником і іншими літніми культурами. Відзначено, що ще в XVІІ- XVІІІ ст. пшениця грала більше значну роль, чим ячмінь і гречка, у системі збору двох урожаїв - рису з іншими зерновими.

Серед інших продовольчих культур можна назвати й такі важливі для Китаю культури, як кукурудза, просо, гаолян, ячмінь. Вони не тільки широко використовуються в харчовому раціоні китайців, але і йдуть на корм худобі, а також є коштовною сировиною для харчової промисловості. Кукурудза звичайно вирощується в районах, сприятливих по кліматичних умовах для рисівництва, але де рельєф або недолік води перешкоджають обробленню рису.

Гаолян - різновид сорго - вирощується в Китаї з XІІ ст. Більшою перевагою гаоляну є те, що він може рости на засолених ґрунтах і дає високі врожаї. Просо є більш засухо- і холодостійкою культурою, чим гаолян, і тому вирощується в північних і північно-західних районах.

Ячмінь у порівнянні з іншими зерновими культурами розповсюджений не так широко й в основному в тих районах, де суворі кліматичні умови не дозволяють визрівати іншим культурам. Так, Тибет - район поширення голосемінного ячменя ("цинке"). Арахіс - основна олійна культура - віддає перевагу районам з теплим, не дуже вологим кліматом, з достатньою кількістю сонячних днів. Основні райони оброблення арахісу - Шаньдунский півострів, що прилягають до нього східні райони Великої Китайської рівнини. Посіви концентруються на алювіальних піщаних рівнинах старого русла р. Хуанхе.

Серед бобових культур Китаю найпоширеніші соя, кормові боби, горох. Соя - основна бобова культура - початку культивуватися в Китаї близько 4000 років тому. Рости вона може практично у всіх районах країни, до того ж виведені сорти сої (усього їх більше 1200), пристосовані до різних кліматичних умов [1, c. 62-63].

З бульбових культур у Китаї вирощують солодку картоплю (батат), біла картопля, ямс, таро, маніоку. Батат у раціоні харчування населення Китаю грає більше значну роль, чим біла картопля, а для селян багатьох районів є головною їжею. Вирощувати батат можна практично у всіх районах країни, але найбільш значні площі під ним зайняті в Сичуані, південно-східних приморських районах. Велике значення для економіки Китаю має виробництво технічних культур, найважливішими з яких є бавовник, цукровий очерет, чай, цукровий буряк.

Традиційним для Китаю є овочівництво й плодівництво [7, c. 16].

Отже, ведуча галузь сільського господарства - рослинництво. По розмаїтості оброблюваних культур країна займає одне з перших місць у світі. Площа ріллі складає близько 100 млн. га. Рис - основна продовольча культура. У південних і південно-східних провінціях вирощують два (іноді три) врожаї рису в рік.


3. Економіка галузі тваринництва

Тваринний світ Китаю багатий і різноманітний. Фауна хребетних нараховує близько 3,5 тис. видів, у тому числі близько 400 видів ссавців і більше 1 тис. видів птахів. Найбільша видова розмаїтість відзначається у Південному й Південно-Західному Китаї, де поряд з представниками тропічної фауни (різні види мавп, лемур, лорі, носоріг, тапір, тигр та інші) зустрічаються види, властиві високогірним районам Гімалаїв і суміжних частин Китаю. Для Східного Китаю характерний китайський тип фауни, представлений багатьма ендемічними й автохтонними видами (маньчжурський заєць, єнотовидна собака тощо). Тут існують також тропічні види (мавпи, летяги, мангусти, димчастий леопард). У Північно-Східному Китаї поруч з південними видами живуть представники сибірської тайгової фауни (ізюбр, кабарга, білка, рись, соболь). У Північно-Західному Китаї число видів тварин відносно невелике, але кількість окремих видів буває значною.

Висока щільність населення й інтенсивне використання земельного фонду відбиваються насамперед на розвитку тваринництва, роль якого в цілому незначна. У Китаї історично склалося два типи тваринництва. Одним тісним образом зв'язаний із землеробством і носить підсобний характер; у землеробських рівнинних районах розводять переважно свинячу, тяглову робочу худобу і птаха. Західному ж районам властиво екстенсивне, кочове чи напівкочове скотарство. Виробництво і споживання продукції тваринництва особливо в розрахунку на душу населення низки. Найбільш розвите свинарство, відоме в Китаї ще до нашої ери, на нього приходиться близько 90% усього виробленого м'яса. Характерною рисою тваринництва в Китаї є висока частка робочої худоби і слабка розвиненість молочного тваринництва.

