Урбанізація та проблеми довкілля

Вступ

1. Урбанізація як фактор екології

2. Позитивні тенденції в оцінці екологічного стану урбанізованих територій

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Середня густота населення України станом на 1 січня 2007 р. складає 73 чол./км2; в містах сконцентровано 67,9% всього населення. Це зумовлено не стільки комфортнішими умовами проживання, скільки розвитком агломеративних форм розселення, які мають найкращі умови для реалізації більшості напрямів людської діяльності та поліпшення екологічного становища. У містах ефективніше організовувати виробництво, торгівлю, учбові комплекси, велике місто є більш ефективним з точки зору економіки, форм функціонування виробничої діяльності. Елементи вигоди поки що є визначальними у формуванні життя. Питання здоров'я, зручності та багато інших відступають на другий план. Відбувається зосередження населення у великих агломераціях, міста швидко ростуть, поглинають суміжні поселення і з'єднуються одне з одним. Це породжується принциповими технічними зрушеннями та структурним реформуванням економіки.

Процес концентрації населення у містах різко прискорився, але він не є цілеспрямованим — це природне явище самоорганізації суспільства. Однак настав час внести в нього інші елементи, оскільки на певному етапі економічна доцільність входить у суперечність з екологічними факторами. Людина, яка проживає у місті, дихає поганим повітрям, п'є погану воду, витрачає багато часу на поїздки до роботи. Але головна біда великих міст — порушення стереотипу поведінки людини. Дуже важко втручатися в природні процеси, в тому числі в процеси концентрації населення, проте будь-яке місто створює свій ринок. Це і є однією з найважливіших причин зростання міст, тому важливо виявити тенденцію у географії внутрішніх ринків та їх структурі. Вирішення цього завдання одночасно забезпечує розв'язання іншої проблеми вітчизняної економіки — проблеми створення місткого внутрішнього ринку, без якого вітчизняна економіка не зможе «підвестися на ноги».


1. Урбанізація як фактор екології

З об'єктивних і суб'єктивних причин ситуація є такою, що густота населення і щільність забудови у великих містах підходять до кризової межі — на 1 км2 припадає понад 2 тис. чол. і автомашин, а також житлові забудови, дороги, магазини, гаражі та ін. Тільки одна автомашина дає 100 кг викидів за рік, один житель — 300 кг відходів, магазини, гаражі, підприємства (особливо потенціально небезпечні) — ще стільки ж у розрахунку на одного мешканця міста. І все це на площі 1000 м X 1000 м. А ще на ній треба мати зелені насадження, водойми. Подальше ущільнення забудови — це не тільки збільшення техногенного навантаження, але і неможливість збереження мікрорекреаційних територій міста (дворів, скверів, газонів). Дефіцит вільних територій і потужний прес будівництва — найбільш складна екологічна проблема.

На 1 січня 1998 р. на території України офіційно зареєстровано 448 міст і 896 селищ міського типу. Урбанізованими видами розселення охоплено 34,3 млн. чол. У Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій областях міське населення становить, відповідно, 90,2%, 86,4, 83,6, 78,8 та 76,5%. Таким чином, у цих п'яти великих агломераціях мешкає 41% від його загальної чисельності в Україні. Починаючи з 1991 р., у зв'язку з кризовими явищами в економіці в деяких регіонах країни сформувалася тенденція до стабілізації та зниження питомої ваги мешканців міст у загальній чисельності населення, однак її конкретні прояви не вплинули на загальну оцінку рівня урбанізації.

Екологічний стан урбанізованих територій в Україні на 1 січня 1998 р. характеризується високою мірою урбанізованості. Цей показник визначає: 1) відношення площі земель промисловості, транспорту, оборони до загальної площі економічного району, області; 2) відношення площі міських земель (міст і селищ міського типу) до загальної площі економічного району, області (%).

