Економічна політика Богдана Хмельницкого

Вступ.

1. Економічна думка в роки Визвольної війни 1648—1654 рр

2. Аспекти економічної політики Б.Хмельницького.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах.

Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

1. Економічна думка в роки Визвольної війни 1648—1654 рр.

Кінець XVI — початок XVII ст. характеризується посиленням феодально-кріпосницького й національного гніту. Тому в цей період Україна стає ареною цілого ряду могутніх селянсько-козацьких повстань. Найважливішою проблемою для українського народу стало визволення з-під влади панської Польщі.

На початку 1648 р. в Запорозькій Січі вибухнуло повстання, яке знаменувало початок Визвольної війни, основною рушійною силою якої було закріпачене селянство, козацькі маси та міщани. Учасник подій — Самовидець (Р. Ракушка) так описував цю хвилю національно-визвольного руху: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком сем такого чоловіка, жеби не міг албо сам, албо син до війска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их було, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймы-та..., навет, где в городах были й права майдебурскіе — и присягме бургомистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска йшли».. Цей рух досить швидко став загальнонародним, оскільки всі верстви населення України прагнули позбутися влади Польщі, хоч соціально-економічні й політичні цілі окремих верств були неоднакові.

Визвольна війна стала важливою віхою у розвитку суспільно-економічної думки в Україні. Сільське господарство було тоді основною формою життєдіяльності народу. Тому природно, що селянське питання з самого початку набрало найбільшої ваги в економічній та соціальній політиці гетьманського уряду Богдана Хмельницького. Всупереч позиції значної частини генеральної старшини, яка наполягала на негайному поверненні кріпосного права, Б. Хмельницький і його прихильники займали іншу позицію. Вони справедливо вважали, що без активної участі селянства неможливо позбутися влади Польщі, а тому виступали за те, щоб не допустити повернення на територію Гетьманщини найбільших землевласників — магнатів Потоцьких, Вишневецьких, Конецпольських та ін. [5, c. 269-270]

Водночас, розуміючи, що старшинно-шляхетське керівництво не допустить посилення антифеодальних виступів селян, Б. Хмельницький намагався стримувати селянські «бунти», видавав грізні універсали і посилав проти повсталих селян каральні загони. Він видавав також «стверджувальні грамоти» на володіння православної церкви. За 1648—1650 pp. таких грамот збереглося 10, за 1652— 1654 pp.— три. Причому козацька старшина, українська шляхта та представники церкви «засипали» Б. Хмельницького проханнями про затвердження їхніх прав на маєтності і селян.

Один з найкращих дослідників історії України О. Оглоблін у своїй праці «Думки про Хмельниччину» (1957) писав: «Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України,— не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату».

Б. Хмельницький, особливо після перемоги у Визвольній війні та Переяславської Ради, що відбулася 8(18) січня 1654 p., розумів, що відновлення кріпосницьких порядків можливе лише поступово й у майбутньому, а до того він прагнув забезпечити свободу від кріпосництва та зберегти за козацтвом і міщанами приблизно ті ж права, які мали тоді козаки на Слобожанщині, Дону тощо. На другий день після Переяславської Ради у розмові з царським послом В. Бутурліним Б. Хмельницький передусім просив, щоб «в Запорожском де войске хто в каком чине был по ся места, и ныне бы государь пожаловал велел быть по тому, чтоб шляхтич был шляхтичем, а казак казаком, а мещанин мещанином».

За часів Гетьманщини було створено нову провідну верству— козацьку старшину (згодом у XVIII ст. вона перетворилася на українську шляхту, а в XIX ст. — на українське дворянство). Але незважаючи на зростаючий тиск з боку старшини та шляхетства, Б. Хмельницький твердо проводив свою лінію в селянському питанні, відмовляючись від негайного відмежування козаків від селян та відкладаючи це на невизначений час.

Таким чином, між поглядами Б. Хмельницького й основної частини старшини в головному питанні соціально-економічної політики — селянському — існували значні розбіжності. Політика гетьмана щодо селянства ґрунтувалася на врахуванні реальної ситуації, створеної Визвольною війною, і мала важливі наслідки. Вона сприяла тому, що значна частина селянства протягом приблизно півстоліття ще зберігала козацькі права. [7, c. 64-65]

Від особистої кріпосної залежності були звільнені на певний час ті селяни, які утворили нову соціальну верству — посполитих військових сил, що підкорялися безпосередньо гетьманській адміністрації. Від влади феодалів звільнилося після війни й міщанство. Міста дістали право на самоуправління, зросла їхня роль як центрів ремесла й торгівлі. Об'єктивно така політика сприяла зародженню і розвитку в Україні в надрах феодалізму нових, прогресивніших буржуазних відносин.