Китай є найбільшим у світі виробником багатьох видів сільськогосподарської продукції. Останні роки були дуже сприятливі для розвитку сільського господарства і всієї сільської економіки. У цілому успіх галузі, був забезпечений головним чином високим врожаєм зернових (435 млн. т зерна в 1995 році - найбільший в історії рівень виробництва). Крім того збільшився збір бавовни й олійних культур. Великі зусилля додаються для розвитку сільського господарства, прискорення створення баз по ліси розвідуванню. Стабільно розвивається і тваринництво, хоча основною галуззю продовжує залишатися свинарство. До дійсного моменту Китай займає друге місце у світі по виробництву м'яса.

Незважаючи на помітні зміни тваринництво Китаю залишається найменш розвинутою галуззю сільського господарства. На сході країни, у головних районах рослинництва, вона є допоміжної Проте, по поголів'ю худоби Китай займає одне з перших місць у світі (близько 40% світового поголів'я свиней і т.д) [14, c. 139-140].

Основною галуззю тваринництва є свинарство (90% валового виробництва м'яса). Основні райони розведення овець і кіз - північ країни, Внутрішня Монголія і передгірні райони півдня і заходу.

Інші галузі тваринництва менш розвинені. Серед них молочне скотарство. Більшість молочних корів вирощується на фермах, головним чином поблизу великих міст. Механізація процесів доїння й годівлі існує тільки на великих фермах. Розводять також коней, ослів, верблюдів, сарликів, яків. Низький рівень механізації сільськогосподарських робіт обумовлює необхідність розведення робочої худоби.

Вівці й кози становлять біля третини чисельності продуктивної худоби. Основні райони розведення - Внутрішня Монголія, Синьцзян і північ країни (Ганьсу, Шеньсі, Цинхай). Вівчарство також широко розвинене в передгірних районах півдня - Юньнани, Сичуані, горах Шаньдуна, Хебэя, Хэнани, Цзянсу. Продукція вівчарства становить порівняно невеликий відсоток у м'ясному балансі країни, однак відіграє важливу роль у постачанні сировиною легкої промисловості й у значних кількостях експортується.

Птахівництво є найбільше що динамічно розвивається галуззю. Птаха, так само як і свиней, вирощують головним чином в особистих підсобних господарствах селян. Найпоширеніші види домашнього птаха - кури, індики, гусаки.

Серед інших широко розповсюджених галузей тваринництва - бджільництво й шовківництво. Розведенням бджіл у Китаї займаються з найдавніших часів. Бджільництво поширене у всіх провінціях і районах країни, однак найбільше число селянських дворів, що займаються цією діяльністю, зосереджено в Північно-Східному Китаї. Китай є одним з найбільших експортерів меду.

Історія розвитку шовківництва, традиційної галузі сільського господарства Китаю, нараховує чотири тисячоріччя. Гнітюча частина продукції цієї галузі представлена коконами шовковичного шовкопряда. Розводять його переважно в гірських районах півдня Китаю. Дубовий шовкопряд розповсюджений у Північно-Східному Китаї, головним чином у провінції Ляонин [15, c. 75-77].

Незважаючи на незначну частку водних промислів у валовій продукції сільського господарства, їхнє значення в харчуванні населення велике. За останнє десятиліття особливо швидко збільшувалося виробництво продукції прісноводних водойм. Провідними провінціями по розведенню прісноводної риби є Гуандун, Хунань і Цзянсу. У Китаї для риборозведення широко використовуються рисові поля, особливо в провінціях Сичуань і Чжецзян.

В останні роки широкий розвиток одержала практика освоєння морських обмілин для вирощування риби, креветок, молюсків і водоростей. Для розвитку даної галузі активно залучається іноземний капітал і розгортається науково-технічне співробітництво із закордонними країнами.

Тваринництво Китаю залишається відсталою частиною с/г. Його питома вага в загальному обсязі с/г виробництва становить зараз приблизно 20 %.

По поголів'ю худоби Китай займає одне з перших місць у світі: у країні налічується близько 40 % світового поголів'я свиней, 10% овець і кіз, 5% ВРХ. Однак по виробництву продукції на душу населення КНР помітно відстає від розвинених країн.

