Вступ.

1. Політична система.

2. Політична влада.

3. Політичні партії та партійні системи.

4. Політичний режим.

Висновки.

Список літератури.

Вступ

Розглядаючи поняття політичної системи, спеціалісти підкреслюють, що вихідною категорією політичної теорії є «політика». Це — категорія давньогрецького походження і зазвичай органічно поєднується з діяльністю держави, визначає засіб, що гарантує реалізацію політичних цілей.

Політична система — це сукупність трьох взаємодіючих підсистем: інституціональної, інформаційно-комунікативної та нормативно-регулятивної.

Якщо характеризувати політичну системи суспільства більш повно, то необхідно зазначити, що це цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і засадам політичного режиму даного конкретного суспільства. Політична система включає у себе організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою, характеризує протікання політичних процесів, включаючи інституалізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості у суспільстві, характер участі у політичному житті.

Політична система пов'язана з особливою сферою діяльності людей — політикою, яка відображає сферу взаємовідносин між класами, соціальними групами, колективами, громадянами з приводу державної влади. В основі політичної системи лежать політичні відносини, політика, яка формується в державно-організованому суспільстві у відповідних формах. У цілому політична система — це універсальна управляюча система державно-організованого суспільства, компоненти якої пов'язані політичними відносинами і яка в кінцевому рахунку регулює виробництво і розподіл соціальних благ на основі використання державної влади великими соціальними спільнотами.

1. Політична система

Держава — це організація політичної влади, і, як організація політична, вона є одним із компонентів всієї сукупності політичних відносин й інституцій, які виникають і функціонують у суспільстві і складають політичну систему суспільства.

Політична система суспільства — це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві.

У вітчизняній філософській, соціологічній та юридичній літературі в минулому і сьогодні у багатьох випадках розглядають це питання як політичну організацію суспільства або «державу в політичній системі суспільства». Лише деякі дослідники у своїх працях виділяють політичну систему держави. На наш погляд, розривати політичну систему або політичну організацію держави і суспільства неможливо, оскільки між ними існує дуалізм. А ще ми виходимо з того, що державу також не можна ототожнювати з державною владою, оскільки держава за своєю структурою складається з двох значних компонентів — системи органів державної влади і системи суспільства — різноманітних суб'єктів, які прямо не належать до системи державних органів влади, але впливають на формування і діяльність органів влади або навпаки.

За радянської доби поняття «політична організація суспільства» дослідники розглядали з найширших позицій І включали до нього також систему державно-правових інститутів та установ. У Конституції СРСР 1977 р. також зазначалося, що Комуністична партія Радянського Союзу була ядром політичної системи суспільства, а не держава і не державна влада. У реальному житті Комуністична партія СРСР дійсно була керівною і спрямовуючою силою суспільства і держави, займалась підбором і розстановкою керівних кадрів, здійснювала і розробляла внутрішню і зовнішню політику держави та суспільства, формально виражала потреби та інтереси народу тощо.

Практично керівництво КПРС здійснювало управління всією системою органів державної влади і суспільства і певною мірою стояло над державою і державними органами влади. З ліквідацією КПРС і Компартії України вищі державні органи влади здійснюють управління державою і суспільством самостійно. [7, c. 47-48]

Філософський словник розглядає поняття «політична організація суспільства» як систему державно-правових, політичних і суспільних інститутів, організацій та установ, які регулюють політичні відносини між класами, державами, народами. Ці відносини проявляються не тільки в політичній галузі, айв усіх інших аспектах суспільного життя. Поняття політичної організації суспільства розкриває взаємозв'язок і співвідношення установ, що входять до політичної розбудови. Домінуючу роль у політичній організації класово-антагоністичного суспільства відіграє механізм диктатури пануючого класу, який в умовах тогочасного капіталістичного суспільства охоплював державу, буржуазні партії, церкву, реакційні профспілки тощо.

Політична система — це механізм соціальних імпульсів, які «струмують» від суспільства в політичні рішення і дії. Політична система суспільства — це складне, багатогранне явище, яке аналізується спеціалістами в різних галузях держави і права, соціології, філософи і под. У філософсько-правовій літературі систему визначають як упорядковану певним чином велику кількість елементів, взаємопов'язаних між собою, які утворюють деяку цілісну єдність, що має відносну самостійність, стійкість і автономність функціонування. Система — це цілісна єдність елементів і структури, структура — це спосіб упорядкування елементів, які характеризуються певною стійкістю.

Політична система — це сукупність взаємопов'язаних державних, громадських та інших організацій, які покликані розвивати організаційну самостійність і політичну активність громадян у процесі реалізації ними політичної влади.

У літературі склався й інший підхід до розуміння цього питання. А саме: політична система — це сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей і заснованих на них політичних інститутів, установ і дій, які організують політичну владу, взаємозв'язок громадян і держави. Головним призначенням цього багатомірного утворення є забезпечення цілісності, єдності людей у політиці.

