Обґрунтування державних цільових програм економічними ресурсами

Вступ

1. Особливості можливості ресурсного забезпечення виконання програми

2. Характеристика економічних ресурсів для виконання державних цільових програм

3. Оцінка ресурсозабезпеченості державних цільових програм

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Поняття економічного розвитку, економічної сталості, сталого розвитку є базовими в межах відповідних теорій і мають більш-менш чіткі визначення та досить широко використовуються в економічних дослідженнях [5—7]. Натомість, єдиного загальновизнаного визначення поняття «сталого економічного розвитку» нині не існує. Тому вважаємо за необхідне викласти його власну інтерпретацію.

Очевидно, що трактування даного поняття має бути більш ємним, ніж зміст будь-якого з термінів, що формують його назву. У найзагальнішому розумінні «сталий економічний розвиток» пропонується визначати як довготривале збалансоване зростання економіки. Подальша деталізація складових такого визначення виявляє його зв'язок з поняттям «економічної сталості» (як здатності економічної системи зберігати внутрішню структурну збалансованість протягом тривалого періоду незважаючи на можливі негативні впливи), економічного розвитку (одним з можливих проявів якого, як відомо, є економічне зростання) і сталого розвитку (так званого sustainable development, який означає взаємну узгодженість у розвитку економічної, екологічної і соціальної підсистем, або інакше, — збалансованість у розвитку економічної і зовнішніх щодо неї зазначених систем).

Отже, сталий економічний розвиток, будучи провідною компонентою сталого розвитку в цілому, водночас передбачає наявність економічних регуляторів, які дозволяють досягнути структурної збалансованості соціально-економічної системи, що, в свою чергу, надасть можливість забезпечити її сталість і, таким чином, зменшити ступінь мінливості показників економічного розвитку системи.

1. Особливості можливості ресурсного забезпеченнявиконання програми

Державна цільова програма - це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Державна цільова програма розробляється за сукупності таких умов:

  • існування проблеми, розв'язання якої неможливе засобами територіального чи галузевого управління та потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
  • відповідності мети програми пріоритетним напрямам державної політики;
  • необхідності забезпечення міжгалузевих і міжрегіональних зв'язків технологічно пов'язаних галузей та виробництв;
  • наявності реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми. [1, c. 26].

За своєю спрямованістю та забезпеченістю ресурсами державні цільові програми поділяються на:

- економічні, що спрямовані на розв'язання комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва, підвищення його ефективності та якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, розвиток виробничої кооперації;

- наукові, метою яких є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук;

- науково-технічні, що розробляються для розв'язання найважливіших науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукоємної та конкурентоспроможної продукції;

- соціальні, що передбачають розв'язання проблем підвищення рівня та якості життя, проблем безробіття, посилення соціального захисту населення, поліпшення умов праці, розвиток охорони здоров'я та освіти;

- національно-культурні, спрямовані на розв'язання проблем національно-культурного розвитку, збереження національно-культурної спадщини, задоволення інтелектуальних та духовних потреб людини;

- екологічні, метою яких є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків;

- оборонні, що розробляються з метою посилення обороноздатності держави;

- правоохоронні, спрямовані на забезпечення правоохоронної діяльності, боротьби із злочинністю та державної безпеки.

Ефективність функціонування національної економіки — задоволення поточних потреб суспільства, нагромадження національного багатства і стан довкілля — вирішальною мірою залежить від типу економічної системи.

Формування ефективних ринків економічних ресурсів є однією з головних умов забезпечення сталого економічного зростання вітчизняної економіки, підвищення життєвого рівня населення. Цей процес в Україні протікає поволі, оскільки його гальмують економічні, інституційні та соціальні перешкоди. У командній економіці ринків матеріальних ресурсів не існувало, а ринок праці був одержавлений. Правове поле, що обслуговувало рух ресурсів, виявилося непридатним для потреб ринкової економіки. Серед населення було і все ще зберігається значне упередження щодо приватної власності та запровадження ринкових відносин. Ці та інші причини вплинули на становлення в економіці України кожного виду ресурсних ринків та взаємозв’язки між ними.

Як правильно зазначають теоретики ринкової економіки, якщо б не було обмеженості ресурсів, то питання, що, як і для кого виробляти, не становило б проблеми. В таких умовах можна виробляти будь-який товар у потрібній кількості. І найскладніша проблема задоволення людських потреб була б успішно вирішена.

Отже, вибір використання ресурсів зачіпає інтереси багатьох людей, що не завжди збігаються. Для того щоб зробити правильний вибір, треба вивчити багато точок зору, правильно спрогнозувати майбутню віддачу використання економічних ресурсів.

