Неопубліковані документи як об’єкт документологічних досліджень

Вступ.

1. Поняття «неопублікований документ», його ознаки та функції.

2. Характеристика основних видів неопублікованих документів.

2.1. Дисертації і автореферати дисертацій.

2.2. Депоновані рукописи.

2.3. Переклади іноземної літератури.

2.4. Покажчики та списки літератури.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. На жаль, наукові періодичні та продовжувані видання останніми роками не висвітлюють проблеми депонування наукових рукописів, хоча цей вид документів заслуговує поваги тому, що він дуже добре знайомий вченим, фахівцям, аспірантам, здобувачам учених ступенів та іншим категоріям авторів і користувачів бібліотек як науково-дослідних інститутів, так і НАН України, вищих навчальних закладів, установ, організацій та фірм. Прийшло нове покоління аспірантів та здобувачів учених ступенів, розширюється коло наукових напрямів.

З часу відкриття книгодрукування і в період розвитку наукового та технічного прогресу відбулось багато змін, однак як і раніше, людство продовжує створювати рукописи наукових робіт, частина яких друкується, а частина, що має теж наукову цінність, назавжди залишається у вигляді рукопису. Хоча в наукових колах, на жаль, існує стереотип — вважати працю завершеною лише після публікації її наукових результатів. До того ж, усі вже звикли, що звіти про науково-дослідні розробки (НДР) і дослідно-конструкторські роботи (ДКР) теж не друкуються, проте їхня наукова цінність сумніву не викликає. Маючи ж добре відналагоджену систему доведення інформації про неопубліковані документи, можна без особливих проблем забезпечити оперативне інформування про їхнє надходження і тим самим підтвердити їхню паритетність у науковому значенні, як і опублікованих робіт.

Чомусь наукова спільнота має хибну думку про другорядність неопублікованих документів. Довгі роки дискусій між теоретиками та законодавцями, які не могли прийти до спільної точки зору і прийняти узгоджене рішення, розвели науковців по різні сторони психологічного бар'єру, хоча ще півстоліття тому Дж. Бернал пропонував замінити наукові журнали на одиничне копіювання рукописів [1], Із впровадженням нових автоматизованих інформаційно-бібліотечних технологій і комунікативних каналів зв'язку та електронних носіїв його пропозиція має слушність і вже стала реальністю; на паперові носії, документи виводяться лише у разі необхідності. Новітні технології та сучасні комунікативні канали зв'язку не знецінюють значення наукових, але неопублікованих документів, а навпаки створюють сприятливіші технологічні умови для їхнього розроблення і оперативного інформування про них. Але слід враховувати й існуючу реальність, електронне обладнання доступне поки що лише незначній кількості індивідуальних абонентів, установ і організацій. Тому нові й традиційні технології повинні доповнювати одна одну.

Об’єктом вивченнястало поняття неопублікованих документів та їх місце в документознавчому вивченні.

Предметом дослідженняє зміст та види неопублікованих документів.

Мета дослідженняполягає у комплексному системному аналізові всіх компонентів неопублікованих документів. Досягнення цієї мети передбачає опрацювання та вирішення таких наукових завдань:

визначити і проаналізувати поняття неопублікованих документів;

з’ясувати основні види неопублікованих документів;

виокремити й піддати аналізу види неопублікованих документів.

Методологія та методи дослідження. Методологічною основою роботи є неупереджене, об’єктивістське відтворення всіх складових, що допомагають цілісному розкриттю поняття неопублікованих документів.


1. Поняття «неопублікований документ», його ознаки та функції

Велике значення має організація збирання інформації. Насамперед йдеться про величезний масив інформації, представлений у первинних і вторинних документах, якими, як правило, не володіють органи статистики. Інформаційно-пошукова система зобов'язана налагодити їх збирання, аналіз, систематизацію. Зазначені документи поділяються на опубліковані і неопубліковані. До опублікованих первинних документів належать книги (монографії, підручники, навчальні посібники, праці і матеріали наукових конференцій, конгресів тощо), періодичні видання (збірники, журнали, газети), спеціальні види науково-технічних видань (стандарти, каталоги, прейскуранти, інформаційні листки), проміжні види публікацій (попередні публікації, автореферати); до неопублікованих — переклади, дисертації, звіти про результати науково-дослідних робіт, схеми і проекти містобудівних робіт, проектна документація тощо. Вторинні опубліковані документи включають довідкові видання (енциклопедії, виробничо-технічні довідники, багатотомні словники), огляди (аналітичні, реферативні), реферативні журнали (галузеві і тематичні), експрес-інформацію (галузеву і тематичну); неопубліковані — розпорядження, внутрішні інформаційні листки та ін.

Згідно з концепцією П. Отле, документологія - це наука, яка синтезує загальні знання про книгу і документ, у сучасному розумінні - про опубліковані і неопубліковані документи. Однак до реалізації ідеї формування інтегрованої науки вчені повернулися лише через більше ніж півстоліття потому.

