Теоретичні аспекти розсекречування документів державних архівів

Вступ.

1. Теоретичні аспекти свободи інформації і засекречування, доступ до архівів.

2. Особливості інформаційного потенціалу документів і матеріалів особових архівних фондів та специфіка їх використання.

3. Процес розсекречування архівних матеріалів на сучасному етапі.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Проблема розсекречування документів супроводжувалась рядом нових факторів, що виникли у зв'язку з ліквідацією СРСР та його структур. До системи архівних установ України включено документи колишнього КДБ, ЦК КПУ, основний склад яких знаходився на таємному зберіганні.

Після набуття Україною державної незалежності питання розсекречування архівних документів і доступу до них широкої громадськості були вирішені у законодавчому порядку, стали одним з важливіших напрямків діяльності державних архівів. В результаті цієї роботи дослідники мають можливість вивчати цілі комплекси документів.

Зазначена робота торкнулася й питань, пов'язаних з державним обліком документів НАФ, необхідністю внесення до облікової документації відповідних змін про склад і обсяг архівних фондів.

Актуальність даної проблеми полягає в тому, що особові фонди, які зберігаються в архівах України, є винятково цінними джерелами з багатьох галузей знань, оскільки містять великий інформаційний потенціал з історії культурного, громадського та ідейно-політичного життя українського суспільства. Однак, будь-яка інформація, в тому числі й та, що зафіксована в документах та матеріалах особових архівних фондів, набуває ще більшої цінності, коли її використовують у науковій та інших сферах інтелектуальної діяльності. Ось чому актуальним завданням архівістів є не тільки забезпечення фізичної збереженості особових фондів, а й створення сприятливих умов для всебічного використання їх. Збагачення способів, форм та методів організації використання джерельної інформації із особових архівних фондів, оприлюднення та введення в обіг їх на різних етапах та рівнях є надзвичайно важливим і актуальним завданням істориків, архівознавців та документознавців. Крім того, сучасний стан української історичної науки в умовах необхідності формування національної самосвідомості українців та посиленого інтересу людей до спадщини свого народу обумовлює підпорядкування джерельної бази особових архівних фондів сучасним можливим формам та методам їхнього використання.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси розсекречування документів державних архівів.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити поняття свободи інформації і засекречування, доступ до архівів;

· охарактеризувати особливості інформаційного потенціалу документів і матеріалів особових архівних фондів та специфіка їх використання;

· дослідити процес розсекречування архівних матеріалів на сучасному етапі.

Об’єктом дослідженняє закручування та розсекречування документів.

Предметом дослідженнявиступають теоретичні аспекти розсекречування документів державних архівів.


1. Теоретичні аспекти свободи інформації і засекречування, доступ до архівів

Для української історіографії традиційним є тяжіння до антропоцентризму і персоналізації історії. З часів просвітництва, а ще більше з другої половини ХХ ст. проблема людини стала центральним об’єктом вивчення в українській історичній науці. Головна увага істориків зосереджується на визначенні статусу, соціальної ролі та долі конкретних осіб як творців, суб’єктів історичного процесу. В умовах незалежної України та демократизації суспільства виникла гостра потреба в різноманітній інформації про персоналії української історії, насамперед архівній. Найбільш інформаційно насиченими з погляду персоналістики є особові архівні фонди визначних діячів науки та культури, більшість з яких тривалий час були недоступними. Лише після масового розсекречування архівних документів упродовж 1989–1995 рр. стало можливим їх ширше використання. У зв’язку з цим перед архівними установами та архівознавством постало завдання актуалізувати інформаційні ресурси особових фондів як суттєвої складової сукупної архівної спадщини українського народу.

Відсутність інформаційної відкритості, прозорості та підзвітності влади суспільству, необґрунтоване засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну уявляються чи не найбільш небезпечними для майбутнього країни в порівнянні з іншими порушеннями прав людини. І справа навіть не тільки в тому, що це створює живильне середовище для росту корупції. Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й просто будь-які рішення в різних областях людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обґрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах.

Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто вона має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагається обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів. Отже, необхідно переглянути існуючі пріоритети інформаційної політики і закріпити відкритість інформації на законодавчому рівні [5, c. 71-72].

