Роль науки і техніки в подоланні екологічної кризи

Вступ.

1. Основні наслідки та шляхи запобігання економічної кризи в Україні.

2. Екологізація економіки та шляхи подолання екологічних криз.

3. Напрями подолання екологічної кризи за допомогою техніки та науки.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Реструктуризація економіки країни на основі ринкових її до ринкових відносин неминуче призводить до відповідних структурних змін у сфері природокористування. Особливої ваги при цьому отримають дослідження, що спрямовані на ринкові механізми стимулювання усіх видів раціонального природокористування, ресурсозбереження і природоохоронної діяльності. Сучасна маркетингова діяльність набула рис універсальності і здійснює значний вплив па теоретичні засади та практичні підходи до оптимізації та ефективного управління природокористуванням.

Проблеми перехідного періоду розбудови незалежної держави на ринкових економічних засадах засвідчують, що старі підходи до прогнозування, планування та управління рекреацією та туризмом далеко не достатні для досягнення цілей стійкого розвитку із сучасних умовах становлення нових ринкових господарських механізмів та загострення екологічної кризи, що стимулює у свою чергу розвиток інноваційних міжсистемних наукових напрямків для забезпечення оптимізації та підвищення ефективності управління рекреаційним природокористуванням.

З метою обмеження надлишків споживання природних багатств потрібно створити систему регулювання природокористуванням. Будь-яка система повинна мати за мету обмеження надлишкового споживання природних багатств. Регулювання повинне бути спрямоване на систему суспільних відносин, а через неї - на природокористування. А через те, що суспільні відносини є не що інше, як відносини власності, то об'єктом регулювання виступають якраз вони.


1. Основні наслідки та шляхи запобігання економічної кризи в Україні

Дефіцит води в Україні нині становить близько 4 млрд м3. Практично всі поверхневі, ґрунтові й частково підземні води забруднені промисловими, побутовими, сільськогосподарськими стоками й за якістю не відповідають навіть чинним заниженим санітарним нормам. Щороку у водойми України потрапляє близько 5 млн т солей, 190 млн м3 різних стоків. У водні об'єкти басейну Дніпра при цьому скидається близько 8 км3 стічних вод. Гострий дефіцит якісної питної води відчувається вже не тільки в містах Криму, Донбасу, в Одесі, Львові, Харкові, а й у Києві, Житомирі, Вінниці, Херсоні, Нікополі, Запоріжжі, Дрогобичі, Білій Церкві та інших містах. Якість питних підземних вод також постійно знижується. Найбруднішими річками в Україні вважають Либідь, що протікає через Київ, і Полтву (Львівська область).

У Либіді, в басейні якої розташовано близько 300 підприємств (100 із них скидають узагалі неочищені стоки), концентрація солей у 3 рази вища, ніж у Дніпрі, нітратів — у 900 разів більша за ГДК, міді — в 50 разів, цинку — в 4, а свинцю (поблизу гирла) — 3,5 кг на 1 т води.

У воді Полтви міститься величезна кількість сірководню. Концентрація основних забруднювальних речовин становить: легко-окиснених органічних сполук — 3—22 ГДК, амонійного азоту — 22—35, нітритного азоту — 3— 7, нафтопродуктів — 6—13, сполук міді — 9, цинку — 4, мангану — 9 ГДК. В окремі роки концентрації цих речовин були ще вищими.

Серед великих річок України до найзабрудненіших належать Сіверський Донець і Дністер, в які щороку скидається близько 200 млн м3 надзабруднених стоків. Крім того, Дністер опинився на межі висихання через непосильні для нього об'єми водозабору для потреб промисловості та меліорації (його стік зменшився від 6 до 3 млн м3/рік).

Більш як 800 сіл України втратили власні джерела питної води, й тепер вона або завозиться, або подається здалеку трубопроводами. Особливо нагально ця проблема відчувається в Донбасі, Криворіжжі, на Дніпропетровщині.