Відомий вчений-бібліотекознавець Ю.Столяров стверджує, що для практики і ще більше для навчання важливо утвердити рівноправність усіх видів документів для бібліотеки, а не тільки друкованих видань [2], адже за кількістю неопубліковані цінні документи переважають друковані наукові праці і становлять значний відсоток документів в інформаційних ресурсах країни. Наприклад, у СРСР щорічно складалось понад 200 тис. (у всьому світі понад мільйон) звітів з науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, захищали більше 20 тис. кандидатських і докторських дисертацій [3], виконували понад 15—20 тис. депонованих наукових робіт (ДНР) [1], тисячі алгоритмів і програм [3]. У 70-х роках минулого століття частина неопублікованих документів у загальному щорічному потоці інформації, за оцінкою фахівців, становила від 50 до 80 % [4, 5, 6], хоча у даному випадку виникає сумнів щодо цієї статистики, оскільки частина цих документів визначається в аркушах, їхній обсяг важко порівняти з обсягом опублікованих документів. За даними фахівців Українського інституту науково-технічної і економічної інформації (УкрІНТЕІ), лише вітчизняних НДДКР накопичилось уже в роки незалежності нашої держави 500 тис, а слід також додати, що щорічно створюються й інші види наукових матеріалів цього класу: дисертації, ДНР, переклади, алгоритми і програми тощо.

Складність визначення обсягу, динаміки зростання, чи навпаки зменшення, різноманіття видів та підвидів цих документів обумовлена особистим режимом доступу до окремих наукових матеріалів, інформування про які обмежене в часі і просторі, тому що питома їхня частка насамперед представляє новітні наукові досягнення, "ноу-хау", методи або засоби, які сприяють вирішенню теоретичних і прикладних складних наукових проблем і мають здатність від наукового продукту переходити до ринкового товару. З метою збереження державної інтелектуальної власності доступ до них обмежено. Заданими Всеросійського науково-технічного інформаційного центру (ВНТІЦ), 75 % фондів НДР у колишньому Радянському Союзі не публікувались зовсім [7].

Зрештою, слід усвідомити, що неопубліковані документи становлять вагому частину фондів наукових бібліотек і органів науково-технічної інформації (НТІ). Зростання надходження цих документів потребує детальнішого вивчення їх в документ-них потоках, а також визначення поняття, класифікації цього масиву документів і його окремих видів.

Тому звернемось до історії розвитку цього питання. Дискусії за рівноправне існування опублікованих і неопублікованих документів ведуться не один рік і не одне десятиріччя і ускладнюються тим, що не вироблено єдиного підходу до терміна-визначника щодо неопублікованих документів та його нормативного закріплення. Не існує й цілісної терміносистеми щодо неопублікованих документів.

Проаналізуємо насамперед термін «неопубліковані документи», як окремий клас масиву матеріалів і встановимо, який термін-визначник для цього класу відносити взагалі. Термінів-визначників у їхній історії становлення було чимало, як і в будь-якій галузі знань, то ж неопубліковані види документів — не виняток. Фахівці і вчені спочатку вживали терміни — опубліковані і неопубліковані, тиражовані та нетиражовані. Наприклад, існувала відсутність однозначності розуміння використаних при будуванні класифікації термінів "опубліковані" та "неопубліковані", і досі вони не мають чіткого тлумачення і наукового обґрунтування.

Тривалий час головним критерієм поділу на опубліковані і неопубліковані визнавалась можливість або неможливість доведення документів до невизначеного кола користувачів. До опублікованих відносили документи, які в майбутньому можуть бути видані поліграфичними засобами друку, до неопублікованих — ті, що з якихось причин цей етап не пройшли. Наприклад, рукописи монографій, матеріали конференцій, статтей тимчасово не можливо надрукувати або рукописи підготовлені до депонування, але ще не прийняті центром депонування. У такому випадку до неопублікованих відносять документи, які з різних причин немає можливості видати традиційними поліграфічними засобами [8].

Поділ документів на опубліковані та неопубліковані це зовсім різні поняття. Термін "неопубліковані" однозначно заперечує друкування документа в подальшому, в даному випадку доведення інформації до визначеного або невизначеного кола користувачів не може бути здійснено взагалі, тобто ніколи.

Н.Кушнаренко вважає, що неопублікований документ призначається для одноразового використання, необхідний для прийняття і використання безпосередньо управлінських рішень, що містять початкові вихідні, тобто фактичні дані, показники, параметри та інше [9].

Щодо терміна-визначника «документ, що не публікується», то його однозначне трактування викликає сумнів, а точнійше є помилковим, тому, що жодний фахівець навіть найвищого рівня не може визначити або передбачити подальшу долю рукописного того або іншого документа, навіть особистих листів чи щоденників, записок, адміністративно-господарських, планово-економічних, організаційно-розпорядчих, фінансових, технологічних, конструкторських та інших матеріалів. Тобто документи, що належать особі або окремій установі, в майбутньому можуть набути міжгалузевого, державного, або міжнародного значення, коли через ряд причин (політичних, економічних, історичних) виникне необхідність у їхній публікації у різних видах і типах документів — від монографій, збірників матеріалів до газетних публікацій. Особливо цей рух спостерігається у нестабільні політичні та економічні періоди. Ці фактори ще раз ставлять під сумнів використання терміна "неопубліковані документи" в наукової діяльності.

