Економічна історія

1. Форми рабовласництва в країнах Стародавнього Сходу та античного світу.

2. Нова економічна політика та її здійснення в Україні.

Список використаної літератури.


1. Форми рабовласництва в країнах Стародавнього Сходу та античного світу

Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.

ІІ-І ст. до н.е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним.

Основною формою рабовласницького господарства була вілла - маєток у 25-100 га з кількома десятками рабів. Унаслідок концентрації землі, дешевої робочої сили, великої кількості рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалося не менш як в 1 млн. сестерціїв. Землю намагалися придбати вершники-багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували землю у держави. Дрібні власники - селяни - не витримували конкуренції дешевої рабської праці, залишали землю, йшли в міста, передусім в Рим, перетворюючись на пауперів, складали свиту сенаторів і багатіїв. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. Експропрійована в колоніях земля оголошувалася державним багатством, її роздавали нобелям, продавали вершникам, здавали в оренду. В багатьох містах утворилися колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота. З'являлися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але всі вони були безрезультатними. Зокрема, за законом Тіберія Гракха (133 до н. е.) земельні володіння обмежувалися площею в 250 га, решта мала передаватися в спадкове користування безземельним селянам без права відчуження наділу (15 га) за умови сплати державного податку. На межі ІІ-І ст. до н. е. боротьбу за земельну реформу продовжив Анулей Сатурній. Вона передбачала наділення землею не всіх селян, а тільки воїнів-ветеранів, продаж хліба розореним селянам за цінами у 6-7 разів нижчими від існуючих.

Основою економіки було галузеве сільське господарство. В Італії провідну роль відігравали виноградарство, городництво, розведення олив. Самостійними галузями були тваринництво та птахівництво. Сіцілія, Африка спеціалізувалися на виробництві зерна. Збирали досить високі врожаї пшениці — сам — 10. Виникли сальтуси - спеціалізовані латифундії.

Важливим чинником економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона відбувалась у УПІ-УІ ст. до н. е. Основна причина - пошук нових земель, а також усунення з полісів надлишкового населення. Отже, земельний голод у невеличких грецьких державах спричинив утворення численних колоній на островах архіпелагу, в Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в Сіцілії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ремісничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.

У IV ст. до н.е. праця рабів стала визначальною як у ремісництві, так і в сільському господарстві. Рабів набирали в основному із негрецьких територій шляхом війни, на ринках. Більшість рабів працювала в копальнях, каменоломнях. Раби супроводжували господарів або їхніх дружин на вулицях. Деяким дозволяли мати сім'ю, зокрема ремісникам, торговцям. Вони сплачували рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, з них в Афінах складалася поліція. Жили вони в наметах на території афінських державних установ. Цих рабів використовували на будівництві портів, доріг, храмів. Звільнення рабів було рідкісним явищем. їх становище в цілому було надзвичайно важким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого розвитку. Економіка Еллади щоправда відзначалась нерівномірністю. Ремесла і торгівля розвивалися в незначній частині країни, у більшості ж переважало сільське господарство. В IV ст. до н. е. греки дещо вдосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково вводять трипілля, удобрюють поля вапном, застосовують борону із дерев'яними зубцями, молотильну дошку і коток. З'являються наукові трактати по сільському господарству (Феофраст).

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства стали помітними у самій Італії. На місце середніх інтенсивних господарств прийшли великі маєтки, які охоплювали ділянки в декілька тисяч югерів. Склалося кілька типів латифундій:

1) централізована рабська, яка керувалась із центру і оброблялася рабами;

2) децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник або раб, який отримував у пекуліум ділянку землі та інвентар);

3) змішана, коли вся латифундія поділялася на дві частини — одну обробляли раби, другу подрібнювали на частки і здавали в оренду колонам.

Нову епоху розвитку і кінець кризи пов'язують з приходом до влади Діоклетіана (284). Цей період виділяють як період пізньої Римської імперії (IV—V ст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу.

По-перше, відбувалося поступове закріплення окремих категорій населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грошима, а натурою. Для точної розкладки податків був проведений загальний перепис населення, після якого введено подушну подать. Для усіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, було встановлено розміри податків і методи їх стягнення. Сільські жителі сплачували податки з розрахунку кількості і якості землі, яку обробляли, худоби. Ремісники, торговці сплачували подушний податок. Відповідальність за надходження податків з колонів і квазіколонів було покладено на землевласника, за податки міських жителів відповідали куріали — члени міських управ (курій). Пізніше куріалам було заборонено переселятися з рідного міста, їхні обов'язки були довічними і передавались у спадщину. В 317 р. до професійних груп було прикріплено майстрів монетної справи, пізніше — зброярів, шкірників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, значного поширення на державних, муніципальних, приватних землях набула оренда, але з довгострокової вона перетворилась у вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, майже зіставні з правом власності. Емфітевз вносив невелику фіксовану плату власникові, сплачував податки із землі, врешті-решт, міг вільно нею розпорядитися аж до продажу. Емфі-тевзами зазвичай були великі землевласники, що свідчило про феодалізацію панівного класу.