■ Виснаження земельних ресурсів. Україна щороку втрачає близько 100 тис. га родючих грунтів. Кількість гумусу в ґрунтах порівняно з кінцем XIXcm. знизилася в 6разів і щорічно зменшується ще на 18 млн т. Ріллі в Україні займають більш як 90 % площі степів і лісостепів, але вони вже надто виснажені, забруднені мінеральними добривами й пестицидами. Українські чорноземи раніше становили близько 50 % їх світового банку. Тепер через надмірну експлуатацію та забруднення виведено з обороту майже

60 % наших чорноземів. Землеробству загрожує й ерозія ґрунтів: площинна (поверхневий змив) і яружна (лінійний розмив). Сьогодні ерозія значно посилюється через антропогенний фактор — поздовжня оранка схилів, застосування важкої колісної техніки. Найбільше від ерозії потерпають лісостепова й степова зони. Понад 4 млн га орних земель зазнає дефляції — вітрової ерозії. Пилові бурі, що за останні 100 років виникали в лісостеповій зоні України 23 рази, а протягом останніх 40 років — 16 разів, забрали мільйони тонн родючих земель у Луганській, Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській областях і в Криму. В 1960 р. пилові бурі охопили весь південь України, де уражено близько 5 млн га ґрунтів. При цьому в Криму, Запорізькій і Херсонській областях на площі близько 5 тис. га були цілковито знищені посіви.

Через перехімізацію сільського господарства, що призвела до нагромадження в ґрунтах України, продуктах харчування й воді хімічних речовин, шкідливих для здоров'я людей і біоти, зменшуються й рекреаційні ресурси: зони відпочинку та курорти почали втрачати свої рекреаційні та оздоровчі властивості. Це особливо гостро відчувається в південних районах — Приазов'ї, Одеській області, Криму, де зосереджено близько 30 % усього курортно-рекреаційного фонду нашої країни[5, c. 81-83].

■ Активізація екзогенних геологічних процесів. Останнім часом в Україні активізувалися екзогенні геологічні процеси — зсуви, селі, змиви, ерозія поверхні, карстоутворення, яругоутворення, засолення ґрунтів, суфозія, спровоковані людською діяльністю (будівництво різноманітних об'єктів, шляхів, видобуток корисних копалин, підтоплення території). На окремих ділянках (високі береги водосховищ на Дніпрі, узбережжя Чорного моря в Одеській області, Південний берег Криму) ці процеси прискорилися більш як у 2—3 рази.

На 60 % території України почали розвиватися процеси карстоутворення, в тому числі в половині випадків проявився відкритий карст (провалля, вирви), особливо в Криму, на Поділлі, в Миколаївській області, де поблизу поверхні залягають вапняки. На 50 % освоєних площ схилів розвиваються зсуви (Крим, Закарпаття, Прикарпаття, Одеська, Харківська області).

У зонах активної діяльності людини спеціалістами зафіксовано вже 13,8 тис. ділянок зсувів і 2,5 тис. карстово-суфозійних об'єктів. У Криму, Карпатах, на Закарпатті та в Прикарпатті на 70 % гірських водозборів і схилів розвинулися селеві процеси. В районах поширення лесових порід (65 % площі України) відбувається просідання поверхні через підтоплення Грунтів (на 42 % площі під лесами), 18 % території України потерпає від яружної ерозії (Хмельницька, Вінницька, Чернівецька, Одеська, Київська, Черкаська, Кіровоградська області, Крим).

На Поліссі спостерігаються процеси підтоплення, а на півдні України на 10—11 % площ сільськогосподарських угідь — засолення внаслідок неправильного зрошування. Людська діяльність уздовж Чорноморського та Азовського узбереж повсюдно супроводжується активізацією морської абразії берегів[2, c. 106-107].

Майже на 70 % території України значно знизилася сейсмостійкість ґрунтів і порід, особливо на півдні, в Донбасі, Прикарпатті, що спричинилося появою тисяч свердловин, шахт, кар'єрів. Несприятлива інженерно-сейсмічна обстановка склалася й у районі Чорнобильської АЕС, де через комплекс природних і техногенних факторів зниження сейсмостійкості максимальне. Це саме характерне й для району Рівненської АЕС, де спостерігаються процеси карстоутворення й підтоплення. Техногенні фактори в межах зон впливу цих АЕС можуть підсилити землетрус на 1 — 1,5 бала, тобто довести його силу до 5—7 балів.

Ш Зниження біорізноманітності й біопродуктивності. За останні 100 років людська діяльність завдала величезної шкоди тваринному й рослинному світові України. Тільки в передвоєнні роки на Донеччині й у Криму зникло більш як 40 видів рослин, у Карпатах — 20. До Червоної книги України занесено близько 700 видів тварин і рослин, яким загрожує вимирання чи знищення.

