Аграрний розвиток провідних країн світу в період їх індустріалізації кін. ХІХ – поч. ХХ століття

Вступ.

1. Особливості європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX ст.

2. Аграрний розвиток у США.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Для європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX ст. визначальним було збереження великого землеволодіння. У Великобританії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 p. 0,6% власників (21,4 тис.) володіли 42,3% землі. У Німеччині 118 тис. дворян мали понад 600 моргів землі кожний, що разом становило 60 % земельної площі. В кінці XIX ст. поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13% усіх господарств, належало 71,4% сільськогосподарських угідь.

Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі. Фермери орендували у лендлордів землю, господарювали на ній, використовуючи найману робочу силу. До 70-х років XIX ст. у фермерське господарство було вкладено 450 млрд ф. ст., чисельність найманих робітників становила 1 млн чол. Концентрація виробництва призвела до знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії було понад 500 тис. ферм, найбільшим належала третина оброблюваних земель. Характерним було те, що значна частина земель не оброблялася.

В окремих районах Франції великі землевласники огороджували широкі угіддя і перетворювали їх на пасовища. Становище основної маси селян продовжувало погіршуватися. Більшість селян шукали додаткових засобів існування, вдаючись до кустарних промислів і праці за наймом. Не в змозі прогодуватися своєю працею, частина селян перетворювались у жебраків.


1. Особливості європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX ст.

Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували мінеральні добрива. В 1846 p. було відмінено протекціоністські "хлібні закони". Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що продовжувалася з середини 70-х до середини 90-х років XIX ст., прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, зменшено земельну ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 p. сільськогосподарська продукція становила 8% національного доходу країни. Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на світовому ринку.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного землеволодіння. У 1815 p. 1,5 млн селян (37,9 % усіх власників) володіли 19,5 % землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га землі. Більше половини з них користувалися ділянками 0,5 га. Протягом XIX ст. йшов повільний процес концентрації земельних володінь і одночасного зростання кількості парцелярних господарств. Формувалося фермерство. В 1908 p. 84% всіх господарств належало 28,8 % оброблюваних земель, з них менше 1 га мали 38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі господарства займали 2/3 землі. Селянське господарство складалося з невеликих парцел розміром від 0,05 до 0,4 га. Для зміцнення матеріального ("становища селяни орендували землю. Була поширена як | "чиста" (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли землю брали під заставу. В кінці XIX ст. селяни сплачували у лихварям щорічно 2 млрд фр., значна частина їх була номінальними власниками землі.

Техніка обробітку землі у 70—80-ті роки XVIII ст. дещо поліпшилася, зросла продуктивність тваринництва. Сільське господарство ставало все більш товарним. Зростаючі потреби підштовхували сеньйорів посилювати феодальні побори, а також здавати в оренду або продавати свої володіння. Завдяки цьому частина заможних селян ставали орендарями, займались лихварством і визиском сільської бідноти.

Багато підприємців скуповували частинами, а інколи і цілком маєтки сеньйорів, з правом на побори із селян. Перед революцією 1789—1794 pp. у руках буржуазії сконцентрувалось майже стільки земельної власності, скільки її було у дворянства і духовенства. Сеньйори і землевласники з буржуазії намагалися замінити селян фермерами, які орендували землю на невеликі терміни, і підвищували орендну плату.

Незважаючи на посилення диференціації селян, їх об'єднувала боротьба проти сеньйорів. Майже 90 % селян були особисто вільними, і хоч кількість сервів (закріпачених) була не дуже ве-ликою, але й інші несли тягар багатьох повинностей. Так, деякі селяни повинні були платити сеньйору при отриманні спадщини (право мертвої руки), за право давити виноград, пекти свій хліб у володінні сеньйора. Більшість селян були цензитаріями, які сплачували сеньйору за користування землею гроші, так званий ценз, і виконували низку феодальних повинностей та платежів. Все це разом інколи становило 25—30 % вартості землі. Менш поширеним був шампар — оплата натурою, зазвичай вона перевищувала ценз за розмірами. Крім цензиторів, були і безземельні селяни, але їх було порівняно мало. На користь церкви селяни сплачували "десятину", державі вносили "двадцяти-ну" і подушну подать. Ще більш віджилими були талья — прямий державний податок, а також габель — непрямий податок на сіль. Щорічно селяни повинні були за примусовою ціною купувати не менше 7 фунтів солі на людину. Продаж солі був державною монополією. Таємні купівля і продаж солі карались примусовими роботами — засланням на галери.

