Еволюція діловодства

Вступ.

1. Актове діловодство.

2. Приказне діловодство.

3. Колегіальне діловодство.

4. Виконавче діловодство.

5. Радянське діловодство.

6. Діловодство в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

З далеких часів дійшли до нас різновиди документів, з допомогою яких ми пізнаємо історію своєї країни, її героїчне минуле, з'ясовуємо особливості побуту народу, правові форми та етичні норми взаємовідносин між суспільством і державою, між окремими особами.

Необхідність у складанні документів виникає з появою писемності. Більше того, вважають, що саме нагальна потреба в укладенні різноманітних документів (угод, договорів, тестаментів) і викликає появу писемності як засобу фіксації і збереження державної і приватної документації.

Вже у V сторіччі до нашої ери давньоримський плебс вимагав введення чітких «писаних» законів. Складення зафіксованих на папері законів та правил було також головною вимогою середньовічних повстань. Коли ж видавалися закони, від справочинця вимагалась абсолютна точність формулювань та досконале знання форми, інакше документ не набував юридичної сили.

З розвитком писемності ділові папери стали засобом спілкування та передачі інформації. Так, давньогрецький філософ Епікур висловив в листах свою філософську доктрину. Дійшли до нас листи давньоримських державних діячів Цицерона й Олінія. В посланні індійського царя Іоанна до грецького царя Мануїла, яке за хрестових походів було відоме як розповідь про індійське царство, описується могутня та багата азійська держава, котра повинна прийти на допомогу християнській Європі.


1. Актове діловодство

На території західних слов'янських земель (у Чехії та Польщі) актові книги як особлива форма ведення діловодства виникли у XIII сторіччі. На західноукраїнських землях, як зазначали у своїх працях видатні українські історики О.І.Левицький і В.О.Романовський, актові книги з'явились у другій половині XIV сторіччя. Я.Р.Дашкевич вважає, що, вивчаючи проблему генезису цієї форми діловодства, не можна ігнорувати наявність актових книг в італійських, західнонімецьких та чесько-моравських центрах як можливих шляхах їх проникнення в Україну.

Величезний масив актових книг відклався в результаті діяльності громадських (від «грод» - фортеця) і земських судів. Відомо, що на землях Правобережної України, які поступово входили до складу Великого князівства Литовського, судова і адміністративна влада до середини XVI ст. здійснювалася старостами, державцями та воєводами. Згідно з Першим Литовським Статутом 1529 р. громадський суд проводився старостою в кожному повіті воєводства від імені великого князя Литовського. Проте цей суд був дорогим для шляхти, що викликало її незадоволення. У зв'язку з цим уряд 1564 року провів судову реформу, згідно з якою вся територія князівства була поділена на повіти з чітко визначеними кордонами. В кожному повіті діяли три судові установи: громадський, або адміністративний, земський і підкоморський суди.

Земський суд складався із судді, підсудка, писаря й обирався шляхтою. Остання мала право обирати на повітових сеймиках по чотири електи (кандидати) на судейство, підсудство та писарство, з яких король затверджував по одному кандидату на відповідну посаду. Крім того, при судах існувала посада возного, обов'язком якого було вручати повідомлення про виклик до суду й виконувати його рішення. В Статуті 1588 р. була введена посада возного генерала як старшого над возними. Обраний на цю посаду затверджувався королем і присягав йому[2, c.216-218].

Спочатку суди мали чітко визначене коло своєї діяльності. Земський суд розглядав переважно цивільні справи шляхти. Його канцелярія мала так зване «право вечности», тобто право надання юридичної сили різним документам (умовам, контрактам, тестаментам тощо). До компетенції суду входив розгляд кримінальних справ. Підкоморські суди займались вирішенням межових суперечок землевласників. Проте на практиці поступово відбувалося змішування функцій громадських і земських судів. Так, санкція майнових та інших контрактів і договорів переходила до громадських судів. Цьому сприяла та важлива обставина, що вони функціонували постійно, тоді як земські суди збиралися лише тричі на рік.