Основною галуззю тваринництва є свинарство. Питома вага свинини у валовому виробництві м'яса - більше 90%. Свині вирощуються, як правило, в особистих підсобних господарствах.

Молочне тваринництво (найбільш відстале) розвивається на фермах поблизу міст.

Вирощується також робоча худоба - коні, осли, верблюди, яки.

Розведення кіз і овець практикується в основному на півночі країни, Внутрішній Монголії й передгірних районах півдня. У м'ясному балансі вівчарство не грає великої ролі, але постачає сировиною легку промисловість.

Найбільше що динамічно розвивається галуззю є птахівництво. Птаха вирощують в основному в особистому підсобному господарстві (в основному кури, індики, гусаки). Виробництво м'яса птаха становить близько 1 млн. т і сконцентровано в основному в приміських зонах [17, .c 79-80].

Отже, серед інших широко розповсюджених галузей тваринництва - бджільництво й шовківництво. Бджільництво поширене по всій країні, однак найбільше сильно в Північно-Східному Китаї. По експорті меду Китай займає 2 місце у світі (дає 1/3 світового експорту).

Шовківництво розвивається на півдні Китаю (де вирощують шовковичного шовкопряда) і в Північно-східному Китаї (дубовий шовкопряд). Велике в КНР значення водних промислів. На рисових полях розводять рибу, на морських обмілинах - рибу, креветок, молюсків і водорості.


4. Економіка галузі технічної культури

Технічними культурами засіяно близько 1/6 посівної площі. З-поміж волокнистих культур основними є бавовник (1/4 світового виробництва) і джут. Важлива цукроносна культура - цукрова тростина. Головними олійними культурами є соя (близько 20 млн тонн на рік) й арахіс. Китай посідає друге місце в світі (після Індії) за виробництвом чаю (580 тис. тонн на рік).

У територіальній структурі сільського господарства Китаю виділяються чотири зони.

1. Зона богарного землеробства і тваринництва північної частини Східного Китаю (північ Великої Китайської рівнини, Північно-Східний Китай та Внутрішня Монголія). Тут зосереджена половина орних земель і 1/3 посівних площ. Зона дає третину зернових і стільки ж тваринницької продукції.

2. Зона рисосіяння, субтропічних і тропічних культур південної частини Східного Китаю (Східний, Центральний і Південний Китай, улоговини і плато Південно-Західного Китаю). Це - один з найстаріших районів світового землеробства, де зосереджено 40 % орних земель Китаю, він дає 3/5 зерна країни і половину продукції тваринництва.

3. Зона пасовищного скотарства й оазисного землеробства в Північно-Західному Китаї.

4. Високогірна зона Цінхаю і Тибету.

В умовах Китаю важливе значення має вирощування технічних культур. У результаті сформованої структури цін їхнє виробництво набагато більш дохідно, ніж зерна, бавовни, овочів і фруктів, навіть не дивлячись на те, що по вирощуванню, наприклад бавовни Китай займає третє місце у світі. Крім того широко поширене вирощування олійних культур, службовців основним джерелом харчових жирів. Головними з них є арахіс, рабс і кунжут (вирощувані в провінції Шаньдун).

Не останнє місце займає Китай і по вирощуванню чаю, що вживається як лікарський засіб з IV століття нашої ери, а з VI століття він стає загальноприйнятим напоєм. Дотепер більшість сортів зеленого і чорного чаю йде майже винятково на експорт. Чай вирощують у провінціях Чжецзян, Хунань, Аньхой, Фцзой[7, c. 16].

Найскладніше завдання — проведення другої аграрної реформи. Як уже зазначалося, дрібні селянські господарства змогли розв'язати продовольчу проблему у 80—90-ті роки. Проте можливості цих господарств щодо зростання виробництва і зниження затрат практично вичерпано, внаслідок чого неминуче загостряться суперечності між промисловістю та сільським господарством, між платоспроможним попитом і виробництвом сільгосппродуктів. З даного питання в Китаї йде дискусія: обговорюються два варіанти реформи. Перший полягає в створенні великих високомеханізованих фермерських господарств сімейного типу. Цей варіант вимагатиме величезної кількості сільськогосподарської техніки, а головне — загрожує масштабним безробіттям (порядку кількох сотень мільйонів чоловік), що неминуче спричинить соціальні вибухи.