Важливого значення Б. Хмельницький надавав розвитку промисловості, в тому числі мануфактурної, оборонної. Вживалися також заходи для охорони міських ремесел і цехової їх організації.

Не менша увага приділялася розвитку внутрішньої торгівлі. Видавалися укази й універсали про охорону купецьких прав. Зміцнювалися також економічні зв'язки з іншими країнами. З метою залучення в Україну іноземних купців Б. Хмельницький звільнив їх від оплати ввізних і вивізних мит, надавав інші різні пільги. Щоправда, після закінчення Визвольної війни почали встановлюватися високі мита, особливо за вивіз з країни благородних металів і коштовного каміння. Великого значення в своїй економічній політиці Б. Хмельницький надавав укладанню довгострокових торговельних угод.

Застосування Б.Хмельницьким принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивозу товарів і обмеження водночас вивозу коштовностей, встановлення захисних мит, пільги місцевим підприємцям і купцям свідчать про наявність елементів меркантилізму в його економічній політиці. Об'єктивно ця політика, хоч вона й була насамперед спрямована на захист інтересів українських феодалів, сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу, зміцненню економічних зв'язків України з іншими країнами, передусім з Росією і всеросійським ринком, що слугувало в кінцевому підсумку підвищенню ролі України у міжнародному поділі праці.

18 січня 1654 р. у Переяславі Рада козацької верхівки ухвалила остаточне рішення про перехід України під зверхність московського царя. Спочатку Україна не позбавлялася своїх суверенних прав. У руках Б. Хмельницького залишилася вся повнота державної влади й щодо внутрішніх справ країни й щодо її зовнішньої політики. Він був «государем і гетьманом» української держави, «зверхнійшим владцею і государем отчизни нашої», як його називали офіційні українські документи. Але надалі повільно, але систематично відбувалося скасування російським урядом статей Переяславської угоди про незалежність України. Вільне українське посполитство перетворювалося на кріпацьку масу. Українців залучали до «канальських робіт», побудови фортець та Петербурга, до участі у ведених Росією війнах. [1, c. 143-145]

Богдан Хмельницький жив у часи розквіту меркантилізму, коли торгівля була головним елементом економічної політики. У середині XVII ст. в Середньо-Східній Європі було два основні торговельні центри: на півночі — це Данціг (Гданськ), а півдні — Царгород (Стамбул).

Оскільки українському гетьману доступ до північного центру був закритий з огляду на війну з Польщею, Б. Хмельницький обрав південний шлях. З цією метою він після перших своїх перемог над Польщею уклав Чорноморську торговельну Конвенцію, яка мала б відкрити йому всі торговельні центри і порти, включно з васальними державами Османської імперії.

Разом з тим Хмельницький звернув особливу увагу на одного васала Османської держави, а саме — на Молдавію, з якою існували давні культурні та релігійні зв’язки і давні торговельні відносини між українськими землями, насамперед містами Львовом і Кам’янцем-Подільським. Хоч ці міста перебували в системі Польської держави, Б. Хмельницький свідомий того, що вони існували як складова частина Княжої Русі, опікувався Львовом і Кам’янцем-Подільським, що були надійними торговельними партнерами Молдавії і, як раніше, активно користувалися молдавськими торговельними шляхами. [3, c. 57-59]

