Економічний механізм забезпечення природоохоронної діяльності України

Вступ.

1. Основи природоохоронної діяльності.

2. Характеристика економічного регулювання природоохоронної діяльності.

3. Економічний механізм природокористування та фінансування природоохоронної діяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Однією із складових розбудови економіки України є раціональне використання її природно-ресурсного потенціалу та забезпечення стабільного екологічного розвитку. Особливої уваги при цьому заслуговують еколого-економічні питання взаємодії різноманітних галузей господарства з навколишнім природним середовищем, які є недостатньо дослідженими. Наявність невирішених еколого-економічних питань розвитку економіки зумовлює необхідність та доцільність дослідження організаційно-економічних механізмів природоохоронної діяльності, пошуку шляхів більш ефективного їх застосування. Верховною Радою, Президентом та Урядом України вже створена певна правова база для забезпечення охорони навколишнього природного середовища та раціонального природокористування, широко ведуться наукові дослідження з цих питань, однак залишаються невирішеними різноманітні аспекти взаємодії господарської діяльності з компонентами природи. Це стосується і транспортного комплексу, який є складовим елементом економіки нашої країни і діяльність якого тісно пов’язана з використанням природного середовища. Функціонування транспорту призводить до негативних якісних змін в атмосферному повітрі, водному середовищі та земельних ресурсах.

Розробці теоретичних та прикладних питань природоохоронної діяльності присвячені наукові праці багатьох вчених-економістів. Проте наукові розробки у більшості випадків присвячені загальній характеристиці впливу господарської діяльності на навколишнє природне середовище або організаційно-економічним механізмам природоохоронної діяльності окремих галузей господарства.


1. Основи природоохоронної діяльності

Досліджуючи зміст системи природоохоронної діяльності, ми пропонуємо зупинитися, передусім, на тому, що природоохоронна діяльність - це, по-перше, система; по-друге, це система соціальна, бо до неї входять чотири системно-структурних фактори - екологічний, соціально-економічний, організаційний та технічний, а її діяльність спрямована на природу та людину; по-третє, це система державна, оскільки вона утримується, фінансується і керується (регулюється) державою.

Домінуючими факторами, що визначають соціальність системи природоохорони, є: соціально-економічний, зміст якого полягає у задоволенні матеріальних та інших потреб людства при паралельному запобіганні втратам природних ресурсів, живої та минулої праці в усіх галузях економіки, а також у сфері особистого споживання; екологічний, зміст якого зводиться до того, що результат природоохоронної діяльності характеризується зменшенням негативного впливу на довкілля та покращенням природних умов існування населення; технічний, основоположною рисою якого є те, що впровадження досягнень науково-технічного прогресу спрямовується як на гармонізацію господарської та природоохоронної діяльності, так і на підвищення ефективності суспільного виробництва загалом, сприяння покращенню добробуту людей, зменшення негативних наслідків господарської діяльності на стан довкілля зокрема.

Нині перед науковцями стоїть питання про розробку системи заходів, що "мають за мету не тільки раціональне використання природних ресурсів та охорону природи, а й підвищення якісного рівня оточуючого людину середовища, яке по суті справи є показником якості життя людей" [4, с.48]. Такий висновок ґрунтується на тому, що населення є своєрідним індикатором стану довкілля й одночасно активною компонентою соціоприродних систем. Воно, по-перше, через рівень здоров'я, захворюваності і смертності відображає зміни, які відбуваються в якості навколишнього середовища; по-друге, підвищення якості життя людей визначає принципи їхньої екологічної поведінки, тобто можливість чи неможливість того чи іншого методу природокористування. Показник якості життя є проміжною ланкою і, виступаючи в її ролі, дає змогу пов'язати екологічні й економічні інтереси, дозволяє врахувати потребу розвитку продуктивних сил, з одного боку, і навколишнього середовища, з іншого. Стратегічною метою такої екологічної політики можна вважати гармонізацію відносин у системі "природа-суспільство". "Мета. - як стверджує В. Красилов, - таким чином, полягає в заміні антагоністичних відносин між природою та суспільством на відносини доповненості, коли суспільна система стабілізує природу. Конкретні завдання і пріоритети природоохоронної діяльності випливають з цієї загальної мети" [5, 8].

