Екологія та її значення в житті людини

Вступ.

1. Предмет та задачі курсу «Основи екології».

2. Об’єкти вивчення.

3. Еволюція взаємовідносин людини і природного середовища.

4. Зв’язок екології з іншими науками.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Термін екологія вперше запропонував у 1866 році німецький вчений Е.Геккель. Він походить від грецьких слів oikos, що означає дім, помешкання. Місце перебування та logos – наука. Так Геккель назвав науку, що вивчає організацію та функціонування над організованих систем різних рівнів: видів, популяцій, біоценозів (спільнот), екосистем (біогеоценозів) та біосфери. Сучасна екологія інтенсивно вивчає взаємодію людини та біосфери, суспільного виробництва з навколишнім середовищем та інші проблеми.

Прикладна екологія як наука базується перш за все на різних галузях біології – фізіології, генетики, біофізики, але вона також пов’язана з іншими природничими науками – фізикою, хімією, геологією, географією, математикою.

Екологія як біологічна наука вивчає організацію життя рослин та тварин, займається вивченням взаємодії живих організмів з оточенням, умовами існування, способом життя.

Екологія за розмірами об’єктів вивчення поділяється на географічну або ландшафтну екологію, об’єктами вивчення котрої є крупні геосистеми, географічні процеси, та на глобальну екологію – вивчення про біосферу Землі.

Прикладна екологія – дисципліна, що вивчає механізми руйнування біосфери людиною, способи запобігання цим процесам, та розробляє принципи раціонального використання природних ресурсів без деградації життєвого середовища.


1. Предмет та задачі курсу«Основи екології»

Термін екологія походить від грецьких слів "ойкос" (житло, місце існування) та "логос" (вчення, слово). Цей термін введений німецьким зоологом Ернстом Геккелем у 1866 році. За Геккелем "Екологія - це наука про економію, домашній побут тваринних організмів. Вона покликана вивчати загальні взаємовідносини тварин як в органічному, так і в неорганічному середовищах, їх дружні відношення до інших тварин і рослин, з якими вони вступають у прямі чи непрямі контакти".

Отже, за Геккелем екологія - це пізнання економіки природи. Після нього в поняття екології вносились різні смислові відтінки, які розширювали або звужували предмет екології.

Хоча термін екологія введений тільки в 1866 році, історія становлення екології як науки налічує кілька тисяч років. Ще на піраміді Хеопса було знайдено надпис "Люди загинуть від невміння користуватись силами природи і від незнання істинного світу". Вже в ті далекі часи люди замислювались над явищами природи і розуміли, що людина лише маленька її частинка.

Загальна екологія займається дослідженням усіх типів екосистем. Екологія рослин досліджує зв’язки рослинних організмів із середовищем. Екологія тварин досліджує динаміку та організацію тваринного світу.

Важливу роль у диференціації екологічної науки мав ІІІ ботанічний конгрес, який відбувся у 1910 році в Брюсселі. На ньому було вирішено поділити екологію рослин на екологію особин (аутекологію) та екологію угруповань (синекологію). Цей поділ поширився також на екологію тварин та загальну екологію.

Дуже широким є спектр підрозділів екології, в котрий входять спеціалізовані екологічні науки в залежності від об’єкта та предмета дослідження. А також їх визначення:

- екологія – частина біології, що вивчає відносини організмів (особин, популяцій, біоценозів тощо) між собою та навколишнім середовищем, називається біоекологією. До складу біокології включається екологія особин (аутоекологія), популяцій (популяційна екологія, демекологія) та спільнот (синекологія).

Предметом дослідження екології є детальне вивчення за допомогою кількісних методів основ структури та функціонування природних та створених людиною систем. Оточуюча нас жива природа не є безладним, випадковим поєднанням живих істот. Вона являє собою стійку організовану систему органічного світу, що склалася в процесі еволюції органічного світу. Центральне місце в екології посідає проблема динаміки та чисельності популяції та механізмів її регуляції. Тут виявляється значимість участі популяційних (конкуренція за їжу) та біоценотичних (хижаків, паразитів, збудників захворювань) механізмів [2, c. 25-26].

