Мораль і екологія

Вступ.

1. Екологічна етика як наука, поняття моралі в екології.

2. Моральні принципи екології.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Приблизно з 60-х років людство почало активно просуватися по шляху усвідомлення суттєвого зв’язку можливості свого майбуття і стану природного довкілля. За декілька десятиліть відбулись суттєві зміни на рівні масової свідомості: від розуміння загрози екологічної катастрофи обмеженим колом Західної науково-теоретичної, ділової і політичної еліти до “всезагальної” інформованості населення про планетарну екологічну кризу – про неї сьогодні, так би мовити, і дитині відомо. І що, мабуть, головне, екологічна проблема усвідомлена не лише на рівні наукового пізнання, а й на державно-політичному як “проблема № 1” виживання людства.

Очевидність зв’язку глобальної екологічної кризи зі зростаючим техногенним тиском людини на природу, по-новому висвітлило проблему місця людини в природному світі. Питання – якими мають бути засади людської діяльності, щоб не впливати деструктивним, руйнуючим чином на довкілля, постало вже не перед природничою наукою, якою була класична екологія, а перед філософією. Ідеї розширення сфери людської моральності до включення в неї природи і потреба формування нового – екологічно орієнтованого - світогляду зараз оцінюються дослідниками як умови руху людства до нової цивілізаційної парадигми.

Отже, в процесі розв’язання спектру питань, пов’язаних з сучасною екологічною кризою, окреслилося коло проблем, осмислення яких вийшло за межі екології як конкретної природничої науки і може бути визначено як філософія екології. Не намагаючись вичерпати всі аспекти цієї галузі, я б хотіла звернути увагу на принципово важливі і, на мою думку, взаємопов’язані і взаємообумовлені ракурси екології і моралі.


1. Екологічна етика як наука, поняття моралі в екології

Екологічна етика досліджує проблеми зв'язку "людина — природа" у двох напрямках. Перший — на рівні людства як виду розумного життя. Як таке воно несе моральну відповідальність за збереження життя на планеті. Другий — на рівні людства як носія родового життя. Його моральне зобов'язання — самозбереження та удосконалення роду людського у розумній взаємодії з природним світом.

Екологічна етика як галузь філософського знання склалася в XX ст. Предметом її є обґрунтування та розробка етичних принципів і норм, що регулюють відносини людини і природи. Питання, які досліджує екологічна етика, це перш за все, моральна відповідальність людства за тваринний та рослинний світ планети, за біосферу, за екосистему, а також за майбутні покоління людей. Актуальність розв'язання цієї проблеми визначалася поступово, в міру того, як зростало відчуження людини від природи. Об'єктивний процес самостановлення людства здійснювався в антропогенезі як процес виділення з природи, а згодом і протиставлення їй. В історії людства виділяються три етапи зміни стосунків з природою.

Людина ранніх культур бачить природу джерелом життя і тому включає її у власне родове життя як невід'ємну складову. Вона створює два типи стосунків із природою. Перший — це моральні; другий — практичні. Вони існують як двоєдине ціле, хоча бачаться у такий спосіб, що первинним є моральне відношення. Від нього залежить практична результативність людських зусиль. Взаємодіючи, два названих типи відносин виконують двоїсту функцію. Моральні "забезпечують" злагоду зі світом (зовнішнім і внутрішнім); практичні дають гарантоване виживання. Магічні дії, що здійснює дикун, спрямовані на "упокорення" природних сил. Застосування їх щодо природи зрозуміле, якщо бачити в ньому аналогію стосунків у первісному соціумі. Моральне ставлення людини до природи у формі "упокорення" її стихійних проявів — це обернене назовні ставлення людства до себе самого. Виживання людського роду, його збереження та розвиток досягалися шляхом неухильного дотримання загальноцінних вимог. Успіхи в упорядкуванні власної природи народжували віру в можливість управляти природними стихіями шляхом певних ритуальних дій.

Зростаюче усвідомлення безсилля перед природою народжує інший тип уявлень про зв'язки людини та природи. Посередником між людьми і стихіями бачиться надприродна сила — Бог. Він не управляє стихіями, а допомагає людям жити в світі, сповненому страждань [5, с. 130-132]. З появою монотеїстичних релігій, особливо християнства, починається відчуження людини від природи, навіть від власної тілесної природи. Остання бачиться нижчою за духовну (божественну) і на цій підставі піддається різним видам дискримінації. Це другий етап стосунків.