Деякі фахівці вдалішими вважають такі терміни-визначники «тиражовані і нетиражовані наукові документи" [10]. Розглядаючи висхідний і низхідний потоки документів Г.Гольдгамер і О.Рощина, до нетиражованих документів відносять такі, що утримують первинну і вторинну інформацію про науково-технічні досягнення, які не призначені для тиражування, при цьому згодом передбачається їхнє відтворення з допомогою засобів репрографії [11]. М.Філь вводить термін "нетиражовані документи" цілком імовірно тому, що він, на погляд автора, ближчий для розуміння нетрадиційного документа з точки зору охорони авторського права, а також як засіб розповсюдження носіїв інформації через бібліотечно-інформаційні системи [10]. Термін «нетиражовані» ніби відмежовує цей масив документів від опублікованих для подальшої розробки правових документів з метою охорони інтелектуальної власності авторів. Однак, щодо наукових праць цей термін також не вдалий, оскільки при використанні сучасних редакційно-видавничих, друкарських та інформаційно-бібліотечних технологій і устаткування тираж уже втрачає раніше лише йому притаманну особливість, отже не слід займатись поглиблиними теоретичними розробками та доказами з даного питання. А самий факт появи документів на електронних носіях — підстава для відстоювання їхнього права на існування на рівні з виданнями, які друкуються традиційним друкарським способом.

Водночас він підтверджує, що тираж як такий не може вже бути єдиним критерієм оцінки наукової значущості документа. При використанні автоматизованих технологій і електронних носіїв інформації, з впровадженням сучасних технологій тираж, мабуть, буде поступово втрачати своє значення при оцінці наукової продуктивності окремого дослідника або окремого наукового колективу. За цих умов для вчених, видавців та інформаційно-бібліотечних працівників настав час пошуку визначення нових критеріїв. Мабуть, слід взяти ще й додатковий, може, на перший погляд, невизначаючий критерій — швидкість передачі документа або інформації про документ, тобто критерієм має стати час очікування і швидкість доведення інформації до абонента або користувача. Перевагу в майбутньому слід віддати саме йому, оскільки мета створення наукового продукту — оперативне доведення до найширшого кола вчених та фахівців даної або суміжної галузі знань, а також для утвердження його наукового пріоритету.

Але порівняно з названими термінами з кожним роком у фаховій літературі все активніше вживаються і такі терміни, як "опубліковані" і "неопубліковані" документи, розділяючи таким чином матеріали на два окремі класи.

Масив неопублікованих документів дуже складний і включає різні документи (звіти з НДР і пояснювальні записки до ДКР, дисертації, ДНР, наукові переклади, алгоритми і програми, звіти про відрядження, конструкторсько-технологічна документація, рукописи тощо). Останнім часом вони поповнились новими документами — проектами, пілотними проектами, БД ідей та іншими матеріалами.

Назріла необхідність знайти такі критерії, які б дозволили об'єктивніше розмежувати класи цих документів — наслідків наукової діяльності.

Розглянувши названі терміни-визначники і обґрунтувавши їхнє право на існування чи навпаки, все ж у науковій термінології слід віддати перевагу термінам-визначникам і класифікації документів на опубліковані та неопубліковані. Вона вдаліша і підтверджує те, що дані терміни останніми роками частіше ніж інші використовуються в наукових і нормативних документах. Так здійснювались спроби розподілу матеріалів за критерієм читацького призначення, коли опубліковані видання адресувалися невизначеному, тобто широкому колу фахівців, а неопубліковані види документів навпаки — вузькому, конкретно визначеному. Однозначне трактування при розподілі документів на опубліковані і неопубліковані, виходячи з факту доведення або недоведення їхнього змісту до суспільства [12], є теж не дуже вдалим, скоріше умовним [10] оскільки документи, які доведені до громадськості є опублікованими, а ті що з якихось причин не були доведені, є неопубліковані. Проблема полягає ще й в тому, що останні мають властивість змінювати свій статус. Частково інформація про неопубліковані документи доводиться до суспільства шляхом створення вторинних документів, тобто з моменту публікації реферату наукової праці, вона відноситься, згідно з чинним законодавством, до класу опублікованих документів. Слід ще раз підкреслити — відноситься, проте не вважається опублікованою. Частина ж документів таких, як НДДКР та ДНР, за існуючими інструктивно-методичними та нормативно-технічними документами може бути видана повністю за визначеними умовами, тобто за необхідності доведення наукової праці в повному її обсязі до наукової громадськості з ініціативи автора чи авторів або установ чи організацій, але за домовленістю з автором або авторами:

Терміни-визначники "опубліковані" та "неопубліковані" вдаліші, бо вони кристалізують у собі якість як першого, так і другого масиву, тобто перший — це видані документи, другий — це рукописи, які мають здатність, при необхідності змінювати свій статус або назавжди залишаються рукописами, тобто архівними матеріалами.

Опубліковані і неопубліковані документи міцно ввійшли до сфери науки та техніки, а також до бібліотекознавства, бібліографознавства, документознавства, архівознавства та інші галузі знань, де вагоме значення має сам розподіл цих документів, для проходження ними всіх бібліотечно-інформаційних технологій, але слід зауважити, що досі останні, на жаль, не мають нормативного закріплення.

З чинних стандартів лише в попередньому ҐОСТ 7.20-80 "Единицы учета фондов библиотек и органов научно-технической информации" і нині чинних в Україні як міждержавний ГОСТ 7.20-2000 "Библиотечная статистика" поряд з іншими видами видань включені і неопубліковані матеріали, для роз'яснення, як ураховувати ці видання [13], самого ж тер-міна-визначника нема. Проблема ускладнюється тим, що досі не має стандарту, який би дав визначення всьому цьому класу документів. Неопубліковані матеріали ніби опинились за межами полю зору як теоретиків, так і практиків, які створювали, збирали і зберігали ці документи, а також і тих, хто створює нормативні документи. Поки що у цій сфері заповнено лише перші лакуни. 1 це не випадково, оскільки даний клас дуже різноманітний з видового складу документів, які змінюють свій статус (а фактор цей ускладнює наукове обґрунтування та його визначення).