Висловлену тезу найкраще підтверджує приклад Сполучених Штатів, де найбільша свобода інформаційного обміну і, відповідно, найбільше наукових та культурних досягнень. А у нас є виразною тенденція обмеження доступу до інформації і свободи інформаційного обміну під приводом захисту інформаційної безпеки держави. Водночас поняття інформаційної безпеки законом чітко не визначено, є малозмістовним, і що саме захищається, взагалі кажучи, незрозуміло. Мусимо визнати, що свобода інформації у нас надто обмежена і постійно безпідставно порушується. У нас не розвинена культура відкритості, що зрозуміло, враховуючи сумний посаг радянських часів, коли засекречувалося геть усе. І зараз необґрунтовано, на мою думку, засекречується надто багато відомостей.

Свобода інформації базується на певних базових принципах, з яких згадаємо зараз лише декілька. Вся інформація, яку зберігають державні органи, підлягає оприлюдненню, виключення можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків. Ці виключення повинні бути ясними, описуватися вузько та підлягати суворому контролю на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси» – перевірці згідно із трискладовим тестом Європейського суду з прав людини. А саме: бажання державного органу обмежити доступ до інформації є виправданим, якщо, по-перше, інформація має відношення до легітимної мети, передбаченої законом, по-друге, її оприлюднення має дійсно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди легітимній меті (тут ключовим є слово „суттєва”), і, по-третє, шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації. Перелік легітимних цілей, відповідно до яких доступ може бути обмежений, є вичерпним і міститься в ч.3 статті 34 Конституції України, при цьому вказується, що здійснення права на інформацію може бути обмежено законом. А от вимога визначення – чи буде завдавати розголошення інформації суттєвої шкоди відповідній меті обмеження доступу – законодавством не передбачена. На практиці, як правило, така перевірка відсутня. Інформація засекречується, якщо вона стосується однієї з підстав для засекречування за рішенням експерта з питань державних таємниць, і до третьої частини трискладового тесту справа просто не доходить. Тому спроба реалізувати трискладовий тест в ч. 11 ст. 30 Закону України „Про інформацію” („Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист”) виявилася невдалою: на практиці це положення фактично не застосовується. Крім того, ч. 3 ст. 47-1 Закону України „Про інформацію” передбачає звільнення громадянина від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою». Однак внесення змін до Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 11.05.2004, згідно з якими «журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення та зберігання тільки відкритої за режимом доступу інформації» (п. 1 ч. 2 ст. 26) фактично нівелювало дію ч. 11 ст. 30 та ч. 3 ст. 47-1 Закону України „Про інформацію”[1], оскільки застосувати трискладовий тест тут просто неможливо[10, c. 42-43].

Законодавче регулювання цих питань бажає кращого, оскільки є великою, нечіткою і погано прогнозованою „сіра зона” відомостей, яким надається не визначений жодним законом гриф „для службового користування” (ДСК) і які є конфіденційною інформацією, що є власністю держави. Це поняття визначено в статті 30 Закону „Про інформацію”, на мою думку, некоректно. Згідно з Положенням про порядок роботи з такими відомостями, схваленим Кабінетом Міністрів України у Постанові № 1893 від 27 листопада 1998 р., усі центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування були повинні у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки таких відомостей. Але, як засвідчили відповіді на наші інформаційні запити до усіх центральних органів виконавчої влади (їх можна знайти на сайті „Майдан” www.maidanua.org в рубриці „Право на Правду”), більшість з них почали створювати такі переліки тільки в 2005 році, не всі їх створили, а якщо і створили, то не всі ці переліки оприлюднили.

