Економічна криза 90-х років в Україні

Вступ.

Розділ 1. Суть і причини економічної кризи перехідного періоду в Україні 1991-2001.

1.1. Необхідність переходу від соціальної до капіталістичної ринкової системи.

1.2. Соціально економічні наслідки економічної кризи перехідного періоду в Україні.

1.3. Суть кризи перехідного періоду її основні причини.

Розділ 2. Характерні ознаки стабілізації економіки після проведення ринкових реформ.

2.1 Суть і напрями реформованої власності.

2.2 Наслідки роздержавлення і приватизації.

2.3 Зростання обсягів національного виробництва після завершення перехідного періоду.

Розділ 3. Посилення державного регулювання та шляхи виходу з кризи.

3.1 Фіскальна політика.

3.2 Антиінфляційна політика.

3.3 Соціальний захист населення.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Стратегія переходу до сучасних ринкових відносин потребує глибокого теоретичного аналізу та осмислення як загальних закономірностей становлення та функціонування цивілізованої ринкової системи, так і нашої національної специфіки руху до повноцінного ринку. За цих умов першочергової ваги набуває проблема обґрунтування місця і ролі держави для досягнення визначеної концептуальної мети — формування соціально орієнтованої ринкової економіки. При цьому, звичайно, важливо переосмислити через призму національної специфіки державного процесу становлення ринку досвід його використання в інших країнах, в тому числі — в державах з перехідною економікою. Це, в свою чергу, передбачає теоретичний аналіз та узагальнення основних функцій держави в перехідній економіці, її роль в розробці відповідної економічної стратегії і тактики, які повинні забезпечити постановку, реалізацію адекватних сучасному станові суспільно-економічної системи України трансформаційних завдань, виділити пріоритети та визначити способи, шляхи раціонального досягнення загальної мети.

На жаль, сучасний рівень теоретичних досліджень проблем трансформації адміністративно-командної системи в ринкову не відповідає вимогам практики, зокрема і в Україні.

Нині першочерговим завданням економічної теорії, передусім її складової - політичної економії, є дослідження і пізнання основних закономірностей розвитку соціально-економічної системи, особливостей трансформації, визначення місця, функцій та ролі в ній держави, а відповідно і передумов формування її економічної політики на шляху до ринкової системи. В українській економічній думці ці проблеми потребують наукового аналізу як у світлі світового досвіду, так і з урахуванням національних особливостей перехідного періоду.

Актуальність поставленої проблеми суттєво зростає і в зв'язку з курсом на радикалізацію економічних перетворень, посилення їх керованості, який проголошений нині в Україні.

Широке відображення різних сторін становлення і функціонування ринкових відносин в постсоціалістичній (перехідній) економіці, в тому числі, — аналіз місця, ролі та методів державного регулювання цих процесів, знайшло в працях відомих українських економістів Ю.Бажала, Л.Бесчасного, О.Беляєва, В.Богині, А.Гальчинського, В.Геєця, О.Гоша, С.Дорогунцова, П.Єщенка, Б.Кваснюка, Т.Ковальчука, І.Лукінова, С.Мочерного, В.Панасюка, Ю.Пахомова, А.Покритана, В.Черняка, А. Чухна та інших, а також відомих російських економістів Л.Абалкіна, П.Буніча, Є.Гайдара, Л.Гатовського, В.Іноземцева, Л.Колганова, В.Кулікова, А.Лівшиця, Н.Петракова, Б.Плишевського, В.Радаєва, С.Шаталіна, Н.Шмельова, Г.Явлінського та багатьох інших.

Основною метою дослідження є методологічне, теоретичне і практичне обґрунтування змісту, функцій та зростаючої ролі державного регулювання в перехідній економіці як структуроутворюючого чинника становлення і розвитку цивілізованих ринкових відносин.

Відповідно до означеної мети в роботі поставлені і вирішувались такі завдання:

- розкрити теоретико-методологічні засади формування державної економічної політики та еволюцію її функцій;

- здійснити аналіз складових економічної політики і з’ясувати взаємозв'язок між ними;

- визначити основні суперечності перехідної економіки та місце і роль держави в їх розв'язанні;

- обґрунтувати зростаючу регулюючо-створювальну економічну роль держави в ринкових трансформаційних процесах;

- розкрити об'єктивні тенденції структурних зрушень в економіці.

Предметом дослідженняє механізм формування та основні напрями і методи державного регулювання ринкових трансформацій в перехідній економіці.

Об'єктом дослідженнявиступає конструктивна (утворююча) економічна роль держави при переході від адміністративно-командної економіки до ринкової.


Розділ 1. Суть і причини економічної кризи перехідного періоду в Україні 1991-2001

1.1. Необхідність переходу від соціальної до капіталістичної ринкової системи

Економіка перехідного періоду від капіталізму до соціалізму виступає як змішана не тільки тому, що в ній існують різні суспільно-економічні уклади, а й тому, що в кожному з існуючих укладів діють відповідні економічні закони. Передусім в перехідний період починають діяти об'єктивні економічні закони, що виражають суть соціалістичних виробничих відносин - основний економічний закон, закон планомірного, пропорціонального розвитку народного господарства, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, соціалістичний закон народонаселення та інші. Хоча ці закони діють переважно в рамках соціалістичного укладу, всі вони роблять вирішальний вплив на розвиток економіки в цілому. А це означає, що під їхнім впливом дещо модифікується дія економічних законів, притаманних іншим, несоціалістичним укладам. Так, закон додаткової вартості, закон капіталістичного нагромадження, закон конкуренції та анархії, капіталістичний закон народонаселення та інші, що діють в перехідний період у приватнокапіталістичному укладі, мають вузьку сферу дії, і їх роль обмежена дією економічних законів соціалізму. В перехідній економіці існують товарно-грошові відносини, діє закон вартості та зв'язані з ними економічні форми й категорії (гроші, ціни, торгівля, кредит, прибуток тощо), але суть та роль їхня істотно змінилися. В умовах соціалізму вони використовуються з метою реалізації нової мети суспільного виробництва - підвищення добробуту населення.

Економічна система соціалізму, як і будь-яка інша, проходить кілька етапів: перехідний період, соціалізм, побудований в основному, і зрілий соціалізм. Для змішаної економіки перехідного періоду найбільш характерною рисою, як вже зазначалося, є існування багатоукладності. В умовах соціалізму, побудованого в основному, багатоукладність, як правило, відсутня або майже відсутня. Скажімо, в окремих сферах можуть зберігатися незначні залишки дрібнотоварного укладу. В процесі просування суспільства від соціалізму, побудованого в основному, до зрілого ці залишки відмирають[17, c. 3-4].