Поділу документів на два класи (опубліковані і неопубліковані) та їхньому визначенню присвячені наукові праці І.Ланкової [3], А.Михайлова, А.Черного, Р.Пляревського [4], Н.Кушнаренко [9], Д.Демидова [8,14], Г.Меркулова [12], 1.Шестовой [15,16], Г.Швецової-Водки [17] та інших авторів. І все-таки проблема існує і ускладнюється тим, що у колишньому Радянському Союзі ці документи з різних причин були розпорошені, тобто утримувались у різних інформаційних центрах і бібліотеках, а інколи один і самий вид документа збирали різні установи. Наприклад, алгоритми і програми концентрували у Державній науково-технічній бібліотеці Росії і ВНТІЦ. Проте відсутність наукового обґрунтування щодо неопублікованих документів, аж ніяк не зменшує їхню цінність як в науковому, інформаційному, так й історичному аспекті, бо цей клас документів з'явився значно раніше, ніж друковані документи і розподіляється на велику кількість окремих видів.

Найвдаліше визначення опублікованого документа подає Н.Кушнаренко — це документ, який призначений для широкого та багаторазового використання, як правило, пройшов редакційно-видавниче опрацювання та має тираж і вихідні дані [9].

Г.Швецова-Водка визначає опубліковані документи як видання, що є одним із засобів масової комунікації та особливою формою опублікування певного твору. В процесі видання документ проходить редакційно-видавниче опрацювання і розмножується в будь-якій кількості примірників, кожен з яких є повноправним представником цього видання, тобто опублікованого документа [17].

На відміну від опублікованих, неопублікований документ не розрахований на широке розповсюдження, створений у процесі праці окремих фахівців, установ, підприємств, він відображає результат їхньої діяльності. Неопубліковані документи залишаються в рукопису або тиражуються в обмеженій кількості примірників [9]. Зокрема неопубліковані документи — це ті, які являють інтерес для вузького кола фахівців і мають наукову цінність, а при необхідності й бажанні автора або авторів можуть бути видані поліграфічними засобами. Дані документи видаються для ознайомлення при дотриманні визначених умов: правових, нормативно-технічних, інструктивно-методичних документів. Вони у свою чергу підрозділяються на два підкласи: рукописні документи, що проходять реєстрацію і які є депонованими, тобто такими, що зберігаються в центрах депонування — бібліотеках і органах НТІ, та рукописи, що зберігаються в особистих, а також в державних архівах. Депоновані документи згідно з чинним законодавством відноситься до опублікованих, після видання рефератів при необхідності й за узгодженням з автором або авторами можуть бути опубліковані в повному обсязі, таким чином переходять до класу опублікованих.

Тому цілком ймовірно при впровадженні та розповсюдженні терміна-визначника "неопубліковані документи" слід віднести матеріали, які не повністю, а частково проходять редакційно-видавничу технологію, зберігаються в рукописах на різноманітних носіях інформації, наукова пріоритетність яких доводиться до суспільства шляхом створення вторинної, тобто реферативної інформації, а при необхідності рукописи можуть бути видані з дозволу автора або авторів, яким належить ця наукова праця. Неопубліковані документи зберігаються в рукописах, машинописному вигляді або на мікроформах, машиночитних електронних носіях.


2. Характеристика основних видів неопублікованих документів

Клас неопублікованих документів різноманітний і склад-ний і в ньому багато невивчених матеріалів, які є досить широ-ким полем діяльності для їхнього дослідження. До цього класу входять і депоновані наукові роботи. Він теж потребує поглибленішого розгляду. Останньому виду дещо більше пощастило, ніж з визначенням неопублікованих документів. Такі фахівці, як Е.Панкова [3], Д.Демидов [8, 14], Н.Кушнаренко [9], Г.Меркулов [12], І.Шестова [15, 16], Г.Швецова-Водка [17] роблять спроби визначити місце ДНР у класі неопублікованих документів як окремого виду документа і у цілому в інформаційних ресурсах країни та їхній рух у документних потоках. Ставши предметом наукового вивчення, депоновані рукописи в результаті отримали довго очікуваний термін-визначник, закріплений чинним законодавством України. Тобто, дискусії між вченими і фахівцями бібліотечної справи, щодо правового статусу депонованих наукових робіт завершились їхнім законодавчим закріпленням у Законі «Про внесення змін до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (2000), де дано юридичне лаконічне визначення терміну депонування, — "форма збирання і розповсюдження рукописних робіт, переважно наукових" [18]. Закон України "Про авторське право і суміжні права" (1993), також підтверджує, що охорона авторського права "надається: авторам... твори яких вперше опубліковані або не опубліковані, але знаходяться в об'єктивній формі на території України" [19]. Такий вид документа як ДНР цілком підпадає під дані правові вимоги. Довголітня невизначеність щодо цього документа зрештою закінчилась, і він одержав право на існування, згідно з чинним законодавством.