З точки зору системного підходу об'єктом державного регулювання природоохоронною діяльністю виступає вся система цієї діяльності в державі. Суб'єктом державного регулювання природоохоронною діяльністю нами розглядається система державної влади в особі спеціально утворених взаємодіючих державних органів, між якими розподілені функції екологічного регулювання.

Нині однією з найважливіших проблем є складність системи органів, котрі здійснюють управління та регулювання природоохоронною. Неможливість уникнення цієї ситуації обґрунтовується тим, що в ході своєї діяльності в процесі матеріального виробництва людина активно впливає на стан довкілля. Великий діапазон питань, які необхідно вирішити органам екологічного управління та регулювання, необхідність як комплексного, так і диференційованого підходів до справи природоохорони, зумовлює їх розгалуженість і різноманітність.

Покращенню визначеної ситуації, на нашу думку, сприятиме чітке встановлення ієрархії і завдань органів екологічного управління, узгодження їх штатної структури відповідно до завдань, які вони вирішують; виключення дублювання цими органами своїх функцій, забезпечення координації діяльності з метою запобігання виконанню ними тотожних функцій; зменшення кількості керівного апарату центральних органів, здійснення належного нормативного та методологічного забезпечення їх діяльності; актуалізація питання регулювання природоохорони на макрорівні загалом і на рівні природоохоронної діяльності суб'єкта господарювання зокрема, а це сприятиме тому, що об'єктом пильної уваги стане підприємство-забруднювач як основна одиниця виникнення екологічних проблем[5, c. 89-90].

2. Характеристика економічного регулювання природоохоронної діяльності

Сучасні екологічні проблеми породжені певною мірою відставанням економічної думки. До 70—80-х років XX ст. основна увага в економічній теорії й практиці приділялася двом факторам економічного зростання — праці та капіталу. Природні ресурси вважалися невичерпними. Поза розглядом залишалися й наслідки економічної діяльності у вигляді забруднень і деградації навколишнього середовища та ресурсів.

Усі екологічні проблеми можна поділити на дві групи. Перша об'єднує проблеми, викликані природним ходом змін умов життя — клімату, ґрунтів, водного режиму та інших природних явищ. Другу групу проблем складають наслідки, що виникають в природі в результаті господарської діяльності людини — нераціонального використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища. Отже, деградація навколишнього середовища — негативна екстерналія економічної діяльності. Друга група проблем є особливо актуальною, розв'язання їх — предмет державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

З погляду на роль і місце природних ресурсів і природного середовища у розвитку економіки розрізняють два типи економічного розвитку: техногенний і сталий. Характерними рисами техногенного типу економічного розвитку є виснажувальне використання невідновлюваних видів природних ресурсів (передовсім корисних копалин) і надмірна експлуатація відновлюваних ресурсів (ґрунту, лісів і т. п.) з швидкістю, що перевищує можливості їх відтворення та відновлення. Стратегія сталого типу економічного розвитку забезпечує задоволення не тільки потреб сьогодення, але й не ставить під загрозу здатність задовольняти потреби майбутніх поколінь. Прихильники сталого розвитку підкреслюють незворотний характер шкоди навколишньому середовищу, заподіяної в результаті нераціонального використання природних ресурсів. Нині в Україні відбувається трансформація економічної стратегії в напрямку становлення сталого типу економічного розвитку.

Розрізняють два типи екологічної політики: політика пасивна та активна. Пасивна політика виходить з ідеології стримування зростання забруднення. Вона ґрунтується на використанні переважно адміністративно-розпорядчих (регламентаційних) інструментів, екологічних стандартів і норм, дозвільних процедур. Активна політика орієнтована на послідовне скорочення забруднення. Для цього застосовуються економічні регулятори — емісійні нормативи поетапного зниження забруднення, тимчасові дозволи на викиди і т. п.[1, c. 51-53]

В Україні екологічне регулювання здійснюється через відповідні нормативно-правові акти. Упродовж 1991—1995 рр. ухвалено низку екологічних законів. Одним з основних нормативних актів є Закон України «Про охорону навколишнього середовища» (1991 р.). Закон визначає засади та рамки діяльності щодо захисту довкілля, передбачає реалізацію державних екологічних програм, стверджує право власності на природні ресурси. Законом визначено такі цілі: регулювання захисту довкілля, використання природних ресурсів і підтримання екологічної безпеки; запобігання можливій шкоді довкіллю від економічної та іншої діяльності; збереження природних ресурсів, різноманіття живої природи, ландшафтів, унікальних територій та природних об'єктів, які є частиною історичної та культурної спадщини України.

