Економічні напрямки економічної думки після Другої світової війни

Вступ.

1. Економіка пропозиції.

2. Неоінституціоналізм пошуки альтернативи пануючої ортодоксії.

3. Розвиток радянської економічної науки в 30-90 рр.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Неоінституціоналізм, як один із напрямків економічної думки після Дргуої світової війни, - це напрям сучасної економічної думки, який розвиває методологію, теорію, традиції американського інституціоналізму кінця XIX - початку XX ст. Немарксистські противники неоінституціоналізму схильні довільно, необґрунтоване взагалі вилучити його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, а й в країнах Західної Європи. Це було пов'язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації і державного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної науки.

До початку 70-х років економічна теорія існувала і .розвивалась в умовах третього класичного стану. Він не виключав наявності інших, периферійних напрямів в науці, свободи творчості і критики пануючої ортодоксії. Пробним каменем для економістів стало їх відношення до кривої Філліпса (1958), яка показувала існування стійкого і передбачуваного оберненого зв'язку між рівнем безробіття і рівнем інфляції. Звідси виводився і альтернативний взаємозв’язок між цими показниками: високі темпи інфляції повинні супроводжуватися низьким рівнем безробіття і навпаки.

1. Економіка пропозиції

Серед теорій, що мають. неокласичний напрям, помітне місце займає теорія економіки пропозиції, або економічна теорія, орієнтована на пропозицію. З іменами її родоначальників - американських вчених А. Лаффера, Р. Манделла, П. Робертса, Рутледжа, журналістів Дж. Гілдера і Д. Ванніекі, конгресмена Дж. Кемпа - нерозривно пов'язана консервативна трансформація бюджетно-фінансового регулювання економіки США.

Відношення до цієї теорії в сучасній літературі неоднозначне. Одні західні дослідники, як, наприклад, Я. Шісслер (ФРН), зводять її в ранг економічної філософії американського консервативного руху. Інші розглядають її як черговий міф, що поширюється й рекламується засобами масової інформації і вимагає до себе обережного відношення в силу своєї схематичності й дуже спрощених підходів. Так, американський дослідник неоконсерватизму К. Буннер взагалі вважає, що ніякої економіки пропозиції немає, бо економічна наука протягом всієї своєї історії завжди займалась дослідженнями пропозиції і попиту залежно від руху цін виробництва і зайнятості. Однак за повоєнний період у зв'язку з розвитком кейнсіанської макроекономічної теорії ослабло значення динаміки пропозиції або вона взагалі не бралась до уваги. Нині йдеться про відновлення вже давно детально розробленого аналізу шляхів і можливостей взаємозв'язку сукупних доходів і фіскальної політики якраз через діючі на ринку сили з боку пропозиції.

Р. Дорнбуш і С. Фішер вважають, що відбулася кейнсіанська революція, можлива революція раціональних сподівань, але ніколи не було радикальної революції економіки пропозиції.

Теорія економіки пропозиції була покликана стимулювати економічне зростання за рахунок перерозподілу національного доходу в інтересах середніх і великих власників, виправдати проведення урядових заходів в США, Великобританії щодо скорочення державних витрат за рахунок соціальних програм. Сучасні прихильники неокласичного трактування закону Сея вважають, що через гнучкість цін, заробітної плати, оподаткування та інших основних елементів ринкове господарство може стихійно саморегулюватися, уникаючи серйозних кризових потрясінь[4, c. 397-399].

На противагу кейнсіанству, яке орієнтоване на ефективний попит, прибічники економіки пропозиції вважають, що серцевину економічної політики повинно становити всемірне стимулювання і формування саме пропозиції. Практична реалізація цієї політики передбачає, на думку теоретиків економіки пропозиції, обов’язкову наявність таких основних елементів: регулювання грошової маси; усунення державного втручання в економіку, яке ставить перепони для технічного прогресу, вільного інвестування і скорочення податків з метою вивільнення частини прибутків для інвестицій; скорочення витрат (насамперед в соціальній сфері, а також на утримання бюрократичного апарату), відмова від витрат на субсидії промисловим підприємствам, розвиток інфраструктури тощо.