Дуже висока міра урбанізованості відзначається у Донецькому регіоні, висока — у Придніпровському, де відношення площі міських земель до загальної площі економічного району складає, відповідно, 8 і 3,6%. На регіональному рівні виділяються агломерації Донецька (9,3), Луганська (6,8), Дніпропетровська (4,6), а також Київська (4,6), Чернівецька (4,0), Івано-Франківська (3,7), Харківська (3,1). Території Поліського (1,4), Причорноморського (1,5), Подільського (1,7) економічних районів вважаються слабо урбанізованими, хоча питома вага кількості міст тут складає 10,4%[3, c. 7].

Завдання аналізу і оцінки стану урбанізації окремих територій Укра-їни полягає в тому, щоб серед багатьох параметрів, які його характеризують, виявити принципово значущі. Якщо розглянути питому вагу міст і селищ міського типу по економічних районах, тб найвищий рівень цих показників відзначається у Донецькому — відповідно, 19,9 і 26,7%. Друге місце посідає Карпатський район — відповідно, 17,6 і 9,9%. Такі економічні райони, як Центральний, Поліський, Подільський і Східний, є майже однаковими за кількістю міст і селищ міського типу. Придніпровський і Причорноморський економічні райони за кількістю міст наближені один до одного, але селищ міського типу в останньому майже наполовину більше.

Густота міського населення по економічних районах України різко відрізняється. Якщо порівняти їх за загальноукраїнським показником — 2018 чол./км2, то розподіл буде таким: Причорноморський район — 2632 чол./км2; Центральний — 2293; Кримський — 2280; Придніпровський — 2256; Подільський — 2070; Східний — 1962; Карпатський — 1865; Поліський — 1858; Донецький — 1636 чол./км2. Найвищий рівень цього показника — 3231 чол./км2 — відзначається в Одеській агломерації, далі йдуть Львівська — 2987; Київська — 2794; Миколаївська — 2435; Запорізька — 2364; Вінницька — 2302; Волинська — 2182; Хмельницька - 2108 чол./км2.

Густота населення на 1 км2 в наведених агломераціях перевищує загальнодержавний показник.

Комфортність проживання у містах і селищах міського типу підтримують зелені насадження. Показник забезпеченості жителів міст зеленими насадженнями (м2/чол.) дуже варіабельний по регіонах. У цілому в Україні він дорівнює 36,1 м2/чол. Економічні райони за цим показником розподіляються так: Центральний — 81 м2/чол.; Донецький — 38,6; Придніпровський — 35,3; Карпатський — 34,5; Поліський — 18,9; Східний — 17,8; Подільський — 13,8; Кримський — 11,7; Причорноморський — 10,5 м2/чол. Найвищий рівень цього показника має Київська агломерація — 105,4 м2/чол. Далі йдуть Чернівецька область — 89,7, Луганська — 71,7, Дніпропетровська — 38,6 м2/чол. Усі інші міські території мають на кожного їх мешканця зелених насаджень значно менше від загальнодержавного показника. У даній залежності визначається і такий показник, як озелененість міських територій, що у цілому в Україні становить 3,6% від загальної площі міст і селищ міського типу. У Центральному районі він дорівнює 18,7%, а в Київській агломерації — 29,5%.

Причинами високого напруження екологічної обстановки, особливо у великих містах, є ще й те, що їх територія відчуває дуже інтенсивне антропогенне навантаження з взаємним накладанням кількох факторів і характеризується при цьому дуже високою густотою населення. Остання у деяких містах значно перевищує оптимальну — 300 чол./га і має тенденцію до ще більшого зростання[4, c. 12-14].

Потужний техногенний потенціал становлять промисловість, енергетика, комунальне господарство. В Україні, а тим більше у великих містах — старих центрах агломерацій — досі зберігається історично сформоване черезсмужне розташування функціональних зон (промислових, комунальних, житлових, рекреаційних). За відсутності необхідних санітарно-захисних розривів це зумовлює високий рівень забруднення навколишнього природного середовища призначених для забудови територій.