Україна підписала Конвенцію про біорізноманітність (Ріо-де-Жанейро, 1992). Виконанню вимог цієї Конвенції має сприяти Закон України про охорону навколишнього природного середовища (1991). Для збереження біорізноманітності дуже важливі прийняття законів про охорону тваринного й рослинного світу, а також робота комісії з Червоної книги України.

Охорона окремих видів рослин і тварин — найважливіша складова охорони довкілля. Важко відділити охорону рослин і тварин, чи, в широкому розумінні, генофонду природної флори й фауни від проблем охорони природи загалом.

При Міністерстві екології і природних ресурсів України постійно діє комісія з Червоної книги, яка на підставі пропозицій учених вносить у неї доповнення та зміни. Верховна Рада України розробила й затвердила Положення про Червону книгу України.

Дані, наведені в Червоній книзі, уточнюються в процесі так званих кадастрових робіт, тобто цілеспрямованих досліджень поширення й чисельності окремих видів рослин і тварин. Зазначене Міністерство розробляє наукові засади охорони й відтворення рідкісних видів рослин і тих, що зникають, а також створює комп'ютерну базу даних про види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України[3, c. 63-65].

Загальні збитки України через недобір біомаси внаслідок скорочення сільгоспугідь, зниження врожайності, вирубування лісів та їх загибелі від кислотних дощів, пожеж, радіації були дуже великими. Щорічно в Україні використовується приблизно 40 млн м2 деревини (у вигляді кругляка), близько 70 % якої наша країна змушена тепер імпортувати. В результаті надмірного забруднення водойм запаси риби в більшості річок України скоротилися в десятки разів. Істотно зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, практично зникло конярство. Через різке погіршення екологічного стану акваторії в Чорному морі за останні 100 років стадо дельфінів зменшилося від 1 млн до 80—90 тис. особин.

Щ Демографічна криза й зростання захворюваності населення. Нині в Україні швидко розвивається демографічна криза. У 1991 р. розпочався процес, безпрецедентний для мирного часу: смертність стала переважати над народжуваністю. Смертність дітей у нас — одна з найвищих у світі; 12—13 % шлюбів — бездітні.

За даними Міністерства охорони здоров'я України, в нашій країні простежується поступове зростання рівня поширення захворювань. За період з 1980р. здоров'я нації погіршилося більш як на 30%.

Збільшується кількість випадків захворювань шкіри, системи кровообігу, органів травлення. Наприклад, тільки за період з 1980 по 1992 р. захворюваність на стенокардію зросла майже в 9 разів, на інфаркт міокарда — в 2,5 раза, на виразку шлунка й дванадцятипалої кишки — в 2 рази. Як правило, ці захворювання пов'язані з психічними стресами та умовами середовища. Простежується тривожна тенденція почастішання випадків захворювань на туберкульоз, хронічні бронхіти й бронхіальну астму. Суттєво ускладнилась епідеміологічна ситуація — досить згадати закриті влітку численні морські курорти[2, c. 144-146].

Медико-генетичними дослідженнями встановлено, що через тривале забруднення довкілля в популяції зростає кількість спадкових генетичних аномалій. Відомо, що коли ця кількість досягає 30 %, то, згідно з біологічними законами, нація починає зникати. А в Донецько-Придніпровському регіоні цей показник уже становить 19—24 %.

Коли забруднення атмосфери в 1,2—1,5 раза перевищує санітарно-гігієнічні норми, починаються захворювання імунної системи. Сьогодні в Україні налічується близько 1700 небезпечних джерел забруднення атмосфери, з них 1000 — особливо небезпечні хімічні підприємства. Через зазначені вище причини тривалість життя в Україні знизилася й у середньому становить: у чоловіків — до 60років, у жінок — 75 років. Лише 5—8 % випускників шкіл сьогодні вважаються практично здоровими.

Поступово знижується народжуваність. Якщо в 60—70-х роках XX ст. вона становила 14—16 дітей на 1000 чоловік населення, то сьогодні — менш як 10. За результатами опитувань, близько третини молодих сімей не бажають мати дітей через страх перед несприятливими генетичними наслідками, пов'язаними з радіоактивним забрудненням після аварії на ЧАЕС.