Другий варіант передбачає виробниче кооперування селян і технічне переозброєння сільського господарства. При цьому багато китайських економістів, виходячи з гіркого досвіду радянських колгоспів і китайських комун, підкреслюють, що кооперування селян слід здійснювати поступово і на суто добровільній основі. Реалізація такого варіанта теж викличе масове безробіття, але на порядок менших масштабів. Що ж до вивільнюваних працівників, то їх передбачається зайняти на селищних і волосних приватних та колективних підприємствах, які чудово зарекомендували себе. У перспективі, з огляду на нову аграрну реформу, вони набудуть дальшого широкого розвитку. Очевидно, що дана проблема є винятково складною, а тому китайські керівники свідомо або інтуїтивно відсувають її вирішення на майбутнє. Проте життя бере своє, і розв'язувати цю проблему доведеться. Можна припустити, що, скоріше за все, буде прийнято другий варіант реформи, як менш болісний.

У першому півріччі ВВП виріс на 7,1%, що є кращим результатом року (для економічно значущих країн) у світовій економіці. Поза сумнівом, у новій післякризовій валютній системі світу Китаю належить зіграти одну з найважливіших ролей [15, c. 80-81].

Отже, з весни 2009 року економіка Китаю відновлюється після кризи значно вищими темпами, ніж очікувалося. ВВП, промислове виробництво, інвестиції помітно зросли, доступнішими стали нові позики. Водночас, зважаючи на високу невизначеність у зовнішньому та внутрішньому економічному середовищі, процес стабілізації і зростання ще не став «незворотним».


5. Експортно-імпортний потенціал Китаю в галузі сільського господарства

Порівняльні переваги економіки Китаю також пов'язані з багатими природними ресурсами (162 види корисних копалин), з дуже великим населенням, із раніше створеною значною базою капіталомістких галузей обробної промисловості, яка, втім, потребує технологічної модернізації. Має Китай і науково-дослідну базу, котра забезпечує прориви світового значення на окремих напрямах — у галузі космічної промисловості, у супутниковому зв'язку, в окремих видах електроніки, в роботах з надпровідності. Слабкими місцями китайської економіки є брак капітальних ресурсів, сучасних технологій, доведених до етапу масового впровадження, і внаслідок цього — низька якість продукції. Таким чином, спеціалізацію Китаю становлять трудомісткі товари, сировинна продукція (передусім нафта й кольорові метали), а в недалекому майбутньому — інвестиційні товари.

У Китаї не було обвальної лібералізації цін, хоча вже на початок 1996 р. ціни на більш як 80 % сировини і виробничих матеріалів, на 85 % сільськогосподарських продуктів і на 95 % промислових товарів споживчого призначення стали встановлюва-тися вільно, на основі ринкового співвідношення попиту і пропозиції5. «Відпускові» цін на товари тієї чи іншої товарної групи передує експертиза ринкової кон'юнктури (тобто ціни «відпускаються» тоді, коли експерти вважають, що попит і пропозиція врівноважуються). Коли ж після такого «відпуску» ціни починають швидко зростати, то їх негайно замінюють на адміністративні (тверді) ціни — з тим, щоб надалі повторити спробу. В цьому випадку, як і в багатьох інших, діє старе правило: «Переходь річку, намацуючи каміння».

Китай не переживав гіперінфляцію — за 1979—1997 pp. середньорічне зростання споживчих цін становило трохи більше від 7 % 6- Коли в 1994 р. внаслідок непомірної кредитної емісії державних банків, які надто легко надавали державним і приватним підприємствам нічим не забезпечені інвестиційні кредити (значна їх частина обернулася «мертвими» боргами), річний індекс цін збільшився на 25 %, уряд забив на сполох і вжив рішучих заходів до пожорсткішання умов видачі таких кредитів. У результаті в 1997 р. темпи інфляції знизилися до 0,8 %. Разом з тим відбувалося поступове збільшення коефіцієнта монетизації, який нині досягає 120,8 % 7. У цілому грошова маса відповідає масі товарів і послуг, а тому в Китаї не дістали поширення такі явища, як бартер, взаємозаліки, грошові сурогати тощо.