Непосильні платежі й феодальна власність на землю позбавляли селян коштів для розширення виробництва і поліпшення обробітку землі. Тим самим феодальні порядки стали гальмом зростання сільського господарства, розвитку капіталістичного фермерства, яке вже виникло у північних районах країни, перешкоджали купівлі-продажу землі.

Капіталістичний розвиток сільського господарства Франції значно просунувся вперед у період Реставрації та Липневої монархії (1815—1848).

У цей період у Франції продовжувало розвиватись торговельне і підприємницьке землеробство, що вело до подальшого зубожіння селян, які не витримували ринкової конкуренції з боку великих землевласників і феодалів. Одночасно відбувалися дроблення селянської власності, концентрація землі в руках буржуазії, поміщиків і заможних селян. Кількість земельних власників збільшилась, але водночас зростали бідність і зубожіння дрібних селян. Парцельний селянин, щоб вижити, постійно вдавався до позики під заставу землі, до лихварського іпотечного кредиту. Рівень життя селянських мас у Франції був дуже низьким.

Велике землеволодіння у Франції зазвичай поєднувалось із дрібним землекористуванням. Більшість великих землевласників здавали землю в оренду на кабальних умовах сплати половиною врожаю. Велика частина селян і орендарів не мали необхідних умов для поліпшення техніки обробітку землі. Ці обставини дуже уповільнювали прогрес у сільському господарстві. Крім того, у 1819 р. було введено високі мита на хліб, худобу, шерсть, які слугували захистом великих землевласників від конкуренції іноземних товарів.

Збільшення площі, зайнятої під оранку, поліпшення агротехніки, ширше використання машин сприяли постійному зростанню протягом XIX ст. продукції сільського господарства. Якщо у 1812 р. вона оцінювалась у 3 млрд, то у 1870 р. — уже у 7,5 млрд франків.

З 1815 по 1852 р. посівні площі збільшилися з 23 млн до 26 млн га. Змінилась їхня структура. Пшениця витіснила інші злакові культури. Різко збільшились посіви цукрового буряку (досягли у 1852 р. 111 тис. га, з яких збирали 32 млн ц буряків). Урожайність зернових зросла на 50 %. Розвивалось тваринництво, збільшились площі лук і пасовищ, що слугували його кормовою базою. Протягом першої половини XIX ст. поголів'я великої рогатої худоби зросло більше ніж у 1,5 раза.

Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької економіки. В 1912 p. у ньому було зайнято 40 % населення, а в промисловості — 36 %. Сільськогосподарська продукція протягом XIX ст. збільшилася в 2,5 раза і за вартістю перевищувала промислову. Відбулися певні прогресивні зрушення. Посівні площі зросли з 23 до 26 млн га. Із зернових культур найпоширенішою була пшениця, з технічних — цукровий буряк. Розширювалося шовківництво. Аграрна криза кінця XIX ст. прискорила механізацію сільського господарства. За перші десятиліття XX ст. кількість молотарок зросла в 2,5 раза, сівалок — в 4 рази, жниварок — у 8, сіножаток — у 4, використання мінеральних добрив — в 5 разів.

Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку сільського господарства був низьким. Врожайність підвищувалася повільно. Поголів'я худоби на 1 тис. га землі становило 262 голови великої рогатої худоби, тоді як у Великобританії — 367, Німеччині — 395, Бельгії — 727. Механізацію, агротехніку запроваджували лише у великих господарствах. Перед війною Франція за врожайністю пшениці посіла десяте місце в світі. В окремі роки імпорт сільськогосподарської продукції перевищував її експорт.

Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян в Іпотечному банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова неспроможність селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.

Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. "Жовтневий едикт" 1807 p. у Прусії дав селянам особисту свободу і право розпоряджатися землею, залишив за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, 1816,1821 pp. селяни мали змогу викупити землю за умови сплати суми, в 25 разів більшої від щорічних рентних платежів, чи віддати поміщику від 1/3 до ½ своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних селян, які мали повну упряжку худоби і були записані в особливі податкові списки. Революція 1848 p. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Проте цей процес продовжувався на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х років XIX ст. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам протягом 50 років 1 млрд марок.