Все, що відбувалося в судах, заносилося до актових книг. Спочатку в їх веденні не було ніякої системи. Проте поступово виникло кілька видів книг залежно від характеру справ, що розглядалися: декретові, записові і поточні. В декретові книги, які велися тільки під час судових сесій, «рочков», заносились виключно судові протоколи кримінальних і цивільних справ. Записові мали деяку аналогію з нотаріальними книгами. До них заносились різні приватноправові документи: дарчі, купчі, боргові, продажні, а також контракти, умови тощо. Крім того, там містилися королівські жалувані грамоти й привілеї, сеймові конституції, люстрації, інвентарі та інше. Поточні книги призначалися для скарг, свідчень і реляцій возних, заяв, протестацій та повідомлень найрізноманітнішого характеру й змісту.

Більшість книг велася за подвійною системою: спочатку акти записувалися до чернетки - протоколу - за скороченою схемою, без вступних і заключних формул, а потім переписувались у чистовик - індукту. Акти, як правило, вписували у секстерни, тобто зошити, складені з 4 - 6 аркушів паперу. Секстерни за рік зшивалися в актову книгу. Якщо документів збиралося багато, з них формували кілька томів.

Для полегшення впорядкування аркушів останнє слово на кожному з них записувалося першим на наступному Якщо справа не доводилася до кінця, то залишалося вільне місце, на якому писалися або цифра 2, або слово «уасиа»[1, c.328-330].

Правильність написання актів перевірялася. Про це свідчать деякі маргіналії (позначки на полях), наприклад: «тот аркуш порядней треба бьі переписати». Нумерація актів (слов'янська та арабська) проводилась по місяцях; нумерація аркушів була введена значно пізніше.

Свою подальшу реорганізацію і розвиток актове діловодство в судах дістало за Статутом 1566 року. Згідно з ним передбачалося ведення всіх документів «словьі русскими». Однак документи могли заноситись до актових книг тією мовою, якою були написані. В основному змісті документів простежується прагнення додержуватись канцелярської мови, хоч часто трап-ляються елементи живої розмовної мови, характерної для представників тодішнього феодального суспільства.

Зважаючи на значення актових книг, зобов'язував шляхту кожного повіту «збудовать такое место, где бьі завждьі книги земские безпечне от всякое пригодьі бьіли захованьі!» і зберігати у «скрьінях моцньіх за тремя замками».

Значна частина актових книг усе ж загинула. Сьогодні загальна кількість тих, що збереглися, становить понад 7,5 тис. томів, які охоплюють близько 5 млн. документів-записів. Актове діловодство проіснувало на території Правобережної України до 1840-х років.


2. Приказне діловодство

До XV ст. у Московському князівстві система управління мала двірцево-вотчинний характер. Органами управління були так звані путі (сокольничий, ловчий, конюший, стольничий, чашничий). Країна поділялася на повіти, стани і волості на чолі з намісниками і волостелями, компетенція яких не поширювалася на панські вотчини. Справочинство вели дяки, а при намісниках - писарчуки та піддячі. Створення Російської централізованої держави вимагало розвинутіших форм державного управління. У зв'язку з цим відбувалася поступова перебудова органів великокнязівського управління. На кінець XV - початок XVI ст. склалася система приказів - центральних органів державного правління, що відали окремими галузями, виступаючи в якості відомчих установ. Так, Посольський приказ відав зовнішніми відносинами, Розрядний - воєнними, Помісний - земельними справами; існували Холопський, Ямський, Розбійний та інші прикази. Коли Україна 1654 року увійшла до складу Росії, при Посольському приказі спочатку було створено канцелярію з малоросійських справ, а 1663 року - Малоросійський приказ.

