Характеристика земельних ресурсів України

Вступ.

1. Природно-ресурсний потенціал.

2. Характеристика земельного та агрокліматичного потенціалу України.

3. Українські земельні ресурси.

4. Використання земельних ресурсів України.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Україна – одна з найбільших держав світу. Вона займає в Європі друге (після Росії) місце за територією – 603,7 км². Природні ресурси України значні і різноманітні, вони відносно добре вивченні, інтенсивно розробляються і використовуються у господарській діяльності. Цьому сприяє значна територіальна концентрація виробництва й населення, високий рівень розвитку продуктивних сил, вигідне економіко-географічне положення, унікальність природних ресурсів, зокрема мінеральних, земельних, рекреаційних.

Природні умови, до яких відносять клімат, рельєф, геологічну будову, географічне положення, можуть в одному випадку гальмувати розвиток суспільного виробництва та вважатись несприятливими для людини, а в іншому - створювати сприятливі умови для технічного та матеріального прогресу: нормальне зволоження, достатня річна сума додатних температур, родючість рівнинного ґрунту, наявність тих або інших природних ресурсів, а також корисних копалин може бути одним із головних стимулів, поштовхом для розвитку економіки області, регіону, країни в цілому. Природні умови справляють істотний вплив по-перше на людину, яка буде в них працювати, структуру народного господарства країни, регіону та види виробництва, що залежать від природних умов. Присутність або брак якісь природних умов, диктує розміщення продуктивних сил на території. Але, інколи, через зміну природних умов - доводиться перерозподіляти продуктивні сили на території країни.

1. Природно-ресурсний потенціал

Природні ресурси є тим елементом продуктивних сил, на який спрямована праця людини. Вигідність чи невигідність використання природних ресурсів визначають за критеріями господарської віддачі цих ресурсів при порівнянні затрат на їх освоєння і переробку. Ці затрати залежать від виду ресурсу, його місця перебування і корисного вмісту. Вони не є постійними, а можуть зростати чи знижуватись залежно від об'єктивних економічних обставин.

З економічного погляду, вони виражають категорію оборотних фондів, тобто частини виробничих фондів, яка повністю споживається в кожному виробничому циклі і яка цілком переносить свою вартість на створену продукцію і для продовження виробництва відтворюється як у натуральній, так і у вартісній формі після кожного циклу.

Варто зазначити, що який би природно-ресурсний потенціал на мала країна, регіон чи область, найважливішим критерієм його корисності є економічна оцінка, тобто уміння як найменше його витрачати, а отримувати максимальну віддачу від нього, та не приносити великої шкоди природно-територіальному комплексу.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні, космічні ресурси.

За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи:

- невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо;

- вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо;

- вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси: виробничого й невиробничого, галузевого й міжгалузевого, промислового й сільськогосподарського, одноцільового та багатоцільового призначення.

2. Характеристика земельного та агрокліматичного потенціалу України

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Рівень, тривалість використання родючості та продуктивність ґрунтів залежать від їх властивостей, клімату, соціально-економічних умов господарювання, розвитку науки і техніки. Теоретичною основою високої продуктивності ґрунтів є врахування біологічних вимог культур, що вирощуються, до тепла, вологи тощо.

Беручи до уваги потреби сільськогосподарських культур у теплі й опадах та агрокліматичне районування території України, можна зробити висновок, що в північно-західних районах можуть дозрівати найвимогливіші до тепла ярі культури (ячмінь, овес), озима пшениця, а на південному заході та південному сході - вимогливіші до тепла (кукурудза і соняшник).

Структура посівних площ, що склалася тепер, не завжди відповідає біологічним вимогам культур до ґрунтово-кліматичних умов, що істотно впливає на продуктивність ґрунтів. Урожайність сільськогосподарських культур певною мірою залежить від рівня потенційної родючості ґрунту і забезпечення вологою території. Виявлена загальна закономірність: найнижчі урожаї отримують на бідних дерново-підзолистих ґрунтах Полісся, вищі - на потенційно родючих ґрунтах зони недостатнього зволоження Степу і найвищі - на потенційно родючих ґрунтах достатнього і нестійкого зволоження Лісостепу.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність - 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює:

  • сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду);
  • ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%);
  • забудовані землі під промисловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%);
  • землі, що покриті поверхневими водами, (2,4 млн. га, або 4%);
  • інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Земельний фонд України становить 60 млн. га, більшу частину його на кінець 2002р. складали сільськогосподарські угіддя (41800,4 млн. га). Землі під ріллею становили 32,5 млн. га, або 53,9% земельної площі країни. У структурі земельних угідь України переважають родючі чорноземи (типові, звичайні і південні), які займають 55% площі орних земель.