На початку квітня 2008 р. Харківська правозахисна група надіслала інформаційні запити відносно наявності та передачі копії переліку таких відомостей до 85 центральних органів влади та 27 регіональних державних адміністрацій. Належні відповіді були отримані від 34 центральних та 19 обласних державних адміністрацій. Частина органів влади не відповіли на запити зовсім. Після розсилки повторних, а в деяких випадках третіх та четвертих запитів, вимог виконати чинні норми закону і обіцянки звернутися до суду з адміністративним позовом у разі відсутності відповіді були отримані відповіді від всіх органів влади. Цей процес тривав 6 місяців. Були отримані переліки відомостей з 26 державних адміністрацій (окрім Запорізької) та 70 центральних органів виконавчої влади. Одне відомство надало перелік тільки два тижні тому. 14 центральних відомств відмовилися надати переліки. Кабінет Міністрів України, Національне космічне агентство і Запорізька облдержадміністрація повідомили, що перелік відомостей, які відносяться до конфіденційної інформації, що є власністю держави, сам є конфіденційною інформацією і внаслідок цього не надається. Ще 11 міністерств і відомств відмовили в наданні переліку: Генеральна прокуратура України, чотири міністерства – аграрної політики, палива та енергетики, охорони здоров’я, транспорту і зв’язку, Держкомтелебачення, Державна податкова адміністрація, Національний банк, Рахункова палата, Держспоживстандарт, Державне управління справами (останнє також відмовило у наданні повного і актуального тексту Положення "Про Державне управління справами", затвердженого указом Президента Л.Кучми з незаконним грифом "опублікуванню не підлягає"). Водночас слід зауважити, що переліки конфіденційної інформації, які діють в Генеральній прокуратурі, Міністерстві палива та енергетики та Міністерстві аграрної політики доступні в комп’ютерній правовій системі „Ліга: Закон”

Надалі необхідно проаналізувати отримані переліки конфіденційної інформаційної, перевірити обґрунтованість та законність віднесення тих чи інших відомостей цих переліків за допомогою трискладового тесту, скласти загальний перелік відомостей, які органи державної влади відносять до категорії ДСК. Але навіть побіжний огляд отриманих матеріалів дає підстави для таких висновків.

1. Єдиний державний підхід до питання оприлюднення чи неоприлюднення переліків конфіденційної інформації відсутній.

2. Координація щодо питання, до якої інформації необхідно обмежувати доступ, відсутня. Так, кількість позицій в переліках, складених обласними державними адміністраціями коливається від 18 (Івано-Франківська, Київська ОДА) до 136 (Кіровоградська ОДА).

3. Деякі випадки обмеження доступу до інформації є вочевидь незаконними, як, наприклад, внесення до переліку відомостей стосовно порушення Закону "Про інформацію" (Донецька ОДА), можливість голів ОДА волюнтаристські відносити до категорії "ДСК" інформацію за межами затвердженого переліку (Тернопільська ОДА, Чернігівська ОДА), тощо.

4. Багато відомостей з цих переліків мали б бути відкритими[17, c. 49-50].

Відсутність відкритого зведеного переліку відомостей, які можуть мати гриф ДСК, взагалі кажучи, означає наявність цензури, оскільки a priori неясно, чи можуть якісь конкретні відомості бути з обмеженим доступом. Але ж за розповсюдження конфіденційної інформації, що є власністю держави, передбачена адміністративна відповідальність, а за передачу іноземним державам – кримінальна! І саме Служба безпеки як орган, відповідальний за збереження відомостей з обмеженим доступом, мала би навести лад в цій сфері. Це стосується також того, що назви документів, на які накладається гриф ДСК, невідомі, що є, на мою думку, неприпустимим. До речі, в 2008 році за нашими підрахунками було ухвалено 96 таких нормативних актів.

Є також очевидним, що ані в Положенні, ухваленому Постановою № 1893 від 27 листопада 1998 р., ані в практиці його застосування не використовується відомий міжнародний стандарт в сфері свободи інформації „засекречується інформація, а не документ”: обмеженню підлягає інформація, а не документ в цілому. Зокрема відповідно до п. 2 Рекомендації Rec (2002) 2 Комітету міністрів Ради Європи від 21.02.2002 „Про доступ до офіційних документів”, „якщо до певної частини вміщеної в офіційному документі інформації застосовується обмеження, то орган державної влади повинен, попри все, надати всю іншу інформацію, що міститься в документі”. Крім того, можна припустити, що акти, в яких буде міститися інформація з обмеженим доступом, одночасно будуть визначати права або обов’язки громадян, а відповідно до ч. 3 ст. 57 Конституції „ Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними”.

Та ж сама ситуація з правовим регулюванням щодо державних таємниць. Для реалізації цього стандарту необхідно внести зміни до Закону „Про державну таємницю” .Перша частина статті 15 цього Закону «Засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації» проголошує: „засекречування матеріальних носіїв інформації здійснюється шляхом надання відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації грифа секретності”. Необхідно передбачити засекречування лише текстів, що містять державну таємницю, а не документів у цілому. Для цього треба змінити назву статті 15 і викласти першу частину таким чином:

Стаття 15. Доступ до матеріальних носіїв інформації (документу), які містять відомості, що становлять державну таємницю.