Своє визначення він знайшов і у вітчизняних стандартах. Ширше, на відміну від закону, даний термін трактується в ДСТУ 2394-94 "Комплектування фонду, бібліографічний опис, аналіз документів. Терміни та визначення", де подається не лише його функція і місце зберігання, а головне закріплюється право авторів на їхню інтелектуальну власність — "передача для зберігання документа чи множини документів до бібліотеки чи інформаційного центру зі збереженням права власності". Споріднений ДСТУ 2732-94 "Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення", де до терміна-визначника депонування додається розширення, тобто депонування архівних документів пояснюється як "зберігання в архівах особових, сімейних, родових фондів або окремих документів на основі угоди між архівом та їхнім власником".

Якщо термін-визначник депонування одержав законодавче закріплення, то дискусії з приводу визначення його місця в опублікованих чи неопублікованих класах документів продовжуються, оскільки деякі теоретики намагались і намагаються відокремити депоновані рукописи від неопублікованих документів. Ці спроби робила І.Шестова [15], а пізніше до неї приєдналась Г.Швецова-Водка [17]. Вони відносять ДНР до опублікованих матеріалів, але проводять і додатковий аналіз між неопублікованими і депонованими документами для того, щоб виявити існуючу спільність, а також відмінність, що існує між ними, з метою визначення місця ДНР.

І.Шестова спочатку наполягала на тому, що документ, який пройшов відповідну технологію опрацювання та державну реєстрацію у центрах депонування, слід вважати неопублікованим після опублікування реферату зареєстрованого рукопису дає йому юридичне право відноситися до опублікованих документів [16].

Г.Швецова-Водка також стверджує,, що депоновані документи слід вводити до класу опублікованих документів. Щоб відрізняти їх від документів неопублікованих, вона наполягає вважати дисертації, звіти про НДДКР, рукописні переклади і подібні матеріали, що зберігаються у певних центрах, називати депонованими документами і відносити до опублікованих, а неопублікованими слід вважати такі, які не надходять до центрів депонування [17]. Тобто, всі названі документи, в тому числі й депоновані рукописи, варто без вагань перевести до класу документів опублікованих? Проте, чи правомірно це?

У даному випадку Г.Швецовій-Водці доцільно заперечити: депоновані рукописи тільки дорівнюються до опублікованих, однак лише за однієї умови — публікації їхніх рефератів, в цьому і є сенс, а самі ж оригінали рукописів, тобто першоджерела, видавати при необхідності, за узгодженням з автором або авторами наукової праці. При цьому слід усе ж таки ще раз відзначити, що депоновані рукописи, які друкуються повністю, становлять зовсім незначний відсоток.

Очевидно, що сам по собі факт передачі автором або авторами одного або двох примірників невиданого наукового твору на депонування до фондоутримувача, не є достатнім аргументом для остаточного визначення його класу, а сам факт передачі рукопису до центрів депонування, де він, можливо, буде лише зберігатися і ніколи не буде надрукованим, аж ніяк не робить його доступним невизначеному колу користувачів, тобто він не є опублікованим [10]. Аргументи І.Шестової і Г.Швецової-Водки не можуть бути достатнім обґрунтуванням для введення ДНР до класу опублікованих. Не вважають опублікованими й архівні матеріали. Щодо надання дозволу до повної інформації, тобто доступу до першоджерела, то його необхідно отримати, в першому і в другому випадках, тобто як до ДНР, так і до архівних документів. Слід відзначити, що, на відміну від Г.Швецової-Водки, пізніше І.Шестова все ж таки включила ДНР до класу неопублікованих документів [16].

Е.Ланкова в цьому питанні наполягає на тому, що ДНР займають проміжне місце між опублікованими й неопублікованими документами, при цьому вони можуть бути рукописами, що дозволяє їх віднести до неопублікованих матеріалів. Вона також вважає, що депоновані документи традиційно називають неопублікованими, лише щоб відрізняти їх від документів, опублікованих у вигляді видань. Однак у буквальному смислі термін "неопубліковані документи" не відповідає особливостям депонованих документів [3].

Таке різноманітгя в класификації ДНР можна пояснити відсутністю врахування особливостей даного документа, його характеристика більше деталізована в праці Д.Демидова "Депоновані рукописи як джерело інформації" [14]. З погляду Д.Демидова, їхня цінність підтверджується технологією проходження визначених етапів, які стосуються реєстрації, тобто рецензування наукової праці, розгляд і затвердження на засіданні вченої або редакційної раді установи чи редакційної колегії наукового журналу, і тільки після отримання позитивного рішення рукопис депонується. В цьому — одна з основних відмінностей ДНР від інших рукописів, які підлягають лише архівному зберіганню.

У самій же ідеології депонування закладено глибокий зміст, науковий рукопис проходить з метою одержання оцінки документа, передусім, наукову експертизу, тобто документ, який одержує позитивний відгук, має право на депонування, а після публікації його реферату одержує дату пріоритета і таким чином включається до інформаційних документних потоків, а при необхідності — може змінити свій статус, що є його специфічною ознакою.