Обмеженість ресурсів значно ускладнює проблему розподілу товарів і доходів між різними індивідами і сім'ями. Якщо певний ресурс обмежений, постає питання, як його розподілити.

За період ринкової трансформації вітчизняної економіки пройдено значний шлях у напрямку формування економічного механізму ефективного і раціонального використання виробничих ресурсів. Водночас цей процес далеко ще не завершений, а його результати значною мірою визначаються швидкістю поширення ринкових відносин. Ринки економічних ресурсів тісно пов’язані з усіма іншими ринками – товарів і послуг, житла, інформації, інвестиційним ринком тощо.


2. Характеристика економічних ресурсів для виконання державних цільових програм

Проблема сталого розвитку — ключова для економічної моделі будь-якого типу — як ринкової, так і командно-адміністративної, її розв'язанням опікуються уряди як розвинутих держав, так і країн, що розвиваються. Диференціація економічних умов різних держав обумовлює і різницю у розстановці акцентів у процесі здійснення політики сталого економічного розвитку. Проте кінцева мета у стратегічній перспективі для всіх держав єдина: забезпечення високого рівня економічного розвитку, який служить підґрунтям для задоволення соціальних потреб національних спільнот і при цьому узгоджується з адаптаційними можливостями навколишнього природного середовища відносно впливу на нього наслідків такого розвитку. Інша справа, що в процесі досягнення цієї глобальної мети держави мають вирішити ряд поточних проблем, які постають під час реалізації системи тактичних цілей розвитку національних спільнот. В остаточному підсумку саме від вибору цих цілей і механізмів їхнього досягнення залежить кінцевий результат і тривалість його очікування.

Національний ринок праці характеризується певною кон’юнктурою, що визначається пропозицією праці і попитом на неї. Дисбаланс між ними є однією з причин порушення макроекономічної рівноваги і генерує несприятливі тенденції у використанні робочої сили. Саме така несприятлива ситуація має місце в Україні, бо пропозиція праці тривалий час перевищує попит на неї. Такий ринок праці є праценадлишковим, він властивий для більшості пострадянських країн.

Серед найважливіших чинників, що визначають попит на неусталеному ринку праці, є такі: обсяг і структура виробництва та залежний від них попит на продуктових ринках; можливість заміщення праці капіталом; технологія ви-робництва і продуктивність праці; інститут власності; держава (участь держави у регулюванні трудових відносин, створення сприятливого фінансового і грошово-кредитного середовища). Щодо чинників, які визначають пропозицію праці на цьому ринку, то вони такі: демографічна ситуація; рівень і якість життя населення; інтенсивність вивільнення робочої сили зі сфери економічної діяльності; міграційна активність; чисельність і структура незайнятих громадян, які шукають роботу через центри зайнятості; різний ступінь адаптації населення до ринкових перетворень; застосування нових прогресивних форм зайнятості; ефективність державного регулювання пропозиції праці і вплив профспілок.

У своєму дослідженні автор виходить з того, що ринок праці є органічним складником перехідної економіки, а чинники, які впливають на розвиток економіки, впливають і на розвиток ринку праці. Це чинники, які формують економічне, політико-правове, соціально-культурне і демографічне середовище, а також інфраструктуру ринку.

Важливим напрямом ринкової трансформації економіки України є доко-рінна зміна земельних відносин, залучення землі до ринкового обороту і формування ринку землі. На підставі аналізу наявних у літературі визначень ринку землі автор дає власне тлумачення цього поняття: ринок землі – це особлива сфера товарної економіки, в якій виникають економічні відносини з приводу купівлі–продажу, застави, оренди та обміну землі, спрямовані на ефективну господарську діяльність і використання цього ресурсу з позиції екологічної безпеки. Перевага такого визначення полягає в тому, що воно конкретизує коло ринкових операцій із землею, а також окреслює не тільки економічні, а й екологічні аспекти використання землі.

У ході аналізу процесів формування ринку землі визначено його функції. На думку дисертанта, ринок землі виконує такі функції: надає інформацію про стан земель, ціни, попит на земельні ділянки і їх пропозицію; забезпечує задоволення потреб населення у здійсненні ринкових операцій із землею; визначає ціну землі; налагоджує безпосередній контакт між суб’єктами ринку землі і забезпечує ринковий перерозподіл земельних ділянок між ними; сприяє досягненню оптимального розподілу простору між суб’єктами ринку землі та наявними альтернативними варіантами використання земельних ділянок; створює конкурентні умови для ринкових операцій із землею.