Аналіз смертності показує, що головні її причини — захворювання системи кровообігу (25—30 % випадків), злоякісні пухлини (20—30 %), отруєння, травми та нещасні випадки (23—34 %).

Навіть ці факти свідчать про критичний стан здоров'я населення України, про загрозу існуванню всієї нації. Ця ситуація зумовлена цілим комплексом факторів, і, як свідчать дані про рівень популяційного здоров'я, екологічні проблеми посідають серед них аж ніяк не останнє місце[1, c. 355-356].


2. Екологізація економіки та шляхи подолання екологічних криз

Через різке погіршення екологічного стану України Верховна Рада в 1991 р. оголосила всю територію країни зоною екологічного лиха. За декілька років до цього спеціалістами Української Академії наук була вперше розроблена й складена карта стану навколишнього середовища України за окремими компонентами природи.

Розв'язання проблем поліпшення екологічного стану території країни у першу чергу слід починати із впровадження системи природоохоронних заходів у тих регіонах, де в останні роки екологічна обстановка найбільш напружена і які мають найбільше соціально-економічне значення для нашої держави.

Уряд визнав такими регіонами Поліський, Карпатський. Донецько-Придніпровський та Азово-Чорноморський з річкою Дніпром.

Як зазначалося раніше, головною причиною виникнення екологічних криз є переспоживання природних ресурсів, яке, у свою чергу, вимагає зростання виробничих і соціальних витрат суспільства.

Витрати на охорону навколишнього середовища досить значні і не під силу приватному бізнесу, який дуже часто ігнорує декларований принцип "забруднювач платить". Тому єдиною силою, яка здатна контролювати природокористуван-ня є держава, як ідеальний представник інтересів суспільства у справі використання ресурсів природного середовища.

Необхідно обмежувати володіння і користування природними умовами, виходячи з інтересів суспільного відтворення, тому що приватний (частковий) інтерес із приводу використання природних багатств є тільки частиною інтересу всезагального - інтересу відтворення людського суспільства взагалі.

Для досягнення цілей екологічної політики держава застосовує методи, які умовно можна поділити на дві групи: адміністративні і економічні.

Адміністративні методи управління ще називають позаекономічними методами примусу. До таких методів належить:

діяльність держави по встановленню нормативів з використання навколишнього середовища; заборони на використання сировини, ресурсів і технологій у певних умовах; штрафні санкції; розробка природоохоронних законів, карні процедури по відношенню до порушників.

Економічні методи управління полягають у допомозі держави фірмам і підприємцям при проведенні встановленої державою природоохоронної політики. До цих методів також належать створення умов, у яких природоохоронна діяльність стає вигідною для приватного сектора. До цієї групи відносяться: кредити; позики; субсидії; надання пільг; встановлення необхідних правил; міжнародний захист інтересів власних компаній, які проводять встановлену державою екологічну політику.

Хоча поділ методів управління умовний, однак ці методи відповідають цілям держави з раціонального використання і охорони природних ресурсів. Дійсно, власник підприємства не бачить принципової різниці між різними важелями впливу на нього, але і ті, і інші мають своєю метою зміну ціни на сировину і готову продукцію і, як результат, впливають на конкурентні умови[7, c. 241-243].

Як правило, адміністративний вплив застосовується тоді, коли зростання соціальних витрат найбільш значний і немає гарантій успішного застосування більш легких інструментів ринкового регулювання.

Держава змушена контролювати природокористування, тому, що екологічні кризи породжують не тільки екологічні, соціальні, економічні негативні наслідки, а й політичні.

При плануванні можливих шляхів виходу із екологічних криз необхідно дотримуватися таких критеріїв: 1) можливі екологічні наслідки; 2) технічна можливість здійснення; 3) величина інвестицій і їх ефективність; 4) соціальні наслідки.

Враховуючи досвід розвинених країн, можна розглядати такі шляхи виходу з екологічних криз:

1) структурна перебудова економіки регіону;

2) ліквідація неефективних виробництв;

3) скорочення витрат природних ресурсів.