Засекречуванню підлягають відомості, які становлять державну таємницю, шляхом надання відповідній частині документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації грифа секретності. Орган державної влади, влади автономії, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації повинні, тим не менш, надати іншу інформацію, що міститься в документі, яка є відкритою [4, c, 176-177].

Зазначимо, що чинний Закон „Про державну таємницю” не містить максимального терміна засекречування. Друга частина статті 13 Закону дає можливість подовжувати термін засекречення, коли він збігає, а третя частина надає можливість Президенту України з власної ініціативи або на підставі пропозицій державних експертів з питань державних таємниць подовжити строк дії рішення про засекречення. На практиці це призводить до втаємничення відомостей 40-, 50- і більшої давнини. Необхідно встановити законом максимальний термін засекречування – не більше, скажімо, 30 років. Тоді третю частину статті 13 можна було би викласти в такій редакції:

Термін засекречування інформації не може перевищувати 30 років.

Якщо оглянути Звід відомостей, що становлять державну таємницю (ЗВДТ), то можна побачити, що засекречується надто багато і є великі негаразди із розсекречуванням. Досі зберігаються під грифом „таємно” архівно-слідчі справи тих репресованих в 20-50 роки, які не були реабілітовані. Абсурдно зберігати в таємниці усі відомості про політичні репресії 60-80-річної давнини. Усюди в світі термін максимального засекречування становить 30-40 років. Навіщо ж нам залишати таємними такі давні архівні дані? Можна сподіватися, що Указ Президента України № 37/2009 від 23 січня 2009 року «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні» зліквідує певні перешкоди в доступі до архівних документів радянського періоду. Указ є наступним кроком в послідовній справі розсекречування документів стосовно політичних репресій та голодоморів в Україні. Водночас пересторога «якщо вони не становлять державної таємниці», яка міститься в п.1 Указу, може звести нанівець весь його позитивний потенціал. Чи означає прийняття Указу розсекречування великої групи документів, що стосуються політичних репресій? Прямої відповіді на це питання в Указі немає. На мою думку, Указ мав би містити положення про відкликання грифів обмеження доступу з певної групи документів. Але вказівки на те, що мають бути переглянуті підстави надання грифів обмеження доступу «таємно» та «цілком таємно» архівним документам, пов’язаним з політичними репресіями та іншими подіями, Указ не містить. Отже, на виконання цього Указу суттєво має бути змінений ЗВДТ[12, c. 35].


2. Особливості інформаційного потенціалу документів і матеріалів особових архівних фондів та специфіка їх використання

Особливості інформаційного потенціалу особових архівних фондів визначаються специфікою наявної в них джерельної інформації з історії культурного, громадського та ідейно-політичного життя в Україні. Кожний документ таких фондів зафіксував різну інформацію, яка прямо залежить від роду занять, оточення, особистих потреб та власних вподобань окремої особи, індивідуума. Тому, ця інформація (на відміну від інформації діловодних документів установ та організацій) є неповторною і нерегламентованою, по-своєму розкриває процеси та події історичної дійсності. Крім того, характерною особливістю більшості особових фондів є те, що їхні документи здебільшого рукописні, що ускладнює роботу дослідника при їх використанні, а водночас збільшує їхню цінність як історичного джерела первинної інформації. Тому переважна більшість документів та матеріалів особових фондів містить у собі багато оригінальної інформації, яка не зазнала змін при друкуванні.

Такі рукописні матеріали, як правило, наявні в єдиному примірнику і віднайти необхідну інформацію про них набагато складніше ніж про тиражовані пам’ятки. Що ж до включення архівістами рукописних джерел у науковий обіг, то тут їхня увага концентрувалася як на розробці форм та методів здобуття із них інформації, яка потрібна не лише вченим, а й усім соціальним інститутам та пересічним громадянам, так і на можливих формах їхнього оприлюднення: публікація, організація виставок, вечорів, вдосконалення роботи читальних залів архівів тощо. Бо, як відомо, основним критерієм, що визначає науковий авторитет вченого та вагомість його внеску в обрану галузь науки, є оцінка наукового та творчого доробку колегами-сучасниками та колегами-нащадками [8, c. 112-113].