По-третє, нових рис набувала дрібна оренда. Показова еволюція так званого прекарія ("виклопотаного утримання"). Якщо спочатку прекарист не ніс жодної повинності на користь власника і міг бути зігнаним із землі у будь-який час, то у IV—V ст. прекарій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями. Це вимагало оформлення залежності від земельного власника, прекарій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння.

По-четверте, поширився патронат — самовіддача одних громадян під патронат інших, більш забезпечених і впливових. Цей факт називався комендацією. Людина, що ставала під патронат, втрачала право власності на землю, перетворюючись у її тримача, але уникала державного муніципального гніту.

Нарешті, змінилось і становище колонів. Вони вже мало відрізнялися від рабів, лише в господарській діяльності були більш самостійними, їх права на землю набували нового змісту. Едикт Константина І "Про збіглих колонів" (332) забороняв їм переходити з одного помістя в інше, зобов'язував землевласників повертати чужих колонів туди, де вони були приписані. Едиктом Валентина І від 371 р. було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Кількість колонів збільшувалася також за рахунок полонених варварів, що сприяло варваризації імперії.


2. Нова економічна політика та її здійснення в Україні

Наприкінці 1920р. економічна ситуація в Україні, як і в усій радянській країні, значно погіршилася. Вироблялося лише 10% довоєнного випуску промислової продукції, діяло не більше чверті існуючих підприємств, майже повністю припинилося виробництво металу (з існуючих 57 доменних печей діяла лише одна); у стані розрухи перебував транспорт, знищено було близько 4 тис. км залізничної колії, більше половини рухомого складу. Матеріальні збитки, заподіяні українській економіці, оцінювалися у 12 млрд крб. У стані кризи знаходилося й сільське господарство: під впливом продовольчої політики радянської влади різко скоротилися посівні площі та збір основних культур.

Економіка потребувала негайної відбудови, і плани господарського відродження країни (їх відбиває цілий ряд рішень та постанов більшовицької партії, зокрема, рішення ІХ з’їзду РКП(б), березень-квітень 1920р.; VІІІ Всеросійського з’їзду Рад, грудень 1920р.) виходили з «воєнно-комуністичної» парадигми і були зорієнтовані на використання переважно методів прямого державного примусу. Не відрізнялися від рішень центральної влади й рішення українського радянського уряду. На початку березня 1920р. V Всеукраїнський з’їзд Рад приймає резолюцію: «Здійснити до кінця націоналізацію і концентрацію приватновласницьких підприємств», фактично фіксуючи незмінний «воєнно-комуністичний» курс.

Однак ця стратегія викликала зростаючий опір народу, перш за все селянства. Селяни не бажали задарма віддавати хліб державі за продрозкладкою і не сприймали більше більшовицької політики. Масові виступи селянства по всій радянській країні, повстанські армії, що активно створювалися в Україні (наприкінці 1920 — на початку 1921р. тут діяли повстанські загони, які налічували до 40 тис. осіб), підривали основи більшовицької влади. Проти повстанців застосовували найжорстокіші заходи, повстання придушували силами регулярних частин Червоної армії; розстрілювали без суду і слідства родини та сусідів повстанців, але полум’я народного гніву лише розпалювалося. Зростало невдоволення і серед робітників. Робітничі страйки було зафіксовано на підприємствах Харкова, Києва, Одеси та інших міст України, де поряд з економічними вимогами висувалися й політичні гасла, найбільш поширеним з яких було «Ради без більшовиків». Особливо загрозливим для влади був виступ робітників Катеринославу. Не менш загрозливими були й виступи проти влади в інших регіонах радянської держави, особливо повстання у Кронштадті, де повсталі моряки виступали проти політичної монополії РКП(б) під гаслами «Влада Радам, а не партіям», «Геть праву та ліву контрреволюцію», «Свободу торгівлі». І хоча й це повстання було потоплено у крові, у цій загрозливій ситуації Ленін приходить до висновку, що лише узгодження із селянством може забезпечити збереження влади.