Іншими нормативно-правовими актами у цій сфері є: Земельний кодекс України (1992р.), Закони України «Про природно-заповідний фонд» (1992р.), «Про охорону атмосферного повітря» (1992р.), «Про тваринний світ» (1993р.), Лісовий кодекс України (1994р.), Кодекс України про надра (1994р.), Закони України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995р.), «Про екологічну експертизу» (1995р.), «Про виключну (морську) економічну зону України» (1995р.). Водний кодекс України (1995 р.). Закони України «Про утилізацію радіоактивних відходів» (1995 р.), «Про відходи» (1998 р.) тощо.

Верховною Радою України ратифіковано значну кількість міжнародних екологічних угод. Ці угоди стосуються не лише глобальних питань захисту довкілля, а й питань захисту і збереження біологічного та генетичного різноманіття та природних екосистем.

Основними принципами охорони навколишнього природного середовища, проголошеними в Законі України «Про охорону навколишнього середовища», є:

•пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності;

• гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров'я людей;

• запобіжний характер заходів з охорони навколишнього природного середовища;

• екологізація матеріального виробництва на засаді комплексності рішень з питань охорони навколишнього середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

• збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об'єктів і комплексів;

• щнауково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства на підставі поєднання міждисциплінарних знань екологічних і технічних наук і прогнозування стану навколишнього природного середовища;

• обов'язковість екологічної експертизи;

• гласність і демократизм у прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування в населення екологічного світогляду;

•науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

•безплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

•стягнення плати за забруднення навколишнього природного середовища та псування якості природних ресурсів, компенсація шкоди заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

• вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням міри антропогенної змінності території, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

• поєднання заходів щодо стимулювання охорони й відповідальності за псування навколишнього середовища;

• вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на засаді широкого міжнародного співробітництва.

Об'єктами правової охорони навколишнього природного середовища в Україні є:

• навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів;

• природні ресурси як залучені в господарський обіг, так і не-використовувані в економічному процесі в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ);

• ландшафти та інші природні комплекси;

• території та об'єкти природно-заповідного фонду;

• здоров'я і життя людей[8, c. 95-97].

Головним органом виконавчої влади України з питань раціонального використання природних ресурсів є Міністерство екології та природних ресурсів України (МЕПР). До центрального апарату міністерства входять департаменти: з питань ядерної безпеки, з питань екологічної безпеки, з питань охорони довкілля та природних ресурсів, з питань координації та системного розвитку. МЕПР відповідає за розроблення екологічної політики України та визначення стратегічних завдань для впровадження її через свої місцеві підрозділи. Регіональні представництва МЕПР здійснюють державну екологічну експертизу, екологічний та економічний аналіз, моніторинг стану довкілля, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки, а також контроль за виконанням вимог екологічного законодавства. Обласні органи МЕПР підпорядковуються не лише міністерству, а й обласним державним адміністраціям.

У процесі розроблення та впровадження екологічної політики МЕПР співпрацює з іншими органами виконавчої влади. Серед них насамперед варто згадати такі: Міністерство охорони здоров'я, Міністерство економіки, Міністерство фінансів. Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та ін.

В Україні крім державних органів існують і громадські організації, діяльність яких пов'язана із захистом навколишнього природного середовища. Створена і функціонує політична партія — Партія зелених, яка нині є парламентською. Серед найбільш відомих громадських організацій — «Еко-право», «Зелений світ», МАМА-86, Національний екологічний центр.