Відсутність обґрунтованих наукових вітчизняних праць з цього питання призводить інколи до непорозумінь, а теоретиків, точніше авторів підручників, до неприпустимих помилок. У дуже необхідному підручнику для студентів вищих навчальних закладів з галузі документознавства, вітчизняний автор Н.Кушнаренко, вперше подає інформацію з різних видів видань [9], проте, на жаль, надає функції центру державної реєстрації, тобто депонування наукових рукописів чомусь УкрІНТЕІ, а у підзаголовку "система депонування" замість системи автор вдруге пояснює, що таке депонування [9]. Сама ж система зовсім відсутня, хоча на практиці вона почала створюватись в

Україні з 1971 року на базі Державної республіканської науко-во-технічної бібліотеки (ДРНТБ - нині ДНТБ України). Недостатня теоретична розробка і відсутність у цьому напрямі необхідної інформації у фахових виданнях про ДНР і саму систему депонування вводить, м'яко кажучи, в оману не лише таку категорію користувачів як студенти, а й викладачів, а також учених і фахівців у галузі документознавства, бібліотекознавства тощо.

Законодавче і нормативно-технічне закріплення такого виду документа, як ДНР свідчить про зростання його значення серед науковій громадськості та його наукової ваги, як складової національного IP.

Депонування є перспективним напрямом щодо вдосканалення інформаційного забезпечення наукової громадськості й сприяє розвитку вітчизняних наукових теоретичних і прикладних досліджень.

Неопубліковані документи містять дуже цінну інформацію, їхня кількість у системі документальної комунікації постійно росте. Неопубліковані документи несуть у собі нові науково-технічні ідеї. Тому співробітники НТБ повинні активізувати роботу з формування фонду неопублікованими документами.

2.1. Дисертації і автореферати дисертацій

Дисертацією називається індивідуальне наукове дослідження, представлене на здобуття наукового ступеня кандидата або доктори наук, а авторефератом - наукове видання у вигляді брошури, що містить складений автором реферат проведеного їм наукового дослідження. Дисертації звичайно копіюються в 4-5 екземплярах. Автореферати, розмножені тиражем до 100-150 екз., розсилаються в зацікавлені організації, для одержання відкликань на дисертаційне наукове дослідження.

Дисертація готується автором особисто. Нові наукові результати і положення, вміщені в ній, мусять витримати своєрідний іспит під час публічного захисту. Як наукова праця вона повинна мати внутрішню єдність і свідчити про власний внесок її автора в науку. Нові рішення, запропоновані здобувачем, потрібно добре аргументувати і критично оцінити порівняно з уже відомими. У дисертаціях, які мають прикладне значення, наводяться відомості щодо практичного застосування отриманих автором наукових результатів, а в дисертаціях теоретичного спрямування — рекомендації стосовно використання наукових висновків.

Таким чином, дисертація — це, по-перше, кваліфікаційна праця, а по-друге, праця, що містить нове розв'язання важливої наукової проблеми або конкретного наукового завдання (кандидатська дисертація). У чому ж різниця між цією працею й іншими формами творчої діяльності, зокрема інженерними розробленнями та монографіями? Спробуємо висвітлити дане питання на прикладі наукових досліджень у галузях технічних і природничих наук [2].

Метою будь-якої наукової праці (так само і дисертації) є виявлення нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або ж уточнення відомих раніше, але недостатньо досліджених. Кожна дисертація містить теоретичну частину, де нові факти складаються в систему, і для них виявляються певні принципи, які їх об'єднують. Отже, «діяльність вченого часто полягає в тому, щоб якісь факти, котрі здаються нам звичними та банальними, побачити під новим кутом зору і внаслідок цього побачити те, що від інших залишалося прихованим» [3]. Наївно думати, що робота над дисертацією є безперервним і приємним процесом відкриття нового. Насправді — це вперта, тривала, часом одноманітна робота, пов'язана з розчаруваннями, невиправданими надіями і сподіваннями.

Водночас найскладніші інженерні розроблення повинні задовольняти технічні вимоги, котрі базуються на вже відомих і перевірених закономірностях. При цьому в переважній більшості випадків інженерне розроблення може вважатися успішно виконаним, якщо параметри створеного приладу або системи відповідають завданню.

Отже, дисертація містить у собі науковий результат, тобто невідомі раніше знання, а інженерне розроблення — технічне рішення, отримане на основі або в межах встановлених раніше знань чи закономірностей. У цьому їх принципова різниця.

2.2. Депоновані рукописи

З ростом інформації з різних галузей науки й техніки з кожним роком тривалим стає процес публікації статей по вузькоспеціальній тематиці в науково-технічних журналах. Навіть схвалені до печатки рукописи подовгу лежать у редакційних портфелях і чекають своєї черги. Це ніяк не назвеш оперативною інформацією про новітні досягнення науки й техніки. Тому виникла ідея депонування рукописів (deponere - здавати на зберігання). Така пропозиція одними з перших внесли вчені на Міжнародному геологічному конгресі ще в 1933 р. Початком депонування варто вважати жовтень 1961 р., коли на Всесоюзний інститут наукової й технічної інформації був покладений обов'язок депонування рукописів закінчених, але не нужденних у більших тиражах.

Депоновані рукописи включають інформацію про результати наукових досліджень в основному по вузькій тематиці. Вони займають проміжне положення між опублікованими й неопублікованими документами. За формою є рукописними, а по правах, які надаються їхнім авторам, прирівнюються до публікацій. Депонування не виключає публікації рукопису надалі . Депонування - це один з видів оперативної інформації про новітні дослідження із всіх галузей знань, що представляється автором у зручній для нього формі: статті, огляду, монографії, збірника наукових праць або матеріалів конференцій.

Машинописні документи – носії інформації, які не пройшли редакційно-видавничу обробку і не видані засобами поліграфії (науково-технічні звіти, документи обліку господарської діяльності, дисертації та ін.).