Проте в цей час в економічній системі соціалізму ще залишаються елементи, що мають місце в умовах зрілого та перезрілого капіталізму. Це передусім наступні:

рівень розвитку продуктивних сил ще не забезпечує виробництво такої кількості матеріальних благ і послуг, яка потрібна для повного задоволення ними всіх членів суспільства;

наявність двох форм власності (державної і кооперативно-колгоспної) зумовлює певні відмінності в організації та науково-технічному забезпеченні державних і кооперативних підприємств;

існування соціально-економічних відмінностей між містом і селом, розумовою та фізичною працею, робітничим класом та селянством, робітничим класом та селянством, з одного боку, та інтелігенцією - з іншого;

відсутня соціальна рівність членів суспільства, тобто рівність у споживанні матеріальних благ та послуг, оскільки при соціалізмі розподіл життєвих засобів здійснюється у відповідності з кількістю та якістю затраченої праці. Хоча цей принцип розподілу вперше в історії людства забезпечує економічну рівність всіх членів суспільства;

зберігається потреба у використанні товарно-грошових відносин як механізму стимулювання праці трудових колективів та окремих працівників.

Ці та інші елементи відносин попереднього способу виробництва будуть зникати в процесі поступового переростання зрілого соціалізму в повний комунізм. Повний комунізм становить собою безкласовий суспільний лад з єдиною загальнонародною власністю на засоби виробництва, повною соціальною рівністю всіх членів суспільства, високим рівнем розвитку продуктивних сил, здатним забезпечити розподіл матеріальних благ і послуг за принципом: від кожного - за здібностями, кожному - за потребами[12, c. 9-10].

1.2. Соціально економічні наслідки економічної кризи перехідного періоду в Україні

Одна з найбільш важливих проблем сучасного розвитку — вибір правильного напрямку нашого руху. Україна має вибрати власну, яка б відповідала саме її умовам, модель ринкової економіки, а не копіювати чужі моделі. В принципі цей вибір необхідно зробити між двома найбільш загальними моделями ринкової економіки: ліберальною чи регульованою. Перша передбачає створення самокерованого, нерегульованого ринку епохи первісного нагромадження капіталу, за якого держава відсторонюється від управління економікою і від проблем соціального захисту населення. Друга націлена на створення соціально орієнтованого і регульованого ринку, який передбачає наявність ефективного державного сектору, державного регулювання економіки і проведення політики соціального захисту населення від можливих негативних наслідків переходу до ринкової економіки.

Наступною проблемою є чітке вирішення пріоритетів на шляху до створення обраної моделі, а не намагання одночасного вирішення усіх проблем. Історичний досвід показує, що всі подібні намагання закінчувались провалами. Прагнення до швидкого безпосереднього переходу до ринку через лібералізацію цін ("шокова терапія") дуже нагадують намагання Радянської держави перейти у роки "воєнного комунізму" до безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо, вони не тільки не мали успіху, а й згодом були визнані помилковими навіть їх прибічниками.

Перехід до ринкової економіки — не разовий стрибок, а поступовий, еволюційний процес глибоких перетворень існуючої економічної системи з регулювальною діяльністю держави, що обов'язково має передбачати їх етапність. Саме це показує світовий (зокрема китайський) досвід, який не було враховано при проведенні реформ. Проведення ефективних ринкових реформ передбачає не "шокову" ліквідацію існуючої економічної системи, а трансформацію інститутів, їх пристосування до нових умов. При цьому важливо зберегти все позитивне. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів і соціальних інститутів, що складаються в ході тривалої еволюції[4, c. 76-77].

Поряд з макроекономінними реформами слід здійснювати реформи структурні. Проведення малої та великої приватизації, що триває відносно довго, дає можливість створити численний приватний сектор, а в перспективі — перейти до змішаної економіки.

З метою успішного проведення структурних реформ необхідно створити нові інститути ринкової економіки — надійні, орієнтовані на правові норми, включаючи договірне право, банківську систему з незалежним центральним банком і новими комерційними банками, різні системи — податкову, митну, соціального захисту тощо.

Важливою метою структурної стратегії має бути зниження рівня енергетичної та іншої ресурсної залежності України від зовнішніх чинників і зміцнення економічної безпеки держави. Лише за таких умов Україна зможе вивести економіку на світовий рівень, забезпечити значне зростання валютних надходжень, вкрай потрібних для збалансування бюджету.

Україна як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високорозвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. Але самі собою іноземні інвестиції не надійдуть, їх необхідно активно залучати. Конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним законодавством.

Таким чином, перед молодою Українською державою стоять надзвичайно складні та важливі завдання у сфері економіки. Від їх розв'язання залежить наш поступ до цивілізованого життя[10, c. 7-8].

1.3. Суть кризи перехідного періоду, її основні причини

Визначення сутності перехідного періоду має принципове значення для обґрунтування економічної політики держави, успішного здійснення соціально-економічних перетворень.

Сьогодні більшість людей в Україні на собі відчули, у що обійшлася нам політика «спроб і помилок». Головними помилками економічної політики стали ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України, стратегічні прорахунки у здійсненні зовнішньоекономічного курсу, неузгодженість між фінансовою та монетарною політикою, необґрунтованість соціальної політики, нерозробленість структурної політики, непослідовність політики економічної лібералізації тощо. Головна причина цих помилок полягає в тому, що в економічній політиці не розрізнялися перехідний період і сама ринкова економіка нерідко застосовувалися ринкові методи в умовах, коли економіка ще не стала ринковою. Все це, безперечно, значно поглиблювало економічну кризу, зумовлювало спад виробництва і падіння життєвого рівня народу, посилювало соціальну напруженість у державі, а також зумовлювало нестабільність внутрішньої політичної ситуації.

Узагальнення практики перехідного періоду дало можливість визначити найзагальніші риси цього періоду та основні принципи розвитку економіки. Це реальний поворот усієї господарської системи до людини, утвердження не просто ринкового, а соціально орієнтованого ринкового господарства, побудова демократичного соціально відповідального, солідарного суспільства. І все ж треба визнати, що цим формулам не вистачає соціально-економічної та історичної визначеності.

Розробка концепції перехідного періоду потребує вироблення уявлення про його сутність, основні риси і закономірності, внутрішньо властиві етапи та характер функціонування і розвитку економіки, її переходу у якісно новий, ринковий стан. Це завдання сьогодні на часі, і від успішності його вирішення залежить подальший прогресивний поступ України.

Перехідний період від командної до ринкової економіки — це складний і багатогранний процес. Він нерозривно пов'язаний як із зовнішніми чинниками, закономірностями світового розвитку, так і внутрішніми чинниками, своєрідністю і тенденціями розвитку України. Все це означає, що перехідний період має власні зміст і характер, проходить об'єктивно обумовлені етапи становлення ринкової економіки[10, c. 9-10].