Як відомо, основною причиною інфляції попиту є дефіцит держбюджету. На фоні помірного приросту грошової маси бюджетний дефіцит було скорочено з 5,1 % ВВП у 1979 р. до 1,2 % — у 1981 p., а надалі не допускалося перевищення межі в 2,2 % ВВП. За 19 років (1979—1997) податковий тягар було знижено з 30,4 % ВВП до 10,3 %, що, у свою чергу, стимулювало активну підприємницьку діяльність. За той самий період витрати держави зменшилися на 23,3 % ВВП, що компенсувало скорочення податкових надходжень. Було значно знижено витрати на утримання армії (але не на закупівлю військової техніки і сучасних воєнних технологій), утримання бюрократичного апарату і реалізацію соціальних програм. Останнє потребує роз'яснення [12, c. 73-75].

Керівники Китаю виходять з того, що Китай — країна бідна, а тому не може дозволити собі розкіш масштабних соціальних трансфертів. У цьому розумінні характерною є політика щодо виплати допомоги безробітним. За роки реформи витрати на ці потреби знизилися з 4 % ВВП до 0,9 %. Скорочення чисельності осіб, які одержують підтримку з бюджету, і величини допомоги послабило стимули працездатних громадян до реєстрації як безробітних. Поряд з масовим створенням у селищах і волостях дрібних і середніх підприємств, які виробляють тканини, одяг, взуття, електроприлади та інші предмети вжитку, де знайшли роботу мільйони безробітних, зазначений захід привів до зниження рівня безробіття з 5,3 % чисельності активного населення до 0,9 %.

Відповідно до принципу «відкритості», в Китаї здійснювалася лібералізація зовнішньої торгівлі, причому торгівлі, що дає додатне сальдо в десятки мільярдів доларів на рік. За 19 років обсяг китайського експорту зріс у 15,2 раза і перевищив 152 млрд. дол. Форсований експорт таких традиційних і певною мірою примітивних товарів, як одяг, взуття, велосипеди, дитячі іграшки тощо, дозволив не тільки оплатити закупки устаткування, нових технологій, споживчих товарів тривалого користування (нині виробництво таких товарів успішно розвивається в особливих економічних зонах), але й створити величезні золотовалютні резерви, які на кінець 1997 р. перевищили 140 млрд. дол., а разом з резервами Гонконгу становлять 240 млрд. дол.8. Такі золотовалютні резерви виступають ще одним важливим фактором забезпечення сталості юаня.

Слід підкреслити, що в результаті продуманої монетарної політики Китаю вдалося уникнути «доларизації» економіки. З огляду на досвід непу, в 1982 р. у цій країні в обіг було введено новий (твердий) юань, повністю забезпечений золотовалютними резервами, — своєрідний китайський «червінець». Протягом майже 10 років у державі паралельно функціонували дві національні валюти. Із зростанням золотовалютних резервів відбувалося витіснення старого (м'якого) юаня новим, яке завершилося на початку 90-х років. При цьому обмінний курс нового юаня на долар свідомо встановлено на значно нижчому рівні, ніж ПСК (паритет споживчих кошиків), що, у свою чергу, забезпечило високу конкурентоспроможність китайського експорту на світових ринках. На мій погляд, якщо в Китаї і буде проведено девальвацію, то тільки з метою підвищення конкурентоспроможності його експорту в умовах різкого зниження цін на експортні товари інших країн Південно-Східної Азії.

У Китаї досить багато нерозв'язаних проблем. Періодично виникають серйозні структурні перекоси: так, прискорене зростання промисловості та будівництва не супроводжується адекватним розвитком залізничного транспорту, який не справляється з вантажними перевезеннями, що, у свою чергу, змушує пригальмовувати зростання добувної промисловості, чорної металургії, виробництва будматеріалів. Проте в цілому реформа дала виняткові результати. Як справедливо підкреслює А. Ілларіонов, безпрецедентні успіхи економіки Китаю стали однією з найважливіших подій світової економічної історії останніх десятиріч [16, c. 170-172].