В останні роки, як і раніше, у великих містах яскраво проявляються й інші фактори неблагополуччя, пов'язані з урбанізацією, — порушення мікрокліматичного режиму (теплового, інсоляційного, аераційного), змі-ни режиму підземних вод і зумовлені цим процеси підтоплення міських територій, забруднення підземних та поверхневих вод. Недосконалість систем каналізації та очищення поверхневого стоку у більшості міст призводить до того, що останній відіграє значну роль у забрудненні водоймищ. Іноді його внесок перевищує забруднення від промислових і комунальних об'єктів. У більшості міст у результаті значних антропогенних навантажень відбувається подальша деградація рослинності, що погіршує стан міського середовища, тим більше, що значна кількість міст не має достатньої площі зелених насаджень.

За функціональною ознакою можна виділити кілька основних підходів до оцінки міри конфліктності між господарською діяльністю та навколишнім середовищем міських територій. Інтенсивне водокористування у зв'язку з розширенням міст, населених пунктів і промислового використання супроводжується зростанням обсягів господарсько-побутових і промислових стічних вод. Скиди навіть очищених стічних вод у водні об'єкти призводять до їх значного забруднення. Наростаюче забруднення водних ресурсів, їх екстенсивне використання, посилення техногенного навантаження на водні екосистеми спричиняють виснаження поверхневих і підземних вод. У цьому зв'язку водний фактор починає стримувати промислове виробництво.

Територія України характеризується нерівномірним розподілом навантаження забруднюючих речовин на стічні води. В 2007 р. у цілому в країні в поверхневі водні об'єкти було скинуто понад 4300 тис. т забруднюючих речовин. Високий рівень такого навантаження характерний для Донецької агломерації — 36,4% у загальному обсягу скинутих забруднюючих речовин; у Луганській він дорівнює 14,1, Дніпропетровській — 12,5, Харківській — 9,4%. Територіальна нерівномірність розподілу водних ресурсів, відмінність регіональних рівнів антропогенного навантаження на водоресурсний потенціал вимагають диференційованого підходу до встановлення рівнів водоспоживання. Отже, оптимізацію водокористування доцільно формувати у межах річкових басейнів або водогосподарських комплексів, під якими розуміється сукупність водоспоживачів. Останнє потребує раціонального поєднання територіального підходу з галузевим, що забезпечить найбільш ефективне розв'язання проблеми розробки безпечної структури водокористування.

Сучасний стан розвитку промисловості характеризується високою мірою конфліктності взаємодії з навколишнім природним середовищем. Показниками негативного техногенного впливу є викиди шкідливих речовин стаціонарними та пересувними джерелами в атмосферне повітря на 1 км2 міської площі та на одного жителя міста. Середньодержавні показники становлять, відповідно, 370 т/км2 і 184 кг/чол. Найвищий рівень у 1997 р. спостерігався у Донецькому економічному районі, де співвідношення між територією, населенням міст і селищ міського типу і викидами шкідливих речовин складали, відповідно, 614 т/км2 і 376 кг/чол. Значні регіональні відмінності спостерігаються за таким показником, як обсяг викидів на 1 км2 міської площі. Найвищий його рівень зафіксований у Донецькій агломерації (в 2,3 раза вищий за середній рівень в Україні), а найнижчий — у Чернівецькій (майже в 4 рази нижчий за середній). Викиди шкідливих речовин на одного міського жителя в 2007 р. в Донецькій агломерації становили 437 кг/чол., в Івано-Франківській — 350, Дніпропетровській — 282, Луганській — 256, Запорізькій — 218, Полтавській — 197 кг/чол. У названих агломераціях цей показник за рівнем значно перевищує загальнодержавний.