Глобальні світові тенденції та перехідний період в Україні. Перехід до ринкової економіки — це подолання самоізоляції, яка була властива колишньому Союзу РСР, входження до світогосподарських зв'язків, у русло загальноцивілізаційного прогресу. Через це виявлення внутрішнього зв'язку перехідного періоду в нашій країні з глобальними тенденціями світового розвитку, визначального впливу цих тенденцій на наш перехідний період є неодмінною методологічною умовою його глибокого пізнання.

ри переході від адміністративної до ринкової економіки криза має дуже глибокий і складний характер. Насамперед вона не є звичайною циклічною кризою, хоча всі її ознаки — спад виробництва, безробіття, інфляція — є очевидними. Справа в тому, що циклічні кризи внутрішньо властиві ринковій економіці як своєрідний спосіб приведення виробництва у відповідність з суспільними потребами, а економіки — у стійке становище. Циклічна криза породжується самим розвитком продуктивних сил, необхідністю періодичного оновлення основного капіталу. Саме це є матеріальною основою виходу з кризи. І при переході до ринкової економіки також потрібні її структурна перебудова, технічне переоснащення. Однак і це не може бути причиною для характеристики сучасної кризи як циклічної. Адже йдеться не про звичайний розвиток ринкової економіки, а про перехідний період з властивими йому глибокими перетвореннями, якісними змінами, які мають революційний характер[3, c. 4-5].

Перехідному періоду від адміністративної системи до ринкової, на думку деяких авторів, властива системна, трансформаційна криза. Дійсно, це положення відбиває дуже істотну рису сучасної кризи, її важливий зміст, адже мова йде про перехід від однієї економічної системи до іншої, про трансформацію командної економіки у ринкову. Однак, на нашу думку, і ця характеристика нинішньої кризи є неповною, оскільки заміна системи не вичерпує змісту цього перехідного періоду. Це пов'язано з тим, що він відбувається в час, коли розвинені країни переходять від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку. Як уже зазначалося, Україна перебуває на стадії індустріального розвитку. І для того щоб увійти до світового співтовариства, забезпечити гідні умови праці й життя людей, треба подолати відставання, перейти до нового технологічного способу виробництва, на нову стадію суспільно-економічного розвитку. Отже, є всі підстави характеризувати сучасну економічну кризу як стадіальну, оскільки вона пов'язана з НТР, з переходом до принципово нової техніки і технології на нову, постіндустріальну стадію розвитку. Складність стадіальної кризи означає, що вихід з неї передбачає взаємопов'язану систему заходів. Передусім це подолання спаду виробництва, інфляції, забезпечення не тільки фінансової, а й загальноекономічної стабілізації як передумови економічного зростання, оновлення основного капіталу. Цей блок заходів застосовується для подолання циклічної кризи.Ось чому і в Україні головним завданням є утвердження демократичного, солідарного суспільства, суспільства, що ґрунтуватиметься на історичних традиціях і менталітеті українського народу, на напрацьованих сучасною цивілізацією загальнолюдських цінностях. Нове суспільство поступово позбавлятиметься традиційно класово-формаційних ознак, органічно поєднуватиме в собі працю, талант і капітал суспільства, де кожен громадянин зможе реалізувати повною мірою свої здібності, наділі забезпечуватиме права та свободи кожної особи[2, c. 12-14].


Розділ 2. Характерні ознаки стабілізації економіки після проведення ринкових реформ

2.1 Суть і напрями реформованої власності

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціонування ринку. Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.

Економічний лад суспільства засновується на відносинах власності. Вони є соціальною формою привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин. Власники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.

Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в Україні. Наприклад, вважалося, що суспільна власність виступає у двох основних формах: державній і колгосп-но-кооперативній, причому остання мала поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ресурси і продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.

Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва, яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі строки немовби підтверджували справедливість такого уявлення про власність. При цьому намагалися не звертати уваги на те, що засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізованому суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і якістю економічного зростання[2, c. 16-17].

Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здійснюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Необхідність існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності.

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в різних підприємствах, галузях, регіонах, в умовах праці, що дає підстави говорити про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це не може не зумовити різноманітність форм господарської діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взаємозв'язаними процесами концентрації та диференціації. Усуспільнення виробництва вітчизняні економісти пов'язували переважно з концентрацією виробництва, а отже, і з усуспільненням привласнення. Водночас вони не враховували, що науково-технічний прогрес посилює диференціацію, а також прискорює виникнення нових підприємств і виробництв. Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб'єктів, так і форми власності. Досвід розвинених країн підтверджує, що науково-технічний прогрес не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання - властивість не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні мають трансформуватись.

Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми визначаються в ході гострої політичної боротьби. Результативність останньої знаходить вираження в нормативно-законодавчих актах, на основі яких і розгортаються ці процеси.

Методологічна спрямованість трансформації відносин власності визначається насамперед Основним Законом України - Конституцією, прийняття якої в червні 1996 р. стало результатом певного громадянського компромісу різних політичних сил. У ній зазначено: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону".

В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід від монополії держави на привласнення засобів, результатів виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід грунтується на самостійності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.

Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація - це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам[7, c. 81-85].

При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і приватизації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмірах державної власності та державного регулювання. Загальна приватизація нині стала б таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою конкурентоспроможністю підприємств, що належали державі.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та розширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної політики.

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвиватися двома напрямами. Перший - це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий - поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українського підприємництва.

Закони України "Про власність", "Про форми власності на землю" та інші законодавчі акти дають такі визначення форм власності.

Приватна власність громадян:

а) особиста власність, що формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;

б) власність трудового господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства);

в) власність селянського й особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності землю, житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну і робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, інше майно, потрібне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки і реалізації продукції. Вироблена продукція і отримані доходи є власністю селянського господарства і використовуються ним на свій розсуд.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства[7, c. 58-60].

Колективна власність:

а) власність орендного підприємства - це вироблена продукція, отримані доходи і придбане за рахунок коштів цього підприємства

майно;

б) власність колективного підприємства. Ця форма власності виникає в тому випадку, якщо все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу шляхом викупу орендного майна або придбання майна іншими законними способами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію і одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;

в) власність кооперативу - це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, отриманих від реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства становить майно, придбане за рахунок продажу акцій, а також отримане в результаті його господарської діяльності чи придбане ним іншими законними шляхами;

д) власність господарських асоціацій (об'єднань) становить май-но, добровільно передане їм підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті їхньої господарської діяльності. Водночас господарська асоціація не має права власності на майно тих підприємств, що входять до її складу;

е) власність громадських організацій - будови, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери. У власності громадських організацій можуть бути підприємства, створювані згідно з цілями, визначеними їхніми статутами і за рахунок коштів цих організацій;

є) власність релігійних організацій становлять будови, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти і майно, потрібне для діяльності цих організацій.

Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні та господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Державна власність:

а) загальнодержавна власність - це майно органів влади й управління; оборонні об'єкти; енергетична система; система транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету, державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності, що належать усьому народу; навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність - це власність адміністративно-територіальних утворень (краю, області, району), тобто власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть бути підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт, промислові будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

в) власність державних підприємств - це майно і кошти, які закріплені за державними підприємствами і якими вони можуть розпоряджатися. До них належать виробничі фонди, доход, акції тощо, необхідні для діяльності підприємств[5, c. 14-16].

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав. Спільні підприємства, що створюються на території України в формі акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно, потрібне для здійснення діяльності, передбаченої засновницькими документами.

Іноземні юридичні особи мають право володіти на території України промисловими та іншими підприємствами, будівлями, спорудами та іншим майном, потрібним для здійснення ними господарської та іншої діяльності згідно з законодавчими актами України.

Іноземні держави і міжнародні організації вправі мати на території України майно, потрібне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних договорів і законодавства України.

У законодавстві України, зокрема, зазначається, що у власності громадян можуть бути житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства та особистого споживання; грошові кошти; акції, облігації, інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування, торгівлі, інших сферах підприємницької діяльності, а також будови, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо; земельні ділянки; будь-яке інше майно виробничого, споживчого, соціального, культурного призначення, за винятком окремих видів майна, яке виходячи з державної та громадської безпеки не може належати громадянину[2, c. 18-19].

2.2 Наслідки роздержавлення і приватизації

Приватизація змушена була відігравати невластиву їй авангардну роль, створюючи корпоративний сектор економіки, ринкову інфраструктуру, прошарок дрібних власників, систему позабанкових фінансових посередників. В 1997 р. частка держави в основних фондах виробничого сектору економіки зменшилася з 81,4% (1990 р.) до 55,7%, в чисельності працівників (без колгоспів і малих підприємств) — з 82,9% (1992 р.) до 60,6%, в прибутку (без сільського господарства) — до 29,7%. До 1 січня 1999 р. частка держави в основних фондах цього сектору наблизилася до 50%, за кількістю працівників — до 58—55%.

У 1997 р. вперше проявилася і різниця в ефективності роботи державних підприємств і акціонерних товариств. Дані економічних досліджень за галузями, в яких державний сектор не регулював ціни, свідчили, що при загальному для обох груп погіршенні об'ємних показників недержавні підприємства краще використовували працю і капітал, досягли вищої рентабельності. За даними Фонду державного майна, за 9 місяців 1999 р. частка продукції, вироблена роздержавленими підприємствами, у промисловості склала 55,1% від загального обсягу виробництва в Україні, а вартість основних фондів і нематеріальних активів приватизованих підприємств — 53,4% від загальної вартості цих показників всіх підприємств. Аналогічні процеси відбувалися в сільськогосподарському виробництві, де колективні підприємства продовжували втрачати свої позиції. Якщо в 1997 р. приватні господарства виробили 55,7% всього продовольства, то в 1998-му — вже 58,8%. У 2000 р. у підсобних та фермерських господарствах вирощувалося майже 98% картоплі, 84% — овочів, 11,4% — зернових культур.

Однак масштаби позитивних змін були мінімальними, загальноекономічна динаміка залишалася негативною. Приватизація не виправдала сподівань суспільства в тому значенні, що сама по собі не забезпечила створення розвинутих конкурентних ринків, не привела до кардинальних змін в господарській поведінці власників і вищих менеджерів, не запобігла погіршенню становища української економіки. Якщо спочатку масова сертифікатна приватизація привела до розпилення власності серед дрібних акціонерів і переважання працівників у структурі власності більшості приватизованих підприємств, то надалі послаблення контролю за державною власністю, особливо у традиційно прибуткових сферах, призвело до масового присвоєння державного майна. В результаті в Україні склалася ситуація, коли, за даними фахівців, близько двох десятків "сімей" (кланів) захопили 4/5 так званої загальнонародної власності, залишивши всім іншим для боротьби за персональне фізичне виживання 1/5 цієї власності. Це була плата за політизацію і соціалізацію процесу, за можливість швидкої приватизації в країні практично без приватного капіталу, за тотальне домінування у приватизаційному процесі корумпованої бюрократії. Як наслідок, в Україні, за словами відомого економіста О. Пасхавера, почався процес формування бюрократичного капіталізму, коли бюрократія визначає темпи, пропорції, якість створення і відтворення приватного капіталу[4, c. 78-79].

Головними формами роздержавлення в Україні є акціонування державних підприємств і продаж певної частини акцій громадянам та їхнім господарським об'єднанням; оренда майна громадянами та їхніми господарськими об'єднаннями; обмеження втручання держави в процес ціноутворення, скасування примусового державного замовлення; відмова від надання підприємствам дотацій, субсидій і гарантування кредитів.

Модель приватизації в Україні засновувалася на принципах соціальної справедливості та рівності розподілу та продажу державного майна.

Існувало три стратегічні напрями приватизації: 1) прискорення, незважаючи на те, як це здійснюється (головне - її здійснення); 2) здійснення за умов встановлення меж, не очікуючи формування правової бази; 3) здійснення лише за умов створення належної правової бази.

Процес приватизації в Україні залежно від форм і методів можна умовно поділити на чотири основні етапи:

- Передприватизаційний етап (1988-1992 pp.).

- Етап індивідуальних технологій (1992-1994 pp.).

- Етап масової приватизації (1995--1998 pp.).

- Етап індивідуальної грошової приватизації (початок 1999 pp.).

Головним способом реалізації приватизованих підприємств є конкурси та відкриті торги, або тендери.

Варто було б сподіватися на те, що в Україні результати приватизації будуть наявними в тих секторах економіки, які найбільшим чином підпали під вплив ринкових законів. Більш того, саме в цих галузях слід очікувати переходу до стійкого зростання. В той же час, політика уряду щодо підтримки збиткових підприємств та так званих “базових” галузей за рахунок решти економіки залишає мало шансів на те, що результатом приватизації у решті секторів буде більш ринкова поведінка підприємств. Можливо вони поводитимуть себе раціонально за існуючих умов, але якщо середовище є глибоко спотвореним, то і економічно раціональна поведінка має суттєво відрізнятися від такої за ринкових умов. Зважаючи на те, що абсолютну більшість економіки України складають саме галузі, де діє режим "м'яких бюджетних обмежень”, держава адміністративно чи опосередковано (через міждержавні угоди) регулює ціни на нечисленні товари, що проте складають майже половину всього обсягу випуску та детермінують ціни на багато похідних товарів, наслідки приватизації не мають бути дуже помітними в масштабах економіки[17, c. 8-9].

Загальні висновки полягають в тому, що навіть за несприятливого середовища роздержавлення промислових підприємств виявилося істотним для підвищення їхньої життєздатності, впровадження більш дбайливого та професійного менеджменту. Особливо яскраво це проявляється у галузях, що мають досить довгий “стаж” перебування у приватизованому стані та найбільше відчули на собі тиск ринку (випускають нестандартизовану, марочну, продукцію, що має конкурувати з імпортом на внутрішньому ринку, та меншою мірою мають змогу скористатися з “м'яких бюджетних обмежень”).