Стратегія заходів і напрямів діяльності на шляху виходу з екологічних криз може мати такий зміст:

- визначення навантаження на людину і на екологічні системи, порівняння його з допустимими і критичними навантаженнями;

- розробка критеріїв допустимості і критичних рівнів впливу на живі організми і різні елементи біосфери;

- оцінка екологічного, економічного і естетичного збитку;

- прогнозування антропогенних впливів (зв'язаних із забрудненням) на біосферу, на погоду і клімат;

- визначення зон забруднення і зон підвищеної небезпеки;

- організація моніторингу забруднень;

- організація моніторингу реакції біоти на антропогенний вплив;

- виявлення пріоритетних напрямів для прийняття мір з урахуванням фактичного стану природного середовища, екологічного, економічного і естетичного збитку (при максимізації виробничого процесу);

- розробка схем очищення скидів і викидів забруднюючих речовин;

- розробка безвідходних і маловідходних технологічних процесів;

- планування розвитку народного господарства в різних регіонах з урахуванням екологічного резерву і економічних можливостей;

- вибір різних варіантів технічних і технологічних рішень, оптимальне розміщення підприємств, що мають вплив на навколишнє середовище;

- визначення масштабу розвитку деяких напрямів людської діяльності з урахуванням екологічних і економічних обмежень їх впливу на природне середовище[3, c. 79-81].

Деякий досвід екологізації економіки в Україні вже є: розроблено та прийнято ряд природоохоронних законів, створена система державного управління природокористування, екологічний моніторинг, сформовано інструменти економічного впливу на природокористувачів (податки, дотації, пільги, штрафи), фонди екології.

Для реалізації програми виходу з екологічної кризи, структурних змін важливе значення має розробка ефективних механізмів реалізації, пряме та індикативне державне регулювання, використання ринкових і стимулюючих інструментів. Надзвичайно важливо розробити достатньо жорсткі економічні і правові регулятори, які забезпечували б надійний економічний захист земельних, водних ресурсів та атмосфери. Така система повинна включати плату за використання водних і земельних ресурсів; грошову оцінку цих ресурсів; механізм дійових штрафних санкцій за порушення нормативів природокористування; посилення контролю і санкцій за вмістом шкідливих речовин у сільськогосподарській продукції тощо.

Для поліпшення екологічної ситуації в Україні необхідно здійснити такі термінові заходи:

- створення економічних стимулів для проведення екологічних заходів, як це вже ефективно практикується у США, Японії, Німеччині (заохочення комплексного використання сировини, відходів, вторинної продукції, переходи на маловідходні і безвідходні технології);

- збільшення витрат на охорону природи та прискорення темпів будівництва природоохоронних об'єктів, устаткування;

- активізація правоохоронних і природоохоронних органів, захист і підвищення прав останніх, перегляд розмірів штрафів і характеру покарання за екологічні злочини повною в концепції сталого розвитку. Тому в більшості випадків пріоритет повинен надаватися інтересам довгострокової екологічної стабілізації[1, c. 358-359].

Для поліпшення екологічної ситуації в Україні необхідно здійснити такі термінові заходи:

- створення економічних стимулів для проведення екологічних заходів, як це вже ефективно практикується у США, Японії, Німеччині (заохочення комплексного використання сировини, відходів, вторинної продукції, переходи на маловідходні і безвідходні технології);

- активізація правоохоронних і природоохоронних органів, захист і підвищення прав останніх, перегляд розмірів штрафів і характеру покарання за екологічні злочини у відповідності з діючими на Заході нормами (США, Німеччина);

- проведення незалежних наукових комплексних екологічних експертиз із метою складання екологічного прогнозу і виробництва рекомендацій локального масштабу (в усіх регіонах силами місцевих екологів);

- активна пропаганда передового екологічного досвіду в центральній і місцевій пресі, по телебаченню;

- активізація екологічної освіти у школах, вузах та екологічного виховання населення за допомогою телебачення, преси, кіно, природоохоронних товариств;

- врахування громадської думки при вирішенні питань будівництва промислових, енергетичних, військових об'єктів тощо;

- заборона будь-яких відхилень від проектів, шкідливих довкіллю[8, c. 164-166].


3. Напрями подолання екологічної кризи за допомогою техніки та науки

За даними деяких дослідників, щоб забезпечити у 2050 р. споживання для всього людства на європейському рівні, треба збільшити обсяг виробництва в 10 разів. Але це абсолютно неможливо. За цих умов більшість країн не можуть досягти тих стандартів життя Homo sapiens, яких досягли індустріальне розвинуті країни світу. А це означає, що неминучою є боротьба за ресурси. Вона відбувається вже сьогодні, але продовжиться ще в ширших масштабах як внутрішньовидова боротьба за існування, буде гострою і драматичною. Такою, яка не була притаманна ніякому іншому біологічному виду.