Для запобігання шкоді навколишньому середовищу, а також нераціональному використанню природних ресурсів в Україні застосовуються такі екологічні процедури: екологічна експертиза, екологічний моніторинг та екологічна інспекція.

В Україні здійснюється державна, громадська та інші види екологічної експертизи. Проведення екологічної експертизи є обов'язковим у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності.

Екологічній експертизі підлягають: проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей економіки, генеральних планів населених пунктів, схем районного планування та інша передпланова і передпроектна документація; техніко-економічні обґрунтування й розрахунки, проекти будівництва і реконструкції підприємств та інших об'єктів; проекти інструктивно-методичних і нормативно-технічних актів і документів, які регламентують господарську діяльність; документація зі створення нової техніки, технології, матеріалів і речовин, в тому числі й та, що купується за кордоном; матеріали, речовини, системи та об'єкти, впровадження та реалізація яких може призвести до порушення норм екологічної безпеки та негативного впливу на навколишнє природне середовище.

У межах екологічного моніторингу здійснюються: нагляд за якістю повітря, води, ґрунту; радіаційний моніторинг; нагляд за біологічними ресурсами і т. п.

Державна екологічна інспекція здійснює контроль за впровадженням законодавчих актів, що регулюють питання захисту довкілля, раціонального використання природних ресурсів та ядерної безпеки. До обов'язків інспекції віднесено: контроль за використанням землі, наземних і ґрунтових водних ресурсів; захист біологічних видів і морських екосистем; контроль за дотриманням норм ядерної та радіаційної безпеки, лімітів на викиди та інших екологічних нормативів[4, c. 120-123].

Одним із інструментів охорони навколишнього середовища є стандартизація й нормування. Державні стандарти у сфері охорони навколишнього природного середовища є обов'язковими для виконання. Вони містять: поняття й терміни, режим використання та охорони природних ресурсів; методи контролю за станом навколишнього природного середовища; вимоги щодо запобігання шкідливому впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я людей; інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів.

Регулювання охорони навколишнього природного середовища забезпечується системою екологічних нормативів, яка включає:

— нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у навколишньому природному середовищі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування);

—гранично допустимі норми викидів і скидів у навколишнє природне середовище забруднювальних хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів.

Екологічні нормативи мають відповідати вимогам охорони навколишнього природного середовища та здоров'я людей від негативного впливу його забруднення. У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть установлюватися жорсткіші нормативи гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище.

Екологічні нормативи розробляються й запроваджуються в дію Міністерством екології та природних ресурсів, Міністерством охорони здоров'я України та іншими вповноваженими на це державними органами.

Найважливішим засобом розв'язання екологічних проблем є програмно-цільове планування, розроблення та реалізація екологічних ЦКП.

До засобів обліку природних ресурсів належать кадастри природних ресурсів — документи, які містять відомості про стан природних ресурсів. В Україні оприлюднений Кадастр земельних ресурсів, який містить документи про правовий режим земель, розподіл їх між власниками та землекористувачами за категоріями земель, відомості про якісну характеристику й цінність земель. Запровадження земельного кадастру забезпечується проведенням топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідок, реєстрацією землеволодінь та землекористувань і договорів на оренду землі, обліком кількості та якості землі, бонітуванням та економічною оцінкою земель. Державний земельний кадастр ведеться за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів.

Державному обліку підлягають об'єкти, що шкідливо впливають або можуть впливати на стан навколишнього природного середовища, види та кількість шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє природне середовище, види та розміри шкідливих фізичних впливів на нього.

Підприємства, установи та організації проводять первинний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища і безоплатно подають відповідну інформацію органам, що ведуть державний облік у цій галузі[3, c. 112-114].

Фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища здійснюється за рахунок державного бюджету, бюджету АР Крим, місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів.

Основним джерелом надходжень до бюджетів є плата за використання природних ресурсів. Плата за спеціальне використання природних ресурсів установлюється на основі нормативів плати і лімітів використання ресурсів. Нормативи плати за використання природних ресурсів визначаються з урахуванням поширення їх, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, продуктивності, місцезнаходження, можливості переробки та утилізації відходів та інших факторів. Платежі за використання при родних ресурсів у межах встановлених лімітів відносять на витрати виробництва, а за понадлімітне використання та псування їхньої якості стягують з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств (установ, організації) чи громадян.