Особливим машинописним документом є депоновані твори, які використовуються як носії інформації у процесі наукових досліджень.

Депонованими (переданими на збереження) називаються наукові роботи, виконані індивідуально або в співавторстві і розраховані на обмежене коло користувачів. Депонування здійснюється централізовано органами науково-технічної інформації. Відомості про депоновані твори оперативно наводяться у реферативних та інших журналах. У нашій державі ці функції виконує Інститут науково-технічної інформації та техніко-економічних досліджень.

Депонування здійснюється з метою ознайомлення вчених і спеціалістів з рукописами статей, оглядів, монографій, матеріалів конференцій, з'їздів, нарад і симпозіумів вузькоспеціального характеру, які недоцільно видавати засобами масової поліграфії (книги, журнали, брошури).

Рішення про передавання на депонування оригіналів монографій, статей, оглядів, матеріалів конференцій, з'їздів, нарад і симпозіумів виносяться вченими радами вузів та науково-дослідних організацій, науково-технічними радами проектно-конструкторських, технологічних та інших організацій.

На депонування не приймаються звіти про науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи, а також тези доповідей, крім зроблених на міжнародних, республіканських конференціях, симпозіумах і семінарах.

Реферати депонованих рукописів, їх бібліографічний опис оприлюднюють у реферативних журналах і бібліотечних покажчиках.

Депонування відкриває широкі можливості використання науково-технічної інформації, яка не була опублікована у зв'язку з невеликою кількістю користувачів нею або за інших причин. Автори депонованих робіт зберігають право на їх публікацію у наукових, науково-технічних та інших виданнях. При оприлюдненні необхідно лише зробити посипання на депонований твір і зазначити місце зберігання його.

Прикладом машинописних документів є науково-технічні звіти, дисертації, депоновані роботи, описування раціоналізаторських пропозицій, різні види технологічної і проектно-кошторисної документації та ін.

У деяких випадках поділ документів на друковані і машинописні має умовний характер. Наприклад, автореферат дисертації оприлюднюється за редакційно-видавничими правилами, але на правах "рукопису", а депонований "рукопис", навпаки, має права друкованого документа.

2.3. Переклади іноземної літератури

Науковим перекладом статей з іноземних журналів називається переклад не стосовних до художньої літератури текстів, а саме - наукових, технічних, політичних, економічних. Значна частина наукових перекладів залишається в машинописному виді.

Дещо інакше виглядає справа з письмовим перекладом. Функціонування розумових механізмів перекладача відбувається у відносно спокійних умовах. У письмовому перекладі на перше місце висувається теоретичний аспект роботи перекладача, вміння правильно оцінювати і вибирати мовні засоби, зберігати стиль оригіналу. Так, письмовий переклад художньої літератури дуже відрізняється від перекладу інших текстів. Мова художніх творів характеризується образними засобами, ритмікою мови, індивідуальним стилем автора. Передача образних засобів мови, стилістичних особливостей письменника більше залежить від літературного таланту перекладача, від його відчуття мови, ніж від вироблених у нього автоматичних навичок.

2.4. Покажчики та списки літератури

Серед різних видів неопублікованих документів певне місце займають покажчики й списки літератури.

Характер покажчика визначається його тематикою, метою і завданням, читацьким призначенням, структурою, ступенем повноти та об'ємом літератури, що цитується. Як приклад універсального бібліографічного покажчика можна навести покажчик "Книжная летопись". Галузеві покажчики об'єднують літературу з широкої галузі знань (техніки, економіки тощо). Наприклад, "Новости технической литературы". Покажчик, що включають літературу тільки з однієї теми, питання або предмета, звуться тематичними. Наприклад, "Средства автоматизации вспомогательных операций и контроля шитья на швейных машинах".

За своєю метою покажчики поділяються на рекомендовані та інформаційні. Інформаційні надають можливість відшукати літературу з певної теми. Вони інформують про існування друкованих праць, але не допомагають вибрати кращу, тому більш придатні для фахівців, що вже достатньо глибоко ознайомлені з суттю питання. Приклади такого покажчика - "Книжковий літопис" або "Книжная летопись".

Рекомендовані покажчики не тільки виконують суто інформаційні функції, але й дозволяють підібрати потрібну літературу. Останні призначені переважно для людей, що тільки розпочинають роботу над певною темою і тому більш зручні для студентів. Однак слід пам'ятати, що до всіх рекомендованих покажчиків література включається вибірково. Найбільш повний з усіх доступних покажчиків -"Книжковий літопис".

За способом характеристики інформації покажчики поділяються на бібліографічні та анотовані. Перші включають тільки необхідні бібліографічні дані. В інших, крім бібліографії, подають ще й короткий (анотований) зміст видання. Інколи бібліографічний опис доповнюється рефератом. Це так звані реферативні видання.

Сукупність описів дає уявлення про склад бібліотечного фонду, якщо вони зібрані в бібліотечному каталозі; про видання з тієї чи іншої галузі знання, теми та інше, якщо вони зібрані в бібліографічному покажчику, тощо.

Література в покажчиках групується за розділами, підрозділами і рубриками. Крім того, в них є авторські предметні, хронологічні, географічні групування літератури. Забезпечені вони передмовою та іншими довідковими матеріалами

Бібліографічні покажчики поділяють на ретроспективні, що являють собою в систематизованому вигляді друковані твори за минулі роки, і поточні - періодичні видання нової економічної літератури.