2. Аспекти економічної політики Б.Хмельницького

У тому часі, коли гетьманував Богдан Хмельницький (1648— 1657), у Центральній і Східній Європі діяли ще пресекулярні релігійно-політичні концепції, і з ними український гетьман мусив рахуватися. Саме у 1648 р. закінчилася кривава релігійна Тридцятилітня війна в Середній Європі між протестантами і католиками. Україна в той час знаходилася у структурі Польсько-Литовської Речі Посполитої, яка була католицькою у своїй політиці і нетолерантною супроти українського православного населення. Тому одним із гасел визвольної війни Б. Хмельницького 1648 р. було визволення православної віри. З другого боку, в тогочасній Україні ще існувала сильна концепція династичного легітимізму, отже, з тими двома концепціями Б. Хмельницький мусив рахуватися, тобто із православ’ям і династичним легітимізмом. Ідеальним було б створення держави із православною легітимною династією. У Східній Європі існували дві такі держави, які б могли дати легітимність новій православній державі, — це були Молдавія і Московщина. Молдавія як православна з легітимно-князівською династією Лупулів, пов’язаною шлюбом із литовськими Радзивіллами, входила до політичних інтересів Хмельницького. По-перше, Молдавія була культурно близька Україні, бо її православ’я мало давньоруське походження. Навіть офіційні молдавські акти писалися тогочасною українською мовою аж до XVIII ст. Цей факт свідчить, що в Молдавії до XVIII ст. побутувала канцелярійна мова — українська. Б. Хмельницького цікавила саме Молдавія, а не Волощина, яка теж була православною, але в ній користувалися книжною болгарською мовою. Близькі зв’язки молдавських воєвод із львівським православ’ям підсилилися тим, що тільки роком раніше (1647 р.), перед гетьмануванням Б. Хмельницького, помер Київський митрополит і всія Руси — Петро Могила, який був сином молдавського воєводи Симиона Могили. Як засновник Києво-Могилянської академії Петро Могила створив у Молдавії свою філію в Яссах. Молдавія економічними зв’язками була пов’язана з торговельним центром Львовом у системі шляхів східної торгівлі, що вели до Стамбула (Царгорода) та інших ринків Османської держави. Тут слід згадати, що в політичній ситуації, яка існувала в його часи, Б. Хмельницький (а він колись жив як полонений у Стамбулі) підтримував зв’язки із османським правлінням і його васалами, до яких належав Лупул. Цього вимагала економічна ситуація, до якої Хмельницький в основному обмежився з огляду на те, що османи були не християнами, а мусульманами. Всі спроби прийняти зверхність турецького султана як за часів Б. Хмельницького, так і після нього спричиняли ресентимент православного духовенства та українського населення, що жило передсекулярними ідеями православ’я. В цьому полягає одна з причин, що Молдавія ввійшла до політичних планів українського гетьмана.

Між іншим, Львів був рідним містом Б. Хмельницького, він закінчив там єзуїтську колегію і деякий час там жив. Гетьман, без сумніву, бачив розв’язання української проблеми у створенні легітимної православної династії. Така династія повинна була дістати легітимність від пануючого дому, у даному випадку — Лупула, а в чоловічій лінії — Хмельницького. Тому він так настирливо і з великим ризком здійснював план одруження свого старшого сина Тимоша з молодшою донькою молдавського воєводи Васіле Лупула — Розандою.

Богдан Хмельницький хотів об’єднати Молдавію та Україну і створити єдину державу, Тимоша посадити на престіл в Україні-Молдавії, а для Лупула завоювати Валахію. Османська Порта виступала проти того, щоб обидва її васали об’єднувалися. Навіть після смерті Тимоша гетьман не залишив ідеї створення своєї династії і намагався після себе передати гетьманування молодшому синові Юрію. На жаль, з огляду на те, що Юрій ні здоров’ям, ні інтелектом не відповідав цьому завданню, план Хмельницького створити православну династію в Україні не здійснився. Простудіювавши наукову літературу і джерела, що стосуються економічно-політичних зв’язків між Україною і Молдавією, я зрозуміла, що тут не можна обмежитися концепцією політичних кордонів 1648—1649 рр. (Зборівський договір), а треба брати до уваги етнічну територію України, тобто включати важливі західноукраїнські торговельні центри, такі як Львів, Кам’янець-Подільський, Замостя. Таким чином я вводжу їх до свого дослідження тому, що ці міста Богдан Хмельницький вважав українськими, хоч після Зборівського договору Львів, Кам’янець-Подільський формально належали Польщі. Гетьман не розглядав Зборівський договір як остаточне уточнення кордонів. У промовах до польських комісарів у Переяславі у лютому 1649 р. він заявив: «Правда те, що я мала і незначна людина, але Бог дав мені, що я є одновладцем і самодержцем руським... Виб’ю з лядської неволі ввесь руський народ, а що перше я воював за шкоду і кривду свою, тепер буду воювати за нашу православну віру... За кордон на війну не піду, на турків і татарів шаблі не підійму, досить маю на Україні, на Поділлі і Волині досить вигоди, достатку і пожитку в землі і князівстві своєму по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи! А будуть і за Віслою кричати, знайду я їх там напевно».