Тому серед основних завдань екології можна виділити наступні:

- дослідження особливостей організації життя, в тому числі в зв’язку з антропогенним, що є результатом людської діяльності, впливом на природні системи;

- створення наукової основи раціональної експлуатації біологічних ресурсів;

- прогнозування змін природи під впливом діяльності людини;

- збереження середовища існування людини.

Важливим завданням екології є детальне вивчення за допомогою кількісних методів основ структури та функціонування природних і створених людиною систем. Оточуюча нас жива природа не є безладним, випадковим поєднанням живих істот. Це стійка організована система, що склалася в процесі еволюції органічного світу. Під екологічною системою розуміють сукупність елементів, утворених живими організмами та середовищем їх існування, пов’язаних між собою обміном речовин та енергією. При дослідженні регуляції чисельності ссавців велике значення надається аналізові взаємопов’язаних фізіологічних, гормональних, та залежних від поведінки механізмів. В динаміці чисельності популяцій найглибше вивчається роль практично важливих видів: шкідників сільського та лісового господарства, носіїв та переносників збудників захворювань, об’єктів рибного та мисливського промислів [8, c. 16].

2. Об’єкти вивчення

Екологія - це наукова дисципліна, а охорона природи та охорона довкілля - це комплекс знань і дій. М.Ф.Реймерс (1994) зазначає: «.. почти все стали называть экологией, в том числе и охрану природы, и охрану окружающей человека среды. При этом начисто были смешаны и два последних понятия...». На думку М.Ф.Реймерса кінцева мета охорони природи і охорони довкілля єдина - збереження всієї природи Землі і оточення людини задля здоров'я і життя людини. Екологія є фундаментальна основа охорони природи та охорони довкілля.

Екологія як наука розглядає об'єкти довкілля, як системні ланки члени яких знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. з цього випливає необхідність обліку безлічі факторів при аналізі тих чи інших екологічних явищ і тим більше при плануванні будь-які втручань в екосистеми. Такий підхід, у свою чергу, неможливий без комплексного підходу до вивчення, оцінки і вирішення різних екологічних завдань. З цього випливає системність екології як науки і її тісний зв'язок з іншими науками.

Взаємозв'язок екології з охороною природи чи охороною довкілля є очевидним, проте з точки зору систематизації інформації їх слід розмежовувати зазначаючи, що ця межа між ними є умовною, адже, на думку М.Ф.Реймерса, екологія є невід'ємною і необхідною основою природоохоронної діяльності та охорони довкілля.

При функціонуванні промислових підприємств та інших об'єктів господарської діяльності людини, які є джерелами забруднення природного середовище чи довкілля людини, доводиться мати справу з охороною природи чи охороною довкілля. Останні поняття є дещо різними, адже мають різні пріоритети. В природному середовищі основним пріоритетом є забезпечення природного біорізноманіття та збереження первинних ландшафтів. В довкіллі людини трансформованому середовищі, основним пріоритетом є життя і здоров'я людини. При цьому слід зазначити, що людина не є самим чутливим компонентом природи, хоча більшість функцій людини є консервативними. Це істотно ускладнює охорону довкілля. Якщо ж ці поняття об'єднати в термін природоохоронна діяльність, стає очевидним взаємозв'язок природи і людини. Отже, природоохоронна діяльність - це система заходів, скерованих на підтримку взаємодії суспільства та природного середовища, що забезпечують збереження та відновлення природних багатств, раціональне використання природних ресурсів, попередження безпосереднього або опосередкованого впливу результатів діяльності суспільства на природу та здоров'я людини.

В останній час спостерігається бурхлива екологізація різних галузей діяльності людини, під якою слід розуміти процес неухильного та послідовного впровадження системи технологічних, управлінських та інших рішень, які дозволять підвищувати ефективність використання природних процесів поряд з поліпшенням, або хоча б зі збереженням якості природного середовища.