Плата за забруднення навколишнього природного середовища встановлюється на основі лімітів викидів і скидів забруднених речовин у навколишнє природне середовище, захоронення (складування) відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та іншого виробництв. Платежі підприємств (установ, організацій), а також громадян за викиди і скиди забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище, захоронення (складування) відходів та за інші види шкідливого впливу в межах лімітів стягуються з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств чи окремих громадян. Платежі за погіршання характеристик природних ресурсів (зниження родючості грунту, продуктивності лісів, продуктивності водойм) у результаті володіння і користування ними встановлюються також на основі відповідних нормативів. Платежі за використання природних ресурсів надходять до державного та місцевих бюджетів і спрямовуються на виконання робіт з відтворення цих ресурсів, підтримання їх у належному стані. Платежі за забруднення навколишнього природного середовища надходять до місцевих, обласних і державного фонду охорони навколишнього природного середовища у співвідношенні: 70, 20 і 10%.Кошти місцевих і державного позабюджетного фондів охорони навколишнього природного середовища мають використовуватися тільки для цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів, а також заходів, спрямованих на зменшення негативного впливу навколишнього природного середовища на здоров'я людей[6, c. 85-87].


3. Економічний механізм природокористування та фінансування природоохоронної діяльності.

Протягом останніх років в Україні продовжувалась робота з вдосконалення економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності. Не менш важливим напрямом роботи було забезпечення фінансування природоохоронної сфери, головним чином, за рахунок впроваджених зборів за забруднення довкілля та спеціальне використання природних ресурсів. Зокрема, впроваджено базові нормативи плати за користування надрами за видобування корисних копалин та нормативи плати за спеціальне використання водних ресурсів, які затверджені постановами Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014 та від 8 лютого 1997р. №164.

До цього часу в Україні діяли Тимчасовий порядок справляння плати за спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин та Тимчасові нормативи плати за спеціальне використання прісних поверхневих та підземних водних ресурсів.

Розвиток економічної реформи в Україні та недосконалість діючого Тимчасового порядку, зокрема, єдиного для всіх видів корисних копалин нормативу в розмірі 1 відсотку ціни реалізованої мінеральної сировини (для вугільної промисловості застосовувався коефіцієнт 0,5), вимагав створення механізму, який відповідав би міжнародним стандартам.

Розроблені нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин, диференційовані залежно від їх видів, є мінімальною величиною плати, яку користувачі надр мають вносити незалежно від умов і результатів господарювання. Вони розглядаються як базові і в подальшому мають диференціюватися залежно від геологічних особливостей родовищ та умов їх експлуатації.

Зміни в ціноутворенні з часу введення в дію Тимчасових нормативів плати за спеціальне використання водних ресурсів та аналіз практики застосування цих нормативів вимагали запровадження нових постійних нормативів плати.

Сьогодні впроваджені і діють чотири категорії нормативів плати за використання водних ресурсів:

• для поверхневих водних об'єктів, які диференційовані по басейнах рік, включаючи притоки всіх порядків;

• для підземних джерел, які диференційовані по регіонах України. Автономна Республіка Крим, області, райони;

• для потреб гідроенергетики;

• для потреб водного транспорту[7, c. 163-164].

Аналіз діючої в Україні системи плати за спеціальне використання природних ресурсів, зокрема водних І надр, свідчить про те що в порівнянні з зарубіжними це достатньо розвинуті системи.

Проте міністерство продовжує роботу з розвитку і вдосконаленню платежів, зокрема по розробленню:

а) нормативів плати для річок у басейнах основних рік України та їх притоках;

б) нормативів плати за користування надрами для видобування корисних копалин, диференційованих залежно від геологічних особливостей родовищ та умов їх експлуатації;

в) нормативів плати за користування надрами, яке не пов'язане з видобуванням корисних копалин (наприклад підземні нафто-газосховища, склади та ін.).

