Економічні вчення. Причини виникнення козацтва

Завдання 1.Соціально-економічні причини виникнення козацтва.

1. Виникнення козацтва, його головні причини.

2. Ведення господарства та економіка села.

3. Розвиток торгових відносин.

4. Розвиток мануфактурного виробництва.

5. Природні й соціально-економічні умови запорозького господарювання

Список використаної літератури.

Завдання 2.

Завдання 3

Завдання 4. Економічна теорія Росії другої половини 18 ст. (О.Сумароков, М.Щербатов, П.Ричков, Д.Галіцин)

1. Економічні погляди М.М.Щербатова.

2. Постать П.Ричкова в історії економічної теорії

Список використаної літератури.

Завдання 1. Соціально-економічні причини виникнення козацтва

1. Виникнення козацтва, його головні причини

У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них з'являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони — ватаги. Згодом у степу засновувалися укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття.

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар. Але у 1768 р. на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному.

2. Ведення господарства та економіка села

Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слабкорозвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Сільське господарство та пов'язані з ним промисли. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того, щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дармову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. На російській Півночі, де ґрунти були неродючі, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробленими на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися в містах. На Україні з її родючими ґрунтами феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок — і це належить підкреслити — український селянин прив'язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.

При загальній млявості в економіці села все ж з'являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво,— деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.

Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавняхніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби— всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцямнезліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно йкосили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим буврослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу.

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравалодругорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів,вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630 —1642 pp., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дужедобре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох..."

3. Розвиток торгових відносин

Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з'їжджатися до певних місті сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Іншою поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, навантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

До того як у кінці XVIII ст. були засновані чорноморські порти, зовнішня торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі зв'язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричинилася до того, що торгівля перемістилася на Північ. У 1714 р. Петро 1 змусив українських купців довозити пшеницю до таких російських або контрольованих росіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводилися суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським мануфактурам. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували мито від 10 до 40 %. Користуючись таким становищем, російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар'єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став1734 p. — рік виходу запорожців з підданства Кримськогоханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі.Почався перехід від епізодичних промислів до регулярногогосподарювання, від натурального господарства до товарного.

4. Розвиток мануфактурного виробництва

Мануфактури. Порівняно з Росією промисловість на Україні розвивалася повільніше. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали увагу й енергію українців, з іншого — імперська політика підштовхувала промисловий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Ця ситуація схиляла багатьох істориків досталінського періоду до думки, що економічні взаємини між Росією та Україною мали колоніальний характер. Проте мануфактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних формах набуло широкого розповсюдження. Лівобережна старшина й польські магнати Правобережжя заснували цілий ряд гут і склодувних мануфактур, на кожній з яких працювало 15—20 робітників. Монастирі займалися виробництвом паперу. В містах чисельність таких ремісників, як ковалі, склодуви, теслярі, малярі, шевці та кожум'яки, часто сягала 400—600. Деякі села, особливо на менш родючих землях Північної Гетьманщини, жили виключно з ткацтва та обробки деревини. На відміну від міських промислових центрів Західної Європи мануфактурні підприємства України і Росії нерідко виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. Інша відмінність від європейських моделей полягала в провідній ролі уряду в розвитку мануфактур. Так, імператорський уряд заснував на Слобідській Україні величезні текстильні фабрики на тисячі робітників, зобов'язавши кріпаків працювати на них аналогічно тому, як вони працювали на пана.

5. Природні й соціально-економічні умови запорозького господарювання

Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. Усадах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.

Природні й соціальні умови визначили організаційнуформ запорозького господарювання в степу — зимівник(хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тодімайже у всій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, заіснуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств січового і паланкового підпорядкування, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства.

В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від громади. .Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок "загальнонародної" колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства — зимівники.

Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького. Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками.

Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на користь війську та курінному товариству. З особистої частки жертвували січовій церкві.

Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися на горло, прирівнюючись до порушення військових законів.

У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш — самостійним підприємцем. При виході козаків на зимівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникала ідеальна соціальна єдність товариства, з'являлася реальна майнова нерівність.

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Список використаної літератури

1. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.

2. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.

3. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчаль-ний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська книга, 2001. -308 с.

Завдання 2.

  1. а) К.Менгер, б) Е.Бем-Баверк, в) Ф.Візер, г) Дж.Мілль

В економічній науці, як і у всякій іншій, виділяються наукові школи, що, звичайно, пов'язане з наявністю вчителів і учнів, об'єднаних окремими доктринами. Прикладів таких шкіл в історії економічної теорії можна назвати принаймні кілька. Одною з них може бути віденська, або австрійська, школа в економічній теорії, засновником якої вважається Карл Менгер. Серед її сподвижників були Євген фон Бем-Баверк і Фрідріх фон Візер.