Започаткувались найрізноманітніші напрямки екологічних досліджень, які можна об'єднати за ознаками галузевої належності, пріоритетності, теоретичного та практичного значення. Саме за останнє десятиліття кардинально змінилась структура екології, чому сприяли розвиток таких галузей знань як екологічний менеджмент, економіка природокористування, екологічне право, екологічна культура, екологічна освіта тощо. Тому, екологія як наука, за В.Ю.Некосом трансформувалась в неоекологію. В.Ю.Некос (2001) [5, c. 36-38]

3. Еволюція взаємовідносин людини і природного середовища

На думку Лук'янової Л.Б. (2000), історія становлення екології починається з Геракліта (~ 544/540 - 483 p.p. до н.е.), який стверджував про існування загального зв'язку в живій природі, підкреслюючи її рухомість і мінливість. Філософ Емпедокл (~490-430 p.p. до н.е.) із Агрігента висловив думку про еволюційний розвиток природи. На його думку "Потвори, які раніше заселяли Землю, загинули через те, що не змогли пристосуватись до умов середовища, які змінювались". На його думку, органічний світ пройшов довгий шлях розвитку, починаючи від самозародження найпростіших організмів і закінчуючи людиною. В результаті еволюції збереглись тільки найбільш життєздатні види, що пояснюється доцільністю будови їх тіл.

Серед античних грецьких філософів і вчених Платон (428-347 p.p. до н.е.) вперше відобразив складність відношення природи і людини, хоча і природа і людина, на думку Платона, є результатом надприродних сил. Саме Платону належить теорія "золотого віку" людства. За Платоном, природа керується Богом, але поступово відходить від нього і людина починає втручатись в керування природою, що є причиною катастроф. Коли світ керувався Богом, була повна гармонія природи і людини. Від Бога люди "в достатку отримували плоди фруктових та інших дерев, які вирощувались не руками землеробів, а як дар землі". Тому період, коли людина не втручалась в природу і отримувала від неї все в готовому вигляді, Платон назвав "золотим віком" людства.

Тільки на межі нашої ери, видатний мислитель Стародавнього Риму Тіт Лукрецій Кар (99/95-55 p.p. до н.е.) в творі "Про природу речей" з глибоким сумом констатував, що виспівуваного багатьма філософами "золотого віку" людства не було і не могло бути. Чим глибше в пітьму віків, зазначав Лукрецій Кар, тим більш безпомічними були люди проти природи. Злидні, холод і голод супроводжував людей.

Аристотелем (384-322 p.p. до н.е.), який є учнем Платона, описано понад 500 видів відомих йому тварин та особливості їхньої поведінки (перельоти птахів, міграцію тварин, зимову сплячку деяких тварин тощо). Великого значення Аристотель надавав взаємодії людини (суспільства) з природою. Він вважав, що як тваринний світ, так і людина постійно пристосовуються до навколишнього середовища і тому не можна ігнорувати природу з її законами.

Учень Аристотеля, "батько ботаніки" Теофраст (327-287 p.p. до н.е.) писав про вплив топографічних і географічних умов на рослинність і навпаки. У нього є типово екологічні роздуми про вплив клімату і погоди на ріст і тривалість життя рослин, про вплив навколишнього середовища на аромат плодів та квітів.

Мислителі античного світу були переконані, що гармонія у взаємодії людини з природою досягається тоді, коли людина наслідує закони природи і не порушує їх. Слід зауважити, що вони не закликали не втручатись в природу, а лише наголошували на тому, що таке втручання повинно базуватись на законах природи. Турбота про природу, як сферу діяльності і життя людини, в античності є турботою про саму людину і тому впроваджуються перші "екологічні" заходи.

Отже, вже тоді, в давні часи, мислителі розглядали взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем як єдине ціле, хоча це були лише роздуми [1, c. 12-13].