Однак, оцінити, а відтак і критично дослідити його, науковці можуть, лише оприлюднивши ці здобутки. Неопубліковані свідчення, як правило, залишаються для більшості невідомими. На сьогодні значна кількість рукописних документів та матеріалів особових фондів вже опубліковано. Це стосується, передусім, документів особових фондів: листи, автобіографії, щоденники, творчі матеріали.

Розглянувши загальні риси інформаційного потенціалу особових архівних фондів, можна відзначити такі його особливості – тематична різноманітність, неповторність, первинність інформації тощо.

Методи дослідження документів та матеріалів особових архівних фондів прямо залежать від теми, мети і дослідницьких завдань. Найчастіше дослідники застосовують біографічний метод, який дає змогу простежити процес нагромадження свідчень про життєвий та творчий шлях особи-фондоутворювача, окреслити його внесок у примноження знань. Цей метод застерігає від механічного описування життя особи, орієнтуючи на з’ясування її участі в суспільних процесах, на аналіз структури всього її життєвого шляху, виявлення найхарактерніших рис усього покоління інтелектуалів певної епохи. Він передбачає низку важливих дослідницьких процедур з автобіографіями, щоденниками, листами, спогадами, відкриває реальну можливість реконструювати життєвий шлях і внутрішній світ як окремої особи, так і певного наукового осередку, встановити тип ученого як особистості, виявити його місце у соціокультурному та науковому середовищі9. При дослідженні документів та матеріалів розглядуваних фондів застосовують й інші методи, а саме: історичний, порівняльний тощо. Однак вони є типовими при використанні й інших джерел.

З-поміж поширених форм використання документної інформації із особових архівних фондів слід відзначити експозиційну роботу працівників архівів, ініціативне інформування, виконання тематичних та соціально-правових запитів громадян, публікації документів.

Активною формою використання документів та матеріалів із особових архівних фондів, яка надає можливість відвідувачам наочно ознайомитися з ними, є організація виставок. Тематика виставок, як правило, присвячується ювілеям видатних державних, громадських та культурних діячів або іншим подіям, які цікавлять громадськість. Експозиційна робота архіву з використанням особових фондів має свої особливості. Зокрема, всі виставки документів та матеріалів із особових фондів у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв України проводяться з використанням оригіналів, що дає змогу яскравіше вшанувати пам’ять творчої особистості та безпосередньо оприлюднити документи, які утворились упродовж її життя та діяльності – листи, щоденники, автобіографії, рукописи творчих праць та ін. На цих виставках експонуються друковані видання, при цьому оригінали документів використовуються в обмеженій кількості. В оригіналах виставляються, зокрема, твори мистецтва відомих діячів культури: живописні полотна, графічні твори, ескізи театральних декорацій, костюмів, малюнків, етюдів та ін. Щоб підкреслити значення художнього твору або його роль в літературному процесі у виставках використовують також рукописний оригінал цього твору. Ефективність використання особових фондів при проведенні виставок залежить, як правило, від цілісності фонду, що впливає на залучення до виставки всіх можливих експонатів, вдалого художнього оформлення тощо [9, c. 132-133].

Традиційною формою використання документів особових архівних фондів є ініціативне інформування, яке полягає в тому, що працівники державних архівів до ювілейних дат з власної ініціативи надсилають в бібліотеки, музеї, товариства, школи інформаційні листи з даними про склад особових фондів відомих діячів літератури і мистецтв, враховуючи місце народження та діяльності їх. При виявленні необхідних матеріалів основна увага звертається на найбільш цікаві та вартістісні документи особових фондів, які можуть зацікавити адресатів: малюнки, фотографії, статті тощо. Ініціативне інформування є вдалим засобом розкриття інформаційного потенціалу особових архівних фондів, особливість якого полягає у випереджальному задоволенні потреб установ, організацій, окремих громадян.

