Екологічне страхування: проблеми та перспективи правового регулювання

Вступ.

Розділ 1. Інститут екологічного страхування України.

1.1. Становлення інституту екологічного страхування.

1.2. Сучасний стан інституту екологічного страхування.

1.3. Захист прав людини на безпечне довкілля.

Розділ 2. Правове забезпечення інституту екологічного страхування у законодавстві України.

2.1. Суб’єкти нормотворчої діяльності.

2.2. Аналіз правових норм, що регулюють екологічне страхування.

2.3. Оцінка діючих норм в сфері екологічного страхування, як ефективних.

Розділ 3. Перспективи правового регулювання екологічного страхування.

3.1. Недоліки діючого законодавства у сфері екологічного страхування.

3.2. Шляхи усунення недоліків системи законодавства, що регулює інститут екологічного страхування.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Актуальність теми. Підприємства багатьох галузей народного господарства являють потенційну небезпеку, як для людини, так і для навколишнього природного середовища. Їх функціонування створює високий ступінь ризику виникнення надзвичайних ситуацій і аварій, що можуть призвести до тяжких соціальних та економічних наслідків. Аварії на промислових об'єктах часто приводять до забруднення навколишнього середовища, значних матеріальних збитків, наносять шкоду життю та здоров'ю людей, паралізують роботу інших виробництв. Відповідно до чинного законодавства України підприємства, установи, організації зобов'язані відшкодувати шкоду заподіяну життю, здоров'ю та майну громадян, а також майну підприємств, установ, організацій внаслідок забруднення навколишнього середовища. Крім того, забруднення навколишнього середовища передбачає значні витрати на відновлення природних ресурсів.

Екологічне страхування - це механізм захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій, спрямований на здійснення заходів з попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків забруднення навколишнього природного середовища і відшкодування пов'язаних з таким забрудненням витрат.

Важливість та необхідність екологічного страхування продиктована наступними чинниками:

· діяльність підприємств є діяльністю підвищеної небезпеки, це стосується як стаціонарних об'єктів, так і тих суб'єктів підприємницької діяльності, які займаються перевезенням небезпечних речовин, що визначає широкий перелік чинників для виникнення зобов'язань перед третіми особами відшкодувати завдану шкоду (збиток);

· наслідки забруднення навколишнього середовища можуть мати катастрофічний характер, пов'язаний з непередбачуваними та значними розмірами збитків;

· для визначення наслідків подій, які спричинили забруднення навколишнього середовища і завдали шкоди третім особам, характерна тривалість прояву, що залежить від галузі діяльності підприємства, властивостей матеріалів та речовин, що використовуються.

Українська екологічна страхова компанія зосереджує значні зусилля на розробку та впровадження різних видів екологічного страхування і пропонує укладання договорів екологічного страхування.

Щорічно вітчизняні підприємства “видають” близько 2,5 - 3 мільйони тонн відходів 1-го, найвищого, класу небезпеки (за євростандартами). Кількість підприємств, на яких накопичуються або використовуються небезпечні відходи, перевищує 2500. На території України вже накопичилося близько 27 мільярдів тонн різних відходів, які займають понад 160 тисяч гектарів землі. Крім того, щорічно з’являються прецеденти ввезення іноземних відходів на територію України. Така кількість відходів сприяє стрімкому розвитку підприємств, які займаються переробкою цих відходів. Техногенна небезпека на більшості підприємств зумовлює виникнення екологічних проблем, пов’язаних із забрудненням довкілля відходами виробництва.

Несприятлива економічна ситуація призводить до зростання ризику виникнення аварій. Наслідком техногенних аварій, пов’язаних із небезпечними відходами, є забруднення ґрунтів, підземних та поверхневих вод, атмосферного повітря, загроза тваринному та рослинному світу. Погіршення стану довкілля тісно пов’язане з погіршенням стану здоров’я мешканців прилеглих населених пунктів.

За часів планової економіки, коли усі підприємства належали державі, витрати, пов’язані з ліквідацією наслідків техногенних аварій, сплачувала вона. Така система стала неефективною в ринкових умовах, коли більшість підприємств перейшли у приватну форму власності. Виникнення аварії на підприємстві може призвести до надзвичайно великих збитків, що вимірюються тисячами, а інколи й мільйонами доларів. Наслідками такої ситуації може стати банкрутство підприємства, і тягар ліквідації аварії ляже на державу.

Нині найефективнішим засобом екологічної безпеки населення та навколишнього середовища, є впровадження системи страхування екологічних ризиків та відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності.

Саме тому для всіх, без винятку, господарюючих суб’єктів нашої держави, а для потенційно небезпечних промислових підприємств, в першу чергу, набуває актуальності страхування екологічних ризиків.

Екологічне страхування – страхування відповідальності суб’єктів господарювання, діяльність яких є джерелом ризику аварійного забруднення навколишнього природного середовища, за заподіяння ними шкоди майновим інтересам третіх осіб внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища.

Екологічне страхування забезпечує гарантію повного чи часткового відшкодування збитку, заподіяного внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища, обумовленого діяльністю суб’єктів господарювання, створює умови та забезпечує економічне стимулювання попередження аварійного забруднення навколишнього природного середовища.

Науково-технічний прогрес впливає на розвиток людства як позитивно, так і негативно. Позитивні риси проявляються в задоволенні всіх духовних і матеріальних потреб людства, а негативний вплив - в погіршенні середовища життя і нехтуванні законів природи і космосу в цілому.

Економічна самостійність суб'єктів господарювання визначає потребу в регулюванні взаємовідносин між ними на базі адекватного відображення існуючих реалій їхнього впливу на навколишнє природне середовище. В той же час методологічна незавершеність і відсутність повноцінної нормативно-законодавчої бази знижує ефективність і обмежує сферу застосування того чи іншого інструмента в загальній системі економічних регуляторів екологічної безпеки. В такому контексті правомірна постановка задачі про удосконалювання і розвиток механізмів і інструментів, що забезпечують екологічну безпеку, в тому числі, розробки ринкових механізмів регулювання екологічного ризику і введення страхування екологічних ризиків у загальну систему таких механізмів.

На даний час можна констатувати зрушення в практичному рішенні проблеми екологічного страхування в Україні: розроблено проект Закону про екологічне страхування; уже діє цілий ряд законодавчих актів, що встановлюють відповідальність за забруднення навколишнього природного середовища, наприклад, що реалізують механізм обов'язкового страхування при транспортуванні небезпечних речовин і експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки.

В той же час багатоплановість, складність і недостатність розробки проблеми страхування екологічних ризиків у системі економічних регуляторів екологічної безпеки в сучасних умовах, наявність ряду дискусійних питань у цій області підтверджують актуальність теми даної роботи.

Об'єктом даного дослідженняє суспільні відносини у сфері екологічного страхування.

Предметом дослідженняє екологічне страхування, проблеми та перспективи правового регулювання.

Мета роботи розкрити тему дипломної роботита формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

Відповідно до визначеної мети було сформульовано наступні завдання роботи:

- викласти засадничі положення досліджуваної теми;

- визначити питання, які потребують подальшої наукової розробки та правового регулювання;

- розкрити сутність обраної для дослідження теми, розглянути питання, пов’язані з історичним розвитком правового інституту;

- ґрунтовно проаналізувати інститут правового забезпечення екологічного страхування у законодавстві України.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи складають сучасні теорії ринкової економіки, економіки природокористування, управління, відомі наукові положення зарубіжної і вітчизняної економічної думки в сфері теорії і практики страхування. В роботі використано загальнонаукові методи економічних досліджень, прийоми системного і комплексного аналізу.

Інформаційною базою дослідженняє Закони України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, нормативні документи міністерств та відомств, інших органів державного рівня управління. Використано аналітичні огляди, звіти та статистичні матеріали з питань економічного розвитку та природокористування в Україні, монографічну літературу, періодичні наукові видання.

Практичне значенняотриманих результатів визначається обґрунтованими пропозиціями щодо удосконалення принципів, методів, економічних показників, а також структури керування страхуванням екологічних ризиків.

Структура і обсяг дослідження. Дослідження складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, який містить 52 найменування. Повний обсяг дослідження складає 103 сторінки комп’ютерного тексту.


Розділ 1. Інститут екологічного страхування України

1.1. Становлення інституту екологічного страхування

У масштабах окремих країн і всієї планети все помітніше посилюється вплив економічної діяльності людей на природне середовище. Більше того, експлуатація природи людиною з економічною метою досягла такої межі, що почала приносити шкоду не тільки окремим видам діяльності, а й умовам життя самих людей (здоров'я, тривалість життя, потомство). Над ними постійно чатують техногенні зриви та аварійні ситуації, раз-у-раз світ потрясають масштабні екологічні катастрофи. Природне середовище перетворилося в особливого носія потенціалу загрози людству. Тому світова спільнота виробила довгострокову концепцію забезпечення стабільного, сталого розвитку і збереження навколишнього середовища як для задоволення теперішніх потреб людей в економічному, екологічному і соціальному плані, так і в інтересах Природи, для майбутніх поколінь.

У сучасних умовах ринкової економіки все більше і наполегливіше виникає потреба у запобіганні складним екологічним ситуаціям та катастрофам і відшкодовуванні нанесених ними збитків. Щоб мати стабільну, гарантовану економічну вигоду не лише сьогодні, а й у перспективі, в майбутньому, необхідно вкладати відповідні кошти у збереження та охорону природного середовища та раціональне використання природних ресурсів. Важливим джерелом надходження таких коштів є екологічне страхування.

Саме поняття "страхування" виникло досить давно, з появою і розвитком товарно-грошових відносин, суспільним розподілом праці. З цим поняттям асоціюється економічна потреба суспільства у формуванні коштів для усунення наслідків надзвичайних явищ та фактів, які виникали випадково чи під дією стихії. З часом зміст, методи та масштаби страхування вдосконалювалися і розвивалися. В сучасному тлумаченні страхування - це економічні відносини, що виникають у зв'язку з формуванням і використанням страхового фонду, який створює спеціальна організація для відшкодування юридичним особам та окремим громадянам збитків, заподіяних непередбаченими випадковостями чи стихійним лихом.

Екологічне страхування, як один із факторів екологічної стабілізації, з'явилося наприкінці 70-х років минулого століття внаслідок загострення екологічних проблем в окремих країнах та в цілому світі. Воно було викликане необхідністю відшкодування потерпілим (господарству, населенню, території, навколишньому середовищу) заподіяних економічних збитків внаслідок екологічних ситуацій техногенного характеру за рахунок підприємства-забруднювача довкілля. Зокрема, воно було започатковане в Японії для страхування відповідальності за аварійні розливи нафти. Згодом екологічне страхування знайшло широке застосування в багатьох інших розвинутих країнах - США, Англії, Франції, Італії, Голландії, Швейцарії шляхом створення спеціальних страхових пулів. Наприклад, італійський пул страхує 750 видів ризиків, голландський - понад 10 тисяч видів. Страхові суми на один страховий випадок сягають кількох, а іноді і десятків, мільйонів доларів США. Дані аналізу розвитку і становлення екологічного страхування в ряді країн світу, перш за все Центральної та Західної Європи, свідчать про стрімкий розвиток цього виду страхування упродовж останнього десятиріччя. Страхові компанії беруть на себе значну за масштабами та обсягом відповідальність за ризики суспільства стосовно питань забезпечення нормативної життєдіяльності людини та прогнозування її безпеки. З досвіду цих компаній видно, що страхування є одним з найефективніших джерел відшкодування збитків у разі настання страхового випадку[6, c.69-72].

Фактично екологічне страхування не було чимось новим, особливо характерним видом страхування. Воно виділялося із загально прийнятого і діючого страхування специфічним характером суспільно-економічних відносин. Основою екологічного страхування виступає страхування екологічних ризиків, іншими словами - рівня екологічної небезпеки, яка закладена, перш за все, у тих чи інших виробничих процесах, діях чи бездіяльності, неправильних і неточних управлінських рішеннях або випадковостях, що можуть призвести до небажаних екологічних наслідків. Тому екологічне страхування слід розуміти як формування і використання економічної бази у вигляді спеціального страхового фонду для економічного, страхового захисту господарюючих суб'єктів, населення, території та навколишнього середовища від еколого-техногенних, а також природних ризиків. Воно полягає у зменшенні такого ризику під час здійснення виробничої, підприємницької діяльності, що пов'язана із забрудненням навколишнього середовища або іншим негативним впливом.

За небажані екологічні наслідки з нанесенням певних збитків оточуючим об'єктам і суб'єктам повинен хтось нести відповідальність: або держава за рахунок державного бюджету, або власник об'єкта-забруднювача чи екологічного ризику за рахунок власних коштів. Оскільки такі кошти, як правило, завжди відсутні, і винуватець (забруднювач довкілля) не може в повному обсязі компенсувати нанесені збитки, а непередбачені екологічні ситуації виникають не так часто, створюються умови для поступового накопичення таких коштів шляхом утворення спеціального страхового фонду. Головним його джерелом є відповідні цільові внески зацікавлених фізичних і юридичних осіб, які в даному випадку дістали назву страхувальників. Організація, що утворює такий страховий фонд і розпоряджається ним, дістала назву страхувача. Економічні та юридичні відносини між страхувачем і страхувальниками встановлюються на підставі відповідних угод страхування.

Так сталося, що протягом багатьох десятиріч Україна була сировинною базою колишнього Радянського Союзу з деформованою структурою економіки, в якій переважали галузі важкої промисловості з високим техногенним навантаженням на довколишнє природне середовище. Це призвело до того, що екологічна ситуація в Україні стала вкрай напруженою. Верховна Рада визнала її територію зоною екологічного лиха.

Навіть при загальному падінні обсягів виробництва за 1990—1995 pp. на 54%' обсяг скидання у водойми забруднених стічних вод збільшився на 28,7% і становив у 1995 р. 4651,6 млн. м3, у тому числі без очищення — 911,8 млн. м3. Правда, за цей же період викиди шкідливих речовин в атмосферу зменшилися на 48,3% і становили в 1995 р. 7,5 млн. т., що неадекватно зменшенню обсягів виробництва.

Крім наявної структури виробництва, причина цього — використання застарілого обладнання, загальна технологічна деградація виробництва, брак коштів на його оновлення та підтримання в належному технічному стані. Все це відбувається на тлі зменшення видатків на заходи з охорони навколишнього середовища за період, що розглядається, в 1,9 раза та обсягів уведення в дію потужностей для охорони від забруднення водних ресурсів й атмосферного повітря відповідно в 2,6 та 3,4 раза. До того ж цей процес посилюється і знаходить своє відображення в зростанні кількості й масштабів залпових та аварійних викидів і скидів, збитків від них[10, c.46-51].

Особливо критичне екологічне становище склалося в районах Донбасу, Придніпров'я та в південному регіоні, на які припадає понад 2/3 загальнодержавного екологічного навантаження.

Такий стан справ з екологією в Україні потребує негайної активізації природоохоронної роботи. Але ефективне її проведення неможливе без значних фінансових ресурсів. На жаль, можливості бюджету обмежені, тому треба шукати нові, порівняно нетрадиційні для нас джерела фінансування природоохоронних заходів, а також екологічні важелі, що спонукали б насамперед виробників до ефективного природокористування і зменшення шкідливого екологічного навантаження на довколишнє природне середовище. Останнім часом Верховною Радою прийнято ряд законодавчих актів з охорони довкілля, зокрема Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища", який передбачає формування на державному рівні економічного механізму регулювання екологічного стану як невід'ємної частини ринкового господарського механізму. Відповідно до цього:

— запроваджується плата за забруднення навколишнього середовища та за природні ресурси;

— створюється система інвестування природоохоронних заходів за рахунок бюджетних і позабюджетних фондів — на це залучаються кошти підприємств і організацій;

— формується сприятливе економічне середовище для підприємницької діяльності в сфері охорони природи (пільгова податкова і кредитна політика);

— запроваджується відшкодування потерпілим за заподіяні економічні збитки. Невід'ємною складовою частиною цього механізму має бути екологічне страхування, запровадження якого також передбачається цим законом.

Щодо створення економічного механізму, який мотивує і реалізує відповідальність підприємств за аварійне (залпове) забруднення навколишнього природного середовища, то вже напрацьовано чималий досвід країн із розвинутою ринковою економікою. В його основу лягло створення багаторівневої системи резервних фондів на відшкодування збитків або їх запобігання.

Економічна відповідальність у ряді розвинутих країн передбачена нормами законодавчих актів і забезпечується страховими (резервними) фондами. Широко практикується добровільне страхування відповідальності за відшкодування заподіяних збитків у результаті аварійного забруднення довкілля в рамках загального страхування економічної відповідальності підприємств. При цьому в ряді випадків існують особливі види страхування джерел радіаційного забруднення й екологічно небезпечної транспортної діяльності. Обов'язкове екологічне страхування є в цілому ряді країн і здійснюється приватними страховими компаніями. Слід відзначити ряд хиб обов'язкового екологічного страхування, які пов'язані з його недостатньою гнучкістю, що не дає змоги створити достатні мотивації і стимули для зниження ризику екологічних аварій (катастроф) або їх запобігання безпосередньо самими підприємствами.

З метою розширення кола страхових екологічних ризиків і підвищення максимальних розмірів страхових сум починаючи з кінця 70-х р. почали створюватися спеціальні пули екологічного страхування. їхнє створення започатковано (Японія) для страхування відповідальності за аварійні розливи нафти й об'єднує близько 40 учасників. Крім Японії, такі асоціативні форми є у Франції, Італії, Голландії, Швейцарії й Англії. Вони страхують від значно більшого числа екологічних ризиків, аніж звичайні страхові компанії, заодно й від реальних (не раптових) забруднень, якщо вони не були раніше відомі страхувальнику (забруднення підземних вод у результаті господарської діяльності страхувальника). Так, італійський пул страхує 748 видів ризиків, голландський — 10 тис. видів. Пули, звичайно, виступають у ролі вторинних страховиків, рідше в ролі співстраховиків (Швеція). Максимальні страхові суми на один страховий випадок становлять не менше 1—2 млн. дол. США, досягаючи іноді десятків млн. дол.[7, c.4-7].

Поряд із страхуванням екологічної відповідальності (обов'язкової й добровільної) в промислово розвинутих країнах резервування коштів та відшкодування збитків від аварійного забруднення здійснюється шляхом взаємного страхування промислових компаній (створення чи об'єднання власних фондів), а також формування безпосередньо власних резервних фондів (відмова від послуг страхових компаній і від спільного страхування). Створення резервних фондів має місце, звичайно, тільки у великих компаніях із стабільною фінансовою ліквідністю. При цьому багато малих і середніх підприємств (це характерно сьогодні для економіки України) не мають змоги створювати не тільки власні резервні фонди, а й одержувати відповідні поліси у страхових компаній, тоді як вони завдають значних збитків довкіллю.

У ряді випадків зовсім неможливо визначити винуватця забруднення, бо він не існує як юридична особа (чи його правонаступник) на час виникнення (визначення) збитку, не говорячи про можливість попередження його виникнення. У такому разі збиток від аварійного забруднення навколишнього природного середовища залишається невідшкодованим. Для максимального скорочення числа таких випадків останнім часом на Заході формуються цільові страхові фонди, кошти яких оперативно залучаються тільки на екологічні цілі (в умовах неможливості компенсувати збитки його безпосередніми винуватцями). Такі фонди є, наприклад, у Голландії, Швеції.

У Голландії цільові фонди створюються за рахунок частини стягнень із податків на пальне й використовуються для компенсування збитків повітряному забрудненню, у Швеції — від обов'язкових внесків, які сплачують власники близько 7,5 тис. екологічно небезпечних об'єктів. У цих випадках розглядається обов'язкова система екологічного страхування з її принциповими хибами — недієвістю (іноді) стимулів для страхувальників щодо зниження екологічного ризику. Є приклади створення резервних галузевих фондів відшкодування екологічного збитку, коли традиційних джерел для цього недостатньо. Такий фонд створюється, зокрема, імпортерами нафти для відшкодування збитків від втрат нафти понад суми, які сплачують власники транспортних засобів чи їхні страхувальники.

Системи екологічного страхування, що функціонують у цих країнах, виступають як основа економічного механізму компенсації екологічного збитку, завданого навколишньому природному середовищу аваріями (залповими викидами і скидами) та катастрофами, що ґрунтується на гнучкій системі страхових (резервних) екологічних фондів. У їхніх рамках передбачається існування, як доповнення один одного, страхових фондів підприємств, сформованих галузевими і регіональними (територіальними) об'єднаннями цих підприємств, систем обов'язкового (державного) і добровільного екологічного страхування, що здійснюється в різних формах (змішане, комплексне) економічної відповідальності.

В Україні використання світового досвіду стає ще гострішим з огляду на те, що значні розміри відшкодувань і штрафних санкцій, які мають сплатити підприємства-винуватці екологічних аварій, значно перевищують їхні фінансові можливості. За цих умов підприємства не можуть повною мірою компенсувати збитків навколишньому середовищу. З одного боку, банкрутство було б закономірною фінансовою відповідальністю за той ризик, що його несе таке підприємство, з другого — у сучасних умовах переважна більшість підприємств перебуває в критичному фінансовому стані. Однак зупинити їхню діяльність у сьогоднішніх скрутних економічних умовах неможливо, адже це призведе тільки до скорочення випуску, як правило, дуже необхідної суспільству продукції, якої й так не вистачає, до скорочення робочих місць і збільшення соціальної напруженості[12, c.85-90].

За цих умов найефективніша форма нагромадження коштів для відшкодування повною мірою екологічних збитків — колективна форма створення фінансових резервів через страхування, бо вона дає змогу за рахунок територіальної й часової розкладки заподіяної шкоди домогтися достатнього страхового фонду при найменших затратах сторін, що його утворюють.

Екологічне страхування — форма колективного захисту економічних і соціальних інтересів виробників та населення. Воно запроваджується для об'єднання фінансових ресурсів підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності й підпорядкування, а також громадян для створення колективних страхових фондів шляхом сплати страхових внесків, для відшкодування збитків, завданих навколишньому природному середовищу, юридичним і фізичним особам, а також для фінансування превентивних заходів, спрямованих як на запобігання аварії, так і на ліквідацію її шкідливих наслідків.

Тепер детальніше зупинимося на характеристиці окремих елементів екологічного страхування та шляхів його можливої організації в Україні.

Об'єктом екологічного страхування є відповідальність підприємств за збитки, заподіяні третім особам, реципієнтам — унаслідок діяльності, яка шкідливо впливає на навколишнє природне середовище, а також прямі й непрямі витрати підприємств, пов'язані з екологічними аваріями і ліквідацією шкідливих наслідків. Реципієнтами виступають юридичні та фізичні особи, яким завдано збитків у результаті екологічних аварій, що шкідливо впливають на навколишнє природне середовище. До збитків, заподіяних реципієнтам, належать такі, яких завдано життю і здоров'ю громадян, майну і доходам фізичних та юридичних осіб.

Страхувальниками екологічного страхування визначаються юридичні та фізичні особи України, а також іноземних держав, юридичні особи, створені на умовах спільної власності, що займаються підприємницькою діяльністю, проведення якої може спричинити збитки, що шкідливо впливають на навколишнє природне середовище.

Принциповими є питання про форми страхування, джерела формування страхового фонду та організацію екологічного страхування.

Екологічне страхування, на нашу думку, має здійснюватися в обов’язковій і добровільній формах. Вибір форми страхування повинен залежати від об'єктів страхування і категорій страхувальників. Обов'язкове екологічне страхування проводиться на випадок екологічних аварій (катастроф), які можуть статися в результаті виробничої і невиробничої діяльності, стихійних лих, що призвели до значних разових перевищень рівнів викидів (скидів) забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище порівняно із встановленими нормативами, а також у зв'язку з погіршенням стану сховищ твердих і рідких відходів (їх переповнення, розгерметизація тощо); з виявленням фактів підвищення забруднення ґрунтів, підземних вод у зоні сховищ, із витіканням шкідливих речовин через аварії сховищ і транспортних систем; з аварійними зупинками або зниженням потужності очисних і вловлювальних засобів та споруд.

Звичайно, до розряду страхових ризиків можна було б віднести не тільки негативний вплив разових (залпових) викидів шкідливих речовин, а й накопичувальних. Проте через брак відповідного досвіду з визначення ступеня шкідливого впливу накопичувальних викидів, фіксації самого факту накопичувального впливу, визначення конкретних винуватців сьогодні цього не можна зробити. Це справа майбутнього. Крім того, накопичувальні викиди, як правило, — результат техногенного впливу, і включення їх до страхових випадків призведе до зменшення зацікавленості підприємств у здійсненні заходів з удосконалення технологій виробництва.

В обов'язковій формі має здійснюватися страхування відповідальності підприємств, які є джерелом підвищеного екологічного ризику, за збитки, заподіяні третім особам. Інвентаризацію, перелік та класифікацію за рівнем екологічного ризику цих підприємств мають здійснювати природоохоронні органи[19, c.74-79].

Решта підприємств, яка не входить до цього переліку, може страхувати свою екологічну відповідальність, проводити інші види екологічного страхування на добровільних засадах. У добровільній формі усіма без винятку підприємствами можуть страхуватися інші види екологічної відповідальності, зокрема відповідальності за збитки, заподіяні здоров'ю та життю персоналу підприємств-винуватців екологічних аварій, а також прямі й непрямі витрати, пов'язані з ліквідацією шкідливих екологічних наслідків. Конкретні види добровільного екологічного страхування, їхні умови мають визначатися страховиком. До цього слід додати, що такого підходу щодо вибору форм страхування мусять дотримуватися всі підприємства, незалежно від форми власності й підпорядкування.

Використання обов'язкової форми екологічного страхування, хоч воно і вступає в суперечність з інтересами товаровиробників, які в умовах ринкової економіки мають право самі вибрати спосіб захисту фінансових інтересів, диктується такими обставинами:

— потерпілим (реципієнтам) має гарантуватися страхове відшкодування незалежно від фінансового стану винуватця екологічного лиха;

— низьким рівнем суспільної усвідомленості значення проблем гарантування екологічної безпеки в умовах відсутності відповідного законодавства;

— в умовах розподілу можливих збитків на всіх імовірних потенційних винуватців для кожного з них страхові платежі будуть найнижчими.

В екологічному страхуванні можливий варіант використання змішаної, так званої обов'язково-добровільної, форми страхування, при якій державними природоохоронними органами товаровиробникам забороняється експлуатувати джерела підвищеного екологічного ризику без наявності у них страхового полісу, що гарантує мінімальний рівень компенсації збитків від визначеного переліку екологічних ризиків. При такій формі підприємства не зобов'язані укладати договір екологічного страхування, але вони побічним шляхом підштовхуються до укладання договору на добровільних засадах. До такої форми страхування можна вдатися в разі відхилення законодавцями варіанту обов'язкового страхування.

При обов'язковому екологічному страхуванні страхові фонди мають створюватися за рахунок внесків страхувальників, які нагромаджуються у страховому фонді й відносяться на витрати виробництва, при добровільному — за рахунок внесків із прибутку (доходу) підприємств, організацій та установ, який залишається в їхньому розпорядженні. При добровільному екологічному страхуванні фізичних осіб страхові внески робляться за рахунок їхніх коштів, а також коштів підприємств.

Дехто з авторів вважає, що страхові платежі з обов'язкового страхування мають сплачуватися також із прибутку страхувальника, мотивуючи це тим, що віднесення їх на собівартість призведе до зростання цін, а саме страхування втратить мотивацію до безаварійної роботи виробників.

Такі побоювання небезпідставні. Але, на нашу думку, витрати, пов'язані з обов'язковим страхуванням, треба відносити на собівартість продукції та послуг тому, що, по-перше, створення страхового фонду, а отже, і виплата страхового відшкодування населенню, іншим виробникам, які потерпіли від екологічних аварій, не повинні залежати від кінцевих результатів роботи підприємств-забруднювачів. Тобто страховий фонд має бути стабільним, а цього можна досягти лише при віднесенні страхових платежів на витрати виробництва. По-друге, немає впевненості, що в умовах вільного ціноутворення з боку виробника він усе одно не підвищить ціну, щоб компенсувати втрати прибутку, пов'язані з платежами з екологічного страхування. По-третє, економічно обгрунтованіше відносити обов'язкові страхові платежі на собівартість, бо вони є елементом витрат. По-четверте, в умовах нестачі фінансових ресурсів на підприємствах при обмеженні рівня рентабельності кожне вирахування з прибутку негативно впливає на розвиток виробництва, що відбивається на інтересах суспільства не менше, ніж підвищення цін. Тому вважаємо за доцільніше відносити страхові внески з обов'язкового екологічного страхування на собівартість. Страхування не є і не може бути безкоштовним, у тому числі й для населення[8, c.11-15].

Функції основного стимулюючого важеля проти запобігання екологічним аваріям, нехтування правилами безпеки виробництва повинні виконувати перш за все система економічних пільг, санкцій, а також адміністративно-правових заходів. До них можна віднести:

— надання пільгових страхових тарифів за безаварійну роботу протягом певного часу;

— зарахування до розряду екологонебезпечних виробництв чи вилучення з нього;

— запровадження нижніх лімітів виплат страхового відшкодування страховою організацією (франшизи);

— надання страховику права зустрічних позовів до конкретних винуватців екологічних збитків (у тому числі й страхувальників) у випадках, передбачених законом. Наприклад, якщо забруднення викликане порушенням технології виробництва, експлуатацією непридатного устаткування, діяльністю або бездіяльністю обслуговуючого персоналу, посадових або інших осіб.

Здійснювати обов'язкове екологічне страхування у відповідності з Законом України "Про страхування" можуть національні страховики (об'єднання страховиків), які отримали ліцензію на цей вид страхування, або спеціалізована державна страхова організація, що створена і діє відповідно до цього закону. Звичайно, видаючи ліцензію на екологічне страхування (зважаючи на його державну важливість), Комітет із нагляду за страховою діяльністю має надавати перевагу досвідченим страховикам із розвинутою регіональною мережею своїх представництв.

Одним із напрямків діяльності екологічних страховиків має бути фінансування превентивних заходів із попередження екологічних аварій і катастроф за рахунок тимчасово вільних коштів, що накопичуватимуться у них.

Оскільки створення страхового екологічного фонду зменшить тягар навантаження на державний бюджет щодо усунення наслідків екологічних аварій і перекладе їх значною мірою на страхувальників, то останнім держава має надати певні податкові пільги. Зокрема страхові внески, сплачені юридичними особами при обов'язковому страхуванні, треба звільнити від оподаткування. Не повинні оподатковуватися також страхові виплати юридичним та фізичним особам, що здійснюються страховою організацією з екологічного страхування, і з цих сум не повинно стягуватись державне мито.

В основі формування страхового екологічного фонду лежить страховий внесок, який має сплачуватися страхувальником страховику залежно від встановлених тарифів. Порядок визначення страхових тарифів з обов'язкового екологічного страхування та обмеження на їхні граничні розміри має встановлюватися Кабінетом Міністрів України. При добровільному страхуванні страхові тарифи встановлюються страховою організацією.

Страхові тарифи повинні диференціюватися залежно від ступеня екологічного ризику, а також від особливостей господарчої діяльності конкретного страхувальника, технічного стану виробничих фондів, захисних та очисних споруд підприємства. Для встановлення 'їх у мінімально можливих розмірах, що дуже важливо для сьогодення, треба законодавчо встановити ліміти мінімальних і максимальних розмірів страхового відшкодування. Збитки нижче від мінімального рівня мають відшкодовуватися безпосередньо за рахунок страхувальників, а понад максимальний рівень — за рахунок резервних фондів держави. Верхній ліміт страхового відшкодування страховою організацією має знаходитися на межі регіональних екологічних катастроф регіонального і глобального рівня, держава ж повинна взяти на себе роль основного перестрахувальника[13, c.90-93].

Механізм страхового відшкодування, на наш погляд, має бути таким. Із страхування відповідальності (а це може бути як обов'язкове, так і добровільне страхування) виплата страхового відшкодування реципієнтам здійснюється страховою організацією, яка формує страховий фонд на основі рішень судових органів за позовами потерпілих сторін до страхувальників, якщо страховий випадок стався під час дії договору страхування в межах загальних термінів позивної давності, передбачених законодавством України.

З добровільного екологічного страхування страхове відшкодування визначається і сплачується згідно з умовами договору страхування вже відпрацьованим страховими організаціями способом. При цьому страхове відшкодування із страхування відповідальності повинно мати тільки адресний характер, тобто воно має виплачуватися конкретним потерпілим громадянам, конкретним власникам майна — громадянам, підприємствам, установам, колективним і фермерським господарствам і т. ін. Цей механізм, по-перше, дасть змогу в комплексі достовірно визначити винуватця екологічного лиха, потерпілих і розміри заподіяних збитків кожному з них. По-друге, він не входить у суперечність із відповідним механізмом відшкодування заподіяних збитків, передбаченим Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища".

Проведення екологічного страхування, як переконує світовий досвід, належить до найскладніших видів страхових операцій. Тому ми, не маючи достатньої правової бази, практичного досвіду в галузі страхування загальногромадянської відповідальності, комерційних ризиків, не маючи в достатній кількості підготовлених кадрів, відпрацьованої судової практики (а маючи лише страховий нігілізм), зіткнемося з великими труднощами в його запровадженні. Найскладнішими завданнями цього початкового періоду є:

— визначення розмірів тарифних ставок і критеріїв їх відрахувань (визначення страхових платежів);

— розробка методики визначення страхового відшкодування із страхування відповідальності. Основна складність полягає в тому, що немає достовірної інформаційної бази про фактичні розміри екологічних збитків і їхні оцінки, єдиної методики розрахунків оцінки збитків, що ускладнюється ще й інфляційними процесами та розвалом фінансово-кредитної системи. Але життя, екологічний стан України потребують, попри всі труднощі, якнайшвидше зробити цей крок, успішно розв'язати усі ці проблеми.


1.2. Сучасний стан інституту екологічного страхування

Однією з основних екологічних функцій нашої держави є реалізація права громадян на безпечне для їх життя та здоров'я довкілля (екологічну безпеку) і на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням цього права, що передбачено, зокрема, ст. 50 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (Відомості Верхов. Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546).

Екологічне страхування є одним з основних способів реалізації зазначеного права. Його треба розглядати в сукупності з іншими елементами економічного механізму забезпечення охорони довкілля, закріпленого у Законі «Про охорону навколишнього природного середовища». Виходячи зі змісту статей 41 і 49 цього Закону можна зробити висновок, що екологічне страхування — це одне з джерел фінансування заходів, спрямованих на охорону довкілля. Однак та обставина, що дане страхування виконує природоохоронну, превентивну та інвестиційну функції, дозволяє вбачати у ньому важливий елемент економічного стимулювання природоохоронної діяльності і раціонального природокористування.

У Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 49) немає визначення поняття екологічного страхування. Там міститься лише вказівка на те, що в Україні здійснюються добровільне і обов'язкове державне та інші види страхування громадян, їх майна, майна і доходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення довкілля і погіршення якості природних ресурсів.

Порядок здійснення екологічного страхування має визначатись відповідним законодавством України. Однак його поки що немає. Є лише окремі положення про необхідність здійснення екологічного страхування (страхування екологічного ризику, відповідальності за шкоду, заподіяну забрудненням навколишнього природного середовища, від ризику радіаційного впливу), що містяться у ряді законів (ст. 50 Закону України «При природно-заповідний фонд України» — Відомості Верхов. Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 502; ст. 9 Закону України «Про пестициди і агрохімікати» — Відомості Верхов. Ради України. — 1995. — № 14. - Ст. 91; статті 14 і 38 Закону України «Про відходи» — Відомості Верхов. Ради України. — 1998. — № 36—37. — Ст. 242; статті 15 і 17 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» — Відомості Верхов. Ради України. — 1995. — № 12. — Ст. 81).

Закон України «Про страхування» (Відомості Верхов. Ради України. — 1996. — № 18. — Ст. 78) визначає страхування як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

Екологічне страхування має багато спільного з традиційним страхуванням і водночас за такими характерними елементами останнього, як мета і функції, об'єкти, страхові ризики і страхові випадки, суб'єкти страхування, порядок встановлення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, багато в чому відрізняється від нього[26, c.36-38].

Метою класичного (традиційного) страхування є захист майнових інтересів страхувальників від настання наперед визначених страхових випадків. Зі змісту ж ст. 49 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» випливає, що метою екологічного страхування є захист майнових інтересів громадян та юридичних осіб від шкоди, що настає у разі забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів. А це зводить екологічне страхування лише до різновиду особистого і майнового страхування у його традиційному розумінні.

У науковій літературі екологічне страхування визначається як страхування відповідальності підприємств — джерел підвищеної екологічної небезпеки або власників (володільців, користувачів) «раніше забруднених» об'єктів, що становлять потенційну екологічну загрозу життєво важливим інтересам громадян та юридичних осіб. Об'єктом екологічного страхування, як зазначає Г.Сєров, виступає ризик цивільної відповідальності, що дістає вияв у пред'явленні страхувальнику майнових претензій з боку фізичних та юридичних осіб згідно з нормами цивільного законодавства про відшкодування шкоди .

На нашу думку, метою екологічного страхування є забезпечення страховим захистом екологічних інтересів (матеріальних та інших) фізичних і юридичних осіб, а в окремих випадках і самого суспільства у вигляді покриття ризику аварійного (ненавмисного) забруднення навколишнього природного середовища, спричиненого як діяльністю самих страхувальників, так і причинами, що не залежать від них (стихійні природні явища), а також забезпечення економічного стимулювання заходів, спрямованих на запобігання забрудненню довкілля. Тому пріоритетною є природоохоронна мета екологічного страхування, а головне завдання останнього — компенсація завданих внаслідок забруднення навколишнього природного середовища страхувальникам, третім особам збитків і додаткове фінансове забезпечення еґкологічної без-пеки при дотриманні інтересів страховиків, страхувальників і третіх осіб.

Відповідно до ст. 4 Закону «Про страхування» майнові інтереси становлять об'єкт страхування. Об'єктом екологічного страхування є екологічні інтереси, які потребують страхового захисту. За своєю суттю ці інтереси являють собою природні та соціально обумовлені потреби осіб в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, які випливають зі змісту норм екологічного законодавства і поки що не забезпечені системою юридичних засобів захисту .

Екологічним страхуванням повинні забезпечуватися не тільки майнові, а й інші екологічні інтереси страхувальників, застрахованих або інших третіх осіб. Вони можуть бути пов'язані з проведенням превентивних заходів, спрямованих на запобігання забрудненню навколишнього природного середовища суб'єктами еколого-правових відносин; виділенням додаткових коштів для фінансування заходів по стимулюванню природоохоронної діяльності фізичних та юридичних осіб; обмеженням загального і спеціального користування конкретними природними об'єктами тощо.

Однією з основних особливостей екологічного страхування є визначення поняття страхового ризику, на випадок якого воно власне й проводиться, а також тісно пов'язаного з ним поняття страхового випадку.

У літературі немає єдності думок щодо розуміння страхового ризику і ризику взагалі. Уявляється, що найбільш прийнятним є визначення страхового ризику як ступеня імовірності настання певної події, у разі якої страховик згідно з відповідними умовами страхування зобов'язаний сплатити страхове відшкодування (страхову суму) . Такий же підхід міститься і в законодавстві України. Так, відповідно до Закону «Про страхування» (ст. 7) страховим ризиком є певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки імовірності та випадковості настання.

В екологічному страхуванні страховим ризиком є екологічний ризик, який треба розуміти як можливість випадкового (раптового, ненавмисного) забруднення довкілля, у разі настання якого заподіюється шкода екологічним інтересам громадян, юридичних осіб, а в окремих випадках і суспільства (держави). Під забрудненням навколишнього природного середовища розуміється надходження в нього різних твердих, рідких, газоподібних речовин, мікроорганізмів або енергій (у вигляді звуків, шумів, електромагнітного і радіоактивного випромінювання) у кількості, що породжує зміни властивостей компонентів природи та (або) справляє шкідливий вплив на людину, флору і фауну[18, 51-54].

Таке забруднення може бути викликане як господарською діяльністю фізичних та юридичних осіб, так і стихійними явищами природи. Господарська діяльність може призводити до забруднення довкілля, наприклад, внаслідок викидів в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами, скидів таких речовин у водні об'єкти, розміщення відходів у навколишньому природному середовищу. При цьому можливе заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, їх майну і майну юридичних осіб. Отже, саме забруднення є проміжною ланкою в системі «страхувальник — забруднення навколишнього природного середовища — шкода природі — шкода фізичним, юридичним особам, суспільним інтересам».

Шкода (збитки), у відшкодуванні якої зацікавлені страхувальники і потерпілі, в екологічному страхуванні має суттєві особливості. Так, в традиційному страхуванні, як правило, мають справу з прямими майновими збитками (наприклад, пошкодження або втрата майна в результаті пожежі чи протиправних дій третіх осіб), хоч в окремих випадках страхуванням можуть покриватися й непрямі збитки, завдані настанням страхового випадку (наприклад, збитки, зумовлені простоєм транспортного засобу, якому заподіяно шкоду протиправними діями третіх осіб). Але характер таких збитків зовсім інший порівняно з характером збитків в екологічному страхуванні, де їх неможливо розділити на прямі і непрямі (побічні), коли йдеться про шкоду, заподіяну забрудненням, природі, природним об'єктам (атмосферне повітря, водні об'єкти, земля, тваринний і рослинний світ), і шкоду, заподіяну громадянам, юридичним особам.

Уявляється, що як перші, так і другі збитки в екологічному страхуванні є рівнозначними і прямими. Хоча б часткове покриття цим страхуванням ризику заподіяння шкоди природним об'єктам з метою їх можливого відтворення є одним з його важливих завдань.

Треба зазначити, що у багатьох випадках екологічна шкода може бути виявлена лише через місяці або навіть роки через тривалість латентного періоду забруднення довкілля екологічно небезпечними джерелами. Особливо важко виявити та оцінити генетичну шкоду, заподіяну особі. Подібні труднощі у визначенні збитків, а отже, і розміру страхового відшкодування (страхової суми), яке має бути виплачене страховиком, характерні, наприклад, для страхування ядерних ризиків (страхування від ризику радіаційного забруднення) . Специфіка екологічних ризиків, у тому числі ядерних, породжує також великі труднощі при встановленні страховиком причинного зв'язку між страховою подією (забрудненням навколишнього природного середовища) і заподіяною шкодою, особливо тоді, коли має місце прихована форма забруднення або заподіяння шкоди довкіллю кількома джерелами.

Окремі дослідники проблем екологічного страхування, характеризуючи його специфіку, вказують на ті труднощі, які пов'язані з еколого-страховим ризиком і відшкодуванням екологічної шкоди. Зокрема вони роблять наголос на складності ідентифікації та оцінки таких ризиків (наприклад, можливості кваліфікації як аварійних безперервних надходжень шкідливих речовин в навколишнє природне середовище в обсягах, що значно перевищують тимчасово допустимі); відсутності загальної методології оцінки екологічної небезпеки того чи іншого виробництва; невизначеності меж, механізмів і обґрунтованості застосування обов'язкової форми екологічного страхування, виду збитків, що мають покриватися через систему страхування, лімітів (меж) відповідальності страховиків, строків відповідальності останніх після настання страхової події.

Як вже зазначалось, страховий випадок в екологічному страхуванні має ті ж особливості, що й страховий ризик. Треба лише зазначити, що страховий випадок — це подія, що відбулась із настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі (ч. 2 ст. 7 Закону «Про страхування). В екологічному страхуванні страховим випадком (подією) є несподіване (ненавмисне) заподіяння шкоди (збитків) навколишньому природному середовищу, яке відбулось і в результаті якого заподіюється шкода екологічним інтересам громадян, юридичних осіб, а в окремих випадках й самого суспільства (держави).

Має свою специфіку і коло страхувальників, тобто фізичних та юридичних осіб, які уклали із страховиками договори страхування або є такими відповідно до законодавства України, і сплачують страховикам страхові платежі (внески)[5, c.264-266].

Насамперед до них належать власники екологічно небезпечних джерел (об'єктів), а також інші фізичні та юридичні особи, що здійснюють екологічно небезпечну діяльність. Внаслідок експлуатації (використання) таких об'єктів або здійснення такої діяльності імовірність екологічного ризику є досить великою. Перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554 (ЗП України. — 1995. — № 10. — Ст. 252). Однак його розроблено для потреб екологічної експертизи відповідно до Закону України «Про екологічну експертизу» (Відомості Верхов. Ради України. — 1995. — № 8. — Ст. 54). Для здійснення екологічного страхування цей перелік може використовуватись. Однак треба зазначити, що розробка і прийняття переліку саме для здійснення цього страхування вкрай необхідні.

Певну специфіку в екологічному страхуванні мають й інші його елементи, наприклад, правова форма страхування (причому пріоритет надається обов'язковій формі страхування); порядок організації та діяльності страховиків (створення спеціалізованих страхових компаній, екологічних страхових фондів та пулів); методика встановлення страхових тарифів і визначення розміру страхових платежів.

Уявляється, що з урахуванням наведених вище особливостей екологічного страхування останнє можна визначити як систему суспільних відносин, пов'язаних із захистом екологічних (у тому числі майнових) інтересів громадян, юридичних осіб, а в окремих випадках і самого суспільства у разі настання страхових подій (екологічних аварій, іншого забруднення навколишнього природного середовища), передбачуваних договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів і знаходяться в управлінні спеціалізованих страхових компаній або екологічних страхових фондів.

Першою страховою організацією в Україні, що визначила екологічне страхування пріоритетним напрямком свого розвитку, була Українська Екологічна Страхова Компанія (УЕСК). Протягом 3,5 років існування УЕСК її клієнтами стали близько 200 підприємств. До законодавчого врегулювання обов'язкового екологічного страхування УЕСК здійснювала добровільні види страхування, а зараз надає послуги добровільного та обов'язкового страхування.

Розвиток системи екологічного страхування дозволить:

- сформувати єдину державну систему запобігання аварій, катастроф, надзвичайних ситуацій;

- створити екологічний страховий фонд для фінансування превентивних та інших заходів, спрямованих на запобігання екологічних аварій і техногенних катастроф та ліквідації їх наслідків;

- зменшити витрати підприємств по задоволенню претензій третіх осіб у зв'язку із завданим їм збитком;

- гарантувати виплату відшкодування незалежно від фінансового стану підприємств;

- виконувати функцію контролю за здійсненням суб'єктами господарювання заходів екобезпеки.

Екологічне страхування на сучасному етапі повинно стати реальним і ефективним механізмом залучення матеріальних ресурсів у діяльність щодо збереження екологічної безпеки населення і географічних територій України.

Основними проблемами для запровадження ефективного екологічного страхування є:

- низька правова свідомість та низький рівень дотримання законодавства;

- відсутність постійного моніторингу довкілля, що дало би змогу розрізняти існуюче та додаткове забруднення, яке виникло внаслідок настання аварійної ситуації;

- низька фінансова спроможність підприємств;

- відсутність статистики про техногенні аварії, що не дозволяє адекватно оцінити збитки та ризики настання;

- відсутність обміну інформацією між усіма страховими компаніями на українському ринку;

- практична відсутність взаємодії між державними структурами, науковими та комерційними установами, підприємствами, організаціями.

Співпраця між підприємствами, науковими організаціями, державними установами та страховими компаніями є гарантією мінімізації ризиків негативного впливу на довкілля[17, c.89-91].

1.3. Захист прав людини на безпечне довкілля

В останнє десятиріччя в Україні спостерігається тенденція до зростання шкідливого антропогенного впливу на довкілля. Можливості суспільства з фінансування витрат на ліквідацію наслідків промислових аварій і катастроф у результаті значного економічного спаду об'єктивно зменшуються, а питання екологічної та виробничої безпеки відступають на другий план. За таких умов у країні необхідний дієвий механізм попередження та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, яким є страхування відповідальності. Воно дає змогу акумулювати ліквідні фінансові ресурси, можливості нецільового використання яких зведено до мінімуму.

У новому тисячолітті проблема стану довкілля є однією з найгостріших і найболючіших проблем людства в цілому та нашої країни зокрема. У навколишнє середовище поступає все більше токсичних речовин. Загальносвітова продукція небезпечних відходів у 2006 році перевищила 300 мільйонів тонн. Україна знаходиться на одному з перших місць у світі за кількістю відходів. Щорічно наші підприємства "видають" близько 3 - 3,5 млн тонн відходів І-го, найвищого, класу небезпеки (за євростандартами). Кількість підприємств, на яких фіксуються токсичні відходи, перевищує 2500. На території України вже накопичилося близько 27 мільярдів тонн різних відходів, які займають понад 160 тисяч гектарів землі. Крім того, щорічно з'являються прецеденти ввезення іноземних відходів на територію України. Така кількість відходів сприяє стрімкому розвитку підприємств, які займаються поводженням з відходами. За даними на 2007 рік лише в Київській області їх налічувалось більше 20. Економічна ситуація часто не дозволяє використовувати найкращі відомі технології (Best Available Technique) для переробки, утилізації, видалення та інших операцій поводження з відходами. Техногенна небезпека зумовлена також застарілістю виробничого обладнання, рівень зносу якого наближається до критичного, що призводить до виникнення екологічних проблем, пов'язаних з забрудненням довкілля відходами виробництва. У Київській та деяких інших областях відсутні полігони для зберігання небезпечних відходів, а в тих областях, де ці об'єкти є, вони здебільшого перебувають у аварійному стані або переповнені.

Несприятлива економічна ситуація призводить до зростання ризику настання аварій. Наслідком техногенних аварій, пов'язаних з поводженням із небезпечними відходами, є забруднення ґрунтів, підземних та поверхневих вод, атмосферного повітря, загроза тваринному та рослинному світу. Погіршення стану довкілля тісно пов'язане з погіршенням стану здоров'я мешканців прилеглих населених пунктів. Крім того, виникає велика кількість екстерналій по відношенню до прилеглих промислових об'єктів.

За часи планової економіки, коли усі підприємства належали державі, витрати, пов'язані з ліквідацією наслідків техногенних аварій, сплачувала держава. Така система стала неефективною в ринкових умовах, де більшість підприємств знаходиться у формі приватної власності. Виникнення аварії на підприємстві може призвести до надзвичайно великих збитків, що вимірюються тисячами, а інколи й мільйонами доларів. Наслідками такої ситуації може стати банкрутство підприємства, і тягар ліквідації аварії ляже на Державний бюджет, що сприятиме виникненню нових екстерналій по відношенню до суб'єктів підприємницької діяльності[9, c.105-109].

Найбільш ефективним інструментом екологічної політики та гарантій екобезпеки населення є використання ринкових механізмів і, зокрема, системи екологічного страхування - страхування екологічних ризиків та безумовної відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності. На сучасному етапі впровадження цієї системи є загальносвітовою тенденцією.

Екологічне страхування включає в себе страхування цивільно-правової відповідальності підприємств за заподіяну шкоду, яка може бути завдана громадянам та юридичним особам внаслідок аварійного забруднення довкілля, спричиненого небезпечною подією (аварією, техногенною катастрофою).

Природоохоронною метою екологічного страхування є покриття ризику аварійного забруднення середовища, обумовленого як діяльністю суб'єкта господарювання, так і іншими об'єктивними чинниками, та створення умов для економічних стимулів запобігання аварійного забруднення довкілля.

Система екологічного страхування в Україні ґрунтується на нормативно-правовій та законодавчій базі. Головними джерелами страхового права є Конституція України, нормативно-правові акти Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, центральних органів державної влади. Основні з них - Закон України "Про відходи", Закон України "Про перевезення небезпечних вантажів".

Законодавством України передбачено страхування у добровільній та обов'язковій формах. До обов'язкових видів страхування відноситься страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів, страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров'ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів, страхування цивільної відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями. На даний момент на розгляд Верховної Ради подано проекти Закону України "Про екологічну експертизу" та Закону України "Про екологічну безпеку", що покликані докладніше врегулювати питання добровільного та обов'язкового екологічного страхування.

Чинна в країні система обов'язкових платежів за викиди шкідливих речовин не розв'язує зазначених проблем, а застосування будь-яких каральних заходів, притягнення винних до кримінальної та адміністративної відповідальності довели свою недостатню ефективність. Коштів на ліквідацію негативних наслідків аварій та компенсацію збитків постраждалим у їхніх заподіювачів у переважній більшості випадків не вистачає.

На сьогодні відносно чисті території в Україні складають лише 7% від загальної площі, умовно чисті - близько 8% земель, а мало забруднені - 15%. Понад 70% 0 це території з небезпечними для людини умовами життєдіяльності, а 1,7% загальної площі України віднесені до категорії "території екологічного лиха". Шлаконакопичувачі та звалища займають близько 0,3% території України, в той час коли на заповідники припадає 2,6% території.

Принцип екологічної відповідальності передбачає запровадження відповідальності за будь-які порушення екологічного законодавства, за шкоду, завдану третім особам та довкіллю[14, c.2].

Екологічне страхування є одним із способів забезпечення принципу екологічної відповідальності в умовах ринкових відносин. Суть цього механізму полягає, з одного боку, у наданні гарантій компенсації шкоди, спричиненої життю та здоров'ю громадян, майну громадян і організацій, а також у відшкодуванні збитків від забруднення навколишнього природного середовища або погіршення якості природних ресурсів, яке виникло у зв'язку з виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та застосуванням небезпечних речовин. З іншого- це механізм захисту майнових інтересів суб'єктів підприємницької діяльності, що являють собою небезпеку для довкілля.

Екологічне страхування - це страхування цивільно-правової відповідальності виробництв, джерел підвищеної небезпеки для довкілля, за заподіяну шкоду, яка може бути завдана громадянам та юридичним особам, внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища.

Екологічне страхування носить форму обов'язкового та добровільного характеру. До обов'язкового екологічного страхування відносяться :

· страхування об'єктів підвищеної небезпеки;

· страхування цивільної відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів;

· страхування відповідальності експортера під час транскордонного перевезення небезпечних відходів та особи, яка відповідає за утилізацію.

Хоча нормативна база вже досить розвинена, наразі поширеним видом обов'язкового страхування є лише страхування цивільної відповідальності при перевезенні небезпечних вантажів.

Обов'язкове страхування об'єктів підвищеної небезпеки не дуже поширене через складність процесу ідентифікації класу небезпеки окремого об'єкта, але попит на цю послугу є, бо кількість об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, зовсім не відповідає кількості ідентифікованих об'єктів підвищеної небезпеки. Тому "Українська екологічна страхова компанія" розробила правила, за якими здійснює добровільне страхування об'єктів підвищеної небезпеки.

Прийняття Закону України "Про екологічний аудит" 24.06.2004 р. є показником успішного просування вперед економічних механізмів екологічної політики.

Проведення екологічного аудиту дозволяє знизити страховий платіж при здійсненні екологічного страхування. Після проведення екологічного аудиту саме підприємство та страхова компанія знають про ризики, що існують на об'єкті страхування. Відповідно, власник платить лише за них.

У таблиці подано дані щодо стану екологічного страхування в Україні у 2006 - 2007 рр.

Останнім часом в Україні почали приділяти дедалі більшу увагу екологічним проблемам. Посилилась увага уряду та парламенту і до страхування як одного з економічних чинників гарантування національної безпеки. Страхування відповідальності як ринковий механізм регулювання взаємовідносин у сфері природокористування створює економічні важелі впливу на підприємців із метою мінімізації шкідливого навантаження на природне середовище та здоров'я громадян[24, c.68-70].

Основний масив законодавчих актів із питань відповідальності за забруднення навколишнього середовища та її страхування складається з Конституції України, цивільно-правового законодавства (Цивільний кодекс, Закон "Про страхування") та законодавства про відповідальність заподіювачів шкоди та екологічне страхування (Закони "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про перевезення небезпечних вантажів", "Про угоди про розподіл продукції" тощо). Прийняття цих законодавчо-правових актів дало правовий поштовх до розробки нових для вітчизняного ринку страхових продуктів. Широкі можливості страхування у цій сфері відкрив Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки".

Кроком у напрямі подальшої розробки правових норм екологічного страхування, на думку деяких фахівців, було б прийняття Закону України "Про екологічне страхування", проект якого було представлено та обговорено в Києві 22 червня 2001 року на науково-практичній конференції "Проблеми та перспективи впровадження екологічного страхування в Україні". Актуальність такого кроку прихильниками закону пояснюється насамперед тим, що вимоги обов'язкового страхування у сфері екології встановлено в різних нормативно-правових актах. Спеціального закону, який би регулював ці питання, до цього часу не існує. Крім того, у переважній більшості законодавчих актів встановлено лише обов'язковість страхування того чи іншого суб'єкта національної економіки. Отже, на думку деяких аналітиків, розробка такого закону дала б змогу систематизувати та вдосконалити законодавство у галузі обов'язкового екологічного страхування і стати імпульсом до його розвитку.

Але, підтримуючи в цілому намагання розв'язати актуальні екологічні проблеми, варто зазначити, що існують суттєві аргументи проти прийняття такого закону.

По-перше, обов'язкове страхування відповідальності за шкоду, заподіяну довкіллю, за допомогою спеціальних законів у світовій практиці не спостерігається. Передумовою розвитку страхування відповідальності є принципово інші чинники — майнова відповідальність, встановлена цивільним законодавством (у тому числі і за шкоду, заподіяну довкіллю) на національних рівнях. До послуг страхових організацій потенційних заподіювачів шкоди змушує звертатись, у першу чергу, необхідність відшкодування збитків за рахунок власних коштів, а не наявність спеціального законодавства про обов'язкове страхування. Це вигідно суспільству, оскільки у разі страхування справляється вплив на господарські процеси та здійснюється моніторинг рівня екологічної та технологічної безпеки. Такий механізм також дає змогу ринковими інструментами заохочувати страхувальників до впровадження прогресивних технологій, використання природоохоронного обладнання тощо.

По-друге, страхування не єдиний спосіб управління ризиками в галузі екологічної безпеки. В основі державної політики в таких сферах, як екологічна та промислова безпека, мають бути використані насамперед методи запобігання виникненню аварій і катастроф, а не обов'язкового страхування. Головну увагу треба приділити забезпеченню платоспроможності потенційного заподіювача шкоди у разі надзвичайних ситуацій. Натомість в законі основний акцент переноситься на "формування ринку страхових екологічних послуг для компенсації шкоди...". На нашу думку, неправомірно розвивати ринок страхування відповідальності за рахунок виключно адміністративних, а не ринкових важелів впливу на потенційних правопорушників[32, c.70-72].

По-третє, законодавство про обов'язкове екологічне страхування, не забезпечить економічну зацікавленість підприємств та організацій в екологічно досконаліших технологіях, в оздоровленні навколишнього середовища. Причини полягають у тому, що фінансова зацікавленість в оздоровленні довкілля, профілактиці аварій та небезпечних ситуацій на підприємствах не може бути досягнута за допомогою адміністративного втручання у страховий ринок. Крім того, стимулів добровільного страхування відповідальності за забруднення навколишнього середовища закон не створює. Якщо підприємства в обов'язковому порядку мають сплачувати страхові премії, оплачувати екологічний аудит тощо, то малоймовірно, що такий закон забезпечить їм очевидну фінансову вигоду від цього.

Результатами введення в дію закону може стати зростання кількості укладених договорів, умови яких далеко не завжди відповідатимуть вимогам гарантування екологічної безпеки. Зменшення та запобігання забрудненню навколишнього природного середовища навряд чи буде досягнуто, оскільки фінансових стимулів для цього Закон не створює.

Крім того, потребує детального тлумачення сам термін "екологічне страхування". Якщо керуватися прогресивним зарубіжним досвідом і чинним вітчизняним законодавством, то логічніше було б запровадити інститут не обов'язкового екологічного страхування, а страхування цивільної відповідальності, наприклад, при перевезенні окремих груп вантажів чи власників небезпечних об'єктів.

Незрозуміла також доцільність тлумачення термінів "страховий ризик", "страховий випадок", "страхова сума" тощо в інших нормативно-правових актах, крім як у законі "Про страхування". Вирішення багатьох важливих для обов'язкового страхування питань у запропонованому проекті передбачається перекласти на Кабінет Міністрів України, а це означає, що проблема, пов'язана із потребою детальнішого регулювання екологічного страхування, в прийнятих законах повністю не знімається.

Для розвитку ринку екологічного страхування необхідно насамперед перетворити проблему відшкодування збитків, заподіяних третім особам, із соціальної чи навіть політичної на суто економічну. Величезні резерви розвитку ринку полягають не в державному примусі, а в матеріальній зацікавленості у розв'язанні екологічних проблем.

Це не означає, що страхування відповідальності за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу, має бути виключно добровільним. Законодавче втручання уряду та парламенту може ефективно впливати на подальше становлення цієї галузі, оскільки вона найгнучкіше реагує на зміну цивільного законодавства. Тільки за умов переважно добровільного страхування підприємства, які інвестують в екологічно досконаліші технології, матимуть змогу підвищити стандарти безпеки на власному підприємстві, отримати очевидні конкурентні переваги, у тому числі й у вигляді зменшення витрат на страхування.

Шкода, заподіяна забрудненням довкілля, може і не зачіпати безпосередньо майнових та інших інтересів окремих громадян і юридичних осіб. Однак при цьому можуть потерпати суспільні інтереси, наприклад, ставати неможливим подальше загальне або спеціальне користування конкретними природними об'єктами або звужуватись (обмежуватись) таке користування. Зазначена шкода також підлягає відшкодуванню забруднювачами навколишнього природного середовища за рахунок їх коштів або страхових фондів, що утворюються відповідними страховими компаніями. У такому разі треба говорити не про особисте або майнове страхування, а про страхування відповідальності. При цьому об'єктом страхування виступає ризик відповідальності заподіювача шкоди перед третіми особами (потерпілими), коло яких заздалегідь визначити неможливо, як неможливо наперед визначити і розмір такої шкоди (збитків)[27, c.119-123].

Відсутність жорсткої установки на компенсацію збитків від забруднення середовища створює у потенційних інвесторів ілюзію, що гроші можна вкладати лише у підтримання і розвиток виробництва без врахування його впливу на довкілля. Саме тому коли необхідно платити за збитки часто трапляється так, що коштів на це відсутні.

Єдина можливість запобігання екологічним збиткам і компенсації їх частини - реалізація принципів системи екологічного страхування. Екологічне страхування є одним з ефективних способів покриття екологічних збитків.

Вище вже говорилось, що під економічними збитками, які завдане забрудненням довкіллю, розуміють суму витрат на попередження впливу забрудненого середовища на реципієнтів ( коли таке попередження часткове або повне технічно можливе) і витрат, дія яких викликана впливом на них забрудненого середовища.

Таким чином, теоретично величина страхової суми складається з двох складових:

• витрати на попередження аварійного забруднення. Для страхувателя вони являють додаткові невиправдані у результаті відсутності екологічної аварії в період дії договору екологічного страхування витрати. Страхуватель традиційно вважає, що дохід від невпровадження природоохоронних заходів вищий, ніж від впровадження.

• збитки, що утворюються через вплив шкідливих речовин, що надійшли в навколишнє природне середовище на реципієнтів. На відміну від першого виду збитків, вони безпосередньо проявляються у третіх осіб.

В обох випадках екологічне страхування виступає як страхування відповідальності за аварійне забруднення середовища джерелами підвищеної екологічної небезпеки.

Неважко помітити зв’язок між ризиком вкладання коштів в економіку і екологічним становищем в країні. Досконале природоохоронне законодавство, яке базується на розумно організованому економічному механізмі, дозволяє інвесторам оцінити можливі втрати і вигоди від вкладання коштів у виробництва, які здійснюють вплив на довкілля.

Формування ринку екологічного страхування ще не гарантує компенсацію втрат від забруднення довкілля. На ринку екологічних послуг повинні розвиватись різноманітні форми екологічного підприємництва. Не виключено, що доведеться розробляти і приймати низку законів щодо екологічного страхування, спрямованих на формування єдиного простору екологічного бізнесу.

Головна задача екологічного страхування - компенсація збитків реципієнтів, що виникають внаслідок забруднення довкілля і додаткове фінансове забезпечення екологічної безпеки при додержанні інтересів всіх сторін: страховщиків, страхувателів і третіх осіб.

Екологічне страхування створює обопільну економічну зацікавленість страхувателів і страховщиків в зниженні ризиків аварійного забруднення довкілля: страхуватель зацікавлений в підвищенні своєї екологічної безпечності окрім інших факторів ще й тому, що з зростанням вірогідності аварії зростають і ставки страхових внесків. Крім того, у вигляді заохочення безаварійності страхуватель одержує ряд економічних пільг - пільгові умови продовження страхового договору, залучення додаткових ресурсів з фонду попереджувальних заходів страховщика на проведення природоохоронних заходів і т.п. Тим більше зацікавлений в зниженні екологічного ризику страховщик, який з цією метою проводить ряд попереджувальних заходів, організовує проведення екологічного аудиту страхувателя[21, c.69-71].

Страхування аварійного забруднення довкілля орієнтується на ризики, походження яких не завжди можна ідентифікувати, а, відповідно, оцінити і адекватно відобразити в якісних показниках. Величина ризику при забрудненні довкілля залежить, щонайменше, від п’яти особливо важливих складових:

• об’єм шкідливої речовини, що надійшла в довкілля;

• виду реципієнта;

• періоду дії;

• пори року;

• ступеня екологічної небезпечності забруднювача.

Специфічна риса аварійного забруднення є в тому, що його наслідки неможливо порівняти з негативним впливом так званого постійного антропогенного тиску на природу. В той же час значне неперервне надходження в довкілля шкідливих речовин в об’ємах, що значно перевищують тимчасово допустимі, можна класифікувати як аварійне забруднення.

Аварійне забруднення навколишнього природного середовища найчастіше пов’язані з якими-небудь несподіваними обставинами випадкового походження: вихід з ладу обладнання, пожежа, стихійні явища, тощо. В той же час їх причинами можуть бути обставини суб’єктивного характеру, наприклад, не проведений завчасно ремонт очисного обладнання.

На сьогодні методологія оцінки екологічної небезпеки того чи іншого виробництва, яка б відповідала вимогам екологічного страхування відсутня. Саме тому внаслідок все зростаючого тиску на довкілля гостро постає питання створення універсальної методології оцінки збитків довкіллю.

Очевидно, що серцевиною такої методології повинне стати страховий екологічний аудит. Його завдання - відповісти на два питання:

• яка вірогідність екологічної аварії на конкретному об’єкті, що включений до системи екологічного страхування?

• яка величина збитків, які можуть бути спричинені реципієнтам в результаті екологічної аварії?

Механізм екологічного страхування може стати інструментом регулювання й управління ризиком, забезпечити значне зменшення масштабів шкоди, завданої довкіллю. Застосування такого прямого економічного стимулу може бути ефективним доповненням до традиційних способів економіко-правового регулювання взаємин суспільства і природи в регіоні.

Одним із важливих аспектів управління охороною довкілля у регіоні є захист природно-ресурсного потенціалу від несприятливих наслідків, зумовлених виробничою діяльністю і насамперед техногенними аваріями та катастрофами. Ця проблема може вирішуватися також на базі обов'язкового екологічного страхування.

Обов'язкове екологічне страхування варто розглядати як один із елементів у системі управління охороною довкілля у регіоні, що забезпечує економіко-правове регулювання відносин підприємств із "третіми особами" у разі негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Збитки, що виражаються у втраті здоров'я населення, визначаються в екологічному страхуванні на зовсім інших принципах, ніж у медичному. В екологічному страхуванні потрібно з максимальною вірогідністю ідентифікувати джерела заподіяння шкоди й реципієнтів і залежно від цього визначити тарифну й компенсаційну політику.

Зрозуміло, що реальними додатковими фінансовими резервами для нових джерел фінансування природоохоронних заходів володіє тільки приватний капітал. Знайти для нього привабливі напрямки вкладення засобів - ще одна функція екологічного страхування в тому сенсі, у якому ми його розуміємо[11, c.90-93].

Існує точка зору, що прийняття законів "Про обов'язковий екологічний аудит" і "Про обов'язкове екологічне страхування" поставить в обов'язок підприємствам-забруднювачам сприяти екологічному страхуванню.

Обов'язок, який не підкріплений економічною доцільністю, залишиться порожнім звуком. Закони повинні уписатись в економічні відносини, урахувати реалії страхового бізнесу й природоохоронної діяльності страхувальників на основі даних локального моніторингу.

Існує 4 основних блоки фундаментальних проблем розвитку екологічного страхування.

Перша, визначальна сутність, це місце й роль екологічного страхування в економіці, надає йому як елементу забезпечення екологічної безпеки країни, загальнодержавне значення. Цей фактор є основою концепції введення обов'язкового екологічного страхування.

Другий блок являє собою принципові положення страхового екологічного аудиту, що дозволяє вирішити завдання атрибутики об'єктів страхового поля (оцінити ступінь екологічної небезпеки підприємств і виробництв на основі даних локального моніторингу, величину можливих збитків і т. і.).

Третій формує правовий простір екологічного страхування.

В Україні, на відміну від ряду інших країн, вже сьогодні є реальна можливість створити цілісну юридичну базу розвитку екологічного страхування.

Основою можуть послужити закони "Про обов'язковий екологічний аудит" і "Про обов'язкове екологічне страхування", відповідні методичні й інструктивні документи, які й становлять четвертий блок.

Особлива роль у контролі поводження страхувальника приділяється тарифним ставкам по екологічному страхуванню. Вони не можуть бути встановлені єдиними не тільки, наприклад, по галузях виробництва страхувальників, але навіть і по окремих підприємствах. Те ж стосується й відповідальності по прийнятим страховиком ризикам забруднення навколишнього середовища.

Процес страхування сам по собі винагороджує тих, хто мінімізує майбутні ризики й витрати суспільства. У результаті механізм приватного ринку стає інструментом регулювання й керування ризиком з можливістю значного зниження збитку навколишньому середовищу. Застосування такого прямого економічного стимулу може бути ефективним доповненням до традиційних способів економіко-правового регулювання взаємини суспільства й природи.

Страхування відповідальності за забруднення довкілля ефективно захищає здоров’я людей, інтереси суспільства й держави (завдяки створенню сприятливого інвестиційного клімату, гарантіям податкових надходжень і соціальної стабільності), а також інтереси підприємств в отриманні прибутків. Нехай вибачить мені читач за використання юридичної термінології, та саме з її допомогою можна найточніше охарактеризувати сутність екологічного страхування. Воно є, по-перше, гарантом права осіб, які зазнали шкоди внаслідок аварії на потенційно небезпечному об’єкті, на отримання компенсації за шкоду життю, здоров’ю та майну. По-друге, засобом захисту майнових інтересів власників промислових об’єктів — джерела підвищеної небезпеки — в зв’язку з пред’явленням їм претензій особами, що постраждали в результаті аварії. По-третє, засобом запобігання банкрутству підприємств на випадок великої аварії і водночас одним із джерел фінансування заходів із гарантування безпеки. І по-четверте, екологічне страхування сприяє запобіганню аваріям, підвищенню безпеки потенційно небезпечних об’єктів (аудиторські перевірки, превентивні заходи, фінансування виробництва безпечної та екологічно чистої технології з фонду екологічного страхування і т.п.).

Разом з цим потрібно зазначити, що громадяни України несуть і відповідні обов’язки, а саме: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів і лімітів використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів і штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище (ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

У той же час екологічні права громадян забезпечуються системою гарантій. Так, згідно зі ст. 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» ними є: проведення широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища; зобов’язання міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об’єктів; участь громадських об’єднань і громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища; здійснення державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; компенсація в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; невідворотність відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

У системі правових заходів, спрямованих на охорону екологічних прав громадян, важливе місце посідають: екологічні програми, екологічна експертиза, контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного середовища; освіта і виховання в зазначеній галузі.

Для реалізації таких завдань необхідні зміни до законодавства та розробка діючих методик, щодо моніторингу на об`єктовому рівні, оцінки ризиків, застосування індивідуальних страхових тарифів підприємств різних галузей[11, 93-97].

Отже, можна підсумувати наступне, що екологічне страхування - це страхування цивільно-правової відповідальності виробництв, джерел підвищеної небезпеки для довкілля, за заподіяну шкоду, яка може бути завдана громадянам та юридичним особам, внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища.

Захист від екологічних ризиків може здійснюватись не тільки через страхування відповідальності, а й через майнове страхування (страхування майнових ризиків при промисловій розробці родовищ нафти і газу у випадках, передбачених Законом України "Про нафту і газ" (ст. 7.18 та ін.)) і особисте страхування (страхування персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання, а також державних інспекторів з нагляду за ядерною та радіаційною безпекою безпосередньо на ядерних установках від ризику негативного впливу іонізуючого випромінювання на їхнє здоров'я за рахунок коштів ліцензіатів (ст. 7.21)) тощо.

Головною відмінною рисою саме екологічного страхування є те, що його об'єктом є ризик цивільної відповідальності і ризик пред'явлення власнику або користувачеві об'єкта підвищеної екологічної небезпеки (страхувальнику) майнових претензій щодо відшкодування збитків з боку фізичних або юридичних осіб згідно норм цивільного законодавства.

З прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» було запроваджено економічний механізм забезпечення охорони довкілля, одним з елементів якого визнано екологічне страхування.

Статтею 34 Основних напрямів державної політики України у галузі охорони використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки передбачено, що одним з напрямів удосконалення екологічного законодавства має стати прийняття нових (невідкладних) законів, у тому числі Закону України «Про екологічне страхування». Отже, доцільність законодавчого регулювання страхування в екологічній сфері була визнана па рівні законодавчої влади нашої держави.

Однак на сучасному стані відповідний інститут розвивається надто повільно, незважаючи па наявність прямих посилань про необхідність його запровадження в актах екологічного законодавства. Це значною мірою зумовлене відсутністю достатнього досвіду проведення такого виду страхування як у нашій державі, так і за кордоном. Проте, оскільки па рівні окремих державно-правових систем інститут екологічного страхування все-таки набув певного розвитку, врахування відповідного досвіду буде корисним у процесі запровадження такого інституту в Україні.

Особливості екологічного страхування (складність ідентифікації страхових випадків, складність вирахування та порівняно великі розміри шкоди, заподіяної через забруднення навколишнього природного середовища) вимагають виокремлення екологічного страхування як самостійного виду. При ньому можливим є прийняття на страхування екологічних ризиків із врахуванням їх комплексності та багатоваріантності.


Розділ 2. Правове забезпечення інституту екологічного страхування у законодавстві України

2.1. Суб’єкти нормотворчої діяльності

Принцип екологічної відповідальності передбачає запровадження відповідальності за будь-які порушення екологічного законодавства, за шкоду, завдану третім особам та довкіллю.

Екологічне страхування є одним із способів забезпечення принципу екологічної відповідальності в умовах ринкових відносин. Суть цього механізму полягає, з одного боку, у наданні гарантій компенсації шкоди, спричиненої життю та здоров'ю громадян, майну громадян і організацій, а також у відшкодуванні збитків від забруднення навколишнього природного середовища або погіршення якості природних ресурсів, яке виникло у зв'язку з виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та застосуванням небезпечних речовин. З іншого - це механізм захисту майнових інтересів суб'єктів підприємницької діяльності, що являють собою небезпеку для довкілля.

Суб’єктами екологічного страхування є:

· cтраховики;

· cтрахувальники;

· треті особи, яким заподіяно шкоду внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища.

Третіми особами в екологічному страхуванні є фізичні і юридичні особи, яким заподіяно шкоду внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища.

Суб’єкти господарювання — суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форми власності та організаційно-правової форми.

Об'єктами екологічного страхування виступають, перш за все, компоненти навколишнього природного середовища: атмосферне повітря, водні, мінерально-сировинні, земельні ресурси, рослинний і тваринний світ, а також енергетика, господарюючі суб'єкти, сільськогосподарські рослини і тварини, населення тощо. Вони виступають як складовий елемент страхових відносин, задля яких виникає і здійснюється система страхових договірних відносин. Суб'єктами екологічного страхування можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, яким завдано (чи може бути завдано) збиток у будь-якому виді. Суб'єктами-захисниками навколишнього природного середовища можуть бути органи охорони природи та природних ресурсів. Предметом екологічного страхування є можливий збиток, нанесений внаслідок екологічної ситуації[1].

Екологічне страхування може бути обов'язковим, яким займаються, як правило, державні страхові організації, і добровільним - функціонують різноманітні фірми і компанії, як правило, на конкурентних засадах.

Отже, суб'єктами ринку екологічного страхування є:

· держава;

· підприємства;

· громадянин-власник;

· населення;

· страхові компанії.

Розглянемо коротко їх інтереси та функції.

Інтерес держави у запровадженні та розвитку екологічного страхування полягає в тому, що резерви держави перестають бути єдиним джерелом покриття збитків, пов'язаних з техногенними аваріями та катастрофами за шкоду, завдану життю та здоров'ю громадян, майну юридичних і фізичних осіб, стану довкілля тощо. Запровадження системи страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання на об'єктах підвищеної небезпеки, держава зменшує тиск на державний і місцевий бюджети, посилює відповідальність господарюючих суб'єктів на цих об'єктах за можливі негативні наслідки їх діяльності.

Підприємства зацікавлені у цьому виді страхування тому, що у разі настання техногенних аварій, підприємства, які є об'єктами підвищеної небезпеки, не в змозі фінансово осилити своє власне виживання і відшкодувати збитки постраждалим. Екологічне страхування полегшує їм виконання цих завдань.

Громадяни-власники, будучи охоплені цим видом страхування, отримують гарантії захисту власного майна, а за умови настання страхової події — забезпечення відновлення своїх прав.

Інтерес населення полягає у забезпеченні відносного збереження умов життєдіяльності та здоров'я людей.

Інтерес страховика полягає у здатності таким чином організувати страхування екологічних ризиків, щоб затрати на попередження настання страхових подій та виплати, пов'язані зі страховими подіями, не перевищували страхових премій за цим видом страхування.

Функції суб'єктів ринку екологічного страхування:

Держава представлена на цьому ринку органами виконавчої, законодавчої та місцевої влади, котрі виступають головними замовниками, координаторами і контролерами екологічного страхування.

Підприємства та громадяни власники є страхувальниками на цьому ринку. Вони здійснюють сплату страхових внесків, забезпечують через страхування власну відповідальність за аварійне техногенне забруднення довкілля та захищають свої права власності та володіння.

Страховики виступають гарантами страхового захисту від реалізованих застрахованих екологічних ризиків.

Оскільки страхові суми в екологічному страхуванні досить значні і цей вид страхування передбачає досить вагомі збитки та виплати з їх відшкодування, якісне виконання страховиком, що бере на себе відповідальність зі страхування екологічних ризиків, своїх зобов'язань не можливе без інституту перестрахування[3].

Як свідчить статистика, протягом останнього 10-літ-тя кількість техногенних аварій та екологічних катастроф постійно зростає. Збитки від однієї екологічної застрахованої події подекуди перевищують мільярд доларів. Оскільки переважна більшість страховиків України характеризуються низьким рівнем платоспроможності, перестрахування цих ризиків вітчизняні страховики змушені здійснювати за межами нашої країни. З одного боку, ця ситуація вразлива для української економіки, бо страхові платежі за цим видом перестрахування спрямовуються за кордон.

З іншого — у разі настання страхової події компенсація збитків здійснюється із закордонних джерел, і тому останні приймають форму іноземних інвестицій.

Оскільки збитки, спричинені техногенними аваріями і катастрофами, можуть бути непомірно великими, світова практика екологічного страхування використовує лімітування цивільної відповідальності за заподіяну шкоду.

Захист від екологічних ризиків може здійснюватись не тільки через страхування відповідальності, а й через майнове страхування (страхування майнових ризиків при промисловій розробці родовищ нафти і газу у випадках, передбачених Законом України "Про нафту і газ" (ст. 7.18 та ін.)) і особисте страхування (страхування персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання, а також державних інспекторів з нагляду за ядерною та радіаційною безпекою безпосередньо на ядерних установках від ризику негативного впливу іонізуючого випромінювання на їхнє здоров'я за рахунок коштів ліцензіатів (ст. 7.21)) та ін.

Головною відмінною рисою екологічного страхування є те, що його об'єктом є ризик цивільної відповідальності і ризик пред'явлення власнику або користувачеві об'єкта підвищеної екологічної небезпеки (страхувальнику) майнових претензій щодо відшкодування збитків з боку фізичних або юридичних осіб згідно норм цивільного законодавства[16].

2.2. Аналіз правових норм, що регулюють екологічне страхування

У нашій країні до останнього часу чітко існуючого екологічного страхування не існувало, хоча страхування від природних стихійних явищ діяло. Наприклад, у сільському господарстві широко застосовувалося страхування майна, посівів, тварин від повені, бурі, зливи, удару блискавки, граду, інших стихійних явищ. Екологічне страхування в Україні стало запроваджуватися з прийняттям у червні 1991 року Закону "Про охорону навколишнього природного середовища". Стаття 49 цього Закону, яка має назву "Екологічне страхування", гласить: "В Україні здійснюється добровільне і обов'язкове державне та інші види стра-хування громадян та їх майна, майна і доходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення навколишнього природного середовища та погіршення природних ресурсів. Порядок екологічного страхування встановлюється законодавством України".

Законодавчою базою екологічного страхування є також Конституція України, Цивільний кодекс, Закони України "Про страхування", "Про перевезення небезпечних вантажів", "Про угоди про розподіл продукції", "Про об'єкти підвищеної небезпеки" тощо. Слід зазначити, що розроблено проект окремого Закону України "Про екологічне страхування", який розглядався на відповідній тематичній науково-практичній конференції в червні 2001 року у Києві. Даний Законопроект передбачає створення фінансово-економічної системи забезпечення компенсації матеріальних збитків, завданих природним ресурсам та життю і здоров'ю населення аварійним забрудненням навколишнього природного середовища (як інструменту регулювання й управління екологічним ризиком). У результаті його реалізації передбачається формування ринку страхових послуг у галузі екології шляхом залучення приватного (акціонерного) капіталу страхових компаній в умовах дефіциту бюджетних коштів. На думку деяких фахівців, прийняття такого закону дало б змогу систематизувати та вдосконалювати законодавство у галузі екологічного страхування. Разом з тим на конференції, а пізніше і у засобах масової інформації, було висловлено і суттєві аргументи проти прийняття такого закону.

Починаючи з 2002 року, в Україні впроваджується у обов'язковій формі ряд видів страхування, які включають в межах загальної цивільної відповідальності і екологічні ризики. Зазначені види обов'язкового страхування визначені наступними постановами Кабінету Міністрів України:

♦ Про затвердження Порядку та правил проведення обов'язкового страхування відповідальності суб'єктів за перевезення небезпечних вантажів на випадок негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів (№733 від 01.06.02.);

♦ Про затвердження Порядку та правил проведення обов'язкового страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров'ю людини, власності і навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів (№1219 від 19.08.02.);

♦ Про затвердження Порядку та правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність яких може призвести до аварій екологічного та санітарно-епідеміологічного характеру (№1788 від 06.11.02.)[25, 15-19].

Водночас, хоча екологічне страхування є узаконеною необхідністю суспільно-економічного розвитку нашої країни, цей важливий еколого-економічний інструмент регулювання взаємовідносин у сфері природокористування, економічної відповідальності господарюючих суб'єктів, що виступають джерелом підвищеного екологічного ризику, поки що знаходиться на початковому етапі свого формування і становлення. Так, до цього часу чітко не визначено тлумачення таких понять і термінів, як "екологічна небезпека", "екологічний ризик", "еколого-економічний збиток" і навіть сам термін "екологічне страхування".

Досі в Україні не визначилися конкретна організація-страховик, яка б змістовно і послідовно займалася екологічним страхуванням, а також установи чи особи, які повинні страхувати себе чи своє майно, -страхувальники. Відсутня чи майже відсутня навчально-роз'яснювальна робота про цілі, суть, форми і методи екологічного страхування. Не відпрацьовано методику і нормативну базу щодо визначення екологічних ризиків, їх джерел і факторів впливу на довколишні об'єкти і суб'єкти, розмірів тарифних ставок, розрахунків оцінки збитків, страхового відшкодування тощо.

Структура Закону України «Про екологічне страхування» має такий вигляд:

Перший розділ «Загальні положення» містить декілька глав. У першій главі «Основні положення» слід сконцентрувати загальні, вихідні положення з екологічного страхування, що включають: поняття, мету та завдання екологічного страхування; визначення законодавства про екологічне страхування та його завдання; об'єкти екологічного страхування (інтереси, що підлягають страховому захисту); визначення поняття страхового ризику і страхового відшкодування, страхового платежу (страхової премії) та страхового тарифу. Друга глава «Суб'єкти екологічного страхування» характеризує основні сторони еколого-страхового процесу. Це перш за все страховики, вимоги до яких встановлюються в зазначеному законі (фінансово-економічні показники для страхових компаній, що здійснюватимуть цей вид страхування, наявність окремої ліцензії на здійснення добровільного або обов'язкового страхування тощо), а також страхувальники, коло яких визначається цим Законом (вітчизняні та іноземні фізичні і юридичні особи). В Законі слід також визначити інших суб'єктів екологічного страхування та їх інтереси. У третій главі «Форми екологічного страхування» слід детально схарактеризувати особливості обов'язкового та добровільного екологічного страхування; встановити загальний порядок проведення обов'язкового екологічного страхування, зокрема, визначити перелік видів діяльності і об'єктів, що підлягають обов'язковому екологічному страхуванню, поділивши їх залежно від ступеня екологічного ризику на три групи: екологічно особливо небезпечні, екологічно небезпечні та екологічно малонебезпечні об'єкти, підприємства і види господарської діяльності.

У другому розділі «Організаційно-правові форми здійснення екологічного страхування» слід окреслити такі важливі положення: екологічне перестрахування і співстрахування; види об'єднань страховиків для покриття великих екологічних страхових ризиків, у тому числі страхові екологічні пули; поняття і порядок утворення страхових екологічних фондів, у тому числі обов'язкових; джерела сплати страхових платежів, внесків; поняття, компетенція і порядок утворення Екологічного страхового бюро; повноваження Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю в галузі екологічного страхування[31, c.25-27].

Третій розділ «Порядок проведення екологічного страхування», що регулює дуже широке коло відносин з еколого-страхового процесу, слід розділити на декілька глав. У першій главі «Договір екологічного страхування» розглядаються такі питання: поняття договору екологічного страхування, визначення його обов'язкових умов; форма такого договору; вимоги до змісту Правил добровільного екологічного страхування, що приймаються окремими страховими компаніями; порядок укладення договору екологічного страхування, зокрема, вимоги до заяви і документів, що подаються страхувальником страховику; проведення страхової оцінки екологічного страхового ризику на страхування власними силами страховика або проведення незалежного еколого-страхового аудиту; визначення страхового платежу на підставі страхових тарифів, що встановлюються залежно від ступеня екологічної безпеки галузі економіки України або конкретного підприємства, виробництва тощо; визначення періоду дії страхового захисту; права і обов'язки страховика; права і обов'язки страхувальника; підстави припинення договору екологічного страхування. Друга глава «Страхові виплати» окреслює такі важливі положення: визначення розміру і порядку виплати страхових сум і страхового відшкодування при настанні страхового випадку; межі (ліміти) відповідальності страховика, франшизу; підстави відмов у виплаті страхових сум (страхового відшкодування); регресні вимоги страховиків.

Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про страхування" передбачає запровадження екологічних напрямків страхування. Зокрема, видами обов'язкового страхування передбачені:

ст. 7.12 "страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту";

ст. 7.14 "страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухо-небезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного та санітарно-епідеміологічного характеру";

ст. 7.15 "страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров'ю людей, за угодою про розподіл продукції, якщо інше не передбачено такою угодою";

ст. 7.20 "страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров'ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів" безпосередньо зачіпають страхування екологічних ризиків.

На сьогодні законодавство України про екологічне страхування перебуває в стадії формування і складається, по-перше, з норм екологічного законодавства, які визначають цей вид страхування як елемент економі ко-правового механізму природокористування і охорони довкілля, та, по-друге, з норм страхового законодавства, що застосовуються до страхування екологічних ризиків як до одного з напрямів підприємницької діяльності.

Основу для регулювання відповідних відносин становлять конституційні норми, що встановлюють право па безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди[15, c.26-30].

Перший блок законодавства про екологічне страхування складається із ст. 49 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», а також норм про необхідність здійснення екологічного страхування, які передбачені Законами України «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.92 р., «Про пестициди та агрохімікати» від 02.03.95 р., «Про відходи» від 05.03.98 р., «Про перевезення небезпечних вантажів» від 06.04.2000 р., «Про угоди про розподіл продукції» від 14.09.99 р. та ін.

Наприклад, відповідно до ст. 50 Закону України «Про природно-заповідний фонд» для компенсації шкоди, заподіяної па територіях та об'єктах природно-заповідного фонду внаслідок стихійних природних явищ чи промислових аварій і катастроф, проводять обов'язкове державне чи комерційне екологічне страхування заінтересованих підприємств, установ та організацій, а також інші види страхування природно-заповідного фонду в порядку, що визначається законодавством України.

Згідно із ч. 5 ст. 9 Закону України «Про пестициди та агрохімікати» екологічний ризик діяльності, пов'язаної із ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використанням, підлягає обов'язковому страхуванню в порядку, визначеному актами законодавства України.

Закон України «Про відходи» (ст. 14) до прав суб'єктів у сфері поводження з відходами поряд із правом на безпечні для їх життя та здоров'я умови при здійсненні операцій щодо поводження з відходами, правом на одержання в установленому порядку повної та достовірної інформації про безпеку об'єктів поводження з відходами, правом на відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок порушення законодавства про відходи відносить і право па екологічне страхування у порядку, визначеному законодавством України.

До другого блоку законодавства, що може слугувати базою для подальшого розвитку інституту екологічного страхування, насамперед належать спеціальний Закон України «Про страхування» від 07.03.96 p., присвячений виключно регулюванню страхової діяльності, а також інші норми, передбачені цивільним та страховим законодавством України.

Незважаючи на значну, на перший погляд, кількість законодавчих актів, які мали б створювати передумови для становлення екологічного страхування, цей інститут в Україні розвивається надто повільно. Однією з основних причин такого становища є те, що норми цивільного та страхового законодавства повною мірою не відображають специфіку відносин у галузі охорони навколишнього природного середовища та соціальну спрямованість екологічного страхування, яке не може зводитись лише до окремого виду підприємницької діяльності. Сутності екологічного страхування відповідають його екологічно і економічно значущі функції, які підкреслюють особливості цього виду страхування як фінансової системи держави.

Отже, екологічне страхування не може здійснюватись у рамках існуючого страхового законодавства навіть за умови внесення змій до ст. 5 Закону «Про страхування» - обов'язкові види страхування, та врегулювання, па рівні постанов Кабінету Міністрів України, порядків проведення окремих видів обов'язкового екологічного страхування[20, c.148-152].

Враховуючи наведене вище, а також те, що відповідно до ст. 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, засади використання природних ресурсів, основи соціального захисту екологічної безпеки, засади створення і функціонування фінансового ринку визначаються виключно законами України, необхідним па сьогодні є прийняття спеціального закону «Про екологічне страхування», який би передбачав організаційно-правові, економічні та соціальні засади здійснення такого страхування в нашій державі.

Завданням цього Закону має стати створення системи страхового захисту майнових інтересів громадян, підприємств, установ та організацій на випадок природничого та/або техногенного забруднення навколишнього природного се-редовища, погіршення якості природних ресурсів і регулювання суспільних відносин у сфері екологічного страхування.

У Законі доцільно передбачити такі положення:

• визначення термінів, що застосовуються в Законі. Бажано навести поняття «екологічне страхування», «екологічна шкода», «екологічно небезпечна діяльність», «аварійне забруднення навколишнього природного середовища» та інші із урахуванням того, що з прийняттям Закону України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» від 18.01.2001 р. законодавче визначення мають

такі поняття, як «об'єкт підвищеної небезпеки», «аварія на об'єкті підвищеної небезпеки», «ризик», «потенційно небезпечний об'єкт», «ідентифікація об'єктів підвищеної небезпеки» тощо.

• зміст екологічного страхування, мету та сферу його запровадження, а також об'єкти страхового захисту;

• форми екологічного страхування (добровільна та обов'язкова, залежно від ступеня екологічного ризику або виду застрахованої діяльності);

• права та обов'язки суб'єктів екологічного страхування. Слід передбачити узагальнені ознаки таких суб'єктів, критерії класифікації страхувальників за ступенем екологічного ризику, а також пільги для страховиків при інвестуванні ними коштів у будівництво очисних споруд страхувальників з метою зменшення страхового ризику та пільги для страхувальників, наприклад, у зв'язку із проведенням превентивних заходів;

• державне регулювання екологічного страхування, враховуючи те, що конституційним обов'язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги па території України;

• зв'язок екологічного страхування з іншими елементами економічного механізму охорони навколишнього природного середовища, зокрема із системою екологічних фондів;

• організаційні засади здійснення екологічного страхування (особливості розрахунку страхових тарифів, встановлення граничних страхових сум тощо);

• особливості проведення екологічного страхування окремих об'єктів тощо[4].

Закон «Про екологічне страхування» повинен органічно вписуватися в існуючу систему екологічного законодавства. Норми цивільного та страхового законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері екологічного страхування можуть застосовуватись субсидіарно. До цього слід додати, що розвиток екологічного страхування є неможливим без удосконалення правового регулювання екологічного аудиту, екологічного прогнозування, інформаційного екологічного забезпечення, екологічного контролю тощо. В той самий час наявність полісу екологічного страхування є гарантією платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності на випадок заподіяння ним шкоди навколишньому середовищу, що робить можливим використання такого виду страхування, наприклад, як обов'язкової умови для отримання дозволу на здійснення екологічно небезпечних видів діяльності. Зокрема, такий порядок передбачений ст. 13 Закону України «Про об'єкти підвищеної небезпеки», яка встановлює, що до заяви на отримання дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки до інших документів додається договір обов'язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна аварією на такому об'єкті.

Спираючись на законодавчі акти та програми, що регламентують необхідність екологічного страхування, можна виділити такі позитивні моменти екологічного страхування:

- підвищення правової свідомості та екологічної культури громадян;

- постійний моніторинг довкілля;

- формування єдиної державної системи запобігання аваріям, катастрофам, надзвичайним ситуаціям;

- стимулювання протиаварійних заходів за рахунок диференціації страхових тарифів підприємствам за безаварійну роботу;

- забезпечення компенсаційних гарантій потерпілим;

- забезпечення стабільності фінансового стану підприємств;

- створення бази даних про техногенні аварії;

- створення дієвого екологічного страхового фонду

Кінцевою метою екологічного страхування є зменшення або запобігання забрудненню навколишнього природного середовища шкідливими речовинами під час діяльності об'єктів підвищеної небезпеки.


2.3. Оцінка діючих норм в сфері екологічного страхування, як ефективних

Сучасне суспільство зазнає значних фінансових збитків від негативних наслідків впливу техногенної діяльності на стан довкілля. Це змушує різні країни посилювати еколого-правові вимоги до господарської діяльності та відповідальність за шкоду, що завдається в результаті порушення законодавства про охорону довкілля.

Досвід промислово-розвинених держав в реалізації ефективної екологічної політики показує, що тільки оптимальне поєднання державного регулювання і використання економічних методів управління дозволяє отримати найкращий результат. Мова йде, в першу чергу, про припинення субсидування державою ресурсоємних багатовідходних виробництв і введення політики штрафів за забруднення навколишнього середовища, а також еквівалентної плати за відходи виробництва. Ставши на цей шлях, держава отримує потужний інструмент у регулюванні динаміки здійснення екологічно спрямованої політики. Її глибина і інтенсивність можуть ефективно регулюватись, з одного боку, штрафами і податками, якими повинні обкладатись ресурсоємні і багатовідхідні виробництва, з другого - адресними пільгами і підтримкою ресурсозберігаючих і маловідхідних виробництв.

Однак, не зважаючи на вказані можливості, все ж поштовхом у справі інтенсифікації екологічної трансформації в країні має стати екологічне страхування. Значущість екологічного страхування для України особливо велика сьогодні, на етапі реалізації економічних реформ, які базуються на роздержавленні і реструктуризації підприємств, що є "критичними" з позицій екологічної безпеки на вказаних підприємствах відмічається:

- падіння виробництва і, відповідно, хронічний дефіцит коштів як в бюджеті, так і на самих підприємствах, переоснащення ресурсоємних і багатовідхідних виробництв;

- припинення державного контролю за технічним станом і надійністю обладнання на підприємствах недержавної форми власності;

- зниження рівня дотримання технологічної дисципліни на вказаних підприємствах[29, c.93-96].

В таких умовах екологічне страхування може стати додатковим стабілізуючим фактором під час проведення екологічної реконверсії суспільного виробництва. Стартовим джерелом для страхових фондів можуть стати як державний, так і місцеві бюджети, банки, галузеві організації і населення, що живе в районах розміщення "критичних" обєктів.

За кордоном, наприклад у США, страхування одна із засад, що націлена на підвищення безпеки для пересічного мешканця. В особливій мірі це стосується страхування відповідальності. Прикладом може служити Федеральний закон про всебічну відповідальність за відновлення і збереження оточуючого середовища, відомий під назвою "Суперфонд". Завдяки цьому закону у США була реалізована повномасштабна робота по перезахороненню токсичних відходів з місць їх тимчасового зберігання і приведення до встановлених норм безпеки значна частина звалищ відходів.

Поряд з цим, в США існує ряд форм державної підтримки екологічного страхування. Допомога страховщикам здійснюється в тих галузях, де приватні фірми не можуть надати в повній мірі необхідного страхового покриття збитків. Такою сферою страхування, наприклад, підтримуються ризики постраждати від повенів. Тут Федеральний уряд виступає перестрахощиком приватних страхових компаній, котрі заключають страхові договори, збирають внески та забезпечують виплати клієнтам. При цьому приватні компанії можуть використовувати лише 32 % внесків, інші надходять державі. Якщо сума страхових виплат дорівнює чи перевищує встановлений ліміт, кошти, що недостають, надає держава. Такий механізм може бути використаний і в Україні. Наприклад, в Закарпатті при страхуванні від повенів і зсуву ґрунту. Або при реалізації такої великої по масштабам програми, як створення в Україні замкненого ядерного циклу.

Крім того, за допомогою екологічного страхування можливо включити таку дуже дійову форму відповідальності за негативні екологічні дії якою є економічна форма. Це дозволить впливати на регулювання стану довкілля і забезпечити суттєве "помякшення" суспільного соціального клімату (4, 5). Винуватці загострення екологічної ситуації, відповідно до норм суспільного права, мають нести відповідальність за майнові чи тілесні збитки заподіяні населенню.

Сьогодні в Україні робляться перші кроки щодо широкого впровадження в життя екологічного страхування. Вже підготовлений і опрацьовується в урядових інстанціях проект закону України "Про екологічне страхування", проведена (22 червня 2001 р.) при підтримці комітетів Верховної Ради України, Академії медичних наук України та Міністерства охорони навколишнього середовища і природних ресурсів України перша Всеукраїнська науково-практична конференція "Проблеми та перспективи впровадження екологічного страхування в Україні". На зазначеній конференції головна увага була приділена медико-екологічним ризикам в проблемі екологічного страхування.

Разом з тим на шляху до широкого впровадження в Україні екологічного страхування є ряд ще не вирішених методичних питань. Мова йде, в першу чергу, про методичну основу щодо визначення:

- екологічного впливу на довкілля, що може бути заподіяний різними сферами господарської діяльності людини оточуючому її навколишньому середовищу;

- економічної оцінки збитків зазначених екологічних впливів на навколишнє середовище;

- ризиків виникнення аварій або непередбачуваних негативних ситуацій в окремих природно-територіальних комплексах тощо.

Відповідно до ст. 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. № 1264, особи, які володіють джерелом підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійного природного явища чи умисних дій потерпілого. Застосування цього положення може створити для власників таких джерел за певних обставин критичну фінансову ситуацію. У разі екологічної аварії, що станеться на їх виробництві, від них, незалежно від наявності чи відсутності вини, вимагатимуть грошових компенсацій, які значно перевищать їх фінансові можливості, що може спричинити банкрутство[35, c.139-141].

Засобом уникнення такого небажаного сценарію розвитку подій може стати страхування ризиків виникнення екологічних аварій. Ідеться про екологічне страхування, призначене для створення резервів грошових ресурсів за рахунок власників підприємств з екологічно небезпечною діяльністю для компенсації збитків, яких зазнав хто-небудь з учасників створення цього фонду. Отже, збитки одного розподіляються між багатьма особами і стають не такими значними.

Можливість розраховувати на підтримку страхових фондів для забезпечення відповідальності за екологічну шкоду передбачена ст. 49 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, відповідно до якої в Україні здійснюється добровільне, а також обов’язкове державне та інші види страхування громадян та їх майна, майна і доходів підприємств, установ, організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення довкілля та погіршення якості природних ресурсів. Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” також містить установчу норму про здійснення страхування від ризику радіаційного забруднення довкілля (ст. 15). Проте зазначені норми створюють лише передумови для запровадження екологічного страхування.

В Україні ще не визначені механізми страхування ризиків виникнення небезпечних екологічних інцидентів, зокрема, не передбачено застосування екологічного страхування Законом України “Про страхування”, Цивільним кодексом України. Не прийнятий досі спеціальний Закон “Про екологічне страхування”.

Натомість у міжнародному законодавстві використовується інститут відповідальності за екологічну шкоду, який передбачає її фінансове відшкодування, екологічне страхування. Зокрема, він міститься в Конвенції Ради Європи 1993 р. про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну небезпечною для довкілля діяльністю. У ній встановлено, що кожна сторона страхує себе так, щоб у відповідних випадках ті, хто здійснює на власній території діяльність, пов’язану з ризиком, брали участь у встановленні режиму фінансового забезпечення екологічної безпеки, або ж мали і підтримували інші фінансові гарантії з метою відшкодування відповідальності, передбаченої Конвенцією. Таке страхування не призначене для компенсації витрат на ліквідацію наслідків шкоди від техногенних впливів на довкілля, заподіяної власним землям чи майну страхувальника.

Як правило, екологічному страхуванню підлягають ризики заподіяння шкоди. Під ними розуміють події, які є раптовими і непередбачуваними. До них належать техногенні аварії та катастрофи.

Такий підхід до визначення сфери екологічного страхування є невипадковим. Сучасні технології не мають стовідсоткової гарантії своєї безпечності. Тому визнано, що якщо виробник ужив усіх необхідних заходів для гарантування безпеки, то було б невиправданим ставити його у скрутне фінансове становище, доводити до банкрутства у випадках заподіяння шкоди, яку неможливо було передбачити[28].

Страховій компенсації підлягають будь-які збитки, завдані екологічним інцидентом. Сума такого відшкодування визначається експертним шляхом на основі аналізу технологічного стану об’єкта, ефективності заходів із забезпечення техногенної та екологічної безпеки, потенційної небезпечності установок, видів речовин, що використовуються у виробництві, загальної чисельності небезпечних речовин, що знаходяться в обігу чи зберігаються на об’єкті. Залежно від ступеня екологічної ризикованості виробництва визначається розмір страхового внеску – чим вищий ризик, тим більші страхові внески, оскільки і розмір страхової компенсації значно підвищується.

В окремих випадках розмір страхового відшкодування екологічної шкоди може мати обмеження, викликані лімітуванням цивільної відповідальності за заподіяння такої шкоди за чинним національним законодавством чи міжнародно-правовими актами. Відповідальність за компенсацію частини екологічної шкоди, що перевищує ліміт цивільної відповідальності і відповідно її страхове відшкодування, бере на себе держава. Лімітування цивільної відповідальності стосується тих видів ризикової діяльності, негативні наслідки яких характеризуються масштабністю і особливо значною шкодою.

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” і прийняті відповідно до нього інші нормативно-правові акти визначають систему, порядок розробки і застосування екологічних стандартів, нормативів екологічної безпеки, а також природоохоронних вимог, які створюють необхідне підґрунтя для визначення ступеня екологічної ризикованості того чи іншого виробництва або господарського об’єкта при страхуванні цивільної відповідальності за екологічну шкоду.

Законами “Про охорону навколишнього природного середовища” та “Про екологічну експертизу” визначені правові, організаційні та економічні засади здійснення в Україні екологічної експертизи. Цей вид експертизи має забезпечувати оцінку стану екологічної безпеки при укладанні страхових договорів та наданні висновків щодо дотримання умов цих договорів при виникненні страхових подій.

При визначенні шкоди, яка підлягає страховій компенсації, може використовуватися перелік основних видів збитків, які підлягають відшкодуванню в порядку цивільно-правової відповідальності за екологічну шкоду, визначений ч. 2 ст. 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. До таких збитків, зокрема, належать неодержані прибутки за термін, необхідний для відновлення здоров’я, якості довкілля, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням[2].

Для потреб екологічного страхування може використовуватися система фондів охорони довкілля, запроваджена в Україні Законом “Про охорону навколишнього природного середовища” (ст. 47). Для цього слід обмежити нинішню багатофункціональність цих фондів, кошти яких розпорошуються для фінансування будь-яких заходів з природоохоронним спрямуванням. Такі фонди мають виконувати переважно компенсаційні функції, пов’язані з відшкодуванням екологічних збитків, джерело яких не можна визначити, або які є спадщиною, а також для компенсації тієї частини екологічної шкоди, що є наслідком техногенної аварії і не забезпечена страховим відшкодуванням.

За законодавством України займатися страховою діяльністю можуть тільки спеціалізовані установи, які мають дозвіл (ліцензію) на цю діяльність. Ця вимога повністю поширюється й на екологічне страхування. Зважаючи на новизну цього виду страхування, можна передбачити, що впровадження в Україні обов’язкового екологічного страхування автоматично не викличе масового входження страхових фірм у новий для них ринок страхових послуг, якому властива певна специфічність. Цей процес слід стимулювати, надаючи тим, хто ризикнув займатися новим видом страхування, певні податкові пільги.

При впровадженні обов’язкового екологічного страхування може виникнути питання про джерела надходження відповідних страхових внесків. Безумовно, це мають бути кошти власників об’єктів підвищеної екологічної небезпеки. Але з цих коштів зараз вже стягуються обов’язкові платежі за забруднення довкілля. Отже, фінансовий тиск на тих, хто підпадатиме під обов’язкове екологічне страхування, значно посилиться, що може зробити невигідним заняття певним видом виробництва, в якому зацікавлене суспільство.

Відносини, пов’язані із здійсненням екологічного страхування, мають регулюватися Законом України “Про екологічне страхування”. У ньому слід визначити екологічні ризики, встановити порядок здійснення обов’язкового екологічного страхування, передбачити добровільне екологічне страхування, встановити мінімальні розміри страхової компенсації цивільної відповідальності за екологічну шкоду, визначити особливості економічного регулювання діяльності, на яку поширюється обов’язкове екологічне страхування, визначити організаційні засади екологічного страхування, порядок отримання ліцензій на його здійснення, вирішити інші питання, пов’язані з організацією страхування цивільної відповідальності за екологічну шкоду.

Закон має орієнтуватися на забезпечення конституційних прав громадян на безпечне для життя та здоров’я довкілля; виконання вимог чинного законодавства про відшкодування майнової шкоди, завданої фізичним та юридичним особам забрудненням довкілля; розмежування повноважень між відповідними органами державної влади та органами місцевого самоврядування; використання для проведення екологічного страхування капіталів комерційних структур, позабюджетних фондів та інших джерел фінансування природоохоронних заходів.

На сьогодні для розробки законодавчої моделі екологічного страхування слід ураховувати законодавчі новели щодо страхування, які містить Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. та відповідні законопроектні обґрунтування. Так, Кабінетом Міністрів України розроблено проект Закону України “Про екологічне страхування” від 21 травня 2002 р. № 1046, який регулює відносини у сфері екологічного страхування і спрямований на відшкодування шкоди, заподіяної юридичним і фізичним особам унаслідок аварійного забруднення довкілля[33, c.4-8].

Відповідно до нього під екологічним страхуванням пропонується розуміти один з видів обов’язкового страхування, що передбачає страхування відповідальності суб’єктів господарювання, діяльність яких становить підвищену екологічну небезпеку, у разі заподіяння ними шкоди третім особам внаслідок аварійного забруднення довкілля.

Чинність Закону пропонується поширити на суб’єктів господарювання, діяльність яких становить підвищену екологічну небезпеку, за винятком суб’єктів господарювання, у власності або у користуванні яких перебуває хоча б один об’єкт підвищеної небезпеки. Перелік видів діяльності, що становлять підвищену екологічну небезпеку, має затверджуватися Кабінетом Міністрів України.

Суб’єктами екологічного страхування є cтраховики, cтрахувальники та треті особи, яким заподіяно шкоду внаслідок аварійного забруднення довкілля. Страховою діяльністю у сфері екологічного страхування є діяльність страховиків з укладання договорів екологічного страхування, співстрахування чи перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням і розміщенням страхових резервів та управлінням ними згідно із законодавством, а також з виконанням узятих страхових зобов’язань. Факт укладання договору екологічного страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що оформлюється згідно із законодавством і є формою договору страхування. Форма типового договору, порядок проведення та особливі умови ліцензування обов’язкового екологічного страхування визначає Кабінет Міністрів України. Проектом вводиться поняття страхового ризику, тобто ймовірності заподіяння шкоди життю, здоров’ю людини, природним ресурсам, зокрема, територіям та об’єктам природно-заповідного фонду внаслідок аварійного забруднення довкілля.

Страхове відшкодування не може перевищувати розмір прямих збитків, заподіяних третім особам унаслідок аварійного забруднення довкілля, та ліміт відповідальності страховика у разі його встановлення у договорі страхування. Виплата страхового відшкодування здійснюється на підставі документів, що підтверджують факт настання страхового випадку та розмір шкоди. Відшкодуванню при екологічному страхуванні не підлягає шкода, пов’язана з генетичними наслідками, зумовленими аварійним забрудненням довкілля; заподіяна майну, життю та здоров’ю осіб, які працюють у страхувальника.

Якщо стосовно страхувальника на момент настання страхового випадку діяли інші договори екологічного страхування щодо одного ризику аварійного забруднення довкілля, то кожен страховик виплачує третім особам страхове відшкодування пропорційно частці страхової суми згідно з укладеним договором екологічного страхування у загальній страховій сумі у межах заподіяної шкоди.

У ст. 9 законопроекту визначаються права і обов’язки страховика. Зокрема, страховик зобов’язаний ознайомити страхувальника з умовами та правилами екологічного страхування; підготувати разом із страхувальником необхідну страхову документацію у разі настання страхового випадку; здійснити впродовж 72 годин після прийняття відповідного рішення виплату страхового відшкодування; переукласти із страхувальником договір за його заявою у разі здійснення ним природоохоронних заходів, що зумовили зменшення страхового ризику; забезпечити конфіденційність інформації з обмеженим доступом, що стала відомою в процесі страхування, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Умовами договору екологічного страхування можуть бути передбачені також інші обов’язки страховика. Розмір відшкодування третім особам шкоди, заподіяної внаслідок аварійного забруднення довкілля, може обмежуватись лімітом відповідальності страховика. Ліміт відповідальності страховика може встановлюватися на весь термін дії договору страхування для виплат за позовом (позовами). Такий ліміт встановлюється на основі нормативно-правових актів щодо оцінки шкоди, заподіяної аварійним забрудненням довкілля, затверджених Кабінетом Міністрів України. У разі заподіяння шкоди третім особам на суму, що перевищує ліміт відповідальності, страховик відшкодовує кожному з потерпілих (у разі, якщо позови вчинено ними одночасно) суму, пропорційну обсягу шкоди, заподіяної кожній із цих осіб у межах ліміту відповідальності[23, c.478-483].

Страховою сумою є грошова сума, що встановлюється у договорі екологічного страхування на основі оцінки шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок аварійного забруднення довкілля, і в межах якої страховик зобов’язаний здійснити виплату у разі настання страхового випадку. Обчислення страхового внеску здійснюється страховиком за максимальними страховими тарифами або за методикою їх розрахунку на основі мінімальних розмірів страхових сум, затвердженими Кабінетом Міністрів України. Порядок, терміни та умови сплати страхового внеску встановлюються договором екологічного страхування.

Якщо при екологічному страхуванні протягом 3 років виплати страхового відшкодування не здійснювалися, розмір страхового внеску зменшується на: 10% – упродовж наступних 2 років страхування; 15% – 3 років страхування; 20% – 4 років страхування; 25% – упродовж наступного періоду страхування. У разі настання страхового випадку і подання страховику заяви про виплату страхового відшкодування на підставі позовів потерпілих осіб річний страховий внесок із наступного року страхування сплачується у стовідсотковому розмірі.

Для додаткового забезпечення страхових зобов’язань страховиків при здійсненні екологічного страхування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, може створюватися екологічний фонд страхових гарантій.

З огляду на досвід зарубіжних країн можна оцінити й власне законодавство, визначити його можливості адаптуватися до потреб регулювання екологічного страхування.

Як уже зазначалося, установча норма про здійснення в Україні екологічного страхування міститься в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Ця норма потребує корегування, пов'язаного з визначенням поняття «екологічне страхування», яке має відповідати сучасному його розумінню. Екологічне страхування сьогодні визначається як страхування цивільної відповідальності підприємств за шкоду, завдану ними майновим інтересам фізичних та юридичних осіб внаслідок техногенно-екологічних аварій чи випадкового забруднення навколишнього природного середовища.

Особливої уваги потребує й термін «джерело підвищеної екологічної небезпеки», який без усякої розшифровки використовується Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» при встановленні об'єктивної відповідальності за екологічну шкоду (ч. 3 ст. 69). Без чіткого визначення того, хто має належати до даного роду джерел, не можна встановити конкретний суб'єктний склад даного виду відповідальності, практично її застосовувати, а також запровадити обов'язкове екологічне страхування цивільно-правової відповідальності за екологічну шкоду, оскільки невідомо, на кого вона буде поширюватися. Орієнтиром для конкретизації поняття «джерело підвищеної екологічної небезпеки» можуть бути роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в його постанові від 22 березня 1992 р. № 6 з питання визначення джерела підвищеної небезпеки, а саме — ними належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену імовірність заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею з боку людини, а також діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж самі властивості[34, c.84-85].

В Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» доцільно було б навести й приблизний перелік підприємств, які можуть розглядатися як джерела підвищеної екологічної небезпеки. В кожному конкретному випадку при виникненні в процесі страхування цивільної відповідальності за екологічну шкоду питання про належність того чи іншого підприємства (об'єкта) до джерел підвищеної екологічної небезпеки відповідну оцінку слід здійснювати експертним шляхом. У Законі також слід встановити вимогу до осіб, що володіють джерелами підвищеної небезпеки про обов'язкове фінансове забезпечення своєї потенційної відповідальності за екологічну шкоду, в тому числі шляхом страхування. Без страхового полісу діяльність джерел підвищеної екологічної небезпеки повинна примусово припинятися.

Тут слід зазначити, що Закон України «Про страхування» не включає екологічне страхування до переліку обов'язкових видів страхування, проте дозволяє це робити. Обов'язкове страхування, передбачається в ст. 5 цього Закону, встановлюється законодавством України шляхом внесення змін в цей Закон. Отже, все залежить від готовності законодавця внести відповідні зміни (про впровадження обов'язкового страхування) до Закону «Про страхування».

Серед позитивних для запровадження екологічного страхування положень Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» можна навести наступні.

По-перше, цей Закон і прийняті відповідно до нього інші нормативно-правові акти, визначають систему, порядок розроблення і застосування екологічних стандартів, нормативів екологічної безпеки, а також природоохоронних правил і вимог, які створюють необхідну критеріальну основу для визначення ступеня екологічної ризикованості того чи іншого виробництва або господарського об'єкта при страхуванні цивільної відповідальності за екологічну шкоду.

По-друге, на законодавчому рівні (Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» статті 26—30, Законом України «Про екологічну експертизу»)5 визначені правові, організаційні та економічні засади здійснення в Україні екологічної експертизи. Цей вид експертизи і має забезпечувати оцінку стану екологічної безпеки при укладанні страхових договорів та наданні висновків щодо дотримання умов цих договорів (наприклад, щодо здійснення обов'язкових природоохоронних заходів) при виникненні страхових подій.

По-третє, при визначенні шкоди, яка підлягає страховому покриттю, може бути використаний перелік основних видів збитків, які мають компенсувати в порядку цивільно-правової відповідальності за екологічну шкоду, визначений ч. 2 ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». До таких збитків, зокрема, належать неодержані прибутки за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням[8, c.15-19].

По-четверте, для потреб екологічного страхування може бути використана система фондів охорони навколишнього природного середовища, що запроваджена в Україні Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 47). Для цього необхідно обмежити сьогоднішню багатофункціональність цих фондів, кошти яких розпорошуються для фінансування будь-яких заходів, що мають природоохоронну забарвленість (включаючи проведення конференцій, семінарів та ін.). Як і в інших країнах, фонди даного роду мають виконувати переважно компенсаційні функції, пов'язані з відшкодуванням екологічної шкоди, джерело якої не можна визначити або яка є спадщиною, а також для покриття тієї частини екологічної шкоди, що є наслідком техногенної аварії, катастрофи, яка не забезпечена страховим покриттям.

За законодавством України займатися страховою діяльністю можуть тільки спеціалізовані установи, які мають дозвіл (ліцензію) на цю діяльність. Ця вимога повністю поширюється й на екологічне страхування. Зважаючи на новизну цього виду страхування, можна передбачити, що впровадження в Україні обов'язкового екологічного страхування автоматично не викличе масового входження страхових фірм в новий для них ринок страхових послуг, який відзначається особливою специфічністю. Цей процес слід стимулювати, надаючи тим, хто ризикнув займатися новим видом страхування (екологічним), певних податкових пільг. Доцільно також на законодавчому рівні вирішити питання про надання страховим компаніям України права об'єднувати для створення страхових пулів, що будуть діяти на екологічному страховому ринку.

При впровадженні обов'язкового екологічного страхування може виникнути питання про джерела надходження відповідних страхових внесків. Безумовно, це мають бути власні кошти володільців джерел підвищеної екологічної небезпеки. Але ж до цих коштів сьогодні вже стягуються обов'язкові платежі за забруднення навколишнього природного середовища. Отже, фінансовий тиск на тих, хто буде підпадати під обов'язкове екологічне страхування, значно посилиться, може зробити невигідним займатися певним видом виробництва, в якому суспільство в цілому заінтересоване. Щоб уникнути негативних моментів при впровадженні обов'язкового екологічного страхування, доцільно: а) для тих, хто укладає договір про страхування цивільної відповідальності за екологічну шкоду, передбачити максимально допустиме зниження плати за забруднення довкілля, що здійснюється в межах встановлених лімітів на викиди забруднюючих речовин; б) починати вводити обов'язкове екологічне страхування з мінімальних обов'язкових сум страхового покриття цивільної відповідальності за екологічну шкоду з наступним поступовим їх підвищенням до досягнення оптимального рівня; в) передбачити можливість і створити умови для отримання довгострокових пільгових кредитів для забезпечення внесків страхових платежів.

Безпосередньо відносини, пов'язані із здійсненням екологічного страхування, мають бути врегульовані майбутнім Законом про екологічне страхування. В ньому, зокрема, слід визначити екологічні ризики і події, з якими пов'язується екологічне страхування, сферу його застосування, встановити порядок здійснення обов'язкового екологічного страхування, передбачити добровільне екологічне страхування, встановити мінімальні розміри страхового покриття цивільної відповідальності за екологічну шкоду, визначити особливості економічного регулювання діяльності, на яку поширюється обов'язкове екологічне страхування, визначити організаційні засади екологічного страхування, порядок отримання ліцензій на здійснення цього виду страхування, вирішити інші питання, пов'язані з організацією страхування цивільної відповідальності за екологічну шкоду[22, c.68-73].

Екологічне страхування покриває ризики, обумовлені як діяльністю підприємства, установи, організації - джерела підвищеної небезпеки для довкілля, так і незалежними від такої діяльності причинами.

Отже, поряд з розвитком класичних видів страхування, таких як страхування майна, медичне страхування, тощо, постала нагальна потреба у впровадженні системи екологічного в усіх галузях народного господарства, яка має стати ефективним інструментом вирішення еколого-економічних та соціальних проблем суспільства, повязаних із забрудненням навколишнього природного середовища та спричиненням шкоди здоровю, або майну третіх осіб.

Ефективність функціонування системи екологічного страхування обумовлена такими умовами: наявність великого числа обєктів страхування (широке страхове поле), випадкові витрати повинні бути точно визначені і за часом, і за місцем виникнення і виражені у грошовій формі, страхова сума (розмір відповідальності страховика) має ґрунтуватися на реальних, прогнозних розрахунках щодо величини можливих збитків, розмір страхового тарифу повинен мати гнучку форму та змінюватись залежно від імовірності настання страхової події (страхового внеску).

Різноманітність форм власності вимагає удосконалення економічного механізму охорони навколишнього середовища.

Одним із його елементів має стати обовязкове і добровільне екологічне страхування.

В Україні екологічне страхування знаходиться ще тільки у зародковому стані. Багато питань стосовно цієї проблеми вимагають законодавчого врегулювання. Фахівців, які б достеменно володіли навичками обчислення рівня ризиковості екологічно небезпечних об'єктів та обрахування тарифів, теж замало.

Значущість екологічного страхування для України особливо велика сьогодні, на етапі реалізації економічних реформ, які базуються на роздержавленні і реструктуризації підприємств, що є "критичними" з позицій екологічної безпеки. На вказаних підприємствах, зокрема, відмічається:

1. падіння виробництва і, відповідно, хронічний дефіцит коштів як в бюджеті, так і на самих підприємствах, переоснащення ресурсоємних і багатовідхідних виробництв;

2. припинення державного контролю за технічним станом і надійністю обладнання на підприємствах недержавної форми власності;

3. зниження рівня дотримання технологічної дисципліни на вказаних підприємствах.

В таких умовах екологічне страхування може стати додатковим стабілізуючим фактором під час проведення екологічної реконверсії суспільного виробництва. Стартовим джерелом для страхових фондів можуть стати як державний, так і місцеві бюджети, банки, галузеві організації і населення, що живе в районах розміщення "критичних" обєктів.

За кордоном, наприклад у США, страхування одна із засад, що націлена на підвищення безпеки для пересічного мешканця. В особливій мірі це стосується страхування відповідальності.

Прикладом може служити Федеральний закон про всебічну відповідальність за відновлення і збереження оточуючого середовища, відомий під назвою "Суперфонд". Завдяки цьому закону у США була реалізована повномасштабна робота по перезахороненню токсичних відходів з місць їх тимчасового зберігання і приведення до встановлених норм безпеки значна частина звалищ відходів.

Поряд з цим, в США існує ряд форм державної підтримки екологічного страхування. Допомога страховикам здійснюється в тих галузях, де приватні фірми не можуть надати в повній мірі необхідного страхового покриття збитків. Такою сферою страхування, наприклад, підтримуються ризики постраждати від повенів[30, c.78-81].

Тут Федеральний уряд виступає перестраховиком приватних страхових компаній, котрі заключають страхові договори, збирають внески та забезпечують виплати клієнтам. При цьому приватні компанії можуть використовувати лише 32 % внесків, інші надходять державі. Якщо сума страхових виплат дорівнює чи перевищує встановлений ліміт, кошти, що недостають, надає держава. Такий механізм може бути використаний і в Україні. Наприклад, в Закарпатті при страхуванні від повенів і зсуву ґрунту. Або при реалізації такої великої по масштабам програми, як створення в Україні замкненого ядерного циклу.

В Україні ще не визначені механізми страхування ризиків виникнення небезпечних екологічних інцидентів, зокрема, не передбачено застосування екологічного страхування Законом України “Про страхування”, Цивільним кодексом України. Не прийнятий досі спеціальний Закон “Про екологічне страхування”.

Отже, аналіз показав, що для запровадження екологічного страхування в Україні потрібно створити необхідну законодавчу базу шляхом вдосконалення існуючих і введення нових нормативно-правових положень з питань цивільної відповідальності за екологічну шкоду та її страхування.


Таким чином, можна підсумувати:

1. Екологічне страхування є важливим фактором, еколого-економічним інструментом для забезпечення раціонального природокористування і природоохоронної діяльності.

2. У нашій країні екологічне страхування поки що знаходиться на зародковому етапі і вимагає постійної уваги органів законодавчої та виконавчої влад.

3. Для систематизації і конкретизації законодавчої бази щодо екологічного страхування доцільно вдосконалювати діюче законодавство і прийняти спеціальний Закон України "Про екологічне страхування".

4. Необхідно на державному рівні розгорнути широку навчально-пропагандистську роботу з екологічного страхування.

5. У системі підготовки і підвищення кваліфікації кадрів доцільно запровадити їх спеціальну підготовку з питань екологічного страхування.

6. Важливою передумовою запровадження екологічного страхування є докорінне поліпшення, а в ряді випадків - налагодження первинного, технологічного і бухгалтерського обліку екологічних факторів та їх наслідків, забезпечення безумовної достовірності звітних даних.


Розділ 3. Перспективи правового регулювання екологічного страхування

3.1. Недоліки діючого законодавства у сфері екологічного страхування

Незважаючи на велику кількість законів, що вміщують еколого-страхові норми, вони не вирішують нагального завдання щодо практичного втілення екологічного страхування в Україні. Наприклад, у них тільки згадується про необхідність проведення добровільного або обов'язкового страхування; не розкриваються його поняття, мета та завдання; не визначаються важливі складові елементи такого страхування — об'єкти, суб'єкти, підстави виникнення еколого-страхових відносин тощо; відсутній правовий механізм впровадження екологічного страхування.

Слід відзначити, що екологічне страхування як обов'язкове поки що також відсутнє в переліку обов'язкових видів страхування, що містяться в ст. 6 Закону України «Про страхування». Згідно ж з ч. 4 ст. 5 цього Закону обов'язкове страхування встановлюється законами України шляхом внесення змін до ст. 6 вказаного Закону. Без прийняття відповідного закону сьогодні можливо здійснювати лише добровільне (договірне) екологічне страхування.

Значним недоліком сучасного стану правового закріплення відносин в галузі екологічного страхування в Україні є також те, що в підзаконних нормативних актах, що регулюють здійснення екологічно небезпечної діяльності, відсутні будь-які вимоги щодо наявності у суб'єкта такої діяльності фінансового забезпечення відшкодування екологічної шкоди у вигляді страхування чи іншого виду забезпечення. Так, деякі постанови Кабінету Міністрів України не передбачають для відповідних фізичних та юридичних осіб обов'язку мати будь-яке фінансове забезпечення відшкодування екологічної шкоди третім особам і навколишньому середовищу при одержанні ними дозволу в компетентних державних органах або при здійсненні ними такої екологічно небезпечної діяльності.

Таким чином, маючи низку істотних недоліків, законодавство в галузі екологічного страхування потребує подальшого суттєвого удосконалення. Велике коло відносин у галузі екологічного страхування, екологічного, фінансового, управлінського, організаційного та іншого характеру виділяються в самостійну однорідну групу суспільних відносин, що потребує відповідної кодифікації, яка забезпечить комплексне вирішення проблем, пов'язаних з екологічним страхуванням. Сьогодні ж правові норми, що регулюють відносини в галузі екологічного страхування, розкидані по різних нормативних актах, які здебільшого не мають прямої дії, що унеможливлює створення єдиного правового механізму впровадження екологічного страхування в Україні. Тому внесення змін та доповнень до чинних нормативних актів, зокрема законів, що вже вміщують норми з екологічного страхування, або прийняття низки підзаконних нормативних актів у цілому не вирішують цієї проблеми. Більш дійовим і прийнятним для практичного втілення екологічного страхування в Україні є прийняття спеціального нормативного акта з екологічного страхування у вигляді окремого закону.

Недостатньо відпрацьований механізм взаємовідносин між страховиком, який зацікавлений у зменшенні страхових виплат (премій), а відповідно, і в зниженні імовірності небезпечних екологічних ситуацій, та страхувальниками, які зацікавлені у зменшенні страхових платежів шляхом підвищення власної екологічної безпеки. Важливою умовою тут повинен бути принцип: чим більший ризик екологічної небезпеки, тим вищими повинні бути ставки страхових виплат (премій)[9, c.109-113].

Особливо серйозним упущенням у практиці екологічного страхування є те, що кошти страхового фонду могли б стати важливим додатковим джерелом фінансування природоохоронної діяльності, забезпечення загальнодержавної та регіональних програм охорони природи та раціонального використання природних ресурсів. Крім того, екологічне страхування може не лише виступати як засіб матеріального відшкодування збитків, завданих екологічними ситуаціями, а й створювати умови для здійснення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання з підвищеною екологічною небезпекою. Тут повинні діяти принципи страхування цивільної відповідальності.

Однією з причин недостатнього розвитку і поширення екологічного страхування в нашій країні є відсутність підготовлених, висококваліфікованих кадрів. Саме тому, на фоні загального зростання темпів надання страхових послуг, у нашій країні екологічне страхування характеризується низькими темпами розвитку. Так, у 2006 році страхові платежі за обов'язковими видами страхування відповідальності, що відносяться до екологічних видів страхування, становили лише 56,3 млн грн., що менше одного відсотка від загальної суми страхових платежів, отриманих страховими організаціями у 2006 році.

Окрім правових, розвиток ринку екологічного страхування гальмується:

- Слабкими стимулами добровільного страхування;

- Відсутністю надійних та загальноприйнятих методик оцінки ризику та розрахунку ймовірної шкоди;

- Низькою потужністю самого ринку, що позбавляє змоги здійснювати страхування небезпечних та великих за величиною екологічних ризиків.

Найголовніше, що треба зробити зараз – це запровадити принцип безумовної відповідальності за шкоду довкіллю, заподіяну будь-якими суб’єктами підприємницької діяльності. Це основна загальносвітова тенденція в галузі законодавства про відповідальність за екологічну шкоду. За таких умов не треба доводити, що забруднювач діяв протизаконно або недбало. Безумовна відповідальність змушує підприємства гарантувати наявність додаткових коштів по компенсації витрат, в тому числі, і у вигляді страхування.

Останнім часом Україна почала приділяти більше уваги проблемам фінансового забезпечення екологічної політики. Відповідальність за забруднення довкілля встановлена багатьма чинними законодавчими актами, якими закладено основи обов’язкового страхування, наприклад, при транспортуванні небезпечних речовин та експлуатації об’єктів підвищеної небезпеки. Чи не першу в Україні спробу запровадження суворої відповідальності за забруднення довкілля треба оцінити позитивно та надалі підтримувати[5, c.43-45].

3.2. Шляхи усунення недоліків системи законодавства, що регулює інститут екологічного страхування

Запобіганню ризику екологічних аварій та катастроф може сприяти розробка та впровадження екологічного страхування - механізму забезпечення екологічної безпеки України.

Перш за все, треба визначити, що таке екологічне страхування, його мету та задачі. Екологічне страхування - це страхування цивільно-правової відповідальності виробництв - джерел підвищеної небезпеки для довкілля за заподіяну шкоду, яка може бути завдана громадянам та юридичним особам, внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища.

Складність цього механізму полягає саме у його меті, спрямованій на захист довкілля разом із людиною. Справа охорони довкілля сьогодні передбачає разом із вирішенням технологічних та соціально-екологічних задач, комплексного підходу, який охоплює широкий спектр галузей, та першочергово права.

Тільки при інтеграції всіх напрямків інститутів економіки та права можливо створити систему необхідних умов, при яких можна досягти оптимального рівня впровадження екологічних вимог.

У створенні системи екологічного страхування, побудованій на міцній нормативно-правовій та законодавчій базі, ми бачимо головну задачу, рішення якої є однією з першочергових у Конституції України та Екологічному законодавстві України.

Другою важливою задачею екологічного страхування – є поєднання соціально-економічних та екологічних аспектів, з урахуванням особливостей правового регулювання екологічних відносин в реальних кризових умовах. Це передбачає систематизацію, розробку та удосконалення екологічного та страхового законодавств щодо відповідної проблеми. А саме:

- вдосконалення нормативно-правових актів за структурою та змістом правових приписів, з урахуванням галузевих міністерств та відомств у сфері регулювання і контролю за використанням природних ресурсів, охороною довкілля та забезпеченням екологічної безпеки;

- обґрунтування, розробка та прийняття нових законодавчих актів, внесення до чинних актів змін і доповнень, що випливають із потреб практики здійснення страхової та природоохоронної діяльності щодо забезпечення екобезпеки та здоров'я громадян України;

- визначення органів держави та інституцій, наукових, навчальних закладів, окремих фахівців, спроможних на рівні сучасних світових вимог розробити проекти відповідних актів щодо екологічного страхування;

- обґрунтування економічного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення розробки та впровадження екологічного страхування;

- методичне забезпечення із залученням фахівців[13, c.93-100].

Кінцевою метою екологічного страхування є зменшення або запобігання забруднення навколишнього природного середовища шкідливими речовинами під час діяльності об'єктів підвищеної небезпеки.

Страхові продукти, які розроблені на основі законодавства про охорону навколишнього середовища є першим серйозним досвідом застосування в Україні ринкового механізму вирішення екологічних проблем.

Проте, обов’язкове страхування дає найбільший результат тоді, коли воно ґрунтується на узагальненні та аналізі практики добровільного. За умов відсутності в Україні потужного ринку добровільного страхування встановлення обов’язкової форми може не дати очікуваного ефекту.

Головні увагу треба зосередити не на обов’язковості страхуванні, а на формуванні стимулів до фінансового забезпечення зобов’язань по компенсації збитків від аварій та надзвичайних ситуацій. Найбільш доступним та зручним для контролю способом підтвердження платоспроможності суб’єктів господарювання є страхування відповідальності.

Комплексний розвиток екологічного страхування в Україні дасть змогу:

- Скоротити бюджетні витрати на ліквідацію аварійних та надзвичайних ситуацій;

- Підвищити матеріальну відповідальність підприємств і зацікавленість місцевих органів влади у мінімізації негативного впливу на навколишнє середовище;

- Забезпечити цільове використання коштів, які спрямовуються на ліквідацію та попередження екологічного забруднення;

- Посилити контроль за потенційно небезпечними видами діяльності та підняти вимоги екобезпеки.

Таким чином, за умов сучасної фінансово-економічної ситуації в країні розвиток страхування відповідальності за шкоду довкіллю може стати реальним механізмом забезпечення екологічної безпеки, ринковим важелем впливу на підприємства з метою контролю за масштабами промислового забруднення й зниження його рівня, подолання наслідків надзвичайних ситуацій та стимулом зростання національної економіки.

Практичне запровадження екологічного страхування має бути зваженим, іти від простих страхових операцій до складніших у міру нагромадження досвіду, від регіональних експериментів до запровадження в екологічно найнебезпечніших районах і у всій Україні. Для запровадження екологічного страхування необхідно провести такі першочергові заходи:

— прийняти Верховною Радою Закон України "Про екологічне страхування", в якому визначити всі його параметри, механізми правового регулювання відносин сторін та пакет урядових підзаконних актів із реалізації цього закону;

— визначити об'єкти і регіони, де експериментально має початися впровадження цієї системи. У нас об'єктами екологічного страхування повинні стати передусім підприємства хімічної, нафтової, газової промисловості, транспортні комунікації, а регіонами — території з найбільшим скупченням джерел підвищеної екологічної безпеки (район Придніпров'я, Донбасу, нитки трубопроводів);

— провести інвентаризацію джерел підвищеної екологічної безпеки з класифікацією їх за рівнем екологічного ризику. Для цього слід розробити методику визначення екологічно безпечних об'єктів за класами екологічного ризику з урахуванням амортизації обладнання, стану природоохоронних споруд і складу (інгредієнтного) аварійних (залпових) викидів і скидів у навколишнє середовище, умов проживання населення в межах санітарно-захисних зон, особливостей реципієнтів (чисельність населення, природні об'єкти, стан соціальної інфраструктури) у межах можливих зон дії аварії;

— розробити перелік страхових подій, які підлягають обов'язковому й добровільному страхуванню. До нього необхідно в першу чергу включити як події обов'язкового страхування аварії (залпові викиди, скиди забруднюючих речовин), так і події, пов'язані зі станом захоронення відходів та станом транспортних комунікацій, а також аварійні зупинки очисних споруд;

— розробити ставку страхових і стимулюючих (пільгових) тарифів, згідно з якими мають виплачуватися страхові платежі з обов'язкового страхування;

— узагальнити й систематизувати наявні методики з визначення оцінок екологічних збитків з метою розробки методики визначення страхового відшкодування;

— визначити ліміти граничних рівнів виплат страхового відшкодування з обов'язкового страхування;

— чітко розмежувати сферу екологічного страхування з іншими системами економічних заходів екологічного спрямування[24, c.143-147].

Розв'язання основних законодавчих, організаційно-правових, економічних завдань щодо впровадження екологічного страхування в Україні дасть змогу створити надійний економічний механізм природоохоронних заходів, спрямованих на захист інтересів громадян, виробників і суспільства в цілому за рахунок ефективного подолання наслідків екологічного впливу, стимулювання зменшення екологічного навантаження на довколишнє природне середовище.

Практична реалізація конституційного права громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище і відшкодування шкоди, заподіяної порушенням цього права, неможлива без його чіткого правового закріплення. Основним правовим механізмом реалізації цього права громадян є екологічне страхування, яке складає окремий інститут екологічного права України і має відповідні правові джерела.

Еколого-страхові норми знаходять своє відображення в низці законів, які регулюють різні суспільні відносини. Це в першу чергу закони в галузі охорони навколишнього природного середовища і окремих природних об'єктів, зокрема, закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 49), «Про природно-заповідний фонд України» (ст. 50), «Про відходи» (ст.ст. 14, 38), «Про пестициди і агрохімікати» (ст. 9), «Про поводження з радіоактивними відходами» (ст. 11), «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (ст.ст. 15, 17, 77).

Крім цих законів, деякі норми з екологічного страхування вміщуються також в законах, що не відносяться до екологічного законодавства, а регулюють транспортні, податкові та інші відносини, зокрема в Кодексі торговельного мореплавства України (ст. 309), Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (п.п. 5.4.6 п. 5 ст. 5). Правові відносини в галузі екологічного страхування також регулюються загальними нормами зі страхування, що вміщуються в Законі України «Про страхування».

На необхідність прийняття саме закону з екологічного страхування вказано, зокрема, в «Основних напрямках державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p., де зазначений закон віднесено до першочергових (невідкладних) актів екологічного законодавства, які потребують свого прийняття.

Страховий ринок в Україні до цього часу розвинений дуже фрагментарно. Питання страхування екологічних і катастрофічних ризиків, навіть в умовах сформованої ринкової системи, є проблематичними. В умовах України на все це ще накладаються труднощі економіки перехідного періоду.

Тим часом, незважаючи на викладені проблеми, уже зараз є певна теоретична і експериментально-практична основа, що дозволяє приступити до удосконалення методів оцінки зазначених ризиків, до розробки законодавчих, нормативних і методичних положень у даній галузі страхування.

В даний час, незважаючи на всі досягнення науково-технічного прогресу, населення, організації та окремі території як і раніше піддаються дуже серйозній небезпеці через стихійні лиха, а імовірність опинитися в зоні впливу значної техногенної аварії істотно зросла. Причому, у силу цілого ряду причин, коли мова йде про глобальні катастрофи, уже неможливо виділити суто природні або антропогенні. Практично всі катастрофи зараз є природньо-антропогенними. Збиток, що наноситься цими катастрофами, важко недооцінити, тому що він складає до 4% ВВП країни.

Тим часом, більш-менш ефективної системи матеріально-фінансового захисту від реалізації катастрофічних ризиків, у тому числі від глобальних екологічних ризиків, не існує не тільки у нас, але й у країнах ринкової економіки. Природно, державі найчастіше не під силу самостійно здійснювати заходи по попередженню природньо-антропогенних катастроф і ліквідації їх наслідків[5, c.172-175].

Страхування екологічних ризиків на Заході розвивалося в рамках страхування майнової відповідальності, пов'язаної із збитком від забруднення. Страхування в цих країнах є могутнім фінансовим механізмом, що регулює цілий ряд проблем, які стосуються безпечної роботи підприємства та його відповідальності перед третьою стороною, а також питань охорони навколишнього середовища.

Звертатись до страхування відповідальності потенційних порушників змушує, насамперед, жорсткість судових рішень у випадку порушення природоохоронного законодавства. При цьому досить поширене добровільне страхування відповідальності за відшкодування збитку від аварійного забруднення навколишнього середовища в рамках загального страхування цивільної відповідальності підприємств.

Таким чином, розвиток системи страхування екологічних і катастрофічних ризиків дозволяє:

- зменшити витрати підприємств по задоволенню претензій третіх осіб у зв'язку зі збитком, нанесеним їм забрудненням навколишнього середовища;

- дати гарантію постраждалим в одержанні належних їм за законом сум відшкодування незалежно від фінансового положення підприємства-забруднювача;

- виконувати функції контролю за здійсненням підприємствами мір безпеки;

- бути одним із джерел фінансування заходів щодо забезпечення безпеки і таке інше.

При подальшому розвитку системи страхування екологічних і катастрофічних ризиків можуть бути прийняті різні стратегічні напрямки: страхування даних ризиків у рамках наявних традиційних видів страхування; формування самостійних видів страхування даних ризиків; комбінація перших двох напрямків. Другий напрямок є найбільш радикальним, який потребує термінового прийняття декількох законів про обов'язкове страхування, і воно в умовах реформування економічної системи може виявитися найефективнішим.

У цілому повинно передбачатися прийняття і поетапна реалізація відповідної Концепції, що, у першу чергу, повинна включати:

- прийняття пакета наступних Законів України "Про обов'язкове екологічне страхування" (страхуванню відповідальності осіб - власників джерел підвищеної екологічної небезпеки), "Про обов'язкове страхування від повеней" (майнове страхування), "Про обов'язкове страхування від метеорологічних небезпечних явищ" (майнове страхування) і ін.;

- створення пільгових умов для розвитку добровільного майнового страхування (майно усіх видів власності) і особистого страхування (страхування на випадок втрати працездатності, на випадок смерті, на дожиття до визначеної кількості років у зоні встановленого рівня забруднення та ін.).

В умовах економіки перехідного періоду мають місце серйозні проблеми фінансового характеру, пов'язані з попередженням техногенних аварій і локалізацією стихійних лих, компенсацією збитків і ліквідацією наслідків. Назріла необхідність у створенні економічного механізму, який би дозволив втягнути в рішення проблеми якомога більше коло суб'єктів економічних відношень[31, c.58-62].

Крім того, доцільно сформувати методичне забезпечення системи обов’язкового екологічного страхування в регіоні, що охоплює оцінку екологічного ризику суб'єктів господарювання, формування системи страхових нормативів екологічного аудиту виробничих об'єктів для обов'язкового екологічного страхування в регіоні. Для успішного впровадження системи обов'язкового екологічного страхування в регіоні треба мати добру інформаційну підтримку.

Запровадження системи обов'язкового екологічного страхування в регіоні гарантуватиме відшкодування збитків, завданих аваріями з екологічними і соціально-економічними наслідками всім зацікавленим сторонам; забезпечуватиме ліквідацію екологічних наслідків аварій у найкоротший термін; фінансову стійкість підприємств на випадок аварій; знижуватиме екологічний ризик підприємств шляхом посилення контролю за їхньою виробничо-господарською діяльністю і додатковим фінансуванням робіт, спрямованих на захист навколишнього природного середовища, з позагалузевих джерел.

Екологічне страхування є принципово новим методом формування фінансових ресурсів для розв'язання екологічних проблем регіону.

Принципова схема руху фінансових ресурсів при екологічному страхуванні могла б мати такий вигляд:

— страхувальники (підприємства-платники екологічних платежів) перераховують до об'єднаного екологічного фонду екологічні платежі й штрафи у встановленому законодавством порядку;

— екофонд створює фонд екологічного страхування у формі внутрішнього субрахунку;

— екофонд укладає зі страховиком договір екологічного страхування, де страхові ризики і відповідальність деталізовані щодо всіх зазначених підприємств-платників (екоплатежі), або серію договорів за дорученням від кожного підприємства-платника;

— у разі позитивної ухвали Держкомекології України 50% сумарних перерахувань передається страховикові як страховий внесок за договором екологічного страхування;

— при укладанні договору страхування екофонд (за узгодженням із підприємствами-страхувальниками і Держкомекології України) вносить у договір страхування перелік природоохоронних заходів страховика;

— в умови договору страхування в обов'язковому порядку мають входити контроль і допомога тимчасово вільними коштами страховику (у межах страхового внеску) з боку Держкомекології України як представника суб'єктів господарювання[24, 184-187].

Далі працює стандартна схема страхування.

Підприємства — платники екологічних платежів (конкретні споживачі страхових послуг) можуть одержати додатковий обсяг страхового покриття шляхом цільового перерахування страховикові (через екофонд) додаткового страхового внеску з віднесенням його на собівартість продукції. У цьому разі вони зменшують свою оподатковувану базу і забезпечують собі додаткове фінансування природоохоронних заходів.

Формула розрахунків, заснована на сумарному страховому 50-процентному внеску, тоді має такий вигляд:

де Р — сума, що переказується у фонд.

Таким чином, щоб мати достатнє страхове покриття екологічних ризиків, половину коштів із суми екологічних платежів у регіоні необхідно спрямовувати на цілі екологічного страхування.

Отже, комплексний розвиток екологічного страхування в Україні дасть змогу: скоротити бюджетні витрати на ліквідацію аварійних та надзвичайних ситуацій; підвищити матеріальну відповідальність підприємств і зацікавленість місцевих органів влади у мінімізації негативного впливу на навколишнє середовище; забезпечити цільове використання коштів, які спрямовуються на ліквідацію та попередження екологічного забруднення; посилити контроль за потенційно небезпечними видами діяльності.


Отже, у процесі дослідження автор дійшов таких висновків:

1. Реальним і ефективним механізмом залучення ресурсів у діяльність по збереженню екологічної безпеки населення і територій може стати страхування екологічних і катастрофічних ризиків;

2. Розвиток страхування безсумнівно зажадає розробки і розвитку принципово нових видів страхування, що охоплюють екологічні і катастрофічні ризики;

3. Страхування екологічних і катастрофічних ризиків, у силу їх спустошливого впливу і значних страхових виплат, можливо тільки з прийняттям загальнодержавної Концепції і розвитком системи страхування в цілому, у першу чергу, прийняття пакета Законів України: "Про обов'язкове екологічне страхування" (страхування відповідальності осіб - власників джерел підвищеної екологічної небезпеки), "Про обов'язкове страхування від повеней" (майнове страхування), "Про обов'язкове страхування від метеорологічних небезпечних явищ" (майнове страхування) і ін.;

4. Розвиток системи страхування вимагає також удосконалення методичних підходів по ймовірнісній оцінці ризику, по оцінці економічного і страхового збитків, по розрахунку тарифних ставок і сум, що необхідно здійснювати по кожному виді природно-антропогенних катастрофічних подій, що розглядаються в якості страхових.


Висновки

Екологічне страхування - це страхування цивільно-правової відповідальності виробництв, джерел підвищеної небезпеки для довкілля, за заподіяну шкоду, яка може бути завдана громадянам та юридичним особам, внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища.

Першопричинами росту екологічної небезпеки в сучасних умовах спаду виробництва в Україні є нагромадження екодеструктивного потенціалу, зниження надійності технічних систем, погіршення структури економіки на користь розвитку регресивних галузей, що мають негативну, особливо економічну і соціальну, обумовленість, у тому числі, через погіршення стану здоров'я і зниження рівня тривалості життя населення.

Науково-технічний прогрес впливає на розвиток людства як позитивно, так і негативно. Позитивні риси проявляються в задоволенні всіх духовних і матеріальних потреб людства, а негативний вплив - в погіршенні середовища життя і нехтуванні законів природи і космосу в цілому.

Принцип екологічної відповідальності передбачає запровадження відповідальності за будь-які порушення екологічного законодавства, за шкоду, завдану третім особам та довкіллю.

Екологічне страхування є одним із способів забезпечення принципу екологічної відповідальності в умовах ринкових відносин. Суть цього механізму полягає, з одного боку, у наданні гарантій компенсації шкоди, спричиненої життю та здоров'ю громадян, майну громадян і організацій, а також у відшкодуванні збитків від забруднення навколишнього природного середовища або погіршення якості природних ресурсів, яке виникло у зв'язку з виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та застосуванням небезпечних речовин. З іншого - це механізм захисту майнових інтересів суб'єктів підприємницької діяльності, що являють собою небезпеку для довкілля.

Увага науковців, що досліджують питання екологічного страхування, зосереджена в основному на страхуванні відповідальності власників потенційно небезпечних виробництв та об'єктів. Особисте страхування життя і здоров`я людей від негативного впливу техногенних чинників і майнове страхування, пов'язане з володінням та користуванням майном, природними ресурсами, вирощеною сировиною більшість науковців та практиків хоча і визнають видами страхування, пов'язаними з ризиками екологічного характеру, однак безпосередньо до екологічного страхування їх не відносять.

Аналіз законодавчої міжнародно-правової практики та досвіду окремих зарубіжних країн дозволяє зробити висновок, що основним об'єктом екологічного страхування має визнаватись ризик заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Таке страхування здійснюється в багатьох країнах, наприклад, у Німеччині, Бельгії, Великобританії, Нідерландах, США, Швейцарії, Італії, Японії.

Отже, екологічне страхування - це страхування цивільно-правової відповідальності виробництв, джерел підвищеної небезпеки для довкілля, за заподіяну шкоду, яка може бути завдана громадянам та юридичним особам, внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища.

Захист від екологічних ризиків може здійснюватись не тільки через страхування відповідальності, а й через майнове страхування (страхування майнових ризиків при промисловій розробці родовищ нафти і газу у випадках, передбачених Законом України "Про нафту і газ" (ст. 7.18 та ін.)) і особисте страхування (страхування персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання, а також державних інспекторів з нагляду за ядерною та радіаційною безпекою безпосередньо на ядерних установках від ризику негативного впливу іонізуючого випромінювання на їхнє здоров'я за рахунок коштів ліцензіатів (ст. 7.21)) тощо.

Головною відмінною рисою саме екологічного страхування є те, що його об'єктом є ризик цивільної відповідальності і ризик пред'явлення власнику або користувачеві об'єкта підвищеної екологічної небезпеки (страхувальнику) майнових претензій щодо відшкодування збитків з боку фізичних або юридичних осіб згідно норм цивільного законодавства.

Екологічне страхування носить форму обов'язкового та добровільного характеру. До обов'язкового екологічного страхування відносяться :

· страхування об'єктів підвищеної небезпеки;

· страхування цивільної відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів;

· страхування відповідальності експортера під час транскордонного перевезення небезпечних відходів та особи, яка відповідає за утилізацію.

Хоча нормативна база вже досить розвинена, наразі поширеним видом обов'язкового страхування є лише страхування цивільної відповідальності при перевезенні небезпечних вантажів.

Спираючись на законодавчі акти та програми, що регламентують необхідність екологічного страхування, можна виділити такі позитивні моменти екологічного страхування:

- підвищення правової свідомості та екологічної культури громадян;

- постійний моніторинг довкілля;

- формування єдиної державної системи запобігання аваріям, катастрофам, надзвичайним ситуаціям;

- стимулювання протиаварійних заходів за рахунок диференціації страхових тарифів підприємствам за безаварійну роботу;

- забезпечення компенсаційних гарантій потерпілим;

- забезпечення стабільності фінансового стану підприємств;

- створення бази даних про техногенні аварії;

- створення дієвого екологічного страхового фонду

Кінцевою метою екологічного страхування є зменшення або запобігання забрудненню навколишнього природного середовища шкідливими речовинами під час діяльності об'єктів підвищеної небезпеки.

Таким чином, розвиток системи страхування екологічних і катастрофічних ризиків дозволяє:

- зменшити витрати підприємств по задоволенню претензій третіх осіб у зв'язку зі збитком, нанесеним їм забрудненням навколишнього середовища;

- дати гарантію постраждалим в одержанні належних їм за законом сум відшкодування незалежно від фінансового положення підприємства-забруднювача;

- виконувати функції контролю за здійсненням підприємствами мір безпеки;

- бути одним із джерел фінансування заходів щодо забезпечення безпеки і таке інше.

При подальшому розвитку системи страхування екологічних і катастрофічних ризиків можуть бути прийняті різні стратегічні напрямки: страхування даних ризиків у рамках наявних традиційних видів страхування; формування самостійних видів страхування даних ризиків; комбінація перших двох напрямків. Другий напрямок є найбільш радикальним, який потребує термінового прийняття декількох законів про обов'язкове страхування, і воно в умовах реформування економічної системи може виявитися найефективнішим.

У цілому повинно передбачатися прийняття і поетапна реалізація відповідної Концепції, що, у першу чергу, повинна включати:

- прийняття пакета наступних Законів України "Про обов'язкове екологічне страхування" (страхуванню відповідальності осіб - власників джерел підвищеної екологічної небезпеки), "Про обов'язкове страхування від повеней" (майнове страхування), "Про обов'язкове страхування від метеорологічних небезпечних явищ" (майнове страхування) і ін.;

- створення пільгових умов для розвитку добровільного майнового страхування (майно усіх видів власності) і особистого страхування (страхування на випадок втрати працездатності, на випадок смерті, на дожиття до визначеної кількості років у зоні встановленого рівня забруднення та ін.).

Таким чином, суть екологічного страхування полягає в акумулюванні коштів у спеціально створюваних страхових фондах, управління якими здійснюють спеціалізовані страхові компанії або інші спеціальні юридичні особи (екологічні фонди), та їх перерозподілі між учасниками страхового процесу з метою компенсації завданих збитків у разі настання страхових випадків (виплата страхових відшкодувань або страхових сум, інвестування частки страхових платежів у страхувальника, превентивні та інші заходи).

Отже, за основними ознаками (мета, функції, об'єкт, страховий ризик, страховий випадок, шкода, яка підлягає відшкодуванню, коло страхувальників тощо) еколого-страхові правові відносини мають свої особливості, що дозволяє виокремити їх у самостійну групу суспільних відносин, які утворюють правовий інститут у складі екологічного права як галузі. Основне призначення цього інституту полягає в тому, щоб у межах певного виду суспільних відносин забезпечувати цілісне правове регулювання. Приділяючи важливу увагу питанням здійснення екологічного страхування як елементу економічного механізму забезпечення охорони навколишнього природного середовища, необхідно вирішити питання щодо правових форм вираження (закріплення) суспільних відносин у цій сфері. Відсутність правового механізму здійснення екологічного страхування стримує створення дійового додаткового джерела фінансування природоохоронних заходів і додаткових гарантій відшкодування громадянам та юридичним особам збитків, завданих забрудненням довкілля.

Правовим регулюванням повинні бути охоплені найважливіші елементи екологічного страхування. Найбільш сприятливою формою такого регулювання на державному рівні може стати закон України про екологічне страхування.


Список використаних джерел

1. Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К. : Б. в., 2006. - 122 с.

2. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 року № 1264-XII // Відомості Верховної Ради України, 1991, N 41 (08.10.91), ст. 546 // зі змінами і доповненнями станом на 10.11.2007 року.

3. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів у випадку настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів" № 733 від 01.06.2002 р. // Офіційний вісник України, 2002, N 23 (21.06.2002), ст. 1106 // зі змінами і доповненнями станом на 10.11.2007 року

4. Закон України «Про екологічний аудит» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 45, ст.500

5. Базилевич В.Д. Страховий ринок України. Монографія. Київ: Товариство "Знання", 1998 - 374 с.

6. Бородіна Н. Страхування екологічних ризиків на підприємствах //Стандартизація. Сертифікація. Якість. - 2005. - № 6. - C. 69-72

7. Буральов Є.П. Ризики екологічного страхування// Довкілля та здоровя” - №1, (8) 1999 р. - ст. 4-7.

8. Васильченко С. Проблеми формування законодавчої моделі екологічного страхування в Україні // Юридичний журнал - 2003 - № 12 - ст. 11 - 19

9. Віленчук О. М. Концептуальні засади розвитку екологічного страхування в господарстві //Фінанси України. - 2007 . - № 5 . - С. 105 - 113

10. Віленчук О. Екологічне страхування в системі охорони природного середовища //Економіка АПК. - 2001. - № 10. - С.46-51

11. Віленчук О. М. Перестрахування екологічних ризиків: стан та перспективи розвитку в Україні //Фінанси України. - 2006. - № 11. - С.90-97. -

12. Віленчук О. Стан та перспективи розвитку екологічного страхування в аграрній сфері //Економіка АПК. - 2002. - № 5. - С.85-90

13. Гапонюк М. Передумови та перспективи розвитку екологічного страхування в Україні //Фінанси України. - 1997. - № 7. - C. 90-100

14. Гейдюнас Ю., Іващенко А. Необхідність означає доцільність. Для чого потрібне екологічне страхування в Україні // «Юр.Газета» - №15 (27) 18.08.2004

15. Гончарук Т. Економічне регулювання захисту довкілля на мікрорівні //Предпринимательство, хозяйство и право. - 1998. - № 9. - C. 26-30

16. Гусар В.В. Роль і завдання страхових організацій у системі екологічного страхування в Україні // Матер. 2 Міжнар. наук.-практ. конф. „Розвиток страхового ринку і його кадрове забезпечення", 9-10 жовтня 2001 р. - Тернопіль, 2001.

17. Данилко В.К. Екологічне страхування: реалії та перспективи //Статистика України. - 2004. - № 3. - C. 89-91

18. Даугуль В. Поняття та особливості екологічного страхування в Україні/ //Право України. - 1999. - № 4. - C. 51-54

19. Дема Д.І. Методичні аспекти формування математичного інструментарію в системі екологічного страхування //Економіка АПК. - 2005. - № 6. - С.74-79

20. Заїкін Ю. Про екологічне страхування //Фінанси України. - 2001. - № 11. - C. 148-152

21. Костицький В. Екологічне страхування // Право України - 1998 - № 11 - ст. 69 - 71

22. Костицький В. Екологічне страхування //Право України. - 1998. - № 11. - C. 68-73

23. Лебединсъка Л. Д., Аніщенко В. О. Екологічне страхування як один з пріоритетних інструментів фінансового механізму управління природокористування. - Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. -Вип. 1 (8) / Голов, ред. С. П. Степанов. - К.: КНЕУ, 2002. - С. 478-483

24. Мачуський В.В. Правові основи страхування: Навч. посіб. / Київський національний економічний ун-т. -- К.: КНЕУ, 2003. -- 302 с.

25. Мних М. Екологічне страхування в Україні та в інших країнах світу //Економіка. Фінанси. Право. - 2003. - № 5. - C. 15-19

26. Паламарчук В. Екологічне страхування //Економіка. Фінанси. Право. - 2001. - № 9. - C. 36-38

27. Погріщук Г. Розвиток екологічного страхування й аудиту в Україні //Фінанси України. - 2003. - № 9. - С.119-123

28. Процюк В.А. Екологічне страхування як забезпечення принципу екологічної відповідальності в умовах аварійного забруднення довкілля // Матеріали 2-ї міжнародної конференції «Сотрудничество для решения проблемы отходов» - 9-10 февраля 2002 - Харьков.

29. Разметаєв С. Правові питання удосконалення законодавства про екологічне страхування в Україні //Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 2. - C. 93-96

30. Решетник Л. Екологічне страхування як одна з форм відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права громадян на безпечне для їх життя та здоров'я довкілля //Право України. - 2002. - № 6. - С.78-81

31. Решетник Л. Екологічне страхування як одна з форм відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права громадян на безпечне для їх життя та здоров`я довкілля // „Право України” - 2002 - №6 - ст. 78

32. Руснак Т. Екологічне страхування: зарубіжний досвід та можливості законодавчого регулювання в Україні //Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 7. - C. 70-72

33. Сааджян І.А. Страхування в системі економічних механізмів забезпечення екологічної безпеки // Автореф. дис. к.ю.н. - Одеса, 2002 - 18 ст.

34. Сааджан И.А. Страхование экологических конфликтов. //Материалы международной научно-практической конференции “Управление природопользованием в регионе”. – Сумы: Сумский государственный университет. – 1994. - С.84-85.

35. Сааджан И.А. Страховой фонд экологической безопасности: принципы создания и перспективы // Труды научно-практической конференции “Актуальные проблемы экономики природопользования”. – Сумы: Сумский государственный университет. - 1996. - С.139-141.

36. Степичева С. Инструмент эколого-экономического механизма // Страховое ревю. - № 12. - 1999.- с. 3.

37. Страховое право: учеб. для вузов / Под ред. В.В. Шахова, В.Н. Григорьева, С.Л. Ефимова - М. "ЮНИТИ-ДАНА", 2004 - 384 ст.

38. Страхування. Навч.-метод. посібник / За заг. ред. О. О. Гаманкової. — К.: КНЕУ, 2000.—120 с.

39. Страхування: Підручник /За ред. С.С.Осадець. – К.: КНЕУ, 2002. – 599 с.

40. Таркуцяк А.О. Страхові послуги - К.: Вид. Європейського університету, 2004 - ст. 300 - 322

41. Тюрюканов А., Шевчук А. Защита от вредных воздействий // Страховое ревю. - № 5. – 1998. - с. 30.

42. Черняховский В. Чужой страх и риск: Тенденции развития рынка страхования. — Компаньон, №12, 20 марта 2000г., с.32.

43. Черчик Л.М. Доцільність запровадження екологічного страхування в Україні //Розвиток грошово-кредитних відносин в Україні : Зб.матеріалів Всеукр.наук.-практ.конф. 27 лют.2004р. / Київ.ін-т банк.справи.Промінвестбанк.За ред.В.П.Матвієнка. 2004 - ст. 210-212.

44. Шелехов К.В., Бігдаш В.Д. Страхування. Страхові послуги. – К.: ІЕУГП, 2000. – 268 с.

45. Шиманська С. Страховий захист підприємств України та їх працівників. -Економіка України. -1994. -№5. - с.92-94.

46. Шихов А.К. Страхование. Учеб. пособие для вузов. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. — 431 с.

47. Шоргин С. Я. Оценка вероятности разорения и страховых тарифов при прогнозировании страховой деятельности на длительный период // Финансы. — 1997. — № 9. — С. 46 — 49.

48. Экологическое страхование: Вопросы теории и практики. — М., 1995. —110с.

49. Экономика страхования и перестрахования. - М.: Анкил, 1996.

50. Янчишен В. Нормативне регулювання діяльності страхових організацій в Україні // Підприємництво, господарство і право. -1997. -№2. - с.12-17.

51. Офіційний сайт ЗАТ „Інго-Україна” http://www.ingo.com.ua/

52. Офіційний сайт ЗАТ „Інкомстрах” http://www.incomstrakh.com.ua/

загрузка...
Top