Навесні 1921р. робляться перші кроки до зміни економічної політики радянської держави. Однак треба відразу ж зазначити, що в цей момент її ще не можна назвати новою економічною політикою, адже вона не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х з’їздом РКП(б) у березні 1921р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товарно-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з’їзд прийняв рішення про заміну продрозкладки як способу державних заготівель продовольства, сировини та фуражу натуральним податком. Резолюція з’їзду була законодавчо закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921р. Згідно з законом у селян не повинні були забирати всі «надлишки», позбавляючи останніх усілякого стимулу до розширення виробництва, а встановити твердий податок — процентне відрахування від урожаю; допускалася свобода обміну надлишків селянської продукції на товари промислового виробництва в рамках місцевого обороту. Такий підхід не означав кардинальних змін в інших галузях народного господарства, адже натуральний продовольчий податок забезпечує можливості створення продовольчих та сировинних резервів для прямого розподілу, який лежав в основі політики «воєнного комунізму».

Запроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно меншим за розмірами, ніж остання. Доводився продовольчий податок до селян заздалегідь, до початку польових робіт. Після виконання поставок з податку в селянських господарствах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни могли розпоряджатися на власний розсуд. В Україні розмір податку на 1921р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки у 1920р. Отже, головним напрямом «змички» промисловості й сільського господарства повинен був стати товарообмін — прямий, поза ринком, обмін промислових товарів на сільськогосподарську продукцію через апарат народного комісаріату продовольства та кооперації.

Проте товарообмінні операції, які організовувала споживча кооперація, так і не вийшли із зародкового стану. У рамках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, тому що запропонований державою обмін був нееквівалентним. Установлений державою так званий «твердий еквівалент», тобто цінове співвідношення промислових товарів і сільськогосподарських продуктів, у три рази знижував вартість останніх. Відкидаючи його, селяни почали здійснювати товарообмін між собою та контрагентами за допомогою грошей. А згодом товарообмін за допомогою грошей почали здійснювати і державно-кооперативні збуто-постачальні структури. Поступово партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від повного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу, використання ринкових відносин під час «переходу до соціалізму».

У цілому НЕП оцінювався сучасниками як перехідний етап. Але принципова відміна в оцінці цього етапу пов’язувалася із трактуванням того, до чого веде цей перехід. Дехто думав, що незважаючи на утопічність своїх соціалістичних цілей, більшовики, переходячи до НЕПу, відкрили дорогу капіталістичній еволюції господарства країни, а тому неминучою була й перебудова політичної влади у бік демократичної республіки.

Щодо необхідності запровадження змішаної економіки та демократизації неодноразово говорили представники меншовиків та есерів ще у 1918р. Один з лідерів меншовизму Л.Мартов зазначав, що більшовистська «партійна диктатура меншості та її логічний наслідок — систематичний терор» розглядалися їх творцями, «як той «натиск», що повинен подолати історичну інерцію соціального середовища», «зробити соціалістичну країну, у якій 9/10 населення мріє про те, щоб стати дрібним буржуа». З переходом до НЕПу більшовистська диктатура втратила «своє власне виправдання». Адже складний механізм товарно-капіталістичних відносин не допускає успішного розв’язання численних соціальних конфліктів «методами поліційної опіки». А отже, більшовики змушені будуть відновити демократичні свободи у повному обсязі.

Більшовицькі теоретики (В.Ленін, Є.Преображенський, Д.Троцький та ін.) дотримувалися інших уявлень. Вони розглядали перехід до НЕПу як тактичний хід, тимчасовий відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил. Потім, уже восени 1921р., більшовистські лідери починають схилятися до сприйняття НЕПу як одного з можливих шляхів побудови соціалізму (відомо, що соціалізм трактувався як безтоварний соціально-економічний лад, антитеза ринковій економіці) через відносно тривалий період співіснування соціалістичного та несоціалістичного укладів, поступове, при збереженні «командних висот» в економіці, витіснення несоціалістичних господарських форм. Зокрема, В.Ленін вважав, що, хоча техніко-економічна відсталість Росії не дозволяла безпосередньо запровадити соціалізм, його можна поступово побудувати, спираючись на державу «диктатури пролетаріату».

Модель непівської організації суспільства, розроблена більшовицьким керівництвом, і перш за все В.Леніним, на початку 20-х років, мала такі основні елементи:

у політико-ідеологічній галузі — жорсткий однопартійний режим;

в економіці — адміністративно-ринкова система господарства, яка охоплювала мінімальний зв’язок зі світовою економікою (зовнішня торгівля на основі держмонополії), державну власність на велику та значну частину середньої промисловості, торгівлю, транспорт; госпрозрахунок у промисловості, який діяв обмежено, на рівні державних трестів; нееквівалентний обмін із селом (відчуження частини його продукту через продподаток); гальмування зростання індивідуального великого (куркульського) селянського господарства на селі.

Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських продуктів застосовувався три роки, спочатку в натуральній формі, а з 1924р. — у грошовій. Це, практично, означало розповсюдження ринкових відносин, хоч і не в повній мірі. Починаючи з 1924/25р., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогосподарських продуктів державою перестав існувати.