Відповіді на тематичні та соціально-правові запити, які надходять до державних архівів, відкривають можливість використання інформації документів та матеріалів із особових фондів поза межами архіву. Запити різної тематики надходять до них від установ, організацій, фізичних осіб з метою одержати більше інформації про того чи іншого діяча за допомогою його особового фонду для створення меморіальних куточків, стендів тощо. Соціально-правові запити надходять до архіву від людей з проханням надати їм фінансово-правові документи для переоформлення пенсій, отримання льгот тощо. Здебільшого архів видає довідки про трудовий стаж, заробітну платню, освіту, перебування в армії, участь у бойових діях, нагородження, майнові права, державну і громадську діяльність. Ця форма використання документів та матеріалів особових архівних фондів має надзвичайно важливе суспільне значення, оскільки безпосередньо пов’язана з виплатою пенсій, компенсацій, наданням пільг та іншими формами соціального захисту громадян.

Публікація документів із особових архівних фондів належить до найефективніших засобів поширення їхньої джерельної інформації. За минулі 15 років було опубліковано сотні книг і величезна кількість статей із цієї проблематики. Крім того, публікуються збірки матеріалів із особових фондів, творчі матеріали, листування, нариси (навіть не закінчені), які доповнюються коментарями, примітками тощо. Особливістю таких публікацій є те, що в них обов’язково присутні посилання на архівні матеріали із зазначенням особового фонду, опису, справи, аркуша. Зокрема, нещодавно вийшли збірники із документами та матеріалами із спадщини поета П. Тичини, з листуванням видатних істориків М. Грушевського, М. Максимовича та ін. [11, c. 86-87]

У ряді радянських підручників з архівознавства проводилася думка про те, що різні аспекти використання інформації документів із особових архівних фондів у наукових, соціально-правових та інших цілях визначають і застосування у виявленні їхніх інформаційних можливостей різні критерії або групи критеріїв оцінки документів. Так, використання таких документів та матеріалів в науково-історичних цілях зумовляє першочергове застосування критерію ролі та значення діяльності особи-фондоутворювача, його наукового та творчого доробку, а при підході до них в якості джерел для історико-демографічних та інших досліджень основними виступають інші моменти: відображення свідчень про його професію, службову та громадську діяльність.

Однак практика показала, що такий підхід до оцінки інформаційного потенціалу особових архівних фондів для подальшого використання є помилковим. На нашу думку, незалежно від можливих напрямків використання їх доцільнішим і ефективнішим буде при цьому комплексне застосування оціночних критеріїв до них. Тому, визначаючи специфіку використання інформаційного потенціалу особових архівних фондів, слід відзначити, що кожний документ таких фондів передусім є сегментом цілісної інформаційної системи.

Як зазначила Л. Драгомірова, характерною рисою всіх особових архівних фондів є сильне тяжіння його елементів до свого центру – фондоутворювача – та міцні внутріелементарні зв’язки. Кожний взаємопов’язаний елемент фонду є окремою, але невід’ємною часткою усього фонду, бо відображає лише певний аспект життєдіяльності свого утворювача. Використання частини документів фонду або його окремого документа призведе до часткової або повної втрати інформації, спотворить цілісність відтворення образу, події, картини.

Обґрунтовуючи практичні завдання щодо ефективнішого використання джерел особових архівних фондів в інтелектуальній діяльності, можна виділити декілька напрямів роботи. Перший, найбільший за широтою виконання, – це створення всеохоплюючого довідника-покажчика особових фондів з використанням сучасних комп’ютерних технологій. Таке завдання надзвичайно складне. Воно передбачає, насамперед, виявлення всіх особових фондів, оцінку їхньої історичної цінності, описання за єдиною методичною основою тощо. Крім того, слід забезпечити об’єднання всіх зібраних матеріалів в єдину мережу даних архівної інформації про персоналії і на цій основі створити зведену базу даних.

Звичайно, для цього необхідне відповідне комп’ютерне забезпечення. Другий напрям пов’язаний з покращанням технічного оснащення читальних залів архівів. Зокрема значно розширило використання документів та матеріалів особових фондів їх розмноження на ксероксі, хоча б документів, що утворилися у ХХ ст. та використання комп’ютера при обліку замовлень документації. Третій напрям стосується роботи Державного комітету архівів України. Наприклад, збираючи щорічні відомості про кількість фондів в усіх архівах за так званими «зведеними паспортами архівів», доцільнішим було б особові фонди виокремити в окрему графу. Все це дало б змогу розв’язувати проблеми особових архівних фондів на вищому науковому рівні [16, c. 183-184].