Біля 10% ріллі мають опідзолені і деградовані чорноземи, 2,5% - солонуваті ґрунти, 6% - чорноземні і дерново-чорноземні ґрунти на супісках і піщаних породах. Підзолисті ґрунти займають 7% ріллі, опідзолені - 5%. Біля 7% ріллі вкрито сірими лісовими ґрунтами. Розповсюджені також каштанові, лучні ґрунти, буроземи тощо.

Сумарна оцінка потенціалу земельних ресурсів України (за розрахунками В.П. Руденка) складає 13946,3 млн. грн.

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями:

  • державні та колективні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства - 46,7 млн. га, або 77,3% земельного фонду;
  • лісогосподарські підприємства - 7,2 млн. га, або 11,9%;
  • підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. 2,1 млн. га, або 3,5%;
  • заклади науки, культури, освіти, охорони здоров'я та ін. - 0,2 млн. га, або 0,3%;
  • установи природоохоронного та рекреаційного призначення - 0,3 млн. га, або 0,5%;
  • водогосподарські підприємства - 0,5 млн. га, або 0,8%;
  • житлово-експлуатаційні організації - 0,1 млн. га, або 0,2%;
  • землі державної власності - 3,3 млн. га, або 5,5%.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага ґрунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктивного землеробства.

Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

3. Українські земельні ресурси

Україна має могутній потенціал земельних ресурсів: із 60,3 млн. га земель країни майже 70% (41,8 млн. га) складають землі сільськогосподарського призначення, 17% (10,4 млн. га) - землі, вкриті лісами. Майже 4% території країни (2,3 млн. га) забудовано (міста та інші населені пункти, об’єкти промисловості, транспорту, енергетики і тому подібне). На сьогодні в Україні існують декілька проблем, що гальмують розвиток земельного ринку.

По-перше, це непрозорість механізмів відведення ділянок і операцій з ними; часте дублювання функцій земельних комісій міських рад і спроби створення різноманітних додаткових органів типу земельних палат тільки збільшують корупційний фон, що фактично став національною рисою. По-друге, надмірна складність місцевих фінансових механізмів, яким із метою оптимізації збору податків надали спотворених форм, призводить до недовіри іноземних інвесторів. По-третє, існують значні обмеження щодо використання певних категорій земель. Особливо це стосується земель сільськогосподарського призначення.

Наприклад, іноземні громадяни можуть мати земельні ділянки для особистого сільського господарювання тільки на умовах оренди. Іноземні юридичні особи можуть отримати право власності тільки на земельні ділянки несільськогосподарського призначення і тільки під час придбання об’єктів нерухомого майна, а також для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності (в межах населених пунктів).

Земельне законодавство: стан та перспективи.

Земельний кодекс України забезпечує раціональне використання й охорону земель і передбачає штрафні санкції, а також потенційні можливості зміни цільового призначення ділянки з метою підвищення раціональності її використання. Перспектива ринку землі полягає у формуванні базових принципів оцінки вартості й призначення земель із використанням зонування територій. Крім того, важливу роль повинні відігравати фінансові інституції (біржі та банки), через які проходитиме активна купівля-продаж ділянок і які нестимуть солідарну відповідальність із питань початкових прав власності (можливо, пропонуватимуть титульне страхування). Не секрет, що земельні торги в нас не є публічними, тож часто аукціони проходять за попередньої домовленості учасників. Майбутнє - за такими фінансовими інструментами, як іпотека, котра здатна підвищити прозорість земельних відносин. Іпотека повинна стати об’єднувальною ланкою між землею як економічною категорією і фінансовим ринком. Предметом іпотеки може бути і право оренди або землекористування, яке в рамках закону визначається як нерухомість.

Операції із землею.

Отже, що принципово можна робити із землею? Розрізняють право володіння, право використання і право розпоряджання земельними ділянками. Право використання поділяється на право постійного використання і право оренди. Можливе і сумісне використання об’єктів (наприклад, розділових огорож, смуг, каналів та ін.). Передбачені операції дарування, обміну, придбання права оренди або власності, приватизації і застави. Що стосується приватизації, то ці механізми на сьогодні не врегульовані до кінця. Щойно процес їхнього врегулювання дійде фіналу, величезний сегмент ринку стане об’єктом активної купівлі-продажу.

Типи земельних ділянок.