Відповідь – г)

  1. а) А.Сміт, б) К.Маркс, в) Ленін В.І., г) А.Маршалл

Трудова теорія вартості — підхід в економічній теорії, що був розвинутий У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо, А. Маршаллом, К. Марксом. За цим підходом, колений товар обмінюється відповідно до кількості суспільно необхідної праці, яка затрачена на його виробництво.

Відповідь – в)

  1. а) Р.Лукас, б) Лаферр А., в) М.Фелдстайн, г) М.Еванс

Р.Лукас, А.Лаферр, М.Фелдстайн - прихильники теорії "економіки пропозиції".

Відповідь – г)

Завдання 3.

1. Леонтьев В. – Метод «витрати-випуск».

Метод В. Леонтьєва «затрати-випуск» отримав міжнародне визнання і широке використання у всьому світі. В процесі удосконалення і ускладнення моделі «затрати-випуск» був створений динамічний варіант системи, який враховував технічний прогрес, перебудову промисловості, зміну цінових пропорцій.

  1. Чаянов А.В. – Організаційно-виробничий напрямок російської економічної думки

3. Фрідмен М. – Гіпотеза постійного доходу

Гіпотеза постійного доходу М. Фрідмена - Якщо розташовуваний доход відносно постійний, то збільшення поточного доходу, тобто додаткові кошти мають тенденцію піти в заощадження, а споживчі витрати не ростуть паралельно зі зростанням додаткових доходів. Споживання збільшується, коли підвищений доход стає звичним.

4. Монкретьєн А. – «Політична економія».

Термін «політична економія» вперше був введений у науковий обіг французьким економістом А. Монкретьєном (1615 р.).

  1. Шанін Т. – Селяновведення

Спираючись на базові положення концепції так званої моральної економіки, адекватної характеру не ринкового, а натурально-споживчого господарства, Т.Шанін розглядає селянство як дрібних сільськогосподарських виробників, які власною працею, використовуючи просте обладнання, виробляють продукцію головним чином для власного споживання.

6. Берштейн Е. – Теорія демократизації капіталу

Важливим елементом економічної концепції Бернштейна є теорія демократизації капіталу. Економічні перетворення капіталістичного суспільства на соціалістичних засадах, на думку Бернштейна, мають відбутися завдяки розвиткові виробничих і споживчих товариств, які демократизують економіку, формують механізми самоврядування трудящих. Він віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча і виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, тобто демократію, за якою жоден клас не користується привілеями порівняно з рештою суспільства.

7. Кобб К. – «Вмонтовані стабілізатори»

8. Хансен В. – Варіант виробничої функції і використання її при аналізі економіки

9. Маршалл А. – Розмежування ринкового, короткострокового і довгострокового періодів

Одна із заслуг Маршалла полягає в запропонованому ним розмежуванні короткострокового і довгострокового періодів. Це дозволило не протиставляти, а поєднати трудову теорію вартості і теорію граничної корисності, виробити загальну концепцію. Положення Маршалла про "два леза ножиць" — взаємозв'язок попиту і пропозиції — допомагає зрозуміти, як витрати виробництва і споживацькі переваги впливають на ціни.

10. Вальрас Л. – Система загальної економічної рівноваги

Л. Вальрас справив найбільший вплив на розвиток моделей рівноваги, без яких неможливо уявити нинішню мікроекономіку.

Завдання 4. Економічна теорія Росії другої половини 18 ст. (О.Сумароков, М.Щербатов, П.Ричков, Д.Галіцин)

1. Економічні погляди М.М.Щербатова

Щербатов Михайло Михайлович - видний державний діяч, історик, публіцист і філософ, належав до числа найбільш помітних представників російського консерватизму, що зароджувався, другої половини XVІІІ століття.

Найбільш відомими його працями були: багатотомна "Історія Російська від найдавніших часів", "Про ушкодження вдач у Росії", "Подорож у землю Офірську", "Про Турецьку війну", "Коротка повість про колишнім у Росії самозванцях" і ін. М.М. Щербатов одержав гарне домашнє утворення, знав історію, філософію, літературу, медицину; зібрав до кінця життя бібліотеку, що нараховувала 15 000 томів. Як і всі утворені люди того часу, він знав французьку мову, але крім цього, також опанував німецькою, італійською й іншою мовами. З 1767 року до кінця життя Щербатов перебував на державній службі. Був депутатом Покладеної комісії від Ярославського дворянства (1767), членом Приватної комісії про середній рід людей, камер-юнкером; членом Комісії про комерцію (1770), камергером (1773); президентом Камер-колегії, сенатором (1779).

