Документознавство і комунікації

Вступ.

1. Основні поняття теорії соціальних комунікацій.

2. Архів у системі документальних комунікацій.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Вивчення бібліографічної діяльності і книжкової культури невіддільні від дослідження системи документальних комунікацій взагалі. Книга і документ розглядаються як основні елементи книжкової справи або системи документальних комунікацій. Співвідношення понять "документ" і "книга" останнім часом все більше привертає увагу вчених у галузях бібліографознавства і бібліотекознавства. Ця проблема виникала всякий раз, коли мова заходила про визначення об'єкта цих наукових дисциплін або об'єкта практичної діяльності — бібліографічної і бібліотечної справи.

Сучасна наука визнає документ або книгу за основний елемент складного системного об'єкта бібліографії. Але розуміння як документа, так і книги в різних теоретичних концепціях дуже відрізняється одне від одного, що, в кінцевому підсумку, впливає на всю терміносистему бібліографознавства. Сутність документа і книги як інформаційних категорій можна зрозуміти, звернувшись до теорії комунікації (або до теорії інформації). Визначення понять "документ" і "книга", простеження історичного розвитку їх змісту, об’єктивних тенденцій трансформації як складових об'єкта бібліографічної діяльності, виявлення їх співвідношення і місця в системному об'єкті бібліографії з позицій теорії соціальної інформаційної комунікації є актуальною проблемою сучасного бібліографознавства, книгознавства, документознавства, теорії інформаційної діяльності, що досліджується у даній роботі.


1. Основні поняття теорії соціальних комунікацій

Тлумачення принципово нових реалій соціального комунікування, пов’язані з поширенням мас-медіа, знайшли своє відображення в ключових положеннях теорії соціально-інформаційного циклу (А. Моль), теорії глобального села (М. Маклюен), теорії глобальної маніпуляції (С. Кара-Мурза). Поняття комунікації є сьогодні одним з найбільш вживаних як в академічній спільноті, так і на рівні мас-медіа. Воно активно використовується для розв’язання питань політичного, культурного, економічного, психологічного характеру. Відтак можна говорити, що це поняття становить метатеоричний конструкт, що відіграє ключову роль у методології критичного самоусвідомлення сучасної цивілізації.

Поняття суспільної ідеї в такому контексті практично не ставилося, оскільки традиційно воно тлумачилося або в межах студій з ідеології, або розглядалося на досить вузькому сегменті суспільних комунікацій – у сфері пропаганди.

Сфера масової комунікації, що відіграє в сучасному суспільстві визначальну роль соціального медіатора й універсального агента соціальних зв’язків, становить особливий інтерес для дослідження процесу формування суспільної ідеї.

Становлення феномена масової комунікації відбувалося одночасно зі становленням найактуальніших на сьогодні форм соціальної ідентифікації, а отже й відповідних ідей – передовсім національної (культурної) та соціальної (громадянської). Це спонукає нас до комплексного підходу у вивченні самого змісту цих ідей та засобів комунікації, якими цей зміст формувався й утверджувався. Можна передбачити сутнісний зв’язок між національно-культурними й соціально-економічними аспектами суспільного процесу та в принциповій можливості його (зв’язку) формалізації у вигляді соціально-функціонального інваріанту (моделі) у повноті його структурно-динамічних і комунікативно-семантичних характеристик, які ще необхідно дослідити на широкому емпіричному матеріалі.

Інформаційні засоби впливу на суспільство нині прогресуючими темпами витісняють усі інші традиційні засоби реалізації інтересів і стратегій осіб, груп і цивілізацій. Таким чином, інформаційна сфера, що бурхливо розвивається, змушує залучати у свій обіг все більше ресурсів, а водночас вимагає інтенсивного осмислення і засвоєння на рівні соціальної інженерії (в розумінні К. Поппера).

Нині вже сформовано певну сукупність теоретико-методологічних підходів до вивчення процесів і явищ масової комунікації, що дозволяє говорити про теорію масової комунікації як про окрему сферу соціальних досліджень. При цьому дана сукупність ще досить далека від концептуальної чіткості, а її поняття поки що не відповідають стандартам наукового категоріального апарату, що й відкриває широкий простір для застосування найрізноманітніших методологій і використання теоретичних положень різних шкіл і напрямків, розроблених у межах семіотики, політології, соціальної психології, інформатики, лінгвістики, соціології, культурології тощо.

Особливістю нинішнього стану теорії масової комунікації є усвідомлення гострої необхідності сформулювання бодай категоріальних основоположень, які б визначали теоретичний горизонт для цієї багатообіцяючої дослідницької галузі.

Соціальна інформація – знята невизначеність (ентропія) соціальних систем. Здатність узагальнювати (раціоналізувати) досвід – передумова нагромадження соціальної інформації та її використання.

Інші форми збереження і передачі соціального досвіду – міфологія, ритуал. Вони репрезентують інший тип комунікації, побудований не на повідомленні (інформуванні), а на уподібненні та наслідуванні.