Головним наслідком процесу роздержавлення і приватизації в Україні стало подолання державного монополізму і радикальні зміни структури власності, що є важливими передумовами відтворення конкретно-ринкового середовища.

Досвід української моделі приватизації переконує в помилковості політики, спрямованої на зменшення державного регулювання цим процесом.

Економіка сучасних розвинених країн характеризується наявністю багатоманітних форм - приватної, колективної, державної. Всі вони знаходять своє місце на ринку, переплітаючись і взаємодіючи. Перехідна економіка України, започаткувавши різні форми власності, йтиме таким самим шляхом[17, c. 11].


2.3 Зростання обсягів національного виробництва після завершення перехідного періоду

Виробничі потужності більшості галузей промисловості використовуються лише на 20—40—60 %. Отже, немає потреби повсюдно будувати нові виробничі споруди, на які йде половина всіх промислових інвестицій. їх необхідно спрямовувати в активну частину основного капіталу — верстати, виробниче й технологічне устаткування.

У 2000 р. на кінцеве споживання домогосподарств спрямовано 55,8 % виробленого ВВП, на валове нагромадження основного капіталу — 19,0 % і на загальнодержавні витрати — 18,7 %. Різниця між експортом (61,4 % ВВП) та імпортом (-57,0 %) товарів і послуг становила 4,4 %. За десятиріччя реформ відбулося істотне скорочення всіх складових використання ВВП: споживання домогосподарств — майже вдвічі, валового нагромадження — у 5,7 раза, загальнодержавних витрат — на 1/7 (однак у їх складі витрати на освіту, охорону здоров'я, науку, культуру скоротились набагато більше).

За період реформ відбулися деіндустріалізація країни, фізичний розпад продуктивних сил, руйнація інтелектуального потенціалу суспільства. В Україні більше ніж у два рази знизилась продуктивність праці, у два рази зросла собівартість промислової продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України призвело до кризи збуту виробленої продукції. Майже половина її осідає на складах. У країні стала переважати бартерна економіка, що різко скоротило бюджетні надходження. Хронічним став дефіцит державного бюджету.

В умовах відсутності протекціоністської політики держави у власній країні вітчизняного виробника стали витісняти з ринку іноземні виробники. Неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизняного виробництва посилювалась нижчою продуктивністю праці, невідповідністю якості окремих видів продукції до світових стандартів, високими цінами. Зміна становища на конкурентному ринку поглиблювала процес спаду виробництва, а у ряді випадків вела до банкрутства підприємств.

Неминучим наслідком глибокої і тривалої кризи стало різке (майже дворазове) падіння життєвого рівня населення України, яке відкинуло його за більшістю показників на позиції 60-х років. Порівняно з 1990 р. реальна заробітна плата зменшилась більше ніж у три рази, а реальне споживання домашніх господарств — більше ніж у п'ять разів. Понад 80 % населення перебувають за межею бідності. Офіційно зареєстроване безробіття невелике, але із урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за свій рахунок, затримок з виплатою заробітної плати (і без того низької) рівень безробіття становить 40 %[19, c. 5-6].

За роки кризи різко впали обсяги житлового будівництва — із 17,4 млн м2 загальної площі у 1990 р. до 5,6 млн. м2 у 2000 р. У радянський період 60 % житла зводилося за рахунок держави, і населення (переважно міське) отримувало його практично безплатно. До 2000 р. будівництво за рахунок цих джерел скоротилося в 11,3 раза.

Не можна погодитися з думкою про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період проведення економічної реформи. Світовий досвід показує протилежне: розумно здійснені економічні перетворення супроводжуються економічним зростанням і підвищенням рівня життя населення.


Розділ 3. Посилення державного регулювання та шляхи виходу з кризи

3.1 Фіскальна політика

Зі здобуттям незалежності у 1991 р. Україна віддала перевагу не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних вчених про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто ринку з відносно сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного сектору економіки, а рекомендаціям експертів впливових міжнародних фінансових організацій — Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Сутність їх зводилась до того, щоб якомога швидше перейти до відкритої і децентралізованої системи торгівлі й валютних курсів з метою прискорення інтеграції економіки країни у світове господарство. Могутні іноземні фірми мали забезпечити гостру конкуренцію з боку міжнародних ринків. Експерти враховували, що прискорення лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків призведе до банкрутства частини підприємств і зростання безробіття. Проте, на їхню думку, якщо витримати ці труднощі, то, ймовірно, через два роки розпочнеться стійкий підйом, а темпи зростання можуть бути вищими, ніж у більшості промислових країн Заходу. Цьому сприятиме фінансова допомога Заходу, яка може надходити, коли буде зроблено "перший великий крок".

Сприйнявши нав'язану міжнародними фінансовими та банківськими організаціями монетаристську концепцію, уряд В. Фокіна ввів у обіг купоно-карбованці і став на шлях "шокової терапії". У 1992 р. проголошено лібералізацію ринкової торгівлі та цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла подальшому падінню виробництва і за відсутності конкуренції неминуче призвела до надзвичайного зростання цін: у 1992 р. більше ніж у 30 разів, а в наступному році Україна пройшла через найвищу у світі гіперінфляцію — більше 10 000 %. Характерним стало випереджаюче зростання цін на імпортовані в Україну нафту та газ. У 1992 р. ціни на продукцію паливної галузі в 5,5 раза випереджали загальний індекс промислових цін. Таке більш ніж п'ятикратне перевищення зберігалось протягом усіх наступних років. У 2000 р. в українському імпорті на мінеральні продукти, левову частку яких становлять нафта і природний газ, припадало 47 %, або 6,6 млрд дол. США (приблизно 21 % використовуваного ВВП). У свою чергу, це призвело до різкого падіння життєвого рівня населення, утворення невеликого прошарку багатих людей і збідніння переважної більшості населення. Не маючи основних стратегічних цілей, вироблених саме для України з урахуванням її національних інтересів та історичних особливостей, країна пішла шляхом формування "дикого капіталізму" зразка XVIIIст. — вільного ринку, заперечення регулювальної ролі держави, відсутності соціального захисту тощо[19, c. 8-9].

Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої трансформаційної кризи, вийти з якої країні не вдалося і на початку XXIст. За глибиною і тривалістю кризи, станом спаду економіки Україна значно перевершила рівень "великої депресії" США 1929—1933 pp. У 2000 р. ВВП України становив 43,2 % від рівня 1990 p., а обсяг промислового виробництва — 61,6 % цього рівня (виробництво США у 1929— 1933 pp. скоротилось на 46 %, а у Радянському Союзі в період Великої Вітчизняної війни найбільше падіння промислового виробництва становило 30 %).