Тут особливо помітне взаємодоповнення монетаризму і економіки пропозиції. Теоретики монетаризму в своїх рекомендаціях щодо розроблення економічної політики головний акцент роблять на регулюванні грошової маси в обігу. У прибічників економіки пропозиції особливе значення має використання податкових інструментів державного регулювання економіки. Вони вважають, що стимулювання пропозиції шляхом надання фінансових пільг для приватних інвесторів автоматично повинно створити необхідний попит і привести, врешті-решт, до оздоровлення ринкового господарства. Отже, теоретики економіки пропозиції пов'язують життєздатність і ефективність ринкового господарства з ініціативою приватного сектора, яка, на їх думку, цілком залежить від розмірів податку. Завдання будь-якого уряду полягає в тому, щоб знайти оптимальну ставку оподаткування, яка б забезпечувала максимальні надходження в держбюджет і в той самий час не ослабляла стимули до високої продуктивності.

Подібні дещо ідеалізовані уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність приватного сектора теоретично обґрунтовані з допомогою відомої кривої Лаффера. Вона встановлює гіпотетичне співвідношення між рівнем податкових ставок у відсотках і сумою податкових надходжень у федеральний бюджет. Така залежність, на думку Лаффера, показує, що в "заборонній зоні" (а це насамперед ситуація прогресивного оподаткування) доходи федерального бюджету все більше знижуються по мірі підвищення податків - у зв'язку із зменшенням заінтересованості й ініціативи до інвестування, мотивації до праці[6, c. 121-122].

2. Неоінституціоналізм пошуки альтернативи пануючої ортодоксії

Найбільш відомі представники неоінституціоналізму - У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Швеція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.

У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки Неоінституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і менталітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими.

Визначальна риса неоінституціоналізму - критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система "прийнятна як описання суспільства, яке колись існувало, - вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. - І як відбиття тієї частини економіки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною". Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріального суспільства.

У галузі методології неоінституціоналісти піддають критиці погляди представників ортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають ортодоксальний підхід, згідно з яким предмет економічної теорії зводиться до розподілу обмежених економічних ресурсів серед альтернативних користувачів з метою максимізації задоволення їх потреб, обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цього пропонується широкий підхід, в основу якого покладена взаємодія "інститутів". До "інститутів" належать різноманітні категорії базисного і надбудовного характеру (держава, підприємництво, власність, капітал, гроші, кредит, сім'я, профспілки, політичні партії, звички, інстинкт, традиції тощо). Тому дослідження повинні стосуватись як економічних, так і неекономічних явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини між господарськими агентами в економічній системі.

Таке розуміння предмета дослідження тісно пов'язане з прагненням до інтеграції економічної теорії й інших суспільних наук (соціології, психології, антропології, юриспруденції тощо) або з Вірою в переваги "міждисциплінарного підходу". Це одна з визначальних рис методології як інституціоналізму XIX ст., так і неоінституціоналізму.

В дусі традицій старого інституціоналізму сучасні інституціоналісти протиставляють "методологічному індивідуалізму" неокласики (тобто аналізу індивідуальних дій господарських агентів) дослідження "колективних дій" і "колективних інститутів" - корпорацій, профспілок, політичних партій тощо[2, c. 101-103].

Неоінституціоналісти висловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики, недостатнім рівнем її емпіризму, особливо статичним характером досліджень. Вони відзначають також відірваність неокласичної теорії від практики управління як сфери основного застосування теорії. На противагу висунуті: історичний підхід до аналізу економічних явищ та процесів; емпіричний, описовий метод дослідження, який спирається на використання широкого статистичного і фактичного матеріалу; розгляд механізму управління як основного застосування економічної теорії.

Статичному підходу представників неокласичного напряму неоінституціоналісти протиставили вивчення економіки в розвитку, в історичній послідовності. Наголошуючи на "феномені розвитку",

тобто на змінах, що відбуваються в суспільстві, неоінституціоналісти вивчають динаміку соціально-економічних процесів, втілюють у дослідженнях принцип еволюційного підходу до реальності. В цьому відношенні особливо помітний генетичний зв'язок між історичною школою і неоінституціоналізмом.