Згідно зі ст. 19 Земельного кодексу України всі землі залежно від цільового призначення поділяються на дев’ять категорій: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення. В межах кожної категорії земель можлива подальша класифікація: право власності або землекористування, конкретне цільове призначення та інше. Крім того, виокремлене і так зване спеціальне цільове призначення, коли в рамках однієї категорії земельні ділянки використовуються для різних цілей. Наприклад, ділянки сільськогосподарського призначення можуть призначатися як для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, так і для задоволення особистих потреб громадян у сільськогосподарській продукції.

Порядок зміни цільового призначення земель.

Постанова №502 від 11.04.2002 «Про затвердження порядку зміни цільового призначення земель, які знаходяться у власності громадян або юридичних осіб», детально описує механізм, але приховує багато можливостей впливу суб’єктивних обставин на процес такої зміни. Перший крок - заява власника ділянки, подана до місцевої ради разом із копією акту про право власності, копією паспорта (для фізичних осіб) або статуту і свідоцтва про державну реєстрацію (для юридичних осіб), а також із документами, що обмежують використання ділянки. Обов’язкова наявність обґрунтування необхідності зміни цільового призначення земельної ділянки із зазначенням її розмірів. Після розгляду такої заяви у разі позитивного рішення місцева рада дає дозвіл на підготовку проекту відведення ділянки (з повторним узгодженням проекту органами виконавчої влади, якщо йдеться про зміну призначення всієї ділянки). Розробка такого проекту може потребувати значного часу, протягом якого відбувається узгодження з органом земельних ресурсів, санепідемстанцією, органом містобудування й архітектури, а також із органом охорони культурної спадщини, проводиться державна землевідвідна експертиза. І лише наприкінці цих складних процедур замовник надає до місцевих рад необхідні матеріали для ухвалення остаточного рішення.

Призначення землі і податковий облік.

Цільове призначення землі не впливає на податковий облік. Регулювання відбувається на основі податку на прибуток, податку на додану вартість та пільг, визначених державою. З позиції міжнародних стандартів бухгалтерського обліку земля часто визначається як інвестиційна нерухомість (стандарт 40), а не як основні засоби виробництва (стандарт 16). Стандарт із інвестиційної нерухомості дозволяє суб’єктам господарювання обирати модель справедливої вартості, згідно з якою таку нерухомість слід оцінювати (для первинної оцінки) за справедливою вартістю, а зміну цієї вартості вказувати в звіті про доходи і витрати, - або модель собівартості, як це визначено для основних засобів виробництва (з вирахуванням усіх накопичених збитків від зменшення корисності).

Типовими прикладами інвестиційної нерухомості, за визначенням міжнародних стандартів, є: земля, що утримується для довгострокового збільшення капіталу, а не для короткострокового продажу при звичайній діяльності; земля, що утримується для майбутнього, але ще не певного використання; споруда, яка є власністю об’єкта господарювання і надана в оренду окремо або за декількома договорами про оперативний лізинг; споруда, яка не зайнята, але утримується для надання в оренду. При цьому земля як інвестиційна нерухомість може визнаватися активом у випадку, коли є вірогідність того, що суб’єкт господарювання одержить економічну вигоду, пов’язану з такою нерухомістю, а собівартість цієї нерухомості можна достовірно оцінити.

Для інвесторів міжнародного рівня недостатньо мати чітке уявлення про врегулювання форми власності на землю і процедури формування дозвільної документації на подальше використання ділянок. Важливішими є ризики системного характеру стосовно країни бізнес-застосувань, а також процесуальна стабільність розробки проектів. Самі по собі операції із землею стандартні й не вимагають особливої майстерності. Але інвестиційний аналіз та due diligence процесів бізнесу й облікових процедур стосовно операцій із землею вимагають глибокого аналізу. Це дає можливість не обмежуватися потужностями локального фінансового ринку і претендувати на реалізацію масштабних проектів.

4. Використання земельних ресурсів України

Сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Розораність земель є найвищою в світі і досягла 56 відсотків території країни і 80 відсотків сільськогосподарських угідь. Інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості грунтів через їх переущільнення (особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури, водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними наслідками.

З грунтом щороку виноситься 11 млн. тонн гумусу, 0,5 млн. тонн азоту, 0,4 млн. тонн фосфору і 0,7 млн. тонн калію. Щорічні еколого-економічні збитки від ерозії грунтів дорівнюють 9,1 млрд. гривень. Значної екологічної шкоди земельні ресурси зазнають через забруднення грунтів викидами промисловості (важкі метали, кислотні дощі тощо) та використання засобів хімізації в аграрному секторі.