Цивілізаційний спосіб передачі і зберігання інформації (що в цьому контексті слід розуміти як досвід) здійснюється в специфічній формі уявних сутностей, у першу чергу – суспільних ідей. Цим людина як істота соціальна принципово відрізняється від усіх інших суб’єктів комунікації.

Підсумовуючи, можна констатувати, що проблеми соціальної комунікації наприкінці XX ст. стали предметом дослідження соціології, психології, політології, культурології, філософії, документалістики, інформатики, журналістики, теорії реклами і паблік рилейшнз тощо.

Переконавшись, що соціальна комунікація, нарешті, набула наукового статусу, на який давно заслуговувала, варто зосередитися на цьому понятті змістовніше.

З огляду на зазначене потрібно особливо наголосити, що суб'єктом соціальної комунікації є особистість. Навіть якщо вона спілкується сама із собою.

2. Архів у системі документальних комунікацій

Архівна система – це сукупність основоположних принципів організації архівної справи, способів і технологій її ведення, що забезпечують цілісність та скоординованість функціонування архівної галузі. Попри загальні спільні риси та ознаки архівна система має конкретно-історичне значення і є похідною від суспільно-державного ладу, політичного устрою, національно-культурних традицій тієї чи іншої держави, регулюється відповідними законодавчими актами і функціонує в її правовому полі. Таке трактування архівної системи відрізняється від підходів радянського архівознавства, за яким архівні системи поділялися на соціалістичні та буржуазні, оцінювалися з класово-партійних позицій.

Осмислення суті архівної системи дає можливість засвоїти її особливості, співставити сильні й слабкі сторони, глибше вникнути в тенденції і перспективи розвитку архівної галузі, тобто суспільної сфери, безпосередньо пов'язаної із зберіганням історичної пам'яті народу, збиранням, зберіганням і використанням документально-інформаційних ресурсів країни. Діяльність цієї, як і інших, сфери суспільного життя регулюється законодавством і має правовий характер.

За характером побудови і принципами функціонування існуючі в минулому і сучасні архівні системи з певною мірою умовності ділять на дві основні групи: централізовані, де управління архівною справою здійснюється єдиним державним органом на єдиних засадах, і децентралізовані. Однак у чистому вигляді такі системи майже не зустрічаються. Найпоширенішими є мішані системи з елементами централізму і децентралізму, міру співвідношення між якими визначають у кожному конкретному випадку.

Отже, провідною тенденцією розвитку сучасних архівних систем є їхня децентралізація, демократизація архівної справи, що відповідає процесам світової інтеграції, розвиткові комунікацій та міжконтинентальних інформаційних систем. Нині можна говорити про формування світової архівної системи, яка охоплює архівні системи різних країн світу, насамперед 190 країн – членів ООН. У 1948 р. з ініціативи ЮНЕСКО для встановлення і зміцнення зв'язків між архівістами всіх країн було створено Міжнародну Раду Архівів (МРА), а 1979 р. розроблено програму управління архівами і документами (КАМР). У світовій архівній системі окреслюються споріднені архівні системи регіонів, зокрема країн – членів ЄЕС, країн – членів Ради Європи, де налагоджується співробітництво архівістів, досягається певна уніфікація організації архівної справи. Зі вступом України до Ради Європи її архівна система інтегрується в європейську і світову системи. В цьому Україна керується досвідом своєї участі в МРА, у міжнародних конференціях архівістів.

Архівна система України, як і будь-якої іншої країни, складалася історично. Як зазначалося в попередньому розділі, архівна справа в Україні має давню традицію і своїми витоками пов'язана з княжою добою Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Бережливе ставлення до документів знайшло дальше втілення в Метриках (архівах) Литовській та Коронній 15-16 ст.

Мережа архівних установ – це структурна основа архівної галузі, до якої входять архіви, архівні підрозділи міністерств, відомств, підприємств, організацій та громадських об'єднань, що здійснюють постійне чи тимчасове зберігання документів. До установ галузі належать і органи управління архівною справою, науково-дослідні інституції, спеціалізовані бібліотеки, професійно-освітні центри, видавництва тощо. Мережа архівних установ у їхніх вертикально-горизонтальних зв'язках разом з органами управління та іншими структурами галузі складають систему архівних установ. Згідно зі ст. 6 Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” в нашій державі функціонує досить струнка система архівних установ. Провідне місце в ній займають центральні державні архіви, що комплектують, зберігають і забезпечують користування документами тієї частини НАФ, яка становить державну власність та найбільшу історичну цінність. Перед тим, як дати їм стислу характеристику, необхідно підкреслити, що державні архіви класифікують на центральні та місцеві (обласні, міські, районні). Залежно від характеру зберігання документів їх поділяють на: а) архіви для постійного зберігання документів (центральні та місцеві); б) архіви для тимчасового зберігання документів (тобто ті, що після закінчення встановленого терміну зберігання документів передають їх у профільні архіви чи знищують згідно встановлених правил).

Важливе місце в системі архівних установ належить галузевим державним архівам, що забезпечують облік та зберігання науково-технічних, геологічних, метеорологічних, картографічних та інших спеціальних видів архівних документів, які потребують особливих умов зберігання та використання. Статус державних галузевих архівів дістали архіви Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державного комітету України по гідрометеорології, Державного картографо-геодезичного фонду України, документи яких мають певну специфіку.