Уся наукова література сучасності переповнена запевненнями, що екологічну кризу можна подолати технічними засобами. На думку більшості авторів, цього можна досягти, створивши нові безвідходні технології, нові методи переробки відходів, забезпечивши очищення річок, відновлення лісів тощо.

Усі ці засоби насправді можуть лише віддалити катастрофу, а не подолати кризу. Технічне переозброєння суспільства і можливе, і потрібне, але воно повинне супроводжувати підготовку, розробку і виконання багатьох інших програм докорінної перебудови суспільства, його потреб, освіти, моралі. Слід знайти якісно новий шлях розвитку людської цивілізації, який би відкинув звичні ілюзорні сподівання, начебто можливо простим удосконаленням існуючих пріоритетів досягти гармонізації відносин між природою і суспільством. На цьому шляху чи не найважливішим є усвідомлення людством необхідності змінити себе, свої потреби. Хоча годі сподіватися, що в найближчі десятиріччя людство багаторазово скоротить свої потреби, але можна твердити, що воно зможе за цей час навчитися значно ефективніше використовувати природні ресурси й набагато зменшити навантаження на біосферу. Негативні наслідки науково-технічного прогресу будуть долатись новими досягненнями науки й техніки. Більше того, інтелект людства нині цілком достатній для того, щоб перевести біосферу і суспільство на шлях, який забезпечить їм вічне існування. Люди та уряди і сьогодні знають, як зберегти тропічні ліси і тайгу, але не хочуть цього робити. Для сприйняття нових вимог їм треба змінити норми своєї поведінки, своїх дій, підкорити сучасні зусилля забезпеченню існування майбутніх поколінь. Перед людством виникає завдання вести загальнопланетарну науково-технічну політику, розробити нові принципи розподілу природних та інтелектуальних ресурсів. Але сьогодні різні цивілізації по-різному сприймають необхідність адаптуватися до нових умов та зміни життєвих стандартів аж до регламентації життя народів і навіть окремої родини. Навіть коли керівники держав і вчені знайдуть спільну мову й оберуть правильний шлях подолання інвайронментальної кризи, північноамериканська, японська, китайська, російська та інші цивілізації можуть не сприйняти цього шляху і не підуть на утвердження нових моральних засад, підкорення колективним обов'язкам, бо одна цивілізація, наприклад японська, може вважати, і скоріше так воно й буде, – що вона має переваги над іншою й повинна визначати стандарти майбутнього життя, існування природи та суспільства. Занадто різними є тихоокеанські й атлантична, африканські й південноамериканська цивілізації, щоб вони легко сприйняли інвайронменталізм. Ще важче досягти злагоди, домовленостей, спільних дій в інвайронментальній політиці, скажімо, мусульманського і християнського світів. А світові потрібний компроміс, злагода усіх цивілізацій і релігій, подолання конфронтацій між ними. Для цього людство має усвідомити, що стоїть перед безпосередньою небезпекою інвайронментальної катастрофи, яку слід загальмувати, відтягнути в часі і підготуватись до переходу на нові стандарти життя. Але цього важко, дуже важко досягти[4, c. 168-170].

Попри усі протиріччя і розмаїття думок, наукова громадськість має формувати інвайронментальний підхід до кризової ситуації, у якій опинилися природа й людство. На мій погляд, вона може спиратись при цьому на такі напрямки загальнолюдської діяльності.

Перше, слід стабілізувати народонаселення світу шляхом створення в кожній країні умов, потрібних для переходу від динамічної рівноваги на рівні високих народжуваності і смертності до стабільної динамічної рівноваги на низькому рівні народжуваності і смертності, характерної для більшості індустріальне розвинутих країн.

Друге, потрібно подбати про створення в короткі строки нових безвідходних технологій у тих галузях промисловості, які все ще забруднюють навколишнє середовище.

Третє, ситуація вимагає прийняти пакет нових міжнародних угод, які передбачали б механізм обмежень і заборонних актів, взаємопогодження планування, стимули, штрафи, взаємні зобов'язання, потрібні для успіху глобального генерального плану відновлення рівноваги в природі.

Четверте, слід виробити програми співробітництва у справі виховання громадян планети на основі природоохоронних знань.