Посилився процес майнової диференціації серед селянства. В 1882 p. селянські господарства площею до 10 га (87% всіх господарств) володіли 28,6% оброблюваних земель. З млн господарств, що становило половину загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було складне в зв'язку з високою земельною рентою.

У Німеччині на той час було два типи розвитку аграрних відносин. Для східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У північних та південно-західних районах і в Баварії, де засилля юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та фермерські господарства.

На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 1876—1895 pp. Значна роль в цьому належала урядовій політиці аграрного протекціонізму. В землеробстві поширилися сівозмінна і травопільна системи. За 1870—1913 pp. врожайність зросла на 33—50 %. Визначилася спеціалізація юнкерських господарств: цукрові буряки, картопля, тваринництво, насамперед свинарство. В помістях будували цукрові та винокурні заводи. Імпортували пшеницю, бавовну, вовну. Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. У 1893 p. почав діяти Союз сільських господарів, у 1909 p. — Імперський союз сільськогосподарських товариств, який об'єднував 13 тис. кредитних товариств з 1 млн членів і річним оборотом 4,5 млрд марок.

У цілому індустріалізація сільського господарства Німеччини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і малоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність, висока земельна рента, заборгованість.


2. Аграрний розвиток у США

У США перша половина XIX ст. — це період утвердження фермерського господарства як пануючої форми землеволодіння. Після війни за незалежність і в ході освоєння Заходу державний земельний фонд значно зріс. Протягом 1788—1859 pp. 1442 млн акрів землі з 1905 мдн акрів (1 акр дорівнює 0,4 га), що оброблялися, перейшли у володіння уряду. Внаслідок боротьби за демократизацію аграрного законодавства поліпшилися умови продажу землі, але залишалося скватерство — система вільного займу земель, яка була санкціонована в 1841 p. На 1860 p. загальна кількість фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір становив приблизно 335,4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Типовими були плантації площею від 700—900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20 до 500 рабів. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15—20%, на Півдні — до 40% землевласників.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни. Акт про гомстеди (поселення), прийнятий у 1862 p., активізували зростання аграрного сектора економіки. Гомстед-акт давав право кожному громадянину США після сплати 10 дол. реєстраційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали власністю після п'яти років проживання на ній, обробітку та забудови. Ті, хто бажав, могли отримати землю до 5-річного строку, заплативши до 1,25 дол. за 1 акр після 5-місячного проживання на гомстеді. За 1860—1900 pp. було роздано 1,4 млн гомстедів. Площа оброблюваних земель збільшилася в 2,2 раза. 160 млн акрів землі з державного фонду на Заході безплатно отримали компанії з будівництва залізниць. У розпорядженні індійців залишилося менше 2 % землі.

На початок XX ст. в США налічувалося 5,8 млн ферм, що утворилися в основному в результаті купівлі землі у держави та великих землевласників, оренди. З них 35% були орендовані, 23% — заставлені в банках і страхових компаніях, 42% перебували в руках власників. Відбувався процес концентрації земельної власності. Так, 1 млн ферм функціонували, використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і давали 52% продукції. У 1910 p. 1% фермерів володіли п'ятою частиною фермерських земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1,5—2 тис. га, середньої — 55—80 га, невеликої — 1,5 га.

Сільське господарство США розвивалося на основі індустріалізації, що забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. Високими були темпи зростання: валовий збір пшениці і кукурудзи зріс відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В 1900—1914 pp. врожай пшениці збільшився на 70%. кукурудзи — на 27, бавовни — на 58 % .

На початку 60-х років XIX ст. 60 % населення США працювало у в сільському господарстві, яке було основною галуззю економіки США, і виробляло продукції на 1578 млн дол. Уведення в обіг нових земель (до 50-х років XIX ст. лише на заході впроваджено в обіг 2 млн га) в умовах значного дефіциту робочих рук стимулювало технічний прогрес у сільському господарстві. Ще в 1790 р. Ньюболд сконструював чавунний плуг, який пізніше був удосконалений. Уже в 30-ті роки XIX ст. з'явились снопов'язалки, косарки. Серед факторів, які визначали розвиток аграрної сфери господарства, крім колонізації Заходу, можна зазначити використання праці рабів і спеціалізацію районів.

Постійно зростаючий внутрішній ринок продукції сільського господарства стимулював швидке зростання товарності землеробства і тваринництва. Важливим наслідком орієнтації виробників аграрного сектору на потреби ринку було поглиблення галузевої спеціалізації окремих регіонів країни, які набули розвитку ще в колоніальний період.