Третій етап можна визначити як етап зростаючого звільнення людини від залежності перед природою. Для нього характерне відчуження від природи та експансія людини в природу. Це етап бурхливого промислового розвитку останніх трьох століть. Масштаб господарювання людини зріс настільки, що зумовив глобальний характер втручання в процеси планетарного життя. Природа опинилася в небезпеці, оскільки в процесі історії, у міру зростання масштабів діяльності людини в природі, не здійснювалося паралельне удосконалення способів регулювання зв'язків із нею. Якщо на ранніх етапах цілком Достатнім було регулювання звичаєве, продиктоване інстинктом виживання, то в подальшому воно перестало виконувати свою основну функцію збереження природи.

Стосунки в спільнотах у міру їх ускладнення зумовлювали потребу удосконалення засобів регулювання. Поряд із моральними чинниками (невідчужена форма) поступово, у міру зростання активності, що виходила за межі моральних регулятивів, стосунки почали коригуватися правом (відчужена форма). Історично склалося так, що стосунки з природою були виведені з меж морального та правового регулювання. Вони не осягалися ні моральними вимогами, ні законом. Актуальність цієї проблеми усвідомлювалася переважно художньою культурою. Гармонійні зв'язки людини з природою утверджувалися як джерело гармонії духовного світу особистості.

Відчуження людини від природи, втрата моральних зв'язків із нею зумовила необхідність законодавчого регулювання стосунків. Однак наявні нині законодавчі форми регулювання практично не діють. Одна з причин криється в егоїзмі людства, що прагне жити якомога комфортніше, а отже, постійно виробляти все більше і більше. Це призводить до виснаження природних ресурсів та багатьох інших негативних явищ. Однак причиною нинішньої ситуації, що характеризується як близька до катастрофічної, все ж, як видається, є не лише егоїзм, але й обмежені знання про процеси, що відбуваються на планеті. Вони спричиняють безвідповідальність людства за власну долю, долю своїх нащадків і долю планети загалом. Люди пишаються тим, що вони виробники (рос. "делатели"). Як слушно наголошує відомий етолог К. Лоренц, вони насправді є "злодіями", "злочинцями у ставленні до природи і до самих себе". "Сліпо і варварськи спустошуючи живу природу, що його оточує і живить, людство готує собі екологічну катастрофу" [6, с 42]. Тенденція розуміння природи лише як засобу для людини спричинила не лише відчуження її від природи. Відбувається відчуження людини від себе самої, що руйнує її власну природу.

Можливості зміни ситуації пов'язані нині, в першу чергу і найбільшою мірою, не з екологічними заборонами, не із законодавством як таким, а зі знанням реальної ситуації у сфері екології. Лише знання реальних наслідків господарювання людини у природі та його впливу на рослинний, тваринний світ, на здоров'я людських поколінь спроможне відіграти роль гальмівного чинника в самознищенні людством себе. Екологічна етика в XXI ст. покликана виконати завдання переорієнтації людини на самоусвідомлення себе родовою істотою, а отже, творення гармонії відносин із природним та соціальним світом. Об'єктивною підставою та універсальним принципом моральності відношення покликана виступити не соціальність як така, а глибинна сутнісна визначеність людства: здатність бути носієм розумного родового життя. Як таке воно є умовою розумного, заснованого на свідомому моральному виборі творення стосунків. Така перспектива бачиться безальтернативною, оскільки інакше людство просто самознищиться.

Складність налаштування стосунків на моральність пов’язана з історичним процесом самостановлення людства. Етноси нагромаджували особистий досвід, що визначався своєю об’єктивною цінністю, адже забезпечував виживання і розвиток. Нині жорстка конкурентна боротьба за природні ресурси та ринки — джерело постійної небезпеки для планетарного життя[7, c. 140-142].