За період економічних реформ (1979—1997) реальний ВВП Китаю зріс у 5,7 раза (або в середньому на 9,6 % на рік). Інакше кажучи, ВВП подвоювався кожні 7,5 року. Виробництво ВВП у розрахунку на душу населення збільшилося в 4,4 раза. Характерно, що за той самий період ВВП Росії скоротився на 30 %. Тому, якщо в 1978 р. ВВП Китаю був меншим від російського на 23 %, то в 1997 р. він перевищив його в 6,2 раза. Особливо характерним є той факт, що обсяг ВВП у розрахунку на душу населення, який у 1978 р. становив у Китаї 11 % російського рівня, в 1997 р. досяг, відповідно, 75 %. При збереженні в найближчі роки основних тенденцій розвитку китайської економіки (навіть при певному уповільненні темпів її зростання) до 2005 р. за показником ВВП у розрахунку на душу населення Китай перевершить Росію та Україну. Дуже імовірно, що до 2010 р. китайська економіка за своїми розмірами перевищить американську і стане найбільшою у світі.

На початку 1995 року на Всекитайській нараді, освітленій проблемам роботи в селі, було визначено сім основних напрямків в області сільського господарства: стабілізації й удосконалювання основних напрямків економічної політики в села, усіляке збільшення капіталовкладень у сільське господарство, повне використання сільськогосподарських ресурсів, розвиток сільського господарства з акцентом на агротехніку, реформа структури звертання продукції в сільському господарстві, продовження упорядкування структури сільського господарства, виробництва і споживання, уселення макро економіки регулювання сільського господарства.

В основі реформи - збереження головних напрямків агрополитики при введенні систем сімейного порядку, при існуванні різних форм власності і господарювання, а так само організація малих сільських підприємств. 1995 рік став першим роком реалізації задачі виведення АПК на перше місце в економічній роботі.

Протягом 2000 року в Китаї було посилено регулювання структури сільськогосподарського виробництва. Відповідно до ринкового попиту було значно урегульовано структуру рослинництва. Посівні площі під технічними культурами розширилися і їхня питома вага серед загальних площ сільськогосподарських культур уперше піднялася до 30% і вище.

Виробництво зерна значно зменшилося, структура його асортименту піддавалася подальшій оптимізації. Усього за рік було зібрано 462,51 млн. тонн зерна, у порівнянні з минулим роком скоротилося на 9%. У тому числі збір літніх зернових склав 107,5 млн. тонн, зменшився на 9,3%; збір раннього рису склав 37,47 млн. тонн, скоротившись на 8,5%; а осінній збір склав 317,54 тонн, зменшившись на 9%.

Щодо технічних культур, то збір бавовни й олійних збільшився, а цукроносів скоротився. Посівні площі під бавовною збільшилися порівняно з минулим роком на 300 тис. гектарів, ріст - 8,1%. Усього за рік було отримано 4,35 млн. тонн, що порівняно з минулим роком на 13,6% більше. Збір олійних склав 29,5 млн. тонн, збільшившись у порівнянні з минулим роком на 13,4%. Посівні площі під цукроносами зменшилися, їхній збір склав 74,5 млн. тонн, зменшившись порівняно з попереднім роком на 10,6%.

У 2000 році посівні площі під овочами досягли 14,7 млн. гектарів, збільшившись у порівнянні з попереднім роком на 10,1%.

Стабільно розвивалося тваринництво. Валове виробництво свинини, яловичини і баранини склало 62,7 млн. тонн, ріст - 5,4%.

У лісовому господарстві досягнуто нових зрушень завдяки впровадженню державою програми охорони природних лісових ресурсів і посилення вивільнення розораних земель для лісопосадок і травосіяння. За рік було залісено 5,16 млн. гектарів, у тому числі площі вивільнених розораних земель для лісопосадок і травосіяння склали 710 тис. гектарів, збільшившись порівняно з попереднім роком відповідно на 5,3% і 9,2%.

Посилено роботу з польового й іригаційного будівництва, площі ефективних зрошуваних земель протягом року збільшилися на 800 тис. гектарів [4, c. 51-53].

Водночас у зовнішньоекономічній діяльності Китай перейшов до політики «відкритих дверей», тобто до політики співробітництва з усіма державами, використання іноземного капіталу, побудови вільних економічних зон. У результаті змін, що відбулися у системі власності, в сучасному Китаї утворилось п'ять її форм: державна, колективна, особиста, приватна та державно-капіталістична. Різко зросла кількість приватних підприємств, в тому числі з участю іноземного капіталу. Оцінка сучасного рівня економічного розвитку Китайської Народної Республіки є досить неоднозначною. З одного боку, КНР - велика держава, що за абсолютними показниками поступається небагатьом країнам світу. Країна має великі можливості в енергетиці (третє місце в світі за видобутком палива, в тому числі перше - за видобутком вугілля), посідає друге-третє місце за виробництвом сталі, перше - за виробництвом зерна і тканин. У КНР розвинуті космічна і атомна промисловість, нафтохімія і електроніка. З другого боку, виробництво промислової і сільськогосподарської продукції на душу населення порівняно невелике. За роки будівництва соціалізму у КНР докорінно змінилася галузева структура господарства. На початку 50-х років у структурі ВВП частка сільського господарства становила 1/2, промисловості - близько 1/4.