Старий — Північний Захід — вирощування кукурудзи у поєднанні з екстенсивним тваринництвом (перш за все свинарством). У міру вирубування лісу збільшувались ділянки під посів жита, ячменю і вівса. З другої чверті XIX ст. тут з'явилась пшениця і вже в 1860 р. цей регіон став головним її виробником, закріпивши за собою центральне місце у зерновому господарстві країни.

Захід — високоінтенсивне тваринництво. Із Англії завезені кращі породи корів, з Іспанії — довгошерстих овець (мериносів) і т. ін. Під тиском конкуренції дешевої продукції Північного Заходу (дешеве якісне зерно і м'ясні товари) регіон поступово переходив від екстенсивного господарства до інтенсивного з орієнтацією на виробництво молочної продукції, вирощування овочів, промислове садівництво. Сільське господарство Північного Сходу пристосувалось до потреб швидко зростаючих індустріальних центрів. Розвиток залізничного транспорту сприяв процесу галузевої спеціалізації цих районів США.

Південь — наприкінці XVIII ст. переорієнтація з виробництва тютюну, який став нерентабельним внаслідок виснаження земель, рису (в результаті Війни за незалежність було втрачено англійські ринки рису), індиго та задоволення зростаючого ринкового попиту на бавовну. У другій половині XIX ст. ба-вовник став головною статтею спеціалізації штатів Півдня і Південного Заходу. У 1860 р. вони давали 66 % світового виробництва бавовни-сирцю (у 1791 р. — 0,4 %), 1/4 якого перероблялась американськими підприємствами. За рахунок бавовни забезпечувалися валютні надходження, оскільки в експорті вона становила 57 %. У США активно формувався фермерський шлях розвитку сільського господарства із застосуванням найманої праці та техніки. Він отримав назву американського.

Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і м'ясне тваринництво. Розвиток техніки сприяв механізації сільського господарства. В 1850 p. у США виготовлялося 250 різних модифікацій залізних плугів. У 1860 p. на полях працювало 250 тис. молотарок, у 1911 p. — 17 тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і обладнання для сільського господарства зросли за останню третину XIX ст. на 424,4 млн дол. Будували польові залізниці, створювали систему елеваторів. Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшився за 1900—1914 pp. у 2,7 раза. Найману робочу силу використовувала половина американських ферм.

На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства (пеонажу).

У кінці XIX — на початку XX ст. вартість сільськогосподарської продукції швидко зростала. У 1890 p. вона становила 2,5 млрд дол., у 1900 p. — 5, у 1914 p. — 10 млрд дол.

Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 p. експорт пшениці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це призвело до європейської аграрної кризи 1875—1896 pp., коли ціни на пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні платежі. На початок XX ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли, США в конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок, американський експорт значно скоротився.


Висновки

Отже, у XIX — на початку XX ст. розвиток сільського господарства в США, Японії та європейських країнах відбувався двома шляхами: революційним (з переходом на індустріальну основу) та еволюційним, або поступовим переростанням господарств з феодальних у фермерські. Аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерського господарства, що було тісно пов'язане з ринком. Це сприяло піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації, агрокультури, використанню найманої робочої сили.

До середини XIX ст., з огляду на ці обставини, Німеччина залишалась аграрною країною. Сільське господарство було головною галуззю економіки. В останній третині XVIII ст. прискорився процес обезземелення селян. Ліквідацію кріпосного права тут на відміну від Франції здійснено поступово "зверху", тобто шляхом урядових реформ. Тому звільнення сільського господарства Німеччини від феодальних пережитків мало вкрай затяжний і половинчастий характер.

Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала земельна реформа 1872—1873 pp. Було анульовано феодальне право і утверджено буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі землі отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу, втратили її на користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння було вилучено до третини орної землі. 70 % селян залишилися мало- та безземельними, орендували землю за умови сплати 65—70% врожаю. Общинні землі були проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок, що раніше збирали з врожаю, був замінений на єдиний поземельний податок, який сплачували у грошовій формі. Він становив 50% вартості середнього врожаю. Землю обробляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед війною Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої займалося сільськогосподарським виробництвом.


Список використаної літератури

1. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.

2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.

3. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.

4. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.

5. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.

6. 7. Черкашина, Ніна Костянтинівна Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.

7. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.

загрузка...
Top