У літературі підкреслюється, що політична система становить діалектичну єдність чотирьох сторін:

1) інституційна (держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, які складають у сукупності політичну організацію суспільства);

2) регулятивна (право, політичні норми і традиції, деякі норми моралі і т. ін.);

3) функціональна (методи політичної діяльності, які становлять основу політичного режиму);

4) ідеологічна (політична свідомість, передусім пануюча в даному суспільстві ідеологія).

Деякі спеціалісти вважають, що такий підхід можна підтримати, але доцільно виділити такі основні компоненти: 1) політичні й правові норми; 2) політичну структуру; 3) політичну діяльність; 4) політичну свідомість і політичну культуру. [2, c. 157-159]

На думку політологів, політична система — це сукупність державних політичних організацій та інститутів, що взаємодіють між собою; вона охоплює також класову структуру суспільства, політичні відносини всіх класів. У політологічній науці є різні підходи до визначення політичної системи, які можна об'єднати у дві групи: 1) вузькоспеціалізоване визначення політичної системи, яке зводить її до одного із структурних елементів — система державних органів, партійна система, система громадських органів і рухів, система засобів масової інформації; 2) всеохопне визначення політичної системи, що включає в неї як структурні елементи політичні дії, політичні відносини, політичні погляди, ідеї й теорії, політичну свідомість, політичну культуру, суспільні процеси і явища, тобто все, що стосується політики.

Політична система може виступати як у межах держави і називатися політичною організацією даного суспільства, так і на міжнародному рівні та представляти глобальну або регіональну (наприклад, загальноєвропейську) політичну систему, функціонування якої залежить як від норм і принципів взаємних політичних контактів окремих її елементів, так і від внутрішньодержавних суспільно-політичних реальностей.

Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами. [5, c. 229-231]

2. Політична влада

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада. [3, c. 347]

Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів:

прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний .

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і керованих.

До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг. [4, c. 57-61]

3. Політичні партії та партійні системи

Термін „партія" (від лат. — ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, можна визначити наступні:

• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;
• різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;
• незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;
• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю за діяльністю уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію, яка для досягнення своєї мети йде шляхом розгортання політичної дільності.

Свого часу М.Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Але такий шлях пройшли тільки англійські партії лібералів і консерваторів.

Політичні партії утворюються:

1. внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували в різних місцях країни; внаслідок розколу партії на дві та більше чи об’єднання двох та більше партій в одну;

2. у надрах масових рухів;

3. під впливом міжнародної партійної системи;

4. як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

5. внаслідок діяльності лідерів, які організували партії під себе;

6. ініціативи профспілок.

Крім того, залежно від того як ініціюється створення партії, виділяють:

• шлях „зверху" — це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних фукціонерів після розколу якої-небудь партії.
• шлях „знизу" — суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;
• комбінований шлях.

Ставлення до такого суспільного явища як партія протягом історії змінювалось від позитивного до негативного і навпаки, і навіть сьогодні не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям, єдності в розумінні їх сутності немає.

Найбільш поширеними є такі підходи:

Класовий. Становлення партії пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. (Маркс, Енгельс, Ленін). Сьогодні цей підхід зустрічає найбільше критики.

Ідеологічний. Ставлення партій пов'язується з виділенням груп, заснованих не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж ідею.

Інституційний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави. (Дюверже).

Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує в сучасній ідеології. [8, c. 236-240]

Загалом політичну партію можна визначити як добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Ознаки політичних партій:

• наявність певної ідеології;
• певна тривалість існування у часі;
• наявність організаційної структури;
• прагення влади;
• пошук підтримки у народу.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

Члени партії:

активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;

пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;

соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

Інколи виділяють, крім цього, ідеологів партії. Крім того, істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграють: симпатики і меценати.

Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізувати свої програмні цілі: економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні, за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію і тактику своєї поведінки на різних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави:

• артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення, та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;
• представництво зазначених інтересів в державної влади та місцевого самоврядування;
• активна політична діяльність для реалізації та захисту цих інтересів, в тому числі завоювання влади;
• активізація та інтеграція великих суспільних верств (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення конфліктуючих соціальних класів) з метою згладити соціальні суперечності, не допустити розвитку конфліктів до точки вибуху всієї політичної системи суспільства;
• політична соціалізація;
• формування суспільної думки;
• розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;
• політичне рекрутування — підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять в політичну систему, в тому числі для державних органів;
• мобілізація виборців на виборах;
• здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади. [6, c. 301-304]

Класифікація політичних партій. Партії як носії різних ідеологій

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи. Залежно від соціальної бази розрізняють:

• партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);
• партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;
• партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;
• корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку — структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над рядовими членами партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

"М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть голосувати як один. Консервативна партія Великобританії "Єдність" і Народна партія Росії, навпаки, — приклад "жорстких" партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:

Кадрові парти, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М.Дюверже відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три тисячі професійних партійних функціонерів.

Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність від грошових мішків.

Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних способах рекрутування нових членів. У перших партіях вступ до неї нічим не регламентується, у других — передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних партій але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють: правлячі партії — партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих партій може бути одна або декілька. В останньому випадку вони об'єднані в коаліцію.