Стаття 10 Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” присвячена державним архівним установам Автономної Республіки Крим, які віднесено до місцевих державних архівів. Такий статус мають державні архіви областей та їхні філіали, міські державні архіви та архівні відділи районних державних адміністрацій. Головна функція їх полягає в зберіганні архівних документів місцевого походження та в наданні необхідної архівної інформації установам і громадянам.

Окрему групу в системі архівних установ України становлять архівні підрозділи самоврядних наукових установ, державних музеїв, бібліотек. Серед них Архів Національної академії наук України, відділи рукописів окремих музеїв, Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського та ін.

Найчисленнішою групою архівних установ є архівні підрозділи державних органів, підприємств, установ і організацій. Їх особливість полягає в тому, що вони комплектують документи для тимчасового зберігання, які використовуються в службових, виробничих, наукових та інших цілях, а також для захисту законних прав та інтересів громадян. Після завершення термінів тимчасового зберігання документи, що за своєю цінністю входять до НАФ, передають на постійне зберігання до центральних, галузевих або місцевих державних архівів, у т.ч. кінофотофонодокументи.

Систему архівних установ представляють також архіви та архівні підрозділи об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій, заснованих на колективній та приватній формах власності. Чисельність архівних установ, заснованих на недержавних формах власності, неухильно зростає в міру здійснення економічних реформ, розвитку приватного підприємництва, утворення нових громадських об'єднань, політичних партій.

Важливою ланкою системи архівних установ є Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, на який покладено завдання розроблення теорії архівного будівництва, історії та практики архівної справи, узагальнення та поширення передового вітчизняного і зарубіжного досвіду, новітніх архівних технологій, документознавчих проблем.

Складовою частиною системи архівних установ є Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України (нині Державний комітет архівів). Воно є центральним органом виконавчої влади, на який покладено функції управління архівною справою, контролю і нормативно-методичного забезпечення ведення діловодства. Головархів у межах своєї компетенції забезпечує реалізацію державної політики в архівній галузі.


Висновки

Сьогодні обсяг і зміст поняття “документ” у кожній науці відрізняється, ускладнює взаєморозуміння між ними у комунікаційних процесах науки та суспільства, що бурхливо розвиваються останнім часом. Негативні наслідки і протиріччя у застосуванні цього терміна проявилися у бібліографознавстві, яке залучило у практику своєї діяльності цей термін з інформатики, однак не узгодило його остаточно з теорією бібліографії та іншими спеціальними історичними дисциплінами. Протиріччя між практичною стадією і теоретичним узагальненням чергового етапу розвитку бібліографії набуло очевидного характеру. Це викликало необхідність нового вирішення наукової проблеми "Документ і книга як об'єкт бібліографії" із застосуванням нових методів, передусім, соціально-комунікаційно-інформаційного підходу до аналізу відповідних бібліографічних явищ і процесів. Розгляд поняття "документ" і видів документа з погляду теорії соціальної комунікації дозволив порівняти існуючі знання про книгу з визначенням і класифікацією документа і дійти висновку як про спорідненість книги і документа, так і про відсутність обґрунтованих поглядів щодо місця книги серед інших документів. З боку матеріальної форми і знакової системи передачі інформації у наш час існують різні обмеження обсягу поняття "книга". Такий підхід є історичним (бо матеріальна форма книги в історичному розвитку змінювалася) і перспективним, тому що дозволяє зараховувати до обсягу поняття "книга" найновітніші засоби запису інформації.

Все, що пов'язане з діяльністю архівів, їхніх органів управління, називають архівною справою, під якою розуміють галузь життєдіяльності суспільства, яка охоплює наукові, культурологічні, правові й техніко-економічні умови відбору, експертизи цінності, опрацювання, зберігання архівних документів та організацію користування ними.


Список використаної літератури

1. Блощинська В. Сучасне діловодство: Навчальний посібник/ Віолетта Блощинська,; М-во освіти і науки України, Інститут менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 319 с.

2. Боровський В. Н. Діловодство в банківських установах: Навчальний посібник/ В. Н. Боровський, В. П. Прадун, Р. В. Друзін; Ред. В. Н. Боровський; М-во освіти і науки України, Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 223 с.

3. Гавриленко С. Документирование в организации: В помощь секретарю-референту/ С.Д. Гавриленко,. - Минск: Амалфея, 2002. - 125 с.

4. Головач А. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян/ Анатолій Степанович Головач,; А.С.Головач. - Донецьк: Сталкер, 1999. - 349 с.

5. Гончарова Н. Документаційне забезпечення менеджменту: Навчальний посібник/ Наталія Гончарова,; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т культури і мистецтв. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 259 с.

6. Діденко А. Сучасне діловодство: Навч. посібн. для проф.-тех. закл. освіти/ Анатолій Діденко,. - 3-є вид.. - К.: Либідь, 2001. - 383 с.

загрузка...
Top