Усього приказів було близько 80, кожний з них налічував від 3 до 400 наказних людей. На чолі приказу стояв суддя, який разом з товаришами (заступниками та помічниками) керував дяками. Дяки з простих писарів ставали начальниками приказних канцелярій і займались всіма повсякденними справами та діловодством. У своєму розпорядженні вони мали «письмові голови» різних рангів, піддячих (старших, середньої руки та молодших), писарів, переписувачів, були також перекладачі, сторожа, пристави[9, c.62-63].

Канцелярії функціонували при кожному державному, духовному чи громадському закладі. Документи в них складали та оформляли фахівці за певними загальними правилами, що наслідувалися згідно з традицією.

Діяльність канцелярії, роботу окремих службовців зі створення офіційних текстів добре видно з елементів створюваних документів. Так, на кожному документі, що надходив до приказу, ставили дату оформлення. Дяк в разі необхідності робив відмітку «виписати», тобто навести довідку. Справу готували до доповіді і обговорювали, після чого виносився «присуд» і розпорядження про підготовку листа-відповіді.

Проект документа складали за вказівкою дяка старші піддячі. Дяк цей проект редагував, роблячи позначки в тексті, на полях чи на зворотному боці аркуша. Виправлений документ старіший піддячий переписував заново - «білив». Переписаний документ піддячий звіряв з чернеткою і візував: ставив підпис на зворотній стороні в нижньому правому куті аркуша, стверджуючи правильність написаного. Звірений документ підписувався дяком розтягнуто по всій його ширині, наприклад: «А грамоту писав дяк Семен Дичко».

Писали на вузеньких (15-17 см) смужках паперу, які за необхідності склеювали. Зворотний бік залишали чистим. До першого документа підклеювали послідовно інші, і довгу паперову смужку згортали в рулон. Смужки при читанні тягнулись; звідси і народилось поняття, що означає сьогодні невчасне вирішення того чи іншого питання - тяганину (зволікання).

У діяльності приказів XV - XVII ст. виробився сталий процес роботи з документами, який і дістав назву приказного діловодства. У практиці приказів затвердились певні формуляри складових частин документів, порядок їх оформлення та просування як у самих приказах, так і між ними.

Діловодство стало вимагати значного досвіду, якого нерідко не мав начальник приказу - суддя. Тому на допомогу йому призначалися дяки, які й чинили справи. Документи поділяли на законодавчі, які виходили від органів державної влади, та розпорядчі, які складали органи управління. До першої категорії відносили укази царів та рішення Боярської думи, до другої - грамоти та листи. Від простих людей до приказів надходили чолобитні[6, c.91-93].

Територія Лівобережної України, що на той час увійшла до складу Росії, була поділена на 16 військових округів, або полків, де адміністративна, судова та військова влада належала полковникам. Територія кожного полку поділялася на сотні на чолі з сотниками. Державу очолювали гетьман і старшинська рада; справочинством відали генеральний писар та генеральний і полкові судді.

У травні 1710 р. гетьманом став генеральний писар Пилип Орлик, автор «Пактів», або так званої «Бендерської Конституції і вільностей Запорізького війська». Вихідним положенням цього документа була теза про незалежність України. Проте цей документ, укладений тодішніми політичними емігрантами, на території України сили не набув.

3. Колегіальне діловодство

Діловодство в установах до XVIII ст. велось згідно з канцелярськими традиціями і законодавством не регулювалося.

Застарілу систему приказів у 1717 — 1718 pp. змінили 12 колегій, кожна з яких відала певною галуззю чи сферою управління і підпорядковувалася Сенату. Згодом 13-ю колегією став Синод, що відав церковними справами. Остаточно структуру колегій визначив підписаний 1720 року «Генеральний регламент» державних колегій, що заклав засади організації діловодства в державних установах.

Історія складення «Генерального регламенту» така. Ще у 1715 р. Петро І направив своїх представників до Швеції, Данії та Німеччини для вивчення системи управління та подальшої доповіді про можливість її застосування в Росії. Після вивчення було прийняте рішення взяти за зразок шведські колегії і, враховуючи особливості російського державного устрою, поступово вводити їх у державі. Перший варіант «Генерального регламенту» склав Генріх Фік. Згодом документ зазнав 12 редакцій.