Крім того, розвиток внутрішнього ринку сприяє підвищенню життєвого рівня населення, що, безумовно, значно знижує будь-яке напруження у мешканців міст. Але скільки б не витрачалося коштів, ситуація в містах не зміниться без високопрофесіональної роботи з визначення і ліквідації найбільш критичних факторів у системі «промисловість — навколишнє природне середовище міст». Допоможе тільки реалізація грамотних рішень[6, c. 32-34].


2. Позитивні тенденції в оцінці екологічного стану урбанізованих територій

У забезпеченні можливого переходу підприємств, розташованих у межах міста, на випуск екологічно чистої продукції необхідно максимально використовувати науковий і промисловий потенціали. Найважливіший етап — створення екологічно орієнтованої системи управління, тобто запровадження адекватних економічних механізмів і нормативно-правової бази: плати за викиди і скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів, обсяг фінансування робіт з оздоровлення екологічної ситуації та компенсації збитків. Наприклад, автомобільний транспорт, який належить приватним особам, викидає в повітря за рік близько 1 млн. т забруднюючих речовин. Але на власників автомашин, вантажного транспорту не поширюються ні економічні санкції на викиди, ні зобов'язання щодо компенсації збитків, хоча тільки прямі збитки від роботи приватного транспорту оцінюються по Києву в 30 млн. дол. за рік.

Для екологізації навколишнього природного середовища міста економічним механізмом одержання коштів є і диференційований підхід щодо плати за оренду землі в екологічно упорядкованих районах. Звичайно, в ціну землі повинна включатися плата за майбутні збитки, що завдаються природним територіям, розташованим поблизу потенціально небезпечного об'єкта. Істотна екологізація міського господарства можлива за умови прийняття законів прямого діяння з охорони природних ресурсів. Підприємцю або інвестору слід знати на 3—5 років наперед, у скільки оцінюватиметься 1 т викидів тієї чи іншої речовини в повітря або їх скидів у водоймища. Якщо вони знатимуть це, то зовсім по-іншому складатимуть бізнес-плани і організовуватимуть виробництво.

Оптимальна структура природокористування має відповідати ряду умов: максимум економічного ефекту для всіх споживачів (реципієнтів), реалізація охоронних заходів щодо забезпечення екологічної рівноваги між виробництвом і природою. Галузевий підхід сприяє єдності технічної політики, запровадженню досягнень НТП і розробці нових технологій основного виробництва, розвитку МТБ при проведенні виробничої діяльності, хоча технологічні засоби вирішення природоохоронної проблеми часто суперечать екологічним вимогам. Екологія — це не та сфера, де можна спрощено приймати адекватні рішення: ціна інших рішень є високою і може стати занадто високою для майбутніх поколінь. Нині заходи, що вживаються до окремих порушників природоохоронного законодавства, практично не адекватні завданим ними збиткам. Наприклад, суми платежів за забруднення води становлять 0,01% від фактичних збитків. Дуже малими є і платежі за забруднення повітря. Досі зовсім не оцінюються збитки від таких специфічних видів забруднення навколишнього середовища, як шумове та електромагнітне, забруднення підземних вод, радіаційне і ряд інших. Принцип «забруднювач платить» не задіяний. Законодавчу базу побудовано так, що вона не дозволяє відкрити кримінальну справу за фактом великих аварійних ситуацій[7, c. 8-10].

Підприємствам дуже вигідно відкупитися від критики, хоча необхідно всього лише поставити водозабірник на річці, тільки значно нижче по течії від свого власного скиду. Тому треба перелічити всі джерела екологічно небезпечних ситуацій, починаючи від звалищ відходів підприємств і закінчуючи регіонами, які породжують надзвичайні ситуації. Треба забезпечити їх системним екологічним наглядом з надійними каналами зв'язку і передання інформації. Необхідно також сформулювати основні екологічні вимоги щодо виробництва, суть яких полягає у такому:

— екологічна чистота (або екологічна спроможність) будь-якого ви-робництва визначається, в першу чергу, його взаємодією з навколишнім природним середовищем; відсутність ознак, які призводять до порушення екологічної рівноваги і свідчать про можливу екологічну спроможність виробництва;

— виробництво, що споживає сировину, яка як продукт має довший період відтворення, ніж темп його споживання, неспроможне функціонувати — як і те, яке не забезпечує значення коефіцієнта споживання К<1.