На початок 90-х років співвідношення оцінюється так: промисловість - 1/2, сільське господарство близько 1/3. Отже, структура ВВП Китаю наблизилась до індустріально-аграрних структур економічно розвинутих країн. Але за рівнем продуктивності праці сільське господарство має показники значно нижчі порівняно з промисловістю. Крім того, для економічної системи характерні недосконала інфраструктура і порівняно низький технологічний рівень цивільних галузей промисловості.

У 2002 р. Китай став членом Світової організації торгівлі (COT). Ця подія потребує від уряду Китаю здійснення подальшої лібералізації зовнішньої торгівлі, зокрема зниження тарифних і нетарифних обмежень. З одного боку, членство в COT сприятиме нарощуванню обсягів китайського експорту; а з іншого - потенційно величезний внутрішній ринок Китаю стане більш доступним для іноземних товарів, що загострить конкуренцію національним виробникам.

Орієнтуючись на перспективи освоєння китайського ринку, іноземні бізнесмени активно залучаються до нього, вкладаючи прямі й портфельні інвестиції. Китай посідає друге місце в світі (після США) за щорічним залученням іноземних інвестицій.

Основними партнерами Китаю в експорті є: США (26% усього експорту в 2000 p.), Сянган (21), Японія (15), Німеччина (4), Республіка Корея (3%).

У структурі зовнішньої торгівлі Китаю поступово зростає частка готової продукції, в тому числі машин і устаткування як в імпорті, так і в експорті (табл.):

Отже, імпорт Китаю географічно розподіляється так: Сянган (17%), Японія (17), Республіка Корея (9), США (9), Німеччина (4), Росія (3%). Щодо Сянгану, то, як уже зазначалося, це особлива територія Китаю, яка здійснює значні за обсягом посередницькі операції в зовнішній торгівлі країни [6, c. 148-149].


Висновки

Посилення уваги до АПК передбачає насамперед збільшення капіталовкладень у галузь. Крім того в багатьох провінціях відновляється практика обов'язкової участі селян в іригаційному будівництві й інших видах землеробських робіт. Дали перші результати багаторічні цілеспрямовані зусилля по упровадженню високоврожайних сортів пшениці і бавовнику.

Успіхи в розвитку економіки сприяли стабілізації економічного становища, скорочення протиріч між суспільним попитом та пропозицією, насиченню ринку продукцією АПК і зниженню цін.

На теперішній час основою АПК у Китаї усе ще залишається землеробство, і займає перше місце у світі по зборі рису, однієї з перших по виробництву пшениці і бавовни.

АПК на значній території країни залежить від штучного зрошення - одного з вирішальних заходів щодо підвищення врожайності, основний масив зрошуваних земель знаходиться в так називаній рисовій зоні, розташованої на Півдні і Південно-сході Китаю південніше 32 градуса північної широти. З урахуванням особливостей природних умов і вегетації культур, зрошення і збори врожаю Китаю можна розділити на наступні сільськогосподарські зони: зону збору одного врожаю в рік (чи зону яриці й іншим яровим культурам), що знаходиться до Півночі від Великої Китайської Стіни, зону збору двох врожаїв у рік, що охоплює райони за течією ріки Хуанхе, південні території гір Цень-линь і Північні від гір Даюйлин, Цзюляньшань, зона збору трьох врожаїв у два роки (зона озимої пшениці), що знаходиться на Захід від гір Люнянь-шань і Хуатцземь і зону дозрівання трьох врожаїв у рік, що займає басейн річки Перлова і Миньцзян у провінції Гуандун і прибережні райони провінції Футсцзянь.

Сільськогосподарське виробництво - найважливіша галузь економіки КНР, покликана забезпечити продовольством саме численне населення у світі. Крім того, все більша кількість продукції галузі йде на експорт. Китай - країна древньої землеробської цивілізації. По розмаїтості оброблюваних культур він займає одне з перших місць у світі: використовується понад 50 видів польових, більше 80 городніх і понад 60 видів садових культур.