Як політичний ідеал для Щербатова виступала англійська обмежена монархія з ідеєю поділу влади. Певний аналог цьому ідеалу він знаходив у допетровській Русі, коли, на його думку, самодержавство обмежувалося на користь такого аристократичного органа, як Боярська дума. Оцінка особистості Петра Й у працях Щербатова була неоднозначна. У нарисі "Розгляд про пороки й самовладдя Петра Великого" (1782) він не погоджувався з "ганьбителями великого монарха", що вважали, що зроблене Петром можна було зробити з меншими втратами й більше гуманними засобами, хоча й за більший строк. На думку Щербатова, без "іноземних запозичень і самовладдя Петра" для освіти Росії знадобилося б набагато більше часу, а зовнішньополітичні супротивники, тим часом, могли б завоювати країну. До того ж особисті пороки, брутальність і жорстокість самодержця були обумовлені жорстокістю часу. Петра "нестаток змусив бути деспотом". У роботі "Про ушкодження вдач у Росії" Щербатов критикував масові зловживання, що допускають владою: хабарництво, казнокрадство, догідництво. Критиці піддалися й методи Петра Й, що висував "людей незнатних", що привело до державної кризи. Щербатов намагався показати й позитивні, і негативні сторони петровської модернізації. Він писав про зміни, які зробили в Росії реформи Петра Й, обертаючи при цьому увага не тільки на зміни в політичній або військовій областях, але й в області культури, відзначаючи, що, завдяки європеїзації, "ми справді в людськості й у деяких інших речах, можна сказати, дивні мали успіхи й велетенські кроки прямували до поправлення нашої зовнішності".

Після воцаріння Катерини ІІ Щербатов брав участь у роботі Покладеної комісії 1767-1771 р. Він висловлювався за скасування положення Табелі про ранги й за розширення прав російського дворянства. Однак він аж ніяк не був чисто "дворянським" ідеологом, який піклувався, як схильні думати деякі радянські дослідники, тільки про свої "вузькостанові інтереси". Відносно приписних селян, що належать купцям і працюють у них на фабриках, він думав необхідним, переписавши, залишити на своїх місцях, але більше купувати не дозволяти. Що стосується тих селян, які значилися при фабриках, то він пропонував "мало помалу намагатися їх і вільними зробити, даючи вільність у нагороду за добрі вдачі й за краще знання мистецтва". Щербатов виступав за збереження кріпосного права, мотивуючи це тим, що селяни, будучи неосвіченими, не зможуть розпорядитися наданої їм волею. Щербатов думав, що проблеми, пов'язані із кріпосництвом можуть бути вирішені, але не шляхом його знищення, а завдяки зміні відносини до селян з боку поміщиків.

Незадовго до смерті Щербатов створює роботи, у яких відбиті його погляди на державний устрій: "Різні міркування про правління" і "Міркування про законодавство взагалі". Він виділяє чотири форми правління: монархічну, деспотичну (або самовладну), аристократичну й демократичну. Уважаючи монархічний спосіб правління найбільш прийнятним, Щербатов зауважує, що ідеальний монарх - той, котрий "шануючи себе батьком народу, не намагається, відкидаючи закони, увести самовладдя, не розділяє свої інтереси з інтересами держави, знає велике мистецтво обирати собі в радники таких людей, які сполучають ретельність до їхнього государя з любов’ю до батьківщини й законів".

Однак більшість правителів, будучи підданими різним "страстям", не можуть відповідати даній характеристиці. Аристократичне ж правління не прийнятно для Росії. Невміння або небажання людей придушувати в собі надмірне честолюбство й себелюбність, а також спрага влади "породжує підступи, партії, ненависті й інші злі, иже суть не відділені від цих страстей". Демократичне правління "сушить свої недры, разделяяся на разныя партії, которыя різні смутныя підпалюють, яко корабель на морі, що хвилюється, - хоча часто мистецтвом кормщика від затоплення уникає, але частіше ще й гине іноді й у самої пристані".