Виробництво, що забезпечує нульовий ефект впливу на навколишнє середовище (безвідхідність технологій, відсутність вібрацій і шумів, енергоспоживання, яке перебуває у «злагоді з регіональним балансом», і т.д.), ще не може бути визнане екологічно спроможним, оскільки, створивши продукт і тим самим відчужуючи його від себе (реалізація на ринку), воно нібито не несе відповідальності за його подальшу долю. Але ринок сам підштовхує виробників до інших екологічних злочинів: ухилення від податків (у тому числі й екологічних), відсутність екоконтролю, порушення екологічних циклів тощо. Не можна виробляти екологічно чистий продукт на екологічно забрудненій території, якщо не відомі його наслідки. Сертифікат якості має бути замінений на сертифікат, який видається екологічною службою.

Основною причиною існуючого становища є, по-перше, відсутність єдиного документа, який би відповідав вимогам ринкової економіки і дозволяв встановити загальні економічні втрати від забруднення навколишнього середовища і погіршення його якості; по-друге, дуже слабе правове забезпечення поля діяльності природоохоронної прокуратури міст. Зовсім на початковому етапі перебувають ринкові механізми у сфері екології. Результатом такого становища є:

— відсутність в управлінських структурах уявлення про дійсні масштаби збитків від забруднення природного середовища у цілому по місту;

— невідповідність сум компенсаційних платежів реальним збиткам, які завдаються міському господарству і мешканцям міст;

— відсутність у сучасних інвестиційних проектах витрат на природоохоронні заходи у зв'язку з тим, що потенціальні збитки оцінюються за занадто заниженими параметрами, які практично нічого не визначають;

— недоодержання значних грошових компенсацій через використання застарілих методик оцінювання збитків.

Для зміни цих обставин необхідно створити механізм, який би дозволяв:

— забезпечити, як мінімум, повне або часткове покриття витрат із запобігання забрудненню природного середовища і ліквідації наслідків негативного впливу, включаючи і утримання спеціалізованих міських служб;

— перекласти тягар інвестиційних вкладень у дану сферу з міського бюджету на конкретних забруднювачів міського природного середовища;

— вжити жорстких економічних санкцій, які роблять економічно невигідним будь-яке порушення природоохоронного законодавства;

— прийняти певні рішення щодо реконструкції функціонуючих і розміщення нових міських об'єктів і розвитку міського середовища[1, c. 8-10].

Економічне відродження України багато в чому залежить від зниження рівня урбанізації та техногенного навантаження, очищення навколишнього природного середовища, що, у свою чергу, потребує повного реформування економіки. Розвиток місцевого самоврядування вимагає зміни галузевого підходу в дослідженні міст, за яким розгляд діяльності підмінюється розглядом її результатів. При аналізі тенденцій територіального регіонального розвитку міст встановлено, що пов'язані з ним проблеми не можуть бути визначені без уявлення інтересів суб'єктів цього розвитку — держави і окремих місцевих підприємств. Для досягнення балансу інтересів регіональна політика держави має бути визначена політикою місцевої влади. При формуванні останньої повинні враховуватися такі моменти.

1. Якщо досі держава стримувала місцеві ініціативи з метою додержання своїх пріоритетів, то тепер реалізація місцевих інтересів виступає умовою реалізації державних. Держава має бути заінтересована у вільному розвитку міст. їх регіональний розвиток (як нав'язана згори форма) має бути замінений процесом самоврядування, стадіями особистого розвитку.