Наведемо основні показники розвитку економіки України за період 1990—2000 pp. (табл. 1)

Дані таблиці показують, що Україна пережила серйозний спад виробництва. Десять років поспіль відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев'ять років — промислового виробництва, вісім років — інвестицій в основний капітал. Лише з 2000 р. спостерігається реальне зростання ВВП, але останній ще не досяг і половини рівня 1990 р.[15, c. 69-70]

3.2. Антиінфляційна політика

Пом'якшити негативні соціально-економічні наслідки інфляції можливо лише в разі ефективного регулювання рівня інфляції, розробки науково обґрунтованої антиінфляційної політики. Розрізняють прогнозовану й непрогнозовану інфляцію. Особливу загрозу становить непрогнозована інфляція,у подоланні якої значну роль відіграє правильно визначена,зважена антиінфляційна політика.

Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.

Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних економічно обґрунтованих системних прогнозах.

Системне прогнозування інфляційних процесів передбачає визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів,а також оцінки, з одного боку, - ступеня впливу причинно зумовлюваних монетарних, фінансових та інших макропоказників на індекс інфляції, з другого, оцінки впливу інфляції на динаміку реального валового внутрішнього продукту.

Щодо визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за період, що досліджується, то відсутній аналітичний тренд, який би з достатньою точністю описував зміну індексу інфляції, що свідчить про неможливість короткострокового прогнозування індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів[14, c. 49-50].

Необхідність подолання тривалої економічної кризи в Україні потребувала, насамперед, досягнення макрофінансової стабілізації як основної передумови виходу на позитивну економічну динаміку. Макрофінансова стабілізація, у свою чергу, багато в чому залежить від стабільності національної валюти, стан якої характеризується показниками інфляції (дефляції). Інфляція з позицій макроекономічної і макрофінансової стабілізації розглядається з двох сторін. По-перше, як один з параметрів стабільності, як головний макрофінансовий індикатор. По-друге, як засіб впливу на макроекономічну рівновагу (точніше,не сама інфляція,а грошова політика).

Інфляція, як і будь-яке інше фінансове явище (бюджетний дефіцит, державний борг, валютний курс),ніколи не мала і не може мати однозначної оцінки. Це досить складне економічне, суспільне і психологічне явище. Слід відзначити, що існують два основні і найбільш типові прояви інфляції. Перший - інфляція попиту, коли домашні господарства витрачають гроші швидше,ніж виробляються і,відповідно,надходять до ринку товари та послуги. За цих умов виникає економічна ситуація, що характеризується дефіцитом товарів та послуг. Це явище було притаманне адміністративній економіці колишніх соціалістичних країн, населення яких протягом десятків років терпіло тотальний товарний дефіцит. За умов ринкової економіки "інфляція попиту", тобто зростання цін, яке спричиняється перевищенням попиту над пропозицією товарів та послуг відбувається за екстремальних умов, а саме: за умов воєн та революцій, природних катаклізмів і соціальних потрясінь[7, c. 8-11].

Як стверджує основоположник теорії "інфляції попиту" видатний економіст XX ст. Джон Мейнард Кейнс,цей тип інфляції розвивається тоді, коли сукупний попит перевищує межі максимального використання виробничих потужностей. А така ситуація в "зрілій" економіці виникає лише за надзвичайних обставин. Головною проблемою нормально функціонуючої економіки, навпаки, є проблема збуту, реалізації, іншими словами, проблема ринку.

Другий, досить поширений тип інфляції - це "грошова інфляція",яка виникає і набуває розвитку в результаті надмірної грошової емісії та кредитної експансії. Цей тип інфляції також спостерігається під час воєнних лихоліть, післявоєнної розрухи, в умовах проведення політики "шокової терапії" в країнах перехідної економіки. Оскільки в країнах перехідної економіки досить сильним її компонентом залишається монополізація виробництва як пережиток централізованої та високомілітаризованої економіки, то інфляційний процес, крім товарного дефіциту та надмірної грошової емісії, у значній мірі посилюється також монопольним диктатом цін. Водночас, економічна свобода та мотив максимізації доходів в умовах розумної державної політики все більше стимулюють підприємницьку діяльність. Починають збільшуватись інвестиції в економіку, поступово зростає виробництво, ринок щодалі більше починає наповнюватись товарами. Одночасно зростає сфера надання послуг,оскільки вона набуває великої ролі в економічному житті. За такої економічної ситуації інфляція поступово втрачає сили свого розвитку, і врешті зникають чинники, які живлять інфляційний процес. Крім того, у міру завершення завдання лібералізації цін політика "шокової терапії", що розрахована на болісний,але рішучий перехід від централізовано-розподільчої системи до системи ринкових відносин, поступається конструктивній політиці роздержавлення і приватизації. Необхідною передумовою здійснення цих завдань ринкових реформ є політика макроекономічної фінансової стабілізації з її антиінфляційним спрямуванням.

Достовірний прогноз інфляції є однією з передумов успішного проведення макроекономічної політики. Проте, зробити його доволі складно,принаймні в Україні. Причиною тому - особливості економічних перетворень, які відбувалися в нашій країні впродовж останніх років[11, c. 15-16].

3.3 Соціальний захист населення

Глибока соціально-економічна криза в Україні спричинила до катастрофічного погіршення демографічної ситуації. Такий висновок ґрунтується на результатах статистичного аналізу динаміки відтворення населення, на дослідженнях характеру та особливостей демореальності з боку її чинників, механізму взаємодії її складових.

При аналізі користуємось показниками народжуваності-смертності, кількості шлюбів-розлучень, міського-сільського населення, вікового складу.

З чотирьох можливих одиниць виміру - подушне обчислення, індекс, відсотки, коефіцієнт на 1000 чол. нас. - користуватимемось двома останніми.

Особливості сучасної демографічної ситуації в Україні полягають перш за все в таких змінах показників народжуваності і смертності населення, що призводять до зменшення його чисельності - депопуляції. Так з 1985 року кількісний показник народжуваності падає на 40 %. Водночас в 1990 було досягнуто зменшення смертності дітей до 1року відносно вказаного року. Але за наступні 6 років цей показник знову зріс. 14,5 померлих немовлят на 1000 новонароджених - це вдвічі більше ніж у розвинутих країнах. Це спричиняється фізичною виснаженістю матерів; відсутність можливостей у заощадженні необхідних коштів на набір ліків, перев’язочний матеріал, пелюшки, які необхідно брати в пологовий будинок, призводить до збільшення кількості пологів поза межами медичних закладів, що проходять в антисанітарних умовах. Екологічна та епідемологічна ситуації в Одеській та Донецькій областях спричиняють до найвищої в Україні смертності немовлят.

В сільській місцевості народжується відносно міста четверта частина дітей, оскільки саме в містах зосереджена більша частина населення, яка спроможна на відтворення[9, c. 36-37].