Положення території країни в трьох кліматичних поясах визначає складну географію рослинництва - провідної галузі сільського господарства Китаю.

Основним напрямком рослинництва є зернове. КНР залишається лідером у світі по зборі всіх видів зерна.

Рис - основна продовольча культура, по зборі якої Китай посідає перше місце у світі. На великій території країни рисівництво поширене всюди, за винятком районів високогір'їв із суворим кліматом і пустель. Другий за значенням продовольчою культурою є пшениця. По її зборі КНР також лідирує. Бавовник - головна серед технічних культур Китаю - займає 2/5 всіх їхніх посівних площ. Із цукрових культур вирощуються як цукровий буряк, так і цукровий очерет. Традиційними для Китаю є плодівництво й овочівництво.

Тваринництво в КНР опирається на природну кормову базу - лугу й пасовища. Переважає кочове й напівкочове скотарство. Основною галуззю є свинарство. Розвинені й інші галузі тваринництва: велика рогата худоба, домашня птиця.

Велике значення водних промислів, по виробництву продукції, який Китай лідирує. Для риборозведення широко використовуються рисові поля. В останні роки широкий розвиток одержує практика освоєння морських обмілин для вирощування риби, креветок, молюсків і водоростей.


Список використаної літератури

1. Волинський Г. Економічна реформа в Китаї: характерні риси, результати, нові завдання //Економіка України. - 1999. - № 9. - C. 62-66

2. Гайдуцький А. Залучення іноземних інвестицій в економіку Китаю (досвід для України) //Актуальні проблеми економіки. - 2003. - № 7. - С.14-20.

3. Гайдуцький А. Організаційні форми та економічні механізми залучення іноземних інвестицій в Китаї //Економіка АПК. - 2003. - № 9. - C. 117-123

4. Денисенко М.П. Реформування інвестиційно-інноваційної сфери економіки Китаю //Проблеми науки. - 2003. - № 8. - C. 51-57

5. Жень Фей. Особливості розвитку підприємств з іноземними інвестиціями в Китаї //Економіка України. - 2000. - № 11. - C. 78-82

6. Милосердов В. В. Опыт формирования земельных отношений в Китае //Економіка АПК. - 2009. - № 5. - С.145-151.

7. Нечепоренко І. Китай. Економіко-географічна характеристика //Географія та основи економіки в школі. - 2008. - № 9. - C. 12-16.

8. Нікішенко С. Вільні економічні зони Китаю //Політика і час. - 2001. - № 4. - C. 35-43

9. Пестушко В. Китай охоплений революцією споживання/ В. Пестушко //Географія та основи економіки в школі. - 2007. - № 7. - C. 16.

10. Сєднєв В. Китай: диво, створено працею //Географія та основи економіки в школі. - 1997. - № 2. - C. 41-47

11. Сприяння переходу Китаю до ринкової економіки //Економічні реформи сьогодні. - 2000. - № 32. - C. 40-44

12. Степанова Д. Преобразование экспортного потенциала Китайской Народной Республики в условиях реформирования внешнеэкономической политики : диссертация... кандидата экономических наук : 08.00.14 Москва, 2007. - 202 с.

13. Фей Ж. Китайсько - українські торговельно - економічні відносини на порозі XXI ст./ Ж.Фей //Економіка України. - 2001. - № 12. - C. 71-75

14. Цзюнь-фєн Ч. Развитие сельскохозяйственной информационной службы в Китае //Економіка АПК. - 2003. - № 4. - С.139-142

15. Чжан Ц. Еволюція економічних реформ у Китаї // Економіка та підприємництво. Зб.наук.праць молодих учених та аспірантів. Вип. 4. Відп.ред. С.І.Дем'яненко. – К.: КНЕУ, 2000. – С. 75-81

16. Чжан Цзюньчен. Роль державного регулювання в процесі реформування економіки Китаю // Стратегія економічного розвитку в умовах глобалізації: Матеріали XI міжнародної науково-практичної конференції. Том. 2. Чернівці: МП “Юніверс ЛТД.” – 2000. С. 170-172

17. Чжихуа Л. Структура і напрям розвитку третього сектора економіки Китаю/ Л.Чжихуа //Економіка України. - 2001. - № 8. - C. 79-81

загрузка...
Top