У «Генеральному регламенті» докладно розкрито функції кожного підрозділу колегії. Спеціальний розділ визначав структуру і функції канцелярії та її секретаря. Найважливіші документи складав секретар, інші, за вказівкою секретаря, - канцеляристи. Частину документів писали за «генеральним формуляром», тобто за обов'язковими формами[3, c.146-149].

«Табель о рангах» у 1722 р. поклав початок системі чинів, звань та титулів, які обов'язково застосовувалися в справочинстві до перевороту 1917 року. Саме тоді було засновано сучасну практику офіційного адресування.

Хоч питання документування діяльності установ на місцях відображені в законодавчих актах, у завершеній формі вони сформульовані в «Учреждениях для управления губерний» (7 листопада 1775 p.). Згідно з цим документом листування між установами стало ритуалом, який треба було добре знати, щоб мати змогу обійняти відповідну посаду.

Для відносин між вищою владою і владою на місцях встановлювалися відповідні види документів залежно від місця установи за ієрархічною градацією. Тобто, визначалася ієрархія не лише установ, а й документів. Вищі установи давали вказівки, підпорядковані - писали «доноси» про їх виконання.

Весь процес проходження як вхідних, так і вихідних документів реєструвався у журналах, книгах або реєстрах. На вхідних документах у верхньому правому куті позначали дату надходження та номер за реєстром. Зареєстровані документи розглядались назначеними виконавцями і заносились до настільного реєстру.

Для полегшення знаходження документів складали алфавіти установ та осіб, які мали до них якесь відношення. Про свою роботу установи складали звіти, а про кількість і склад прослуханих справ - термінові зведення.

Таким чином, були вироблені засади організації обліку, проходження та зберігання документів. Тоді ж з'явилася назва «архів».

Законодавчі та розпорядчі акти державної влади оформляли указами, регламентами, інструкціями, протоколами. Виникла безліч форм листування: листи, реляції, доноси, повідомлення, вимоги тощо. Для деяких документів, таких, як дипломи, патенти, були створені генеральні формуляри-зразки, за якими вони мали оформлятися.

Росія дедалі більше обмежувала українське самоврядування. 1722 року була утворена Малоросійська Колегія у Глухові, яка контролювала діяльність гетьмана, старшини, відала фінансами та справочинством. З відновленням у 1750 р. гетьманщини в Україні влада стала належати київському генерал-губернатору і гетьману. Після остаточної ліквідації гетьманства у 1764 р. вона знову перейшла до Малоросійської Колегії. Але до 1775 р. важливу роль у житті українського народу відігравала Запорізька Січ[13, c.34-36].

4. Виконавче діловодство

Чергові реформи центрального державного апарату відбулися у 1810- 1812 роках. 1810 року було затверджено вищий державний законодавчий орган- Державну Раду, а 1811 року створені центральні органи державного правління - міністерства з багатоступеневою структурою. Міністерства складались із департаментів, котрі поділялись на відділи, а відділи - на столи.

Керівники структурних підрозділів мали право одержувати і підписувати документи відповідних видів. Зверху вниз надходили документи від царя - маніфести, найвищі накази та рескрипти, від сенату та інших органів - вказівки та розпорядження. Місцеві губернські влади розсилали вказівки, міністри та керівники підрозділів - циркуляри та накази. Всі ці державні і місцеві управлінські структури були поширені на українські землі, що входили до складу Російської імперії.

Впровадження міністерств завершило процес чіткого розмежування державного апарату. Це спричинило швидке створення прошарку бюрократів-чиновників, які цілком залежали від милості царя. Апарат зростав кількісно і забезпечував розширення своїх повноважень та моральних і матеріальних привілеїв. У 1812 р. було затверджено вісім міністерств. Надалі їх кількість збільшилася.