Відмітні риси неоінституціонального напряму - критична спрямованість замість відвертого вихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея соціального контролю замість упередженого захисту конкурентної ринкової економіки. Представники неоінституціоналізму звертають увагу на суттєві недоліки сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове безробіття, різку соціальну диференціацію, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також на соціальні і глобальні проблеми (екологічні, демографічні, расові, багатих і бідних країн тощо). Соціальний контроль над економікою неоінституціоналісти покладають на державне втручання в механізм відтворення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій щодо економічної політики, альтернативної монетаризму і економіці пропозиції. В цілому неоінституціоналісти, як і їх попередники, не виходять за межі реформізму.

Характерна риса сучасного інституціоналізму - всебічна розробка різних концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів) розвитку людської цивілізації. Найбільш відомі серед них - концепції індустріального суспільства (Дж. К. Гелбрейта та ін.), постіндустріального суспільства (Д. Белла та ін.), трьох хвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) в суспільно-економічному розвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільства (Дж. Несбіта) та ін.

У кожній з цих концепцій розглядається взаємодія різних тенденцій в умовах сучасної НТР, які приводять до трансформації суспільства. На перший план висунуті ті чи інші пануючі аспекти реальності (зростання значення і частки сфери послуг, ролі комп'ютеризованих знань, інформації як особливого ключового фактора виробництва, збільшення реальних доходів значної частини населення тощо).

Оцінки місця, значення і перспектив розвитку неоінституціоналізму в сучасній економічній думці країн ринкової економіки неоднозначні. Пануюча неокласична ортодоксія і ряд відомих істориків економічної теорії фактично ігнорують його як самостійний і перспективний напрям сучасної економічної науки. Вони вважають, що інституціоналізм "зник" у 30-і роки XX ст. і не знайшов свого продовження в неоінституціоналізмі. "Не дивлячись на деякі спільні риси, школа "інституціональної теорії" являє собою не більше, ніж легку схильність до відступу від ортодоксальної економічної науки, - пише М. Блауг. - В галузі аналізу "інституціоналістам" не вдалось виконати свою обіцянку і створити життєздатну альтернативу неокласичної теорії. Саме з цієї причини ця течія поступово втратила свій вплив, хоч критика "інституціоналістами" неокласичної ортодоксії часто була цілком обґрунтованою".

Представники неоінституціоналізму відверто визнають недостатність позитивної розробки власної теорії як альтернативи неокласиці. Однак вони справедливо вказують на окремі сильні сторони неоінституціональної теорії, інтенсивність роботи щодо її подальшого розвитку, перспективи можливої зміни співвідношення напрямів в структурі сучасної економічної думки тощо. В свою чергу, посткейнсіанці підтримують неоінституціоналізм, підкреслюючи, що він може "очолити нову атаку проти безплідного теоретизування" (С. Вайнтрауб). Ортодоксальний марксизм піддає неоінституціоналізм дещо заідеологізованому критичному аналізу. Врешті-решт, незважаючи на значну специфіку, взаємовідносини неоінституціоналізму та інших напрямів сучасної економічної думки не виходять за межі типової для них подвійної альтернативності.

Такими є основні напрями розвитку і досягнення економічної теорії у світлі розвитку західної економічної думки, яка сьогодні знаходиться на передових позиціях у світі[3, c. 185-186].

Розгляд основних напрямів розвитку економічної теорії свідчить, що це динамічна наука, яка відбиває зміни тенденцій в розвитку економічних явищ і процесів, у навколишньому середовищі, світовому господарстві та суспільстві в цілому. Динамізм економічної теорії проявляється також у тому, що вона сама не залишається незмінною, а прогресує відповідно до соціально-економічних змін і власних законів розвитку, оскільки еволюція ідей підкоряється внутрішній логіці, яка не обов'язково відбиває події безпосередньо.