Демографічну кризу не слід пов’язувати з відомими подіями 1985 і 1991 років та розпочатими тоді відповідними процесами. Депопуляція населення почалася ще в 1979 році із сіл України і охопила тепер більше 90% відсотків сільських адміністративних районів. Лише 4 області ( Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська та Чернігівська) мають природній приріст населення. В значній мірі цьому сприяє збережений традиційний уклад життя.

Кількість померлих почала перевищувати кількість народжених в цілому по Україні з 1990 року. Підвищення смертності спостерігається у всіх вікових групах. Зростає тягар хвороб в результаті кризових явищ в економіці та соціальній сфері, шкідливих умов праці, зловживання алкоголем, наркотиками, курінням приводить до зменшення середньої довготи життя, зростання захворюваності, до зниження соціальної активності населення, зокрема його працездатності, трудового потенціалу. Збільшення кількості важко розв’язуваних проблем призводить до послаблення “волі до життя”, що призводить до поширення відмови від самого життя, зафіксованого статистикою самогубств. Ситуація вимагає активної роботи соціальних інституцій.

Найгірша ситуація зі смертністю в Чернігівській, Сумській, Луганській областях. Коефіцієнт довготи життя там в середньому на 7 одиниць менше ніж у Києві. Подібний перепад у світі ніколи не зустрічався в одній країні, хіба що в двох різних.

Тобто існує стійка тенденція до зменшення природного приросту населення. Депопуляція набула стійкого характеру і в близькій перспективі не можна розраховувати на зниження її темпів. Є підстави очікувати посилення цього процесу.

Оскільки знизився потенціал відтворення населення, то звідси йде тенденція постаріння, особливо в сільській місцевості. Процес постаріння населення має наступні наслідки: працездатні особи мають високе “навантаження” особами непрацездатного віку. Також така тенденція спричиняє до збільшення потреб в послугах сфери охорони здоров’я. Все це разом призводить до збільшення потреби у фінансах, а при їх недостачі в населення - у соціальному захисті.

Небажані зміни відбуваються у шлюбно-родинному побуті, де спостерігається слабе бажання увіковічнити себе в потомстві. Водночас спостерігається зменшення кількості укладених шлюбів. Саме економічна ситуація в Україні спонукає молодь не поспішати творити сім’ї.

Внаслідок демократизації суспільства поширюється т.з. ”нова мораль”, шлюб можна не реєструвати.

Ще одним важливим фактором, який впливає на демографічну ситуацію, є тенденція збільшення кількості розлучень - 63,3% шлюбів розпадається. Така ситуація є джерелом зізноманітних соціальних проблем.

Формування деструктивних процесів у сучасній демореальності України дає підстави твердити, що ми стали сучасникам унікального феномену новітньої демографічної історії України: вперше в мирний час у нас набирають сили явища, які раніше звичайно мали місце тільки у відносно короткочасні періоди війн. Знижується не лише кількість, а й якість суспільства. Вихід країни не приведе автоматично до збільшення народонаселення, оскільки широко розповсюджене планування кількості дітей в сім’ї, а також міняються ціннісні орієнтації щодо сім’ї. Отже, названі в роботі напрямки соціального захисту довгий час ще будуть актуальними.

Життя вимагає звернути увагу на демографічну політику, яка виконуватиме функцію регулювання психологічної схильності людей до тієї чи іншої демографічної поведінки, яка водночас потребуватиме соц. захисту і допоможе розв’язати ряд питань соціальної політики[8, c. 155-156].

Система соціального захисту в Україні перебуває в кризовому стані. Невдоволені пенсіонери. Більшість з них добросовісно пропрацювали десятки років на виробництві, але тепер позбулися своїх накопичень, а на свою пенсію навіть не мають можливості заплатити за квартиру, не можуть нормально харчуватися, купити обнову, поремонтувати телевізор. Невдоволені працівники бюджетної сфери, що по кілька місяців не можуть одержати заробітну плату, оскільки у держави не має для цього коштів. Невдоволений також уряд, оскільки соціальні виплати зайняли в бюджеті таке місце, що внаслідок їх обов‘язковості потіснили всі інші витрати, передусім інвестиції. А як можна говорити про вихід з кризи при зменшенні інвестицій?

Чому виникла така ситуація? Чи зумовлено це лише тяжкою економічною кризою, яку переживає Україна, помилками в економічній політиці, чи позначаються також причини, пов‘язані з невирішеністю питань трансформації соціального захисту.

Більше ніж сорокарічний період холодної війни створив багато штучних білих плям у взаємопізнанні розвитку народів Заходу та Сходу. Так, для жителів США, ряду країн Європи до цього часу є маловідомими події Великої Вітчизняної Війни, вклад народів СРСР у перемогу над фашизмом. В свою чергу для народів колишнього СРСР майже незнайомими були події, що пов‘язані із формуванням в країнах Західної Європи соціально орієнтованої ринкової економіки. Це була не лише глибока зміна інститутів та системи мотивації в ринковій економіці, що потягнула зміни в податковій, торгівельній, фінансовій політиці, але й певна зміна в механізмі суспільних відносин, великий злам в психології правлячих класів. Для зашкарублої догматичної пропаганди говорити це було не вигідно і вона або замовчувала ці зміни, або висвітлювала їх однобічно.

У ході формування соціально орієнтованої ринкової економіки передусім був закріплений підхід, який виник у міжвоєнний період, що держава не може усуватися від вирішення питань соціальної політики. Але якщо для Ф.Рузвельта, Джона Кейса це були лише питання зайнятості, то Л.Ерхард – батько німецького “економічного дива” і водночас один із творців та основний організатор соціально орієнтованої економіки використав майже всю палітру соціальної політики - допомоги, пенсії, субсидії, дотації тощо. Був серйозно підірваний традиційний стереотип, що держава в ринковій економіці не бере участі у вирішенні питань соціального захисту[9, c. 40-41].

Формування соціально орієнтованої ринкової економіки відбулося успішно лише завдяки підтримці держави, яка створила механізми конструктивної взаємодії різних соціальних груп, що займали прямо протилежні позиції. В переважній більшості країн Європи соціально орієнтована держава перестала усуватися від вирішення соціальних питань, а барала активну участь у їх розв‘язанні. Було б помилкою сказати, що це відбулося добровільно. Це проходило під тиском робітничого, профспілкового руху, і особливо під впливом політичних змін у Східній Європі, формування принципово нових систем соціального забезпечення в цих країнах. Перехоплюючи ініціативу у лівих сил, у країнах ринкової економіки держава почала брати на себе вирішення багатьох питань соціального захисту, створення відповідної законодавчої бази. Практика 60-7—х років в західній Європі характеризувалася зростанням ролі держави у формуванні соціальної політики та практичній організації соціального захисту. Зрештою, цей курс знайшов вираз у прийнятті Європейської соціальної хартії.