Поглиблюють суперечність відмінності вірувань, традицій, уявлень про цінності тощо. Наявність ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї, величезні арсенали якої нагромаджені сучасним людством, створює реальну загрозу переростання локального конфлікту в планетарний. Очевидно, що попередити катастрофу може лише об'єднане людство. Таким є людство, що усвідомлює свою суспільно родову цілісність. Різноманітність культур при цьому не заперечується, а утверджується як спільне досягнення, що цінне багатством проявів. Тут цілком доречна така аналогія: цінність кожної людини визначається її людською неповторністю, опертою на досвід культури усіх попередніх поколінь. Так само досвід кожної національної культури, що асимілювала в собі усю багатовікову історію народу, цінний для людства своєю неповторністю. Якщо стати на позицію усвідомлення того, що культури не протистоять, а доповнюють одна одну, утворюючи цілісне явище — культуру людства, то усуваються причини конфронтації.

Стає усе більш очевидним, що попередня історія, здійсню-ючись у протиборстві культур та ідей, зрештою приходить до своєї вичерпаності. Об'єднавчим чинником в умовах сучасної цивілізації є усвідомлення необхідності збереження планетарного життя. Перед цим чинником будь-які види конфронтації, вибудовані згідно з принципом "а ми не гірші" або "наше — найкраще", є виявом культурної відсталості і безвідповідальності перед долею людства і — ширше: життя на планеті. Визначилася необхідність вироблення "певної планетарної стратегії", що базується на "загальнопланетарному консенсусі" [4, c. 20-21]. Однією з її засад є поширення принципу гуманізму на усе планетарне життя та творення відношення до нього на засадах "схиляння перед життям" (А. Швейцер). Реальність названого підходу пов'язана із пізнанням феномена планетарного життя та усвідомленням, його унікальності. Знання визначається нині як найвагоміший чинник творення розумного, морально виваженого ставлення людства до себе самого як носія родового життя та до життя природи, що потребує "одухотворити" і захистити його.

Отже, завдання, що їх покликана розв'язати екологічна етика, можна визначити за декількома напрямками. По-перше, формування свідомого, морально-відповідального ставлення людини до діяльності в природі. По-друге, виховання здатності збереження планетарного життя на основі знання його унікальності: воно є цілісним феноменом життєвості різного рівня згідно з принципом взаємозумовленості. Планетарне земне життя є наслідком еволюції Всесвіту і вищим її виявом. По-третє, на людину — на її розумну природу — покладена нині моральна відповідальність за долю планети. Тому вона покликана приборкати "родовий егоїзм" і зумовлену ним стихію активності безвідносно до засобів. Творення нових, екологічно безпечних технологій, — один із вагомих чинників на цьому шляху[4, c. 22].


2. Моральні принципи екології

Сучасний стан екології як науки за параметрами,які означені дослідниками, може кваліфікуватися як становлення постнекласичної науки. М.Кисельов зазначає, що дослідження екологічних систем, які є нерівноважними, складно-динамічними, комплексними, зі складним переплетінням соціально-політичних, економічних, технологічних та природних виявів, потребує орієнтаії на статистичність, нелінійність, поліваріантність, полісемантичність, плюральність. Отже, об"єктивізм, однозначність, аналітичність, жорстке кваліфікування, що є вимогами класичного природознавства втрачають свою вагомість.

Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. На початку 70-х років розділи з екологічної етики з’явились в курсах філософії в вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика була виокремлена як самостійна філософська дисципліна.

На думку Р.Атфілда екологічна етика ,як етика екологічної відповідальності, має розроблятися на засадах єдності біологічної еволюції і соціального прогресу (Атфилд Р. Этика экологической ответственности//Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности, с.232). Х.Ролсон вважає, що як етично значущу цінність слід розглядати збереження природного гомеостазису, бо вона включена в більш загальну моральну цінність – сприяння життю людини. Цікавим є не лище цей висновок, а й сам хід міркувань дослідника. Він розглядає спроби вивести етичні цінності з екологічних, зауважуючи в той же час, що прагнення створити екологічну етику як натуралістичну систему перетворює природу в ідола, що подавляє людину. Водночас це означає метафізичний розрив з загальнолюдськими цінностями. А тому коректніше розглядати екологічну етику як етику, що звернена до екологічних проблем. Порушувати екологічний закон означає ігнорувати зв’язок з моральними вимогами[2, c 86-87].

Отже, передумовою для поєднання екологічного змісту з вихідними засадами етики є класичний етичний принцип - діяти на благо людині.