2. Міста, які генетично пов'язані з індустріалізацією (Донбас, Придніпров’я), перебувають у структурній кризі. Умовою подолання такої кризи є відмова від практики їх експлуатації як сировинного придатку до економіки держави. Порівняння різноспрямованих тенденцій у розвитку господарств Донбасу чи Придніпров'я слід починати як процес диверсифікації. Підприємства важкої промисловості, що протягом десятиріч перебували у привілейованому становищі, не можна просто закрити. Для цього треба підготувати умови, перш за все, робочі місця. Крім того, господарський комплекс міста або регіону є великою інерційною системою, в якій неможливо швидко змінити сформовані пропорції.

3. Безвиразність інтересів на рівні місцевих органів управління служить перешкодою розв'язанню проблем міста. Місцеві інтереси, що тривалий час стримувалися, дуже часто проявлялися у перекрученому вигляді як кон'юнктурні чи корпоративні. їм на зміну мають прийти формулювання ціннісних орієнтирів розвитку міст, поступове формування умов для реалізації їх цілей.

4. Здійснення реформування територіальної структури міст відповідає їх інтересам у плані контролю за регіональним розвитком. Посилення процесів самоврядування в містах дозволить поступово зробити більш пластичною їх забудову господарськими елементами. Розробці архітектурно-планувальних концепцій для конкретних міст повинні передувати соціологічні опитування, які визначать увесь спектр споживання. Інтенсифікація використання території міста, яка була характерною для виробничого підходу, поступається місцем орієнтації на створення якісного середовища для життєдіяльності його мешканців.

Технологічне забезпечення сталого розвитку міст — важливий фактор техногенно-екологічної безпеки. Перехід до нього є дуже політизованим. На першому етапі переходу зниження експортних можливостей спричиняє подальше зниження обсягів виробництва. На другому — найбільш відчутний збиток завдається розвинутим секторам вітчизняного виробництва, особливо — потенціально небезпечним. На третьому — підвищується залежність держави від імпорту наукомісткої продукції з-за кордону, а вітчизняна промисловість витісняється з внутрішнього ринку. Все це відбувається під гаслом недостатньої техногенно-екологічної безпеки на українських підприємствах. А оскільки вони практично всі розташовані в містах, то мешканці останніх страждають від наслідків функціонування підприємств саме в екологічному плані[5, c. 17-18].

Для впливу на ситуацію в країні цілеспрямовано використовуються українські та міжнародні об'єднання. їх «руками» ведеться боротьба з вітчизняними товаровиробниками. В цьому ж напрямі працює і «солідарна» інформаційна підтримка багатьох «лякаючих» публікацій у засобах масової інформації. Ситуація ускладнюється тим, що з боку владних структур у сфері екології практично відсутні заяви — публічні промови, а система охорони навколишнього природного середовища спрямована не стільки на запобігання надзвичайним ситуаціям, скільки на подолання наслідків техногенних аварій і катастроф. Однак боротьба проти української обробної промисловості не супроводжується, як правило, пильною увагою щодо екологічних проблем добувних галузей, перш за все — паливно-енергетичного комплексу, де значна частка продукції йде на експорт у вигляді сировини. При цьому екологічні збитки від її видобування залишаються на території країни. Закріплення за Україною ролі сировинного придатку розвинутих держав неминуче погіршує загальну екологічну ситуацію, а це є прямо протилежним принципам сталого розвитку.

Адекватно конструктивною відповіддю повинна стати розробка заходів, які б забезпечили екологічну безпеку українських міст. Перш за все, навіть в умовах фінансових негараздів, необхідно проводити профілактику їх техногенного забруднення. Вирішення цього питання стає пріоритетним напрямом. Повинна підвищитися роль екологічної експертизи проектів, процесу будівництва і експлуатації об'єктів. Зовсім іншого значення має набути екологічний моніторинг, який треба закладати в основу управлінських рішень. Удосконалення потребує система нормативно-правового регулювання екологічної обстановки і контролю за правопорядком у сфері екології міста. Потрібно розвивати судову практику, органи екологічної міліції та прокуратури.