Постанова «Загальна установа міністерств» передбачала єдність форми складення документів за наведеними зразками. Ділові папери складного змісту мали три частини: вступ з викладом змісту справи, обґрунтування з посиланнями на законодавство чи нормативні акти, клопотання або прохання[4, c.43-44].

Порядок проходження документів інстанціями суворо регламентувався законом, який вимагав, щоб рух паперів якомога менше відхилявся від встановленого в департаментах. У кожній інстанції вхідні та вихідні документи реєстрували в журналах, які складались з трьох частин: для реєстрації документів верховної влади, для «звичайних паперів» і для таємних документів.

Справи, які вирішували департаменти, поділялися на три категорії: термінові; невідкладні, вирішення яких було пов'язане з прийняттям важливих рішень; звичайні чи поточні.

Багато уваги цілісності діловодства і звітності приділяв один з видатних державних діячів того часу М.М.Сперанський. Його праці зробили великий внесок у те, що ми нині називаємо уніфікацією документів.

Виникла практика створення різноманітних «письмовників», що надалі стало традицією. Треба відзначити, що хоч ці видання й називалися письмовниками, вони вміщували зразки всіх видів документів (розпорядження, рішення, реляції, вказівки, накази, ділові листи тощо). Достатньо було знайти в письмовнику відповідний зразок та, зробивши заміну прізвища, дати і адреси, переписати наведений документ, щоб скласти новий.

Тимчасовий уряд не встиг внести істотних змін у практику підготовки документів. Лише 15 березня 1917 р. він прийняв постанову «Про вдосконалення форм офіційних відносин та паперів», якою відмінив «титулування та заключні формули ділових листів». Мовний ритуал у практиці складання ділових документів залишався.


5. Радянське діловодство

Після більшовицького перевороту на колишній території царської імперії утворилося 13 країн. П'ять з них (прибалтійські країни, Польща і Фінляндія) стали незалежними. В інших, у тому числі й в Україні після ліквідації У HP, сформувалась і утвердилась радянська форма державності.

Вже 2 березня 1918 р. Рада народних комісарів прийняла постанову «Про форму бланків державних установ», якою встановила новий єдиний формуляр ділового документа.

І Московська ініціативна конференція з нормалізації техніки управління (вересень 1922 р.) розглянула питання про стандартизацію документів. «Треба поглянути на справу значно ширше та глибше, - відзначено в рішенні конференції. Треба раз і назавжди дати собі звіт про те, що правильна побудова адміністративного апарату є по суті така ж конструктивна робота, як побудова паровоза або динамомашини, залізничного мосту або якої-небудь Каширської станції...»

І справді, адміністративно-командний апарат за 74 роки радянської влади було побудовано міцний і консервативний. Всі питання вирішувались під контролем комуністичної партії.

Республіки, що увійшли до Радянського Союзу, формально були рівноправними, але реально домінувала Російська.

У 1969 - 1971рр. було розроблено і затверджено серію загальносоюзних стандартів управлінської документації. З 1972 р. в СРСР почали діяти єдині правила підготовки та оформлення організаційно-розпорядчих документів і єдині правила роботи з документами[10, c.212-214].

Постановою від 04.09.73 Державний Комітет СРСР по науці і техніці ввів у дію основні положення Єдиної державної системи документування. В 1975 р. було прийнято ГОСТ 6.15.1-75 «Унифицированные системы документации. Система организационно-распорядительной документации. Основные положения». Згідно з ними визначалися вимоги до уніфікованих форм організаційно-розпорядчих документів. Загальне науково-методичне керівництво уніфікацією та стандартизацією документів, розробкою відповідних уніфікованих систем документації (УСД) і уніфікованих форм документів покладалося на Держстандарт.