Що стосується фінансування природоохоронної діяльності, то з метою встановлення єдиного порядку формування видатків, що передбачаються у державному та місцевих бюджетах на природоохоронні заходи, та їх ефективного використання Кабінет Міністрів України за поданням Мінекобезпеки затвердив постановою від 9 липня 1997 р. № 732 Порядок формування головного розділу «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека» державного бюджету та фінансування з нього видатків на здійснення природоохоронних видатків.

Цією ж постановою Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям доручено розробити та затвердити порядок формування головного розділу «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека» місцевих бюджетів та фінансування з них видатків на здійснення природоохоронних заходів.

Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено, що ресурсні платежі є цільовими і повинні повертатись на відновлення та підтримання цих ресурсів у належному стані.

Важливим джерелом доповнення до фінансування природоохоронної діяльності із Державного бюджету стали Державний, республіканський АР Крим та місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища.

З метою забезпечення повноти надходжень коштів до фондів охорони довкілля досягнуто домовленості, що контроль за своєчасністю справляння зборів за забруднення довкілля спільно із місцевими природоохоронними органами здійснюватиме і Державна податкова адміністрація. Саме збори за забруднення довкілля становлять головне джерело формування цих фондів[4, c. 144-145].


Висновки

Сучасні екологічні проблеми породжені певною мірою відставанням економічної думки. Поза розглядом залишалися й наслідки економічної діяльності у вигляді забруднень і деградації навколишнього середовища та ресурсів.

Усі екологічні проблеми можна поділити на дві групи. Перша об'єднує проблеми, викликані природним ходом змін умов життя — клімату, ґрунтів, водного режиму та інших природних явищ. Другу групу проблем складають наслідки, що виникають в природі в результаті господарської діяльності людини — нераціонального використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища. Отже, деградація навколишнього середовища — негативна екстерналія економічної діяльності. Друга група проблем є особливо актуальною, розв'язання їх — предмет державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

З погляду на роль і місце природних ресурсів і природного середовища у розвитку економіки розрізняють два типи економічного розвитку: техногенний і сталий. Характерними рисами техногенного типу економічного розвитку є виснажувальне використання невідновлюваних видів природних ресурсів (передовсім корисних копалин) і надмірна експлуатація відновлюваних ресурсів (ґрунту, лісів і т. п.) з швидкістю, що перевищує можливості їх відтворення та відновлення. Стратегія сталого типу економічного розвитку забезпечує задоволення не тільки потреб сьогодення, але й не ставить під загрозу здатність задовольняти потреби майбутніх поколінь. Прихильники сталого розвитку підкреслюють незворотний характер шкоди навколишньому середовищу, заподіяної в результаті нераціонального використання природних ресурсів. Нині в Україні відбувається трансформація економічної стратегії в напрямку становлення сталого типу економічного розвитку.


Список використаної літератури

1. Білявський Г. Основи екології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Георгій Білявський, Ростислав Фурдуй, Ігор Костіков. - К.: Либідь, 2004. – 406 с.

2. Заверуха Н. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ Нелі Заверуха, Валентин Серебряков, Юрій Скиба,. - К.: Каравела, 2006. - 365 с.

3. Запольський А. Основи екології: Підручник для студентів техніко-технологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Анатолій Запольський, Анатолій Салюк,; Ред. К. М. Ситник. - К.: Вища школа, 2003. - 357 с.

4. Корсак К. Основи екології: Навчальний посібник/ Костянтин Корсак, Ольга Плахотнік; МАУП. - 3-тє вид., перероб. і доп.. - К.: МАУП, 2002. - 294 с.

5. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ О. М. Адаменко, Я. В. Коденко, Л. М. Консевич; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - 2-е вид.. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 314 с.

6. Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник/ Юрій Бойчук, Михайло Шульга, Дмитро Цалін, Валерій Дем’яненко,; За ред. Юрія Бойчука, Михайла Шульги,. - Суми: Університетська книга, 2004. - 351 с.

7. Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник/ Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 391 с.

8. Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів/ Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький,. - 2-е вид., стереотипне. - Суми: Університетська книга, 2004. - 399 с.

загрузка...
Top