В період від початку нашої ери і до епохи Відродження, включаючи Середньовіччя, основний внесок у вивчення природи вносить церква. Хоча християнська церква протиставляє людину, як подобу Бога, природі, християнські теологи свідчать, що в монастирях вперше почали раціонально використовували природні багатства і пропагувалось бережливе ставлення до довкілля. При монастирях створювались заповідні території та ботанічні сади, в яких зберігались рідкісні представники рослинного і тваринного світу.

В епоху Середньовіччя проблема взаємовідносин людини і природи також розглядалась багатьма мислителями. Свідченням цього є твір Іоанна Скота Еріугени (810-877 p.p.) "Про розділення природи". Він писав, що природа розвивається за своїми законами, які визначені Богом. Якщо людина шанує Бога, то вона повинна шанувати і її створіння. Ті, хто пізнає природні процеси, наближається до Бога, адже саме таким шляхом ми пізнаємо його накреслення.

Отже, в період Середньовіччя, на вивчення природних процесів значного впливу мала церква і предмет екології переноситься на людину як Боже творіння.

В той же час, саме в цей період починається тотальне зростання впливу людини на природу. Розвиток алхімії, а згодом хімії, дає поштовх до створення перших хімічних виробництв, що стало однією з причин погіршення екологічного стану довкілля.

В період Відродження вивчення питання взаємодії людини та природи поступово відійшло від теології. Леонардо да Вінчі (1452-1519 p.p.), відомий вчений і митець епохи Відродження, говорить про те, що людина і природа складають єдине ціле, проте, на відміну від природи, людина є дійовим началом і тому між ними йде постійна боротьба. Попри всю свою активність людина завжди програє в цій боротьбі. "О капризна природо! - пише Леонардо да Вінчі, - чому ти для одних своїх дітей буваєш милосердною і доброю матір'ю, а для інших - немилосердною мачухою?". За рахунок такої боротьби у людини формуються риси воїна, який в природі бачить свого супротивника. Такі риси, зазначає Леонардо да Вінчі, слід змінити на риси дбайливого господаря і спільника природи.

В період Відродження і на початку періоду Нового часу в Росії, в період правління Петра І, вперше вводяться заходи по охороні природи. Створюються лісові управління та система їх охорони, вперше в історії країни вводиться посада обервальдмайстера -лісового міністра. Укази про охорону природи регламентують мисливство, забороняють хижацькі способи рибальства, передбачають охорону водойм. Покарання за порушення цих указів було вкрай суворим - аж до смертної кари [3, c. 24-25].

В період Нового часу вивчення природи і ставлення до неї було неоднозначним. Цьому сприяли відкриття в природничих науках, зокрема в фізиці, хімії, біології. Так, Френсіс Бекон (1561-1626 p.p.) в своєму творі "Новий Органон" порівнював природу з книгою, яку необхідно правильно читати. Гармонізацію взаємовідносин між людиною і природою Ф.Бекон бачить у науково-технічному прогресі, який здатний змінити природу. На думку Ф.Бекона, людина повинна ушляхетнити природу.

Противником підходу Ф.Бекона до гармонізації відносин людини і природи є відомий представник французького Просвітництва Жан-Жак Руссо (1712-1778 p.p.). Він вважав, що в далекому минулому люди жили в повній гармонії з природою, яка давала їм все необхідне для існування. Змістом праць Ж.-Ж. Руссо є повернення до життя на лоні природи в первісному його вигляді. "До тих пір, - писав Ж.-Ж. Руссо, - поки люди зберігали свою первісну невинність, їм непотрібно було ніяке керівництво окрім голосу природи...". Згодом виник навіть напрямок в екології, гаслом якого було "Назад до природи!". В літературі цей напрямок одержав назву руссоїзму.

Автор першого еволюційного вчення Ж.-Б. Ламарк (1744-1829 p.p.) вважав, що вплив зовнішніх обставин - одна з найважливіших причин пристосувальних змін організмів, еволюції тварин і рослин.