На початок 1984 р. було розроблено і затверджено 16 УСД загальносоюзного значення, 27 державних стандартів на УСД та 26 загальносоюзних класифікаторів техніко-економічної інформації. Всього було уніфіковано понад 4,5 тис. форм документів.

У 1984 — 1986 pp. сформувалася цілісна система документаційного забезпечення управління, що відповідала тодішнім вимогам ділового російського мовлення і стилю складання офіційних документів.

Незважаючи на ряд позитивних чинників: створення системи в роботі з документами, прискорення діловодного процесу, раціоналізація документообігу, введення Єдиної державної системи діловодства для установ, організацій та підприємств тощо, в СРСР залишалось ще немало паперової та бюрократичної тяганини, що охоплювала весь партійно-державний апарат[7, c.63-65].


6. Діловодство в Україні

Лютнева буржуазно-демократична революція викликала пожвавлення національно-політичних рухів у різних національних регіонах Російської імперії, в тому числі й в Україні. Вперше за багато століть з'явилася можливість утворення української незалежної держави.

Український національний рух поставив своїм завданням створити осередок, який би об'єднав усі національні організації і став би на чолі цього руху. Так, 17 березня 1917 р., тобто вже через три дні після надходження до Києва повідомлення про падіння царського режиму, представники різних партій і рухів утворили всеукраїнську загальногромадську представницьку організацію - Центральну Раду, головою якої обрали М.С.Грушевського. Таким чином, українці всіх ідейних переконань згуртувались в єдиний представницький орган.

Центральна Рада та її уряд - Генеральний секретаріат залишили значну документальну спадщину, яка налічує 49 фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Серед цих документів найвагоміші мають Універсали Центральної Ради, що дають змогу простежити еволюцію політичної думки і національної свідомості будівничих нової української держави. Перший Універсал підготував і ви-голосив Володимир Винниченко 23 червня 1917 р. на Другому військовому з'їзді у Києві. Документ являв собою звернення «До українського народу на Україні й поза Україною сущого», у якому проголошувалась суверенність українського народу на своїй землі. «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». Другий Універсал від 16 липня 1917 р. поставив питання про автономію України, 20.10.1917 р. на засіданні Малої Ради М.С. Гру шевський обнародував Третій Універсал, який проголошував Українську Народну Республіку і ознайомлював з низкою соціально-економічних перетворень, найважливішими серед яких були скасування приватної власності на землю, що ставала власністю народу і надавалася без викупу, введен-ня 8-годинного робочого дня; скасування смертної кари. З перших кроків свого існування УНР виявила величезну повагу до всіх інших народів, що проживали на її території, надавши їм право національно-територіальної автономії[5, c.253-255].

Четвертим Універсалом Центральної Ради від 22 січня 1918 р. проголошувалася повна самостійність і незалежність Української Народної Республіки.

Названі документи свідчать про поступальний розвиток політичної свідомості молодих українських політиків, що рухалась від вимоги автономії України у складі демократичної Росії до повної незалежності і самостійності.

Проте в результаті державного перевороту 29 квітня 1918 р. в Україні було встановлено гетьманат П.Скоропадського під назвою Українська держава. Внутрішні і зовнішні події не дали змоги Скоропадському втримати владу, і в листопаді 1918 р. він склав свої повноваження.

У жовтні 1918 р. в результаті розвалу австро-угорської монархії до влади в Галичині прийшла Українська Національна Рада. Утворилась Західноукраїнська Народна Республіка. В Україні нову владу очолила Директорія УНР, яка рішенням трудового Конгресу 22 січня 1919 р. проголосила акт соборності, тобто об'єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою.

Однак боротьба українського народу за свою державність закінчилася поразкою. Наприкінці 1920 р. територію України зайняли більшовицькі війська. В Україні було встановлено радянську владу. Аналогічне затвердження радянської влади відбулося і в інших національних районах колишньої російської імперії.