Однією з центральних проблем забезпечення сталого економічного розвитку України є відсутність чітких стратегічних орієнтирів реалізації національної соціально-економічної моделі. Цей факт є давно відомим, як відомо і те, що реально практично нічого у зв'язку з цим не змінюється. Водночас як і поведінка індивідуума, який не має певного прагнення, і через це не утруднює себе побудовою та пошуками засобів реалізації алгоритму своїх дій щодо досягнення бажаного, так і діяльність держави в умовах невизначеності цільових орієнтирів функціонування національної соціально-економічної системи являє собою хаотичні спроби хоч якось відкоригувати кожний раз непередбачувані негативні результати господарської діяльності своїх структурних підрозділів. Причинами таких негараздів частіше за все виголошуються об'єктивні впливи внутрішніх і зовнішніх факторів, наслідки багаторічного командно-адміністративного диктату, розвалу СРСР тощо. Усе це безперечно мало і має місце. Проте, якщо в перші роки становлення незалежної держави посилання на такі причини сприймалися з розумінням, то з часом ці виправдання не виглядають достатньо переконливими, оскільки вплив багатьох з дестабілізуючих чинників уже можна було нівелювати, а інших — заздалегідь передбачити і намагатися попередити. Тим більше, що на шлях незалежного соціально-економічного розвитку Україна вступила як досить потужна держава, яка володіла вагомим кадровим, природно-ресурсним, технічним потенціалом.

З усього зазначеного очевидно, що без побудови ієрархічної системи цілей національного соціально-економічного розвитку і розробки дійових механізмів щодо їхнього досягнення проблема забезпечення сталого економічного розвитку країни не може бути вирішена[4, c. 104-106].

В Україні потрібна цілісна концепція державного регулювання економіки і розроблена на її основі комплексна державна програма впливу на ринок праці. Ця програма має містити комплекс заходів дієвого впливу на обидві сторони цього ринку.

Зазначена проблема має бути спрямована, зокрема, на: забезпечення умов ефективного функціонування трудового потенціалу країни на основі інвестицій у такі важливі види капіталу, як людський та основний капітал; створення нових робочих місць і відповідних умов доступу до них та гарантування належної заробітної плати; забезпечення вітчизняної економіки кваліфікованою робочою силою, рівень підготовки якої відповідає реальним потребам економі-ки. Реалізація цих завдань засвідчить підвищення ефективності державної політики на ринку праці, сприятиме регулюванню трудових процесів у тісному їх взаємозв’язку з сучасними економічними і соціальними перетвореннями в напрямі розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки.

Державна політика повинна також сприяти розвитку соціального партнерства на ринку праці, підвищенню ролі профспілок у захисті економічних інтересів працівників, удосконаленню системи освіти, яка є основним напрямом інвестицій в людський капітал, запровадженню державного регулювання і державних гарантій недопущення заборгованості із заробітної плати, реформуванню соціального страхування, і передусім, страхування від безробіття.

Вичерпність енергетичних та інших природних ресурсів, демографічна криза в одних країнах і демографічний вибух в інших, необхідність забезпечення належного рівня освіти і та підготовки кваліфікованих спеціалістів, швидкі темпи зростання інформації і відкриття нових сфер для пошуку знань – усі ці явища визначають темпи та напрям економічного і соціального розвитку сучасної цивілізації.

Викладені у нещодавно прийнятому Законі України «Про державні цільові програми» загальні положення щодо їхньої спрямованості, розробки та виконання визначають принципову будову системи цільових програм, за якими доцільно спрямовувати державні фінансові потоки з метою забезпечення вирішення найважливіших проблем розвитку держави. Конкретизація кожної програми має здійснюватися з урахуванням специфіки проблеми, яка потребує вирішення. Щодо проблеми забезпечення сталого економічного розвитку держави, то її розв'язання пов'язане з реалізацією комплексу державних цільових програм, які відносяться до різних галузей народного господарства і регіонів країни. Уданому випадку одним з основних завдань є вибір пріоритетів щодо послідовності розробки і виконання таких програм.

Як уже зазначалося, сталий економічний розвиток, будучи складовою сталого розвитку в цілому, водночас передбачає стабільне зростання основних макроекономічних показників і наявність структурної збалансованості економічної системи держави. Для побудови такої моделі розвитку суттєвим є збереження протягом тривалого часу додатних темпів зростання найважливіших макроекономічних показників і, передусім, ВВП. Це дозволить наростити «запас міцності» системи і покращити її адаптаційні можливості. Від'ємний приріст значень показників призведе до зниження загального рівня сталості системи і вимагатиме додаткових зусиль для повернення її на попередній рівень розвитку[5, c. 46-47].