Це все випливало з економічної візії Б. Хмельницького про кордони з Польщею, а також із його ставлення до Львова, Замостя, Кам’янця-Подільського, яких він не хотів віддавати на погром татарам. З погляду гетьмана Львів був українським містом, не випадково тільки в одному 1655 р. він видав 14 листів до магістрату Львова із запевненнями приязні. Навіть перед смертю гетьман спеціальним універсалом від 9 березня 1657 р. наказує своїй старшині трактувати львів’ян як своїх. [1, c. 146-149]

На спеціальну увагу заслуговує складена у липні 1648 р. морська торговельна Конвенція між Туреччиною і Україною (Військом Запорозьким), яка хоч не зреалізувалася на практиці, все-таки досліджується як унікальний акт економічної візії Б. Хмельницького і мілітарної єдності Чорноморського ареалу. Богдан Хмельницький з самого початку свого повстання був зв’язаний з колом держав Османської імперії. Так у Б. Хмельницького постали династичні плани щодо Молдавії.

Другою складовою політично-економічної візії Б. Хмельницького є будівництво порту у Бихові, що мав сполучення із Балтикою. Географічно порт Бихів знаходився на північ від Рогова на Дніпрі, де його притоки близько сходилися з притоками Західної Двіни, шлях якою вів до Балтики, оскільки Західна Двіна впадає до Ризької затоки, що є частиною Балтійського моря. В середині XVII ст. були дві основні торговельні сфери в Європі: балтійська, яка поєднувала Середню Європу із Західною, та південна, що вела до торговельних центрів Османської імперії. Коли Хмельницький починав своє повстання, шлях до Балтики був недоступний, бо, воюючи з Польщею, він не міг використовувати її шляхи. Тому в той час Б. Хмельницький концентрував свою увагу на полудневому шляху.

У 1655 р. почалася між Швецією і Польщею війна на території останньої. Тепер Хмельницький бачив можливості входу до північного шляху. Коли російські війська рушили у 1655 р. на Польщу і почалася «війна двох Росій за третю» (В. Липинський), тобто України і Росії за Білорусь, Б. Хмельницький виявив себе не тільки стратегом-полководцем, що наказав Війську Запорозькому зайняти білоруське місто Бихів, а й далекоглядним політиком, котрий звелів там збудувати «вільний порт» Бихів.

Таким чином, не питаючи дозволу свого партнера в антипольській війні, а саме — московського царя, гетьман дав наказ сформувати Білоруський полк і збудувати на його території порт у Старому Бихові. Так само він узяв під контроль Пінський повіт із важливою річкою Прип’ять, користуючись тим, що пінська шляхта добровільно пішла під його зверхність. Б. Хмельницький мав свою економічну візію — дати можливість українським купцям торгувати з Балтикою, щоб оминути Польщу. 15 березня 1657 р. гетьман про це видає універсал купцям і міщанам київським про поширення торговельних зв’язків вздовж Дніпра, потім організацію торговельного зв’язку з Старим Биховим і через Старий Бихів з усією окупованою країною Горішнього Дніпра, використовуючи тутешні торговельні шляхи до Балтійського моря. [4, c. 93-96]

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 p.) і Білоцерківського (1651 p.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодаликатолики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати православних урядників.

Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою "дідичних панів", не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан. Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.

За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української шляхти: "... шляхта... чтоб при своих шляхетських вольностях пребьівали". З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін.

Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 p. і залишили їм право володіти спадковими маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто "виконав присягу вірності" Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою православної церкви і духовенства, перебувало монастирське землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельницького (1648—1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь. Протягом 1654—1657 pp. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угіддя, 8 — на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності. [8, c. 286-289]

Висновки

Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького ґрунтувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними виробниками.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в "Березневих статтях" 1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.

Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються в історико-економічній літературі по-різному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке на той час не вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодальна земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське селянство перейшло в категорію феодальне залежних селян. Вони виступали не власниками землі, а як ті, що користувалися нею, добилися особистої свободи, але позаекономічний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом збирання державних податків.

Список використаної літератури

1. Історія економічної думки України : Навч. посібник для студентів економічних вузів і факультетів/ Р. Х. Васильєва, Л. П. Горкіна та ін.. -К.: Либідь, 1993. -272 с.

2. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

4. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

5. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

6. Реверчук С. Історія економічних вчень: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

7. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.

загрузка...
Top