Незважаючи на перемогу радянської влади в більшості національних районів, більшовики не отримали підтримки неросійських народів. У зв'язку з цим вони розпочали кампанію, спрямовану на завоювання їхньої прихильності. На XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 р. було формально засуджено російський великодержавний шовінізм та започатковано новий курс у національній політиці, що дістав назву політики коренізації. Український різновид цієї політики одержав назву українізації. 1 серпня 1923 р. було прийнято декрет про українізацію[12, c.368-370].

Активне здійснення українізації розпочав комісар освіти О.Шумський (1925 - 1927), продовжив М.Скрипник (1927-1933). По всій Україні на різних курсах організовувалося обов'язкове вивчення української мови. Всі урядовці мусили проходити іспити з практичного знання мови під загрозою втрати роботи. Українізувалися не лише різні царини громадського, а й державного життя. У 1925 р. українська мова була офіційно введена у діловодство. Все ділове урядове листування стало вестися виключно українською мовою.

У 1927 р. Л.Каганович оголосив, що все партійне діловодство також вестиметься українською мовою. Ця політика мала вражаючі результати і позначилася на всіх ділянках адміністративного, економічно-господарського та культурного життя України. Якщо у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, то лише через 5 років - вже 70% усіх справ. Водночас зросла кількість українців в урядових установах. У 1923 р. вони становили лише 35% урядових службовців і 23% членів партії більшовиків. До 1926-1927 pp. їх кількість збільшилася відповідно до 54% і 52%. Щоправда, українці зосереджувалися переважно на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії.

Цим подіям потрібно дати правильну оцінку з огляду на події внутріпартійного життя. Після смерті В.Леніна у 1924 р. серед партійних лідерів розгорнулася боротьба за владу. Кожний з претендентів намагався заручитися щонайбільшою кількістю прихильників, у тому числі й на місцях. Внаслідок було зроблено деякі поступки і послаблення. І тільки влада стабілізувалася, період відносного лібералізму минув.

Боротьба за владу всередині правлячої партійної верхівки закінчилася у 1927 р. перемогою Сталіна. Розпочалося прискорення курсу на побудову комуністичного суспільства: скасовано неп, швидкими темпами здійснювалися індустріалізація та колективізація. Водночас відбувалося повернення до найгірших традицій імперської російської політики, зокрема, до суворого централізму і одноосібної влади[8, c.88-91].

У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У став П.Постишев, який розпочав боротьбу з проявами так званого українського буржуазного націоналізму. Майже 10-річний період українізації штучно припинився. В державному і громадському житті відновилася практика русифікації. Політика деукраїнізації призвела до ліквідації всіх здобутків українського відродження. Система радянського діловодства на багато років поширилась на всій території України.

Виявляючи волю й прагнення українського народу, Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій проголосила невід'ємне право української нації на самовизначення, верховенство і самостійність, повноту і неподільність влади уряду республіки в межах її території.

Після спроби державного перевороту в Росії 19 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України.

Розбудова держави вимагає не лише сучасного рівня економічного прогресу. Вона неможлива без відродження і розвитку культури управління. За роки створення нової України нагромаджено певний досвід практичного розв'язання різноманітних за обсягом, характером і значенням управлінських завдань. Одержано чимало оригінальних рішень, викликаних особливостями перехідного періоду управління, становленням економіки, впровадженням різних форм підприємництва.

Організаційні основи управлінської діяльності в такому контексті набули характеру вирішальної умови ефективності управління як різновиду інтелектуальної праці. Його технологічна частина: загальні вимоги до управлінського стилю, організації документаційного забезпечення управління, операційної діяльності різних категорій працівників, кадрового діловодства тощо, визначаються тією культурою управлінського професіоналізму, від якої залежить успіх будь-якого підприємства і держави в цілому.

Новим господарським структурам сучасної України, вільної від адміністративно-командної системи, необхідно критично проаналізувати організацію діловодства в минулому, взяти з неї все цінне, обмежитись необхідним мінімумом документів та справ, не роздуваючи їх до непотрібних розмірів; вдосконалити управління.