Втім, можливий і більш органічний зв’язок екологічного і морального. Етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність виводиться з цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною ціллю. Сама єдність людини з її оточенням визначає основу для людських цінностей (Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности, с.268). Зрозуміло, що створюючи свої цінності людина виходить за межі екологічних настанов. Але вона має узгоджувати свої цінності з екологічними законами. Не впливати на природу деструктивним чином в умовах екологічної кризи є моральним обов’язком людини.

Б.Каллікот вважає, що екологічна етика має відповісти на 3 питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Вона є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принципів, що відповідають сучасній екологічній ситуації. Філософська проблематика екологічної етики полягає в конструюванні системи нормативних настанов, що визначають ставлення, поведінку, дії людини, націлені на довкілля.

Отже, не дивлячись на конкретні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, всі дослідники єдині у впевненості, що потрібно екологічно переосмислити самі метафізичні засади нашого мислення і віднести принципи етичної теорії на всі живі істоти, загалом на природу[6, c. 538].


Висновки

Отже, морально кращий світ – це світ незабрудненої природи, де немає екологічних криз і катастроф. Інакше, чи може людина вважатися моральною, бути спокійною, впевненою, якщо вона існує як руйнівник, як завойовник, тобто всупереч мудрості живого? Очевидно, що таке ставлення до природи примушує піддати сумніву моральність людини. Отже, в умовах техногенної цивілізації моральний закон в нас, на якому наголошував І.Кант, має бути узгоджений з моральним ставленням до природи, до біосфери, бо це і є умовою морального ставлення людини до самої себе. Така, більш широко зрозуміла моральність, є умовою виходу з екологічної кризи і, взагалі, розв’язання глобальних проблем людства.

Постає питання про нову систему моральних цінностей сучасного людства. Втім, можливо, для виходу з екологічної кризи не потрібно шукати абсолютно мовою моралі, нових цінностей, а доцільно відродити такі вічні цінності як благорозумність, справедливість, стійкість і помірність. В поєднанні з раціональним страхом як біологічною функцією, необхідною для виживання, людина проявляє свою цілісність як єдність усвідомленого і без свідомого.

Ігнорування цілісності людини, але вже в іншому смислі - як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді, теж призводить до кризових наслідків. В цьому відношенні причиною сучасного екологічного стану є “холодний” і “розсудливий” стиль патріархального суспільства. Гіперчоловічий етос примушує чоловіків приховувати свої тривоги і опасіння. А постійне пригнічення значно редукує почуття. Р.Хіггінс впевнений, що необхідно відродити, відновити жіночність в мисленні, яке оцінює сьогоденний стан і формує політику. Переоцінка жіночних аспектів людської природи проливає несподіване світло на умови людського існування. Воно може звільнити жінку як жінку, а не як сурогат чоловіка, тільки посилюючий маскулінізовану технократію. Це допоможе чоловіку подолати нав’язливий неспокій ( за яким криється бездомність Фауста і Дон Жуана), відновити його здатність до почуття прихильності. Головним позитивним результатом може бути відмова від заперечення границь як своїх власних, так і границь нашої планети.


Список використаної літератури

1. Маршицька В. Екологічне виховання: соціально-моральні задачі/ В. Маршицька //Дошкільне виховання. - 2003. - № 11. - С.7-9

2. Петраківська Л. Від екології біологічної - до екології моральної: Інтегрований урок - інтелектуально-творча гра (українська мова/біологія) //Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2002. - № 5. - C. 86-89

3. Плотникова О. Еколого-правові норми в соціальних системах //Право України. - 1999. - № 1. - C. 70-75

4. Пунда О.О. Правові та моральні засади забезпечення прав на безпечне для життя і здоров'я довкілля //Екологічний вісник. - 2006. - № 5. - C. 20-22

5. Сосунова І. Екологічна мораль як соціологічна категорія //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2003. - № 4. - C. 130-138.

6. Толстоухов А. Екологічна свідомість і влада: проблеми взаємовідносин //Хроніка 2000. - 1998. - № 27-28. - C. 538-556

7. Харченко М. Формування екологічної моралі в студентському колективі //Педагогіка і психологія. - 1998. - № 2. - C. 139-144

загрузка...
Top