На початок XIX століття людством було накопичено великий об'єм знань в природничих науках (закони фізики і хімії, явище фотосинтезу тощо), що дозволило зробити ті чи інші висновки і припущення. Карл Лінней висловив думку про існування "економії" природи під якою він розумів "взаємозв'язки усіх природних тіл, на яких ґрунтується рівновага у природі". Його спостереження були по суті екологічними, хоча від давав їм теологічне пояснення.

Значного вкладу у вивчення природних явищ внесено французьким дослідником Юстасом Лібіхом (1803-1873 p.p.), який займався, окрім органічної хімії, вивченням впливу зовнішніх факторів на рослини. Саме Ю. Лібіхом сформульований закон мінімуму.

Отже, багато вчених займались практичною екологією, не називаючи її так. Тільки у 1866 році завдяки Е.Геккелю ця нова галузь знань одержала свою назву.

Наступний етап становлення екології пов'язаний з перемогою дарвінізму. Чарльз Дарвін у своїй праці "Походження видів шляхом природного відбору" (1859) зазначив, що вплив навколишнього середовища на живі організми і їх пристосувальні реакції є основними рушійними силами еволюції. Видатний російський вчений, прихильник "дарвінізму" В.В. Докучаев (1846-1903 p.p.), що є засновником наукового ґрунтознавства, обґрунтував взаємозв'язок рослинності і ґрунту. Він показав вплив ґрунтів, як зовнішніх обставин, на рослини і зворотній вплив рослин на процес ґрунтоутворення[2, c. 18-19].

Але основний розвиток екології, як окремої галузі знань, відбувся у XX столітті. На початку XX століття в результаті діяльності багатьох вчених сформувались школи гідробіологів, фітоценологів, зоологів тощо, кожна з яких відігравала певну роль у становленні науки. В 1910 році у Брюсселі відбувся III ботанічний конгрес, на якому відокремили екологію рослин (ботанічну) та екологію тварин (зоологічну) і виділено перші основні розділи загальної екології -екологію організмів (аутекологію) і екологію угруповань (синекологію).

В період 1913-1920 p.p. були створені перші екологічні наукові товариства, екологію, як навчальний предмет, почали викладати в університетах. Розширювались дослідження типів взаємозв'язків, на яких ґрунтується існування біотичних систем, розробилась відповідна термінологія.

У 30-х роках сформувався новий розділ загальної екології -популяційна екологія (демекологія). Засновником її став англійський зоолог Чарльз Ельтон, який у своїй книзі "Екологія тварин" (1927) перевів увагу з окремого організму на популяцію організмів як одиницю, що слід вивчати самостійно. Саме на рівні популяцій виявляються особливості екологічних адаптацій і регуляцій.

Наступний крок у становлення екології як науки зроблений англійським ученим А. Тенслі, який у 1935 році увів поняття екосистема, та російським ученим В.М. Сукачовим, який у 1942 році обґрунтував уявлення про біогеоценоз. У цих поняттях дістала відображення ідея про єдність сукупності організмів з абіотичним оточенням, про закономірності, які лежать в основі зв'язку всього угрупування і довкілля, про кругообіг речовин і перетворення енергії.

Розвиток екосистемного аналізу привів до відродження на новій екологічній основі вчення про біосферу Землі - найбільшої екосистеми, яке обґрунтував і розвинув видатний український вчений В.І. Вернадський ще в першій половині XX століття. У цьому вченні відображена складність взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі, показана єдність всього живого на Землі та роль живої речовини у формуванні зовнішнього вигляду планети Земля.

У 50-80-х роках XX століття Ю.Одум формує школу математичного моделювання в екології. В зв'язку з тим, що кількість експериментів по вивченню процесів у природному середовищі є обмеженою, роль математичного моделювання в екології є вельми високою. Воно дозволяє прогнозувати напрямки розвитку екосистем та виявляти різноманітні тенденції в їх розвитку без постановки будь-якого експерименту.