Відкидаючи самовладний спосіб правління, Щербатов писав, що це "є катівство, у якому немає інших законів і інших правил, крім божевільних своєнравів деспота (самовладетеля)". Викладені в другій роботі погляди на російське законодавство, з'явилися результатом практичної роботи Щербатова в різних державних установах. Оскільки створення нових законів вимагає досконального вивчення предмета, те, уважає Щербатов, найкращий спосіб є, "щоб закони складалися деякими чесними людьми, розумної, виконаної відомості, працьовитими й спокушившимися в справах". Порівнюючи закони при різних формах правління, Щербатов підкреслює перевага монархії, що, "маючи свої ґрунтовні закони й зберігаючи всі встановлені,... зберігає життя, честь, маєток і спокій своїх громадян".

Ідеї про державний устрій одержали розвиток у створеної Щербатовим утопії "Подорож у землю Офірську на С... шведського дворянина". Офірська держава є монархічним. У його основі лежать "неодмінні закони", що опираються на моральні підвалини. Громадянин цієї держави "шанує, по-перше, чеснота, а потім - закон, а після - пануючи й вельмож". Всі люди держави діляться на "природних" і "цивільних". Крім природних воль, людина має певні обов'язки стосовно суспільства. Народ в Офірі повинен шанувати й виконувати закони; відносини усередині суспільства будуються на принципах поваги друг до друга й, насамперед , до монарха. При цьому потрібно пам'ятати й про власне достоїнство: "Почитай і люби свого государя, але щоб повага й любов твоя до нього складалися не в марному раболіпстві й не в надії одержати від нього нагородження, але в благу, що ти від нього всьому суспільству очікуєш".

Суспільство розділене на кілька ієрархічних станів, а життя кожного громадянина регламентована. На вершині цієї піраміди перебуває цар, що серед інших дворян є тільки "першим серед рівних". Далі - середні поміщики й купецтво. Самий нижчий клас становили селяни. Хоча вони й не вільні, законодавство утопічної держави пропонує звертатися з ними по-людськи.

Спадщина Щербатова в наші дні усе більше привертає увагу вітчизняних і закордонних дослідників російської консервативної думки, які присвячують йому книги й статті, а його державна діяльність недавно стала темою першого спеціального дисертаційного дослідження.

2. Постать П.Ричкова в історії економічної теорії

XVІІІ століття стало для нашої країни часом "закріплення окраїн". Одним з моментів, що зробили значний вплив на подальшу історію Росії в цьому процесі з'явилося освоєння й "закріплення" Оренбурзького краю. Саме з метою якнайшвидшого входження краю до складу Російської імперії була створена Оренбурзька експедиція, "для XVІІІ в. відправний і самому яскравий по своєму драматизмі епізод розширення меж Російської держави й просування його населення в південно-східному напрямку". Зусиллями, головним чином, засновника й першого начальника Оренбурзької експедиції И. К. Кирилова, його спадкоємців на цьому пості В. Н.Татищева, В. А.Урусова, першого оренбурзького губернатора И. И. Неплюєва "дикий і непокірливий" до цього край був наведений "під владу скіпетра Російського". Але цей перелік "улаштовувачів і дбайливців краю Оренбурзького" не був би повним без заслуженого згадування ще однієї, безсумнівно, що видається для свого часу особистості - Петра Івановича Ричкова (1712-1777 р.).

Інтереси держави вимагали для одержання максимально високого доходу постійного збільшення вивозу солі за межі Оренбурзького краю. Тільки безперебійний, безперервний хід соляної операції на всіх її етапах міг забезпечити значний приплив коштів у скарбницю. Найменші збої й складності, пов'язані з організацією видобутки або поставки солі, спричиняли величезні збитки, "втрата казенному інтересу". Однак якщо з видобутком солі на родовищі адміністрація краю ще справлялася, то поставки її завжди проходили зі значними утрудненнями: недостачею робочих рук, викликаною малою чисельністю жителів краю, їхнім небажанням "ставити" сіль у віддалені "проживання" краю. Парадокс ситуації полягав у тім, що найбільш дохідним був вивіз солі в "волзькі міста", - Нижній Новгород, Кострому, Ярославль, - але саме його здійснення проходило складніше всього. Для поліпшення положення, що створилося, керівництво тоді ще Оренбурзького соляного комісарства уклало в 1766 р. підряд з колишньої сибірським купцем, колезьким радником С. Тетюшевим, однією з умов якого була будівля соляної пристані на р. Білої для щорічного відправлення в Нижній Новгород "по мільйоні пудів ілецької солі". Умови договору виконані не були: побудована підрядником пристань не виправдала очікувань, що покладали на неї. Таким чином, необхідна центральною владою організація постійних соляних поставок за межі Оренбурзького краю здійснювалася нерегулярно, час від часу.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -189 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Ка-федра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.

загрузка...
Top