У створенні суверенної України можна відзначити як певні досягнення, так і наявні труднощі, відчутні недоліки, невикористані можливості. Хочеться вірити, що багатий на кадровий і науково-технічний потенціал український народ зможе подолати всі перешкоди і вийти на цивілізований шлях розвитку завдяки програмній самоорганізації, в якій право, управління, його культура посідатимуть провідне місце[11, c.27-31].


Висновки

Вже в ті далекі часи документ служив гарантією виконання зобов'язань і йому надавалось велике значення. В договорі з Візантією (944 р.) читаємо: «...Віднині ж хай приходять до князя руського з грамотою, в якій будуть засвідчені їхні мирні наміри... Якщо ж прийдуть без грамоти, то хай втримуються під вартою, доки не сповістимо про них князю Ігорю».

Проте, попри серйозне і, здавалось би, позитивне ставлення до документів, досить часто в історії спричинялося їх знищення або підробка. Така нещаслива доля спіткала договір, укладений українським гетьманом Богданом Хмельницьким з російським царем Олексієм Михайловичем. Не бажаючи дотримувати умови так званих «Березневих статей» 1654 р. і скориставшись скрутною ситуацією, що склалася в Україні після смерті Хмельницького, російська сторона самочинно і таємно сфальсифікувала договір.


Список використаної літератури

1. Бибик С. Ділові документи та правові папери: Листи, протоколи, заяви, договори угоди/ Світлана Бибик, Галина Сюта,. - Х.: Фолио, 2005. - 491 с.

2. Блощинська В. Сучасне діловодство: Навчальний посібник/ Віолетта Блощинська,; М-во освіти і науки України, Інститут менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 319 с.

3. Боровський В. Н. Діловодство в банківських установах: Навчальний посібник/ В. Н. Боровський, В. П. Прадун, Р. В. Друзін; Ред. В. Н. Боровський; М-во освіти і науки України, Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 223 с.

4. Гавриленко С. Документирование в организации: В помощь секретарю-референту/ С.Д. Гавриленко,. - Минск: Амалфея, 2002. - 125 с.

5. Головач А. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян/ Анатолій Степанович Головач,; А.С.Головач. - Донецьк: Сталкер, 1999. - 349 с.

6. Гончарова Н. Документаційне забезпечення менеджменту: Навчальний посібник/ Наталія Гончарова,; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т культури і мистецтв. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 259 с.

7. Діденко А. Сучасне діловодство: Навч. посібн. для проф.-тех. закл. освіти/ Анатолій Діденко,. - 3-є вид.. - К.: Либідь, 2001. - 383 с.

8. Документы и делопроизводство: Справ. пособие/ [Т. В. Кузнецова и др.]. - М.: Экономика, 2001. - 270 с.

9. Комова М. Діловодство: Навч. посібн. для студентів вищих навчальних закладів/ Марія Комова,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів: Тріада плюс, 2006. - 217 с.

10. Палеха Ю. Управлінське документування: Навчальний посібник: У 2 ч./ Юрій Іванович Палеха; М-во освіти і науки України, Європейський ун-т. - 2-е вид.. - К.: Вид-во Європейського ун-ту. - 2003- Ч. 1: Ведення загальної документації: (зі зразками сучасних ділових паперів). - 2003. - 327 с.

11. Стенюков М.В. Документы, делопроизводство: Практическое пособие по документационному обеспе-чению деятельности предприятия/ М.В. Стенюков. - 3-е изд. преработ. и доп.. - М.: Приор, 1999. - 143 с.

12. Сучасне діловодство: зразки документів, діловий етикет, інформація для ділової людини/ ред. : В. М. Бріцина. - К.: Довіра, 2007. - 687 с.

13. Хоменко М. Посібник з діловодства: учбовий посібник/ Микола Хоменко, Олена Грабарь,. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Генеза, 2003. - 103 с.

загрузка...
Top