Опозиційні партії — партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не відіграють. Наприклад, після президентських виборів 7 листопада 2001 р. в США республіканці стали правлячою партією, демократи — опозиційною партією, яка відіграє суттєву роль, а більше 20 інших партій залишаються опозиційними і не відіграють суттєвої ролі, крім цього, опозиційні партії можуть бути легальними, тобто зареєстрованими і діючими в межах закону; не зареєстрованими, але й не забороненими; нелегальними.

Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і й спрямування виділяють такі типи партій:

• ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;
• проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);
• електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система — це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи — "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій. [1, c. 321-325]

4. Політичний режим

Політичний режим означає сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, характеризує ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві й певний тип політичної системи, що існує в країні.

Режим — керування, сукупність засобів і методів здійснення економічної й політичної влади панівного класу.

Одна з досить простих, широко розповсюджених, класифікацій політичних режимів — розподіл їх на тоталітарні, авторитарні й демократичні.

Типологія політичних режимів:

• демократичний політичний режим
• ліберальний політичний режим
• авторитарний політичний режим
• тоталітарний політичний режим

Розглянемо докладніше демократичний режим. Він ґрунтується на демократичних методах і засобах володарювання й політичної участі народу в прийнятті владних рішень. Характеризується наступними рисами:

1. Джерелом влади в державі є народ. Він обирає владу й наділяє її правом вирішувати будь-яке питання, опираючись на власну думку. Закони країни захищають народ від сваволі влади й влада від сваволі окремих людей.

2. Політична влада носить легітимний характер і здійснює свої функції відповідно до прийнятих законів. Основний принцип політичного життя демократичного суспільства — "громадянам дозволене все, що не заборонено законом, а представникам влади — тільки та діяльність, що передбачена відповідними підзаконними актами".

3. Для демократичного режиму характерний поділ влади (відділення друг від друга законодавчої, виконавчої й судової влади).Парламент наділений виключним правом видавати закони. Вища виконавча влада (президент, уряд) має право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Вищий судовий орган наділений правом визначати відповідність видаваних законів конституції країни. В умовах демократії три галузі влади врівноважують один одного.

4. Демократичний режим характеризується правом народу впливати на вироблення політичних рішень (шляхом схвалення або критики в засобах масової інформації, демонстрацій або лобістської діяльності, участі в передвиборних кампаніях). Політична участь народу у виробленні прийнятих рішень гарантується конституцією країни, а також міжнародними правовими нормами.

5. Важливою характеристикою демократичного політичного режиму є політичний плюралізм, що припускає можливість утворення двох- або багатопартійної системи, конкуренція політичних партій і їхній вплив на народ, існування на законних підставах політичної опозиції як у парламенті й поза ним.

6. Демократичний політичний режим характеризується високим ступенем реалізації прав людини. До них ставляться норми, правила й принципи взаємин держави й громадян. [6, c. 223-224]

Висновки

На мій погляд, політична система держави і суспільства включає такі відносно автономні системи, які дуже тісно взаємопов'язані між собою: 1) систему вищих і місцевих органів державної влади та управління; 2) систему органів місцевого самоуправління і самоорганізації населення; 3) систему політичних партій і громадських організацій, рухів тощо, які беруть участь у реалізації Державної політики, завдань і функцій держави; 4) систему соціально-економічних суб'єктів громадянського суспільства — державних підприємств і їх трудових колективів, комерційних, кооперативних, аграрних суб'єктів підприємницької діяльності, які беруть участь у реалізації економічної та іншої політики держави, її завдань і функцій; 5) систему права і законодавства, які закріплюють юридичні права та обов'язки, повноваження всіх суб'єктів політичної системи; 6) систему культурних, науково-освітніх закладів, організацій та установ, які функціонують у культурно-виховній, науково-освітній і духовній сферах політичної системи держави і громадянського суспільства; 7) систему політичних і політично-правових відносин, політичних законів, норм і принципів, які регулюють політичні відносини; 8) систему або концепції стратегічного і тактичного розвитку політичної системи; 9) систему державної політики у сфері реалізації внутрішніх і зовнішніх завдань та функцій Української держави; 10) систему представницької та безпосередньої демократії та її різноманітні форми, інститути тощо; 11) систему засобів масової інформації, які впливають на політичну систему; 12) політичну свідомість і самосвідомість, політичну культуру державних органів влади і суб'єктів громадянського суспільства тощо.

Отже, політична система держави і суспільства — це надзвичайно складне соціально-політичне явище, яке має різноманітні зв'язки з економічною системою держави і суспільства, правовою системою держави і суспільства і т. д.

Список літератури

1. Гелей С. Політологія : Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. -5-є вид., перероб. і доп.. -К.: Знання , 2004. -645 с.

2. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби : Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. -К.: Академія, 2003. -303 с.

3. Обушний М. Політологія : Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. -К.: Довіра, 2004. -599 с.

4. Піча В. Політологія : Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник/ Володимир Піча, Наталія Хома, Казимир Левківський,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -174 с.

5. Політологія : Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: ВД "Ін Юре", 2006. -519 с.

6. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації/ Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Здоров'я, 2004. -775 с.

7. Швидак О. Політологія : / О. М. Швидак