Економічною основою соціально орієнтованої держави є багатоукладність форм власності. Їх взаємодія та конкуренція забезпечують гнучкість економіки, пристосування виробництва до потреб споживання, що досягається відповідністю процесів усуспільнення ефективному поєднанню різних рівнів господарського маневру - народногосподарського, міжгалузевого, галузевого, внутрішньогалузевого, з господарським маневром на рівні малих підприємств тощо. Організація соціального життя ґрунтується на взаємодії держави, працедавців та профспілок. Держава має міцну податкову систему, активно впливає на інвестиційну та торгівельну діяльність, організує розгалужену й водночас диференційовану та адресну систему соціальних виплат, беручи у ній участь.

Як поставилися до таких змін працедавці? Чи не мали вони від цього суцільних збитків? Зростання прибутковості промислових, торгівельних, банківських установ у відповідний період переконливо свідчить, що ні. Але спочатку, дійсно, працедавцями ця система була зустрінута без ентузіазму. Багато з них заперечували проти неї. Тому державі, спираючись на допомогу інших соціальних сил та тієї частини працедавців, котрі розуміли вимоги часу, доводилося докласти значних зусиль до впровадження нової системи соціальної взаємодії.

Зростання рівня споживання населення, що досягалося завдяки підвищенню рівня заробітної плати та соціальних виплат, дозволило значно інтенсифікувати процеси праці та виробництва, активно впроваджувати, і головне ефективно освоювати нову техніку, і одержати значно більші доходи. З іншого боку, зростання заробітної плати та доходів працівників значно розширило місткість внутрішнього ринку, дозволило нарощувати обсяги виробництва. Це зрештою практично переконало у вигідності, прибутковості нової системи для всіх сторін. Поступове її розповсюдження в країнах. Західної Європи, з одного боку, і відсутність дійового зв‘язку між системою стимулювання та інтенсивністю й результативністю праці в адміністративно-розподільчій економіці, з другого, зумовило відставання останньої у зростанні продуктивності праці, її поразку в змаганні з капіталістичною економікою, що зайнялася, нарешті, вирішенням соціальних проблем.

Відіграючи активну роль у проведенні соціальної політики, держава у ринковій економіці не перетворюється у відділ соціального забезпечення. Організація системи соціального захисту забезпечує зворотній зв‘язок між рівнем соціальних послуг та інтенсивністю і результатами праці окремого працівника, загальними економічними результатами виробництва та комерційно-фінансової діяльності господарських організацій.

Одним із найбільш складних для ринкової економіки є питання про захист, страхування від безробіття. Навіть соціально орієнтована держава не гарантує обов‘язкової зайнятості. В ринковій економіці ця проблема вирішується між працівником та працедавцем, або відповідно між їх представниками - об’єднаннями профспілок та об’єднаннями працедавців[8, c. 157].


Висновки

Отже, відсутність достатньої політичної волі, професіоналізму законодавчої і виконавчої влади в умінні поєднати світовий досвід з конкретними українськими умовами для проведення структурних реформ, безплідна й виснажлива боротьба всередині самої влади зумовили затяжний економічний спад, привели до зниження довіри суспільства не лише до влади, а й до об'єктивно необхідних ринкових реформ. Досягнута ціною жорсткої монетарної політики макроекономічна стабілізація без врахування пріоритетів і потреб національної економіки, без створення сприятливих умов для промислової і підприємницької діяльності супроводжувалася наростанням фінансової незбалансованості, зниженням якісних показників у виробничій сфері, погіршенням галузевої структури промислового виробництва, що вело до серйозного порушення основних параметрів економічної безпеки України.

Зволікання чи нереалізація стабілізаційних і антикризових заходів нині набуває ваги державної безпеки та виживання абсолютної більшості населення України. Кінцевою метою антиінфляційних заходів має стати формування високоефективного народногосподарського комплексу, поетапний комплексний підхід до соціально зорієнтованої ринкової економіки, органічне поєднання державного і приватного інтересів у розвитку комплексів та галузей виробництв, що пов'язані з перспективами технологічного переозброєння галузей, розгортання конкурентоспроможних виробництв, формування експортного потенціалу, а також стимулювання виробників і оздоровлення довкілля.


Список використаної літератури

1. Бідні чи голодні? Соціальні проблеми в перехідній еконоіці //Молода економіка. - 2002. - № 3. - C. 55-65.

2. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів //Економіка України. - 1999. - № 5. - C. 12-21

3. Власюк В. Є. Трасформація фінансово-кредитих систем перхідних економік //Фінанси України. - 2005. - № 1. - С.4-9

4. Гош О. Ринок як засіб відродження перехідної економіки України //Економіка України. - 2005. - № 9. - C. 75-82

5. Дзюблюк О. Монетаристська теорія і реалії грошово-кредитної політики в умовах перехідної економіки //Вісник Національного банку України. - 1999. - № 5. - C. 11-17

6. Кравченко С. Інфляція в ринковій економіці: сутність, причини і взаємозв'язок з макроекономічними показниками //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 7. - C. 9-12.

7. Кравченко С. Проблеми інфляції в ринковій економіці й антиінфляційна політика держави //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 8. - C. 8-11

8. Кроль Ю. Концепція соціального захисту в умовах переходу України до ринкової економіки й позиція соціал-демократії //Наше гасло. - 2004. - № 1-2. - C. 155-157

9. Лібанова Е. Досвід соціальної політики в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки і можливості його використання в Україні //Україна: аспекти праці. - 1997. - № 1. - C. 36-41

10. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду //Економіка України. - 1999. - № 5. - C. 7-11

11. Мельник О. Антиінфляційна політика як фактор економічного зростання в Україні //Банківська справа. - 2000. - № 3. - C. 11-16

12. Мельник О. Відновлення економічного зростання та необхідність зміни антиінфляційної політики в Україні //Економіка України. - 1999. - № 9. - C. 12-21

13. Озель М. Інфляція як один з основних показників макроекономіки///Вісник Національного банку України. - 2000. - № 7. - C. 43-4

14. Осауленко О. Інфляція та економічне зростання //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 4. - C. 48-52

15. Панасюк Б. Я. Економічне прогнозування в Україні //Вісник аграрної науки. - 2006. - № 9. - C. 67-72.

16. Перепьолкіна О. О. Економічне зростання в умовах перехідної економіки //Фінанси України. - 2005. - № 5. - С.110-121

17. Полозенко Д. Фінансова політика перехідної економіки //Фінанси України. - 1999. - № 8. - C. 3-11

18. Степанкова Т. Фінанси в умовах перехідної економіки //Фінанси України. - 1998. - № 2. - C. 5-20

19. Чечетов М. Особливості макроекономічного трансформування в умовах перехідної економіки //Економіка України. - 2002. - № 6. - C. 4-13

загрузка...
Top