У перші роки НЕПу сільське господарство України відновлювалося дещо швидше, ніж промисловість. Але з самого початку відновлювальні процеси в аграрному секторі стримуються страшним голодомором, що охопив основні зернові регіони краю у 1921—1923рр. І на відміну від російських губерній, в Україні голод тривав аж до літа 1923р. Але надалі відновлення процеси йдуть досить швидко, що можна пояснити тим, що дрібне, примітивне селянське господарство однозначно не потребувало таких коштів на відновлювані, як промисловість.

Відновлення сільського господарства розпочалося і було здійснено переважно на базі дрібнотоварних одноосібних селянських господарств, суспільне господарство на той час становило зовсім незначну частку всього аграрного виробництва. До середини 20-х років усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн, або понад 30% селянських господарств. При цьому на досить низькому рівні залишалася частка господарств, охоплених колгоспами. Колективні господарства у 1925/26 господарському році об’єднували лише 1,2% загальної кількості селянських господарств України і 1,4% їх земельної площі. У загальній кількості колективних господарств превалювала артільна форма (51,9%), комуни становили 5,8%, ТСОЗи — 42,3%.

Матеріально зацікавлені у виробництві й реалізації продукції мільйони селянських господарств розширювали посівні площі, зростав валовий збір зерна, збільшувалася і його заготівля, але не без проблем. На розмірах заготівель позначалася низька товарність зернового виробництва. Порівняно з дореволюційним періодом (1909—1913рр.) товарна продукція зернового господарства України знизилася у 1923—1929рр. майже наполовину. Це пояснюється насамперед здрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером.

Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібненості виробництва вона була неможливою. Дрібні розрізнені індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих потреб, не були придатними ані для підвищення товарності, ані для технічної реконструкції.

Але, незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть перевершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольством і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.

Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектору в стихійно відроджувані ринкові відносини мало їх переведення на комерційні засади та господарський розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої валюти. Уже до середини 1922р. значну кількість підприємств, підпорядкованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, було знято з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізовувати свою продукцію на ринку. В 1923р. 30,8% державних підприємств СРСР уже знаходилися на госпрозрахунку.

Зміни відбуваються і в системі управління промисловістю. Від жорстко централізованої системи «главкізму» (через відповідні комітети ВРНГ) періоду «воєнного комунізму» відбувається перехід до територіальної, через запровадження трестів та синдикатів, які стають головною ланкою в системі управління промисловістю. Трести являли собою територіально-галузеві об’єднання, тобто об’єднувалася лише частина підприємств галузі, розташованих на тій чи іншій території. У затвердженому в 1923р. Статуті державного тресту підкреслювалося, що вони виступають господарською одиницею і діють «на началах комерційного розрахунку з метою отримання прибутку».

Трести, у свою чергу, об’єднувалися в синдикати, головнимзавданням яких було забезпечення трестів та підприємств сировиною, матеріалами, а також реалізація їх продукції, і охоплювали цілі галузі. На кінець 1922р. до 80% трестованої промисловості було охоплено синдикатами.

Одним із проявів НЕПу в промисловості було те, що тепер упевних, обмежених формах дозволялося капіталістичне підприємництво, а саме:

створення дрібних приватних підприємств з кількістю працюючих не більше 20 осіб;

здача в оренду державних підприємств;

створення змішаних акціонерних товариств за участю державного і приватного капіталу;

здача господарських об’єктів у концесії іноземцям для залучення іноземного капіталу.

Частка концесій у промисловому виробництві СРСР була незначною — вони давали лише 1% промислової продукції. Щоправда, досить високою була їх питома вага в гірничій промисловості: вони видобували 60% свинцю та срібла, 85% марганцевої руди, 30% золота. Іноземці виробляли також 22% одягу та предметів туалету.

У середині 20-х років капіталістичний сектор охоплював велику частину легкої промисловості і давав значну частку товарів народного споживання. Але з часом державна промисловість, використовуючи силу держави, відтісняла капіталістів і завойовувала ринок.

Нові організаційні форми і методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли прискоренню відбудови промислового комплексу України і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Уже в 1924/25р. валова продукція легкої промисловості України зросла порівняно з 1912р. на 33,4%.

Проте в ряді галузей не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва, зокрема, в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості (вугільній, металургійній, машинобудуванні). У цілому ж промисловий комплекс України, завдяки заходам нової економічної політики, протягом 20-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції, необхідної як для народного господарства, так і для населення. Крім того, у певний спосіб була навіть вирішена проблема доведення виробленої продукції до споживачів.


Список використаної літератури

1. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.

2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.

3. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.

4. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.

5. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.

6. 7. Черкашина, Ніна Костянтинівна Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.

7. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.

загрузка...
Top