Для успішного розв'язання проблеми забезпечення ресурсами державних програм поряд з побудовою системи цілей поетапного досягнення такого результату важливо також не помилитися з визначенням черговості їхньої практичної реалізації у межах відповідних цільових програм. На початку має бути сформоване так зване ядро національної соціально-економічної системи, яке виступить у ролі додаткового стабілізатора її розвитку. До складу утворюючих ядро сфер і окремих видів діяльності доцільно ввести такі, продукти яких є стабільно затребуваними, передусім, всередині країни. Найлогічніше віднести до них сферу продовольчого забезпечення, виробництва товарів найширшого вжитку, медичного обслуговування, соціального забезпечення, використання природних ресурсів. У цих сферах слід виділити обмежену кількість найпріоритетніших напрямів розвитку і підтримати їх на державному рівні. Забезпечивши усталеність розвитку зазначених галузей, тобто сформувавши з них стрижень національної соціально-економічної системи, який не піддається значним коливанням, держава зможе розраховувати на те, що можливі негативні наслідки її наступних кроків на шляху реформ будуть менш болючими для суспільства.Треба також дослідити наявні і потенційні можливості засвоєння певних сегментів світового ринку вітчизняною продукцією, яка в силу своєї новизни чи якісних характеристик користуватиметься попитом і, внаслідок цього, забезпечуватиме приплив експортних надходжень. При цьому державну фінансову підтримку доцільно спрямовувати виключно на реалізацію конкретних проектів, результати яких у вигляді певних товарів гарантовано знайдуть своїх покупців[3, c. 38-39].


3. Оцінка ресурсозабезпеченості державних цільових програм

Наразі спостерігаються нові явища у житті соціуму і світогосподарських процесах. Наприклад, економічні ресурси дедалі більше дематеріалізуються: матеріальні активи поступаються за своїм значення людським, фінансовим та інформаційним факторам розвитку.

Зокрема, інформація та знання сьогодні перетворюються на первинний стратегічний ресурс, стають предметом, знаряддям та продуктом праці. Але таку роль можуть відігравати лише достовірна та достатньо систематизована інформація, бо інакше її використання може призвести до неоднозначних наслідків.

Економічні ресурси- це матеріальні цінності, необхідні для суспільного та особистого виробництва і споживання: гроші як їх загальний еквівалент; техніка; родючі землі; корисні копалини тощо.

Раціональне використання трудових ресурсів передбачає насамперед забезпечення їх нормальної зайнятості, пропорційний їх розподіл по галузях виробництва і на території, досягнення ними найвищої продуктивності праці. Оптимізація мобільності трудових ресурсів, оптимальний перерозподіл по галузях економіки, комплексне регулювання та ефективне використання трудових ресурсів і їх потенціалу – стратегічні задачі управління трудовими ресурсами, реалізація якого забезпечується за допомогою організаційно-економічного механізму управління трудовими ресурсами, а не ринку праці, як стверджували неокласики.

Зайнятість населення характеризує використання трудових ресурсів. Вона є основою матеріального забезпечення та умовою відтворення робочої сили. Забезпечення раціональної зайнятості — проблема не тільки економічна, а й соціально-політична.

Земля є одним із ключових економічних ресурсів України. Земельний фонд, який у відповідності до цільового призначення складається із земель які знаходяться в користуванні: сільськогосподарських підприємств; населених пунктів; промисловості, транспорту, курортів, заповідників тощо; державного лісового і водного фондів, а також земель державного запасу.

Від характеру і рівня ефективності використання землі залежить розвиток продуктивних сил, масштаби виробництва і матеріальне благополуччя народу. Земельні ресурси необхідні всім галузям народного господарства, однак їх роль у різних сферах суспільного виробництва не однакова.

Становлення багатоукладності в економіці, розвиток форм і методів господарювання, скорочення сільськогосподарського виробництва і структурна його зміна спричинилися не тільки до розбалансованості робочих місць і трудових ресурсів. Знизилися рівень інтенсивності праці, її ефективність, використання робочого потенціалу. На підприємствах одночасно мають місце надлишок робочої сили і дефіцит висококваліфікованої праці.

Ці обставини особливо негативно позначаються на рівні зайнятості жінок, питома вага праці яких у сільськогосподарському виробництві нині продовжує залишатись досить значною (а в останні роки через негативні явища в економіці країни відбулося зниження рівня механізації виробничих процесів і зростання частки ручної праці) [4, c. 107-108].

Одночасно ефективне функціонування вітчизняного ринку праці передбачає налагодження відносин соціального партнерства У недалекому майбутньому оптимізація параметрів цього ринку має досягатися через розумне поєднання державного та договірного регулювання на принципах соціального партнерства.