Нарешті, потрібно шукати шляхи підвищення принаймні моральної відповідальності державних діячів за долю біосфери, домогтися поінформованості всього людства про дисонанс у взаємовідносинах природи й суспільства.

Людство може обрати або шлях інвайронменталізму, або шлях катастрофи і самогубства. Сподіваюсь, переможе розум і мудрість, буде обрано кращий шлях. Україна має виходити в своїй екологічній і природоохоронній політиці з перелічених вимог і принципів[6, c. 75-77].

Свою екологічну свідомість і природоохоронну діяльність Україна має будувати на основних принципах сприяння її переходу на засади сталого розвитку. Світова комісія з навколишнього середовища та розвитку визначила термін «сталий розвиток» як такий «розвиток, що задовольняє потреби сучасності, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти їх потреби». Багато авторів визначають поняття сталого розвитку як баланс розвитку та діяльності людини, що не призводив би до незворотної руйнації природного (навколишнього) середовища. Для кількісного вимірювання рівня людського розвитку використовують індекси тривалості життя, досягнутого рівня освіти та реального валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення (у доларах США).

Сталий людський розвиток означає задоволення фізичних, духовних та інших потреб сучасних людей на сталій основі, тобто розвиток, який є тривалим у часі та не відбувається за рахунок погіршення можливостей наступних поколінь людей. В основі сталого розвитку лежить розвиток світового господарства і кожної країни зокрема, з обов'язковим врахуванням обмеженості ресурсного та екологічного потенціалу нашої планети в цілому і кожного регіону зокрема. Проблеми економічного розвитку мають вирішуватися комплексно, узгоджено в часі й просторі та забезпечувати людству безпечне життя.

На жаль, сучасне міжнародне співробітництво в галузі сталого розвитку має серйозні вади, недоліки та труднощі, бо людство структуроване у формі національних держав, соціально-економічний розвиток та стан навколишнього середовища яких часто-густо знаходяться на різних рівнях, що, у свою чергу, викликає не співдружність в їх відносинах, а боротьбу між країнами за використання обмеженого ресурсного та екологічного потенціалу планети. Комплексне ж і узгоджене вирішення проблеми може бути досягнуте лише спільними зусиллями в рамках всесвітнього співробітництва.

Серед багатьох чинників, які визначають екологічну ситуацію в Україні сьогодні і будуть впливати на неї ще декілька віків, є радіоактивні відходи. Щорічно при виробництві ядерної енергії накопичується близько 200 тис. м відходів з низькою активністю та 10 тис. куб. м високоактивних відходів та відпрацьованого ядерного палива. На всіх атомних станціях України, крім Запорізької, не здійснюється переробка твердих радіоактивних відходів (спалювання, пресування).

Зараз в Україні відсутній ядерно-паливний цикл. Це створює проблеми щодо вивезення відпрацьованого ядерного палива, накопичення і переповнення басейнів витримки. Урановидобувна і переробна промисловості України накопичили 65,5 млн. г радіоактивних відходів, які є джерелом забруднення навколишнього середовища. У зоні відчуження Чорнобильської АЕС знаходиться величезна кількість радіоактивних відходів, які забруднюють ґрунт, будівлі, споруди, машини, механізми, рослини і тварин, малопроточні та замкнені водойми (вони містять стронцій-90 та цезій-137). Завдання полягає в тому, щоб якомога швидше, ще в перші два десятиріччя XXI віку забезпечити безпечне й екологічно обґрунтоване видалення радіоактивних відходів, зведення до мінімуму їх обсягів, транспортування та ліквідацію. Зусилля науковців мають бути спрямовані па пошук шляхів мінімізації та обмеження обсягів відходів, забезпечення їх безпечного зберігання й переробки, створення наукових основ мораторію чи поховання малоактивних радіоактивних відходів, вивчення віддалених наслідків дії радіоактивних відходів на рослинний і тваринний світ[2, c. 147-148].