Поняття "класична ситуація і її зміни" дає змогу не лише послідовно розкрити становлення і динамічний розвиток економічної теорії як самостійної науки, а й виявити довготермінові тенденції цього розвитку. В галузі позитивної економічної теорії, яка має справу з фактами і явищами, такими тенденціями з розвитком рин-кового господарства і продуктивних сил суспільства є еволюційний перехід від переважання однофакторних концепцій цінності, вартості до переважання багатофакторних концепцій, зростання значення проблеми попиту і пропозиції; від надання переваги вивченню питань мікроекономіки до надання першочергового значення питанням макроекономіки, а потім - синтезу мікро- і макроекономічних проблем; у вивченні проблем зростання багатства до дослі;ження ефективного розподілу та використання обмежених економічних ресурсів з метою максимально можливого задоволення людських потреб; від превалювання абстрактно-дедуктивного методу до сукупності різних методів дослідження з використанням усіх можливих прийомів наукового пізнання, щоб прийти до задовільного пояснення дійсності, тощо. В галузі нормативної економічної теорії, яка має справу з оцінними судженнями про стан і цілі економіки, найбільш яскравою тенденцією є зміна відношення до питання про участь держави (уряду) в економічному житті. Під цим кутом зору можна виділити три великі хвилі в становленні та розвитку економічної теорії. Перша - захист і пропаганда активної участі держави; друга - обґрунтування і захист принципу; третя - обґрунтування необхідності активного втручання держави в економіку, розробка його форм та методів, визначення меж.

Зміна класичної ситуації кожного разу супроводжується зміною в структурі економічної думки, появою нової ортодоксії.

Для XX ст., особливо останньої його третини, характерне розширення спектра напрямів і шкіл економічної теорії, його ускладнення, загострення суперництва між ними за досягнення статусу пануючої ортодоксії. За такий статус продовжується боротьба насамперед між монетаризмом і різними варіантами неокейнсіанства. Інші напрями, особливо неолібералізм та неоінституціоналізм, зміцнили свої позиції, здобули нових прибічників.

При цьому слід мати на увазі, що до широкого спектра сьогоденної неокласики належать, по-перше, неоконсервативні теорії (ця назва відбиває швидше політичне спрямування), до яких належать теорії монетаризму, економіки пропозиції, раціональних сподівань;

по-друге, неоліберальні концепції. Монетаристські моделі економічного розвитку широко застосовували відповідно до конкретних умов своїх високорозвинених країн такі визначні державні діячі, як Р. Рейган, М. Тетчер, Г. Коль та їх послідовники. Відоме застосування неоліберальних концепцій Л. Ерхардом. Концепції соціальне орієнтованої ринкової економіки з активним втручанням держави в розподіл доходів використовуються в країнах Скандинавії, у Франції, Австрії та ін.[1, c. 163-165].

3. Розвиток радянської економічної науки в 30-90 рр.

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з другої половини 30-х pp., була її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.

Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово знищувалася політикою.

Щоправда, у радянській економічній науці спостерігалися й періоди пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів.

Підручник з політичної економії 1954 року став важливою основою дальшого розвитку економічної теорії в СРСР. Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм, відомі під назвою господарської реформи (60-ті pp.). Розроблення відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки. На жаль, практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено.

Наприкінці 70-х та у 80-х pp. стався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об'єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями[7, c. 571-572].

Висновки

Сьогодення незалежної України нагальне вимагає не просто застосування сучасних моделей економічного розвитку, а насамперед використання посткейнсіанських та неоінституційних засад, відкоригованих відповідно до конкретних умов і національно-державних інтересів країни в цілому та превалюючої більшості її населення зокрема. Підкреслимо, що в теперішніх умовах в усьому світі не стоїть питання про відкидання ролі держави в економіці, бо й новітні неокласичні моделі фактично пропонують різні механізми участі держави в економічному житті, виходячи зі ступеня розвиненості країни, її досягнень в науково-технічному прогресі.

Для представників усіх напрямів сучасної економічної теорії характерна переорієнтація на поєднання мікро- і макропідходів до вивчення економічних явищ і процесів.

Провідні представники кожного з основних напрямів сучасної економічної теорії обстоюють точку зору про життєздатність і перспективність у майбутньому XXI ст. саме свого напряму. Тим самим вони, незважаючи на численні заяви про об'єктивність ставлення до інших напрямів, врешті-решт, демонструють свою певну упередженість. Однак невизначеність майбутнього змушує їх звертатися до фактора часу як вирішального підтвердження ефективності (чи неефективності) впливу теорії на економічну політику і практику.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -189 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Ка-федра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.

загрузка...
Top