Понад 40 відсотків органіки, отримуваної в результаті діяльності великих тваринницьких комплексів та птахофабрик, з потенційних органічних добрив перетворюються на джерела забруднення довкілля. Ситуація з забрудненням територій ускладнилася після аварії на Чорнобильській АЕС. Радіонуклідами забруднено понад 4,6 млн. гектарів земель у 74 районах 11 областей, у тому числі 3,1 млн. гектарів ріллі. З використання вилучено 119 тис. гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі 65 тис. гектарів ріллі.

Мінерально-сировинна база є основою виробництва понад 90 відсотків продукції важкої промисловості. На частку мінерально-сировинного комплексу припадає третина виробничих фондів, близько 40 відсотків капітальних вкладень, майже п'ята частина трудових ресурсів. Приблизна вартість промислових запасів основних видів корисних копалин дорівнює 14,8 трлн. гривень.

За різноманітністю та багатством мінерально-сировинних ресурсів Україна випереджає такі розвинуті країни світу як США, Канада, Англія, Франція, Китай та інші. В Україні виробляється близько 5 відсотків світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів. Щороку гірничодобувна промисловість України випускає продукції на 25 - 28 млрд. доларів США (у цінах світового ринку).

На території України виявлено близько 8 тисяч родовищ, понад 90 видів корисних копалин, з яких 20 мають важливе економічне значення. Серед них нафта, газ, залізні, марганцеві, титанові, уранові руди, вугілля, сірка, ртуть, каолін, графіт, вогнетривкі глини, будівельні матеріали, питні, мінеральні води. До промислового освоєння залучено від 40 до 75 відсотків розвіданих запасів основних видів корисних копалин.

Подальший розвиток мінерально-сировинного комплексу України потребує негайного розв'язання на державному рівні проблем, які істотно гальмують розширення мінерально-сировинної бази, її екологічну реабілітацію та раціональне використання.

Сьогодні немає чіткого механізму управління і належного державного нагляду за використанням і охороною надр, що призводить до безгосподарного ставлення гірничодобувних підприємств до мінеральної сировини та зростання необгрунтованих її втрат. Через недосконалі технології видобування та переробки мінеральної сировини, незадовільне вирішення питань комплексного освоєння родовищ у надрах залишаються і втрачаються:

- до 70 відсотків розвіданих запасів нафти;

- до 50 відсотків солей;

- до 28 відсотків вугілля;

- до 25 відсотків металів.

Нерозв'язаною є проблема геологічного вивчення і використання техногенних родовищ корисних копалин - відвалів видобутку і відходів збагачення та переробки мінеральної сировини, які містять цінні корисні копалини і мають промислове значення. Вже сьогодні в Україні обсяги цих відходів перевищують 25 млрд. тонн, займаючи площу понад 150 тис. гектарів. З кожним роком їх кількість збільшується.

Таким чином в Україні утворено сотні великих, середніх та малих техногенних родовищ різних корисних копалин, придатних для промислового освоєння. Потенційна вартість техногенних родовищ за попередніми розрахунками обчислюється десятками млрд. доларів США. Така маса вторинних продуктів у перерахунку на 1 кв. кілометр території України перевищує аналогічний показник для США у 6 разів та у 3 рази - для держав Європейського Союзу.

Висновки

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність - 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%.

Сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Розораність земель є найвищою в світі і досягла 56 відсотків території країни і 80 відсотків сільськогосподарських угідь. Інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості грунтів через їх переущільнення (особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури, водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними наслідками.

Список використаних джерел

  1. Вацеба В.Я. Основи екології та економіка природокористування: Конспект лекцій. – Чернівці: ЧНУ, 2001. – 36 с.
  2. Кібич І.В. Основи соціоекології: Конспект лекцій. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – 48 с.
  3. Природокористування: методологічні та соціальні аспекти оптимізації/ Тетяна Гардашук, Ю. Р. Шеляг-Сосонко, Я. І. Мовчан та ін.; АН УРСР, Інститут філософії. -К.: Наук. думка, 1992. -140, с.
  4. Руденко В.П. Довідник з географії природно-ресурсного потенціалу України. – К.: Вища школа, 1993. – 182 с.
  5. Руденко В.П. Лісокористування в Україні: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2002. – 48 с.
  6. Руденко В.П. Екологічні основи оптимізації природокористування. – К., 1999. – 200 с.
  7. Сафранов Т. А. Екологічні основи природокористування: Навчальний посібник. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -247, с.
  8. Царенко О. М. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів. -Суми: Університетська книга, 2004. -399 с.
загрузка...
Top