Фундаментальна екологія XXI століття повинна забезпечити суспільство надійною, науково обґрунтованою програмою дій і прогнозом наслідків цих дій, спрямованих на всебічне комплексне та узгоджене вирішення проблем соціально-економічного розвитку та охорони, збереження і збагачення навколишнього середовища. Таку програму можна створити лише спільними зусиллями різних за фахом вчених: екологів, географів, кліматологів, економістів, демографів, інвайронментологів, геологів, ґрунтознавців, лісознавців, степознавців, болотознавців, паркознавців, гідрологів, океанографів та багатьох інших, насамперед технологічних і біотехнологічних спеціальностей. Загроза незворотної шкоди довкіллю має об'єднати вчених для її попередження. Суспільство очікує довгострокових наукових оцінок можливого виснаження природних ресурсів, використання альтернативних джерел енергії, впливу різноманітних чинників на стан здоров'я, а також демографічних тенденцій. Ця наукова інформація буде використана для кращого розуміння стану довкілля та розвитку на місцевому, регіональному й глобальному рівнях. Обов'язковою умовою реалізації пропозицій учених є широке залучення громадськості до участі у визначенні довгострокових цілей суспільства. Люди мають знати, що наукові дослідження відповідають громадським інтересам. Дуже потрібно, щоб і політичні діячі, перші особи держави усвідомлювали роль науки й техніки в захисті навколишнього середовища та розвитку людства. Є нагальна потреба в тому, щоб політики і державні службовці всіх рівнів надійно і досконало взаємодіяли з ученими, щоб політичні діячі більше цікавилися найновішими знаннями, потрібними для розробки планів сталого розвитку. Держава має забезпечити повний та відкритий обмін інформацією між ученими та державними і бізнесовими керівниками[8, c. 213-215].


Висновки

Отже, одним з основних факторів виходу із глобальної екологічної кризи є якомога ширше та швидше впровадження найновіших технологій різних виробництв, перш за все - найсучасніших технологічних процесів у базових галузях виробництва (чорна та кольорова металургія, газо- та нафтовидобувна промисловість, транспортування сировини, обробка найважливіших матеріалів, виробництво енергії). Впровадження таких технологій є свідченням зміни ставлення людини до природи через зменшення витрат сировини (тобто потреб у природних ресурсах) і енерговитрат, підвищення якості виробництва і зменшення його вартості. Характер технології - один із найважливіших показників ступеня використання людством наукових досягнень.

Погодження взаємозв'язків в економіці і природокористуванні є надзвичайно складним завданням, але їх необхідно врахувати під час пошуку методів найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, кругообігу речовин у природі.

Вихід з екологічних криз на основі структурної перебудови економіки має свої особливості. Можна вказати принаймні три такі особливості: можливе регіональне неспівпадання територій проведення альтернативних заходів і територій власне екологічної кризи; галузеве або продуктове неспівпадання результатів альтернативних заходів: комплексний характер інвестиційної політики при подоланні екологічних криз. Наприклад, альтернативні варіанти розв'язання екологічної проблеми можуть здійснюватися без будь-якого просторового зв'язку із зоною екологічної кризи. По-друге, розвиток хімічної промисловості (хімічний комплекс) може дати еколого-економічний ефект за рахунок економії ресурсів у сільському господарстві. По-третє, структурна перебудова може зачіпати економіку не тільки даного регіону України, а й інших держав.


Список використаної літератури

1. Білявський Г. Основи екології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Георгій Білявський, Ростислав Фурдуй, Ігор Костіков. - К.: Либідь, 2004. – 406 с.

2. Заверуха Н. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ Нелі Заверуха, Валентин Серебряков, Юрій Скиба,. - К.: Каравела, 2006. - 365 с.

3. Запольський А. Основи екології: Підручник для студентів техніко-технологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Анатолій Запольський, Анатолій Салюк,; Ред. К. М. Ситник. - К.: Вища школа, 2003. - 357 с.

4. Корсак К. Основи екології: Навчальний посібник/ Костянтин Корсак, Ольга Плахотнік; МАУП. - 3-тє вид., перероб. - К.: МАУП, 2002. - 294 с.

5. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ О. М. Адаменко, Я. В. Коденко, Л. М. Консевич; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - 2-е вид.. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 314 с.

6. Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник/ Юрій Бойчук, Михайло Шульга, Дмитро Цалін, Валерій Дем’яненко,; За ред. Юрія Бойчука, Михайла Шульги,. - Суми: Університетська книга, 2004. - 351 с.

7. Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник/ Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 391 с.

8. Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів/ Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький,. - 2-е вид., стереотипне. - Суми: Університетська книга, 2004. - 399 с.

загрузка...
Top