У 90-ті роки XX століття існувало кілька визначень терміну "екологія", що зумовлено різноманітністю підходів до екологічних досліджень, а найбільш вдале визначення екології як науки належить М.Ф.Реймерсу та М.М.Мойсеєву [7, c. 19-20].

4. Зв’язок екології з іншими науками

Існують різні підходи до структуризації екології як науки. На основі сформованих напрямків в екології, у 1990 році М.Ф.Реймерс запропонував таку структуру екології як науки (див. рис. 1.). Саме структура екології за М.Ф.Реймерсом була основою для розвитку цієї науки в 90-і роки минулого століття.

Як видно із запропонованої структури, екологія вміщує ряд підрозділів, кожний із яких має свої завдання. Так, за М.Ф.Реймерсом (1990), "глобальна екологія - це науковий напрямок, що розглядає деяку значиму для центрального члену аналізу (суб'єкту) сукупність природних і частково соціальних (для людини) явищ і предметів з точки зору інтересів цього центрального суб'єкту чи живого об'єкту".

М.Ф.Реймерс (1990) звертає увагу на те, що "екологія розпалась на ряд наукових галузей і дисциплін, які можуть бути далекими від початкового розуміння екології як біологічної науки (біоекології) про відношення організмів з оточуючим їх середовищем, хоча в основі всіх цих сучасних напрямків екології лежать фундаментальні ідеї біоекології". За М.Ф.Реймерсом, екологія за розмірами об'єктів вивчення поділяють на аутекологію (організм і його середовище), популяційну екологію або демекологію (популяція і її середовище), синекологію (біотичні угрупування, екосистеми та їх середовище), географічну або ландшафтну екологію (крупні геосистеми, географічні процеси за участю живого та їх середовище) і глобальну екологію (мегаекологія, вчення про біосферу Землі).

По відношенню до предметів вивчення, М.Ф.Реймерс поділяє екологію на екологію мікроорганізмів (прокаріот), грибів, рослин, тварин, людини, сільськогосподарську, промислову та загальну (як теоретично узагальнюючу дисципліну).

За середовищем і компонентам, М.Ф.Реймерс розрізняє екологію суходолу, прісних водойм, морську, Крайньої Півночі, високогір'я, хімічну (геохімічну, біогеохімічну) тощо. За підходами до предмету вивчення виділяють аналітичну і динамічну екологію [5, c.28-30].

Кожний підрозділ (напрямок) екології має свої завдання і свою структуру. За рівнем біотичних систем біоекологію поділяють на:

- аутекологію або екологію особин, яка вивчає взаємозв'язки представників виду з навколишнім їх природним середовищем. Вона, головним чином, вивчає межі стійкості виду і його ставлення до різних екологічних факторів, а також досліджує дію середовища на морфологію, фізіологію і поведінку організмів, розкриває загальні закономірності дії біотичних та абіотичних факторів довкілля на живі організми;

- демекологію або популяційну екологію, яка вивчає структуру популяцій, описує коливання їх чисельності і виявляє причини цих явищ. Популяційна екологія має велике значення для господарської діяльності людини;

- синекологію або екологію спільнот, яка вивчає стосунки між особинами, що належать до різних видів даного угрупування організмів, а також між ними і навколишнім середовищем. Вивчає, головним чином, умови формування угрупувань та особливості їх функціонування, формування та функціонування екологічних систем, особливості кругообігу речовини та енергії в їх межах, встановлює основні закони цих явищ;

- глобальну екологію (Вчення про біосферу Землі), яка вивчає особливості функціонування біосфери в цілому, виявлення механізмів гомеостазу цієї глобальної системи, тощо.