Становлення ринку землі передбачає формування відповідного правового поля. Для цього необхідно розробити і прийняти Закони України “Про ринок землі”, “Про іпотеку землі”, “Про державний (іпотечний) банк”, “Про державний земельний кадастр”. Ці закони обслуговуватимуть ринкові операції із землею, сприятимуть посиленню контролю з боку держави.

Дослідження особливостей становлення вітчизняних ресурсних ринків – ринку праці, землі і капітальних благ – дало змогу зробити висновок, що цей процес є надзвичайно складним, він характеризується асинхронністю етапів становлення окремих цих ринків. Становлення ринку землі в Україні порівняно із становленням ринків праці і капітальних благ є набагато складнішим і більш тривалішим процесом. Отож держава має жорсткіше регулювати становлення і функціонування ринку землі, створюючи для цього ефективне правове поле.

Це зумовлено кількома причинами: особливостями приватизації землі; специфікою цього ресурсу, потребою підвищення продуктивності земель і збереження їх для майбутніх поколінь; необхідністю формування відповідного правового поля, особливою регулятивною роллю держави, яку визначають ухвалені закони, а також її прагненням обмежити спекулятивні прояви при здійснення ринкових операцій із землею.

Асинхронність етапів становлення окремих ресурсних ринків у економіці України пояснюється а) синергетичним впливом чинників, успадкованих нею від командно-адміністративної системи, а також набутих уже у процесі трансформаційних змін; б) специфікою становлення окремих видів ресурсних ринків; в) недостатньо активною роллю держави у регулюванні цього процесу, особливо у першій половині 1990-х років; г) відсутністю стратегічної комплексної програми розвитку вітчизняної економіки і, зокрема, ресурсних ринків.


Висновки

Для забезпечення сталості вітчизняної продовольчої сфери необхідно розробити комплекс цільових програм, насамперед це програми економічного блоку, до складу яких мають бути введені товарні програми підтримки виробництва і розвитку ринків певних найважливіших видів сільськогосподарської продукції.

Основними стадіями розроблення та виконання державної цільової програми є:

  • ініціювання розроблення державної цільової програми, розроблення та громадське обговорення концепції програми;
  • схвалення концепції програми та прийняття рішення щодо розроблення проекту програми, визначення державного замовника та строків її розроблення;
  • розроблення проекту програми - визначення заходів і завдань, що пропонуються для включення до неї, а також обсягів і джерел фінансування;
  • державна експертиза проекту програми;
  • погодження та затвердження програми;
  • проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми;
  • організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням;
  • підготовка та оцінка щорічних звітів про результати виконання програми, а в разі потреби - проміжних звітів;
  • підготовка та опублікування в офіційних друкованих виданнях заключного звіту про результати виконання програми.

Порядок розроблення та виконання державних цільових програм затверджується Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи необхідність забезпечення сталого зростання виробництва сільськогосподарської продукції та паралельного розв'язання соціальних і екологічних проблем сільських територій, комплекс цільових програм має також містити соціальний та екологічний блоки, до складу яких варто включити, зокрема, програми, спрямовані на вирішення проблеми підвищення якості життя сільського населення і розвитку сільських територій, а також програми природоохоронної діяльності, передусім, щодо охорони і відновлення земельних і водних ресурсів, які використовуються у виробництві сільськогосподарської продукції. До екологічного блоку також доцільно включити цільову програму, метою виконання якої буде забезпечення безпеки харчування населення держави.


Список використаної літератури

  1. Про державні цільові програми: Закон від 18 березня 2004 року № 1628/ Україна. Закон //Офіційний вісник України. - 2004. - № 14. - C. 13-27; Голос України. - 2004. - 4 червня. - C. 26-27
  2. Асланян Г. Державні цільові програми як бюджетний інструмент інвестування в соціально-економічний розвиток //Парламент. - 2005. - № 7. - C. 2-13
  3. Бурило Ю. Економічні методи управління інформаційною сферою в Україні //Юридична Україна. - 2006. - № 8. - C. 35-40.
  4. Вдовенко С. Програмно-цільові методи реалізації державної політики сприяння закордонному українству //Вісник Національної Академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 3. - C. 104-108.
  5. Шевчук Ю. Порядок розроблення та виконання державних цільових програм //Українська культура. - 2007. - № 7. - C. 46-47
  6. Шубравська О. В. Державні цільові програми як інструмент забезпечення сталого економічного розвитку//Актуальні проблеми економіки. - 2004. - № 10. - C. 12-19.
загрузка...
Top