Також перспективні, або проспективні, покажчики, що включають друковані твори, які плануються до випуску (тематичні плани видавництв).

В Україні створено систему бібліотек та інших закладів, які займаються бібліографією економічної літератури. Залежно від форми і повноти змісту посібників в економічній бібліографії склалися такі типи бібліографічних покажчиків: загальноекономічні, галузеві, тематичні, персональні[9, c. 328-329].


Висновки

Неопубліковані документи не мають традиційних для друкованих видань джерел комплектування. Для багатьох видів документів є два постійних джерела комплектування.

Перший - наявність інформації про неопубліковані документи в бібліографічних покажчиках, видаваних провідними інформаційними центрами, означає, як правило, що копію цього документа можна замовити в цьому ж центрі.

Друге джерело комплектування - безпосередньо галузеві й міжгалузеві органи інформації (бібліотеки), які комплектують свої фонди неопублікованими документами, а також організації й підприємства, у яких ці документи створені.

На підприємствах функціонує великий потік службової документації, що крім бібліотек перебуває у відділі патентних досліджень, архівах, канцелярії, заводських лабораторіях, відділах головного технолога, у конструкторських підрозділах і т.д. Це великий потік неопублікованих документів, що може становити інтерес для фахівців вашого підприємства.

Основними видами неопублікованих документів є:

- Звіти про науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки.

- Дисертації й автореферати дисертацій.

- Депоновані рукописи.

- Переклади іноземної науково-технічної літератури й документації.

- Покажчики й списки літератури.

- Конструкторська документація на нестандартне встаткування.

- Матеріали конференцій, семінарів.


Список використаної літератури

1. Гольдгамер Г.И., Вигурский К.В. Система депонирования рукописных работ в условиях рыночной экономии // НТИ. — Сер. 1. — 1991. — №7—8. — С. 61—63.

2. Столяров Ю.Н. Назвался груздем — полезай в кузов, или Комментарий к дискуссии об информатике // Науч. и техн. б-ки СССР. — 1991. — №4. —С. 28—32.

3. Панкова Е.В. Неопубликованные документы: Учеб. пособие / МГИК. — М., 1990. — 43 с.

4. Михайлов А.И., Черный А.И., Гияяревский Р.С. Научные коммуникации и информатика. — М: Наука, 1976. —435 с.

5. Комарова Р.А. Отчеты о научных исследованиях и проблемы их ис-пользования в процессе информационно-библиографического обслуживания. Дис... канд. пед. наук. — М.: МГИК, 1974. — 213с.

6. Малое B.C. Информация о научно-исследовательских и опытно-конструкторских работах // Наука, информация, производство / ЦННИИТЕИ приборостроения. — М, 1977. — С. 68—77.

7. Павлов Л.П., Столярова Т.Д., Козаков ЕМ. Основные направления развития ВНТИЦентра накануне XXI века // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества. Мат. конф. / 3-я Междунар. конф. "Крым-98", 6—14 июня 1998 г., г. Судак. — Судак, 1998. — Т.2. — С.434—437.

8. Демидов Д.Д. Место депонирования в классификации документов // Науч. и техн. б-ки СССР. — 1991. —№ 1. — С. 8—1Ь

9. Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. — С. 328—329.

10. Филь М.М. Охрана авторских прав создателей нетиражируемых в сфере научной деятельности // НТИ. — Сер. 1. — 1991. — С. 70—74.

11. Гольдгамер Г.И., Рощина О.Л. Нетиражируемые документы — важнейший источник информации // Там. же. — С. 5—8.

12. Меркулов Г.Г. О содержании понятия "неопубликованные документы" //Науч. и техн. б-ки СССР. — 1987. — № 5, — С. 13—18.

13. ГОСТ 7.20-80 Единицы учета фондов библиотек и органов научно-технической информации. — М.: Изд-во стандартов, 1980. — 3 с.

14. Демидов Д.Д. Депонированные рукописи как источник информации // Науч. и техн. б-ки СССР. — 1988. — № 8 — С. 17—20.

15. Шестова И.Г. Принципы и методы создания СИФ: Лекции / Ин-т повышения квалификации информ. работников. — М., 1974. — 62 с.

16. Шестова И.Г. О структуре справочно-информационного фонда в организации и на предприятии //Теория и практика НТИ. — М., 1985. — С. 18—26.

17. Швецова-Водка Г.М. Типологія документа. — К.: Кн. палата України, 1998. —78 с.

18. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" 16 березня 2000 року // Голос України. — 2000. — № 79 (2326). — 5 трав. — С 8—9.

19. Закон України "Про авторське право і суміжні права" // Голос України. — 1994. — № 35(785). — 23 лют.

20. ДСТУ 2394—94 Інформація та документація. Комплектування фонду; бібліографічний опис, аналіз документів. Терміни та визначення. — К.: Держстандарт України, 1994. — 88 с

21. ДСТУ 2732—94 Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення. — К.: Держстандарт, 1994. — 33 с.

22. Хоменко М. Посібник з діловодства: учбовий посібник/ Микола Хоменко, Олена Грабарь,. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Генеза, 2003. - 103 с.

23. Швецова-Водка Г.М. Документознавство: Навч. посіб. — К.: Знання, 2007. — 398 с.

загрузка...
Top