Роль суспільства у вирішенні цих проблем може бути вагомою. А найбільш перспективним, на нашу думку, є використання можливостей процесу самоврядування. Суспільство не повинно залишатися осторонь від міжнародних контактів. У рамках Європейського Співтовариства, інших міжнародних об'єднань визначаються розміри коштів на регіональні екологічні програми (в тому числі й із залученням недержавних організацій). Ці кошти за цільовим призначенням виділяються і для країн Східної Європи. Україна їх не одержує, перш за все, через свою інертність у цих питаннях, хоча вони могли б стати одним з важливих джерел фінансування природоохоронних програм українських міст, особливо Києва. Але головним джерелом додаткових ресурсів можуть бути, звичайно, тільки приватні інвестори, для чого потрібна система заходів щодо нормативно-правового стимулювання підприємницької активності у сфері екології міст. Щоб залучити капітали, в Україні треба створювати пільгові умови для інвесторів.

На шляху сталого розвитку міст необхідно перейти від ліквідації за-бруднення середовища до інженерно-технічного забезпечення принци-пово по-новому безпечного (в екологічному відношенні) функціонування усіх ланок міського господарства. Цього можна досягти лише шляхом підвищення ролі інженерної екології в суспільному розвитку і управлінні міським господарством. Ці принципи необхідно закласти в основу комплексних програм розвитку міст, одна з складових частин яких — розробка закону «Про техногенно-екологічну безпеку Києва»[2, c. 25-27].


Висновки

В останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним збереженням сприятливих природних умов проживання. Залежність фізичного стану людини, як і способу її діяльності, від особливостей природних умов дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов’язані з територіальною організацією виробництва та розвитком урбанізації. Особливо проблеми збереження належних природних умов загострюються у високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров’я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі перевищує можливості їх самоочищення. Це призводить до деградації навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров’я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20% прямих захворювань.

Україна належить до країн, що мають високі показники забруднення навколишнього середовища. Основними центрами зосередження екологічних проблем є високо урбанізовані райони, міські агломерації та крупні промислові центри. Так, питома вага забруднених стічних вод у загальному їх обсязі становить в цілому по Україні 28%, в т.ч. у Харківській та Луганській областях — більш ніж 70%, у Чернівецькій, Одеській, Донецькій областях — більше половини.

Високим є рівень забруднення і атмосферного повітря. Нині в Україні майже четверта частина шкідливих викидів промислових підприємств не уловлюється і потрапляє в атмосферу без будь-якого очищення. Найбільші викиди цих шкідливих речовин в атмосферу характерні для високо урбанізованих областей. Так, на частку Донецької області припадає майже третина всіх викидів по Україні в цілому, до 30% — на Дніпропетровську і майже 15% — на Луганську область.


Список використаної літератури

1. Дорогунцов С. Техногенно- екологічна безпека урбанізованих територій України //Економіка України. - 2000. - № 5. - C. 4-12

2. Лысых С. Индекс городского развития //География в школе. - 2002. - № 8. - C. 23-27

3. Пестушко В. Густота населення //Географія та основи економіки в школі. - 2008. - № 2. - C. 7

4. Пивоваров Ю. Городские системи: исходные понятия, эволюция, перспективы //География в школе. - 2001. - № 6. - C. 11-27.

5. Пивоваров Ю. Урбанизация в современном мире //География в школе. - 2000. - № 5. - C. 3-19.

6. Прибиткова І. Урбанізація в Україні на порозі XXI століття //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 3. - C. 31-40.

7. Шкуро В.В. Еколого-гігієнічні проблеми сучасного урбанізованого міського середовища //Екологічний вісник. - 2005. - № 4. - C. 8-10

загрузка...
Top