Геоекологія або ландшафтна екологія вивчає особливості функціонування екологічних систем, в залежності від їх географічного положення. Об'єктами вивчення геоекології є геосистеми, що представляють собою контрольовані людиною територіальні системи - ділянки ландшафтів з характерними для них процесами тепло- та вологообміну, біохімічним кругообігом, видами господарської діяльності людини та соціально-економічними відносинами.

Прикладна екологія займається вивченням меж впливу господарської діяльності людини на довкілля. Важливе значення тут має вирішення проблем охорони природи і довкілля людини.

Інтенсивно розвивається екологія людини та соціальна екологія. Ці галузі екології особливо бурхливого розвитку набули протягом останніх десяти років і частина їх складових за М.Ф.Реймерсом (див. рис. 1.) сьогодні виділилися в окремі галузі екології, зокрема, екологія міста, екологічна культура, тощо.

Отже, екологія з врахуванням її структури створює фундамент для вирішення проблем в області взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем, раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища, а також для створення сприятливих умов існування людства.

Деякі автори поділяють екологію тільки на дві складові: теоретична екологія тобто загальна екологія і прикладна, причому прикладна екологія базується перш за все на природничих науках. Прикладна екологія як дисципліна, вивчає механізми руйнування біосфери людиною, способи запобігання цим процесам і розробляє принципи раціонального використання природних ресурсів без деградації природних екосистем. Отже, прикладна екологія базується на системі законів, правил і принципів екології і природокористування. На наш погляд, такий поділ є невірним, тому що в такому визначенні прикладна екологія ототожнюється з охороною природи. Ототожнювати термін "Екологія" з термінами "Охорона природи" або "Охорона довкілля" не можна. Останні дисципліни базуються головним чином на введенні заборон та регламентацій, а не на загальній раціоналізації природокористування [7, c. 31-32].


Висновки

Структура сучасної науки про довкілля є складною і багатогранною, тому термін екологія є неоднозначним. Екологія це не просто наука, а спосіб мислення та поведінки.

Отже, екологія - це комплексна наука, яка використовує знання різних природничих, технічних, гуманітарних і соціальних наук для вивчення взаємозв'язку суспільства і природи, впливу людини на природне середовище з метою збереження і покращення природи і довкілля людини.

Загальна екологія займається дослідженням усіх типів екосистем. Екологія рослин досліджує зв’язки рослинних організмів із середовищем. Екологія тварин досліджує динаміку та організацію тваринного світу.

Важливу роль у диференціації екологічної науки мав ІІІ ботанічний конгрес, який відбувся у 1910 році в Брюсселі. На ньому було вирішено поділити екологію рослин на екологію особин (аутекологію) та екологію угруповань (синекологію). Цей поділ поширився також на екологію тварин та загальну екологію.


Список використаної літератури

1. Білявський Г. Основи екології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Георгій Білявський, Ростислав Фурдуй, Ігор Костіков. - К.: Либідь, 2004. – 406 с.

2. Заверуха Н. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ Нелі Заверуха, Валентин Серебряков, Юрій Скиба,. - К.: Каравела, 2006. - 365 с.

3. Запольський А. Основи екології: Підручник для студентів техніко-технологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Анатолій Запольський, Анатолій Салюк,; Ред. К. М. Ситник. - К.: Вища школа, 2003. - 357 с.

4. Корсак К. Основи екології: Навчальний посібник/ Костянтин Корсак, Ольга Плахотнік; МАУП. - 3-тє вид., перероб. і доп.. - К.: МАУП, 2002. - 294 с.

5. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ О. М. Адаменко, Я. В. Коденко, Л. М. Консевич; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - 2-е вид.. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 314 с.

6. Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник/ Юрій Бойчук, Михайло Шульга, Дмитро Цалін, Валерій Дем’яненко,; За ред. Юрія Бойчука, Михайла Шульги,. - Суми: Університетська книга, 2004. - 351 с.

7. Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник/ Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 391 с.

8. Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів/ Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький,. - 2-е вид., стереотипне. - Суми: Університетська книга, 2004. - 399 с.

загрузка...
Top