3. Процес розсекречування архівних матеріалів на сучасному етапі

Державними архівами України провадиться систематична робота з перегляду грифів секретності документів, що перебувають на таємному зберіганні. Документи з інформацією, яка не підпадає під Звід відомостей, що становлять державну таємницю, відкриваються для публічного користування.

Результати масового розсекречування архівних фондів, проведеного державними архівами України наприкінці 80-х - на початку 90-х років, представлено в електронній версії багатотомного довідника "Реєстр розсекречених архівних фондів України: Міжархівний довідник. Т. 2, кн. 1-3" (Київ, 2006). Нині видання готується до друку у традиційному книжковому форматі; робота над наступними книгами довідника триває.

У другій половині 90-х років спостерігається уповільнення масштабних робіт з розсекречування, а подекуди - й їхнє повне згортання.

Від початку 2000-х рр. діяльність державних архівів із розсекречування документів поступово відновлюється. З'являються відповідні урядові доручення, рекомендації СБУ щодо приведення секретів колишнього СРСР у відповідність з вимогами чинного законодавства України.

У 2004-2005 рр. повністю завершив розсекречування таємних документів і ліквідував РСО (режимно-секретний орган, який опікувався таємними документами) Центральний державний архів громадських об'єднань України. Колишній Архів ЦК Компартії України став повністю публічним і відкритим, що є безпрецедентним явищем на теренах колишнього СРСР. Саме цей архів першим з-поміж інших державних архівів випустив у світ перший том у серії путівників нового покоління "Архівні зібрання України" (див.: Центральний державний архів громадських об'єднань України: Путівник. - Київ, 2001)[15].

У січні 2005 р. колегія Державного комітету архівів України визначила розсекречування як один із пріоритетних напрямків діяльності архівних установ і зобов'язала останні активізувати роботу з перегляду грифів секретності документів, що не містять державної таємниці, а також забезпечити запобігання надходженню до архівів необгрунтовано засекречених документів (див.: Наказ Держкомархіву від 31 січня 2005 р. № 10 з оголошенням рішення колегії від 25 січня 2005 р. "Про стан та перспективи розсекречування документів у державних архівах").

Значні обсяги документів, що не містять державної таємниці або конфідеційної інформації, ще й дотепер перебувають на таємному зберіганні в державних архівах, що порушує конституційні права особи на доступ до інформації, ускладнює надання інформації для соціального захисту громадян.

На сьогодні динаміка розсекречування документів у державних архівах України є позитивною: якщо на початок 2005 р. справи на таємному зберіганні складали 1,1% від загального обсягу документів, а на початок 2006 р. - 0,99%, то за даними на початок 2007 р., 0,55% від загальної кількості одиниць зберігання, або лише 197,047 справ перебувають на таємному зберіганні. Найбільшим є цей показник у ЦДАВО України (2,7%), найменшим - у Державному архіві в Автономній республіці Крим (0,0002%) [3].

Станом на 01.01.2005 р. секретні справи у державних архівах України складають 1,1 відсотка від загальної кількості одиниць зберігання.

Серед питань, що потребують нормативного врегулювання, зокрема правомірність прийняття архівними установами самостійних рішень щодо розсекречування документів у разі відсутності фондоутворювача і його правонаступника чи відсутності у фондоутворювача в даний час режимно-секретного органа або ж через недоступність зараз колишніх фондоутворювачів тощо.

Частину проблем розсекречування архівних документів спричинено позицією деяких установ-фондоутворювачів чи їх правонаступників, що ухиляються під надуманими приводами від конструктивного співробітництва у цих питаннях з державними архівами.

В деяких областях з цих питань виникають непорозуміння з обласними управліннями СБ України, на вимогу яких навіть доводилося розсекречені документи повертати на таємне зберігання (Держархів Івано-Франківської області). Мають місце випадки некоректного інформування Держкомархіву про роботу з розсекречування (Держархів Чернівецької області.). Надмірними є обсяги документів, що залишаються на секретному зберіганні у держархівах Дніпропетровської, Одеської, Чернігівської областей (від 3,5 до 5 відсотків), у той час як у Держархіві в Автономній Республіці Крим документи, що містять державну таємницю, становлять 0,02 відсотка. Наявний в окремих держархівах позитивний досвід розсекречування конкретних груп документів навіть за існуючої нормативної бази профільним підрозділом Держкомархіву не аналізується і не поширюється [10, c. 58].


Висновки

В кінці 80-х років процес демократизації суспільно-політичного життя, який розгорнувся в Україні, торкнувся й діяльності архівних установ головним чином в контексті розширеного доступу дослідників до архівних фондів, розсекречування і введення в науковий обіг нових історичних джерел.

Щорічні "Відомості про зміни у складі та обсязі фондів", що надходять до Центрального фондового каталога Держкомархіву України свідчать про постійну роботу державних архівів упродовж 1991-1999 рр.

Відкриті для використання значні комплекси документів (за попередніми підрахунками понад 3 тис. фондів) місцевих органів державної влади та управління, серед яких документи УНР, Центральної Ради; радянських установ, у тому числі перших років Радянської влади - ревтрибуналів, губернських, повітових, волосних виконкомів, робітничо-селянської міліції, судово-правових, військових установ, галузевих органів управління, планових, фінансових органів, народної освіти, соціального забезпечення, підприємств і установ окремих галузей промисловості, сільського господарства, торгівлі, статистики. Знято обмеження на використання документів обласних комісій сприяння Надзвичайній комісії по встановленню і розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників, а також установ, підприємств, організацій, що діяли у період 1941-1944 рр.

Не залишилися поза увагою й фонди особового походження, серед яких видатні особи української інтелігенції: вчені, громадські, політичні, церковні, військові діячі, митці, письменники, документи яких з тих чи інших причин було обмежено для використання. Джерела для вивчення боротьби за соціальне, національне визволення, збереження української мови, культури, віри, традицій відкрито у фондах культурно-освітянських інституцій, церков, товариств тощо.


Список використаної літератури

1. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Питання архівного будівництва в законодавчих актах України: Збірник документів. – К., 1996. – С. 32-47.

2. Про музеї та музейну справу: Закон України від 29 червня 1995 р. // Питання архівного будівництва в законодавчих актах України: Збірник документів. – К., 1996. – С. 136-145.

3. Наказ Держкомархіву від 31 січня 2005 р. № 10 з оголошенням рішення колегії від 25 січня 2005 р. "Про стан та перспективи розсекречування документів у державних архівах"

4. Архівні установи України. Т. 1: Державні архіви. – К., 2005. – 692 с.

5. Боляк О. С., Булатова О. С., Воронкова Т. І. Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. – К., 2002.

6. Веретенников В. Архівознавство: Лекція І / Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. – Харків, Одеса: Вища школа, 1991. – 21 с.

7. Государственные архивы Украинской ССР: Справочник. – К., 1988. – 221 с.

8. Драгомірова Л. Оптимальна модель організації документів Національного архівного фонду: методологія визначення та технологія створення (науково-практичний коментар до третього розділу Основних правил роботи державних архівів України // Студії з архів. справи та документознавства. – К., 2004. – Т. 11. – С. 111–131.

9. Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. – К., 2004. – 496 с.

10. Ляхоцький В. Національний архівний фонд – складова частина інформаційних ресурсів держави // Київська старовина. – К., 2004. – № 2. – С. 42–58

11. Романовський В. Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах. – X.: Вид-во ЦАУ УРСР, 1987 . – 170 с.

12. Сергазин Ж.Ф. Основы обеспечения сохранности документов. – М.: Высш. шк., 1986. – 239 с.

13. Українські архівісти (ХІХ–ХХ ст.): Бібліографічний довідник. – К., 2007. – 750 с.

14. Українські архівісти: Бібліографічний довідник. – Вип. 1. (ХІХ ст. – 1930-ті роки ). – К., 1998. – 307 с.;

15. Центральний державний архів громадських об'єднань України: Путівник. - Київ, 2001

16. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України: Путівник. – К., 2003. – Т. 1. – 544 с.; К., 2005. – Т. 2. – 620 с.

17. Юдіна Л. М. Використання інформаційних ресурсів національного архівного фонду України: Науково-методичні засади. Напрями та форми. Дис. ... к. і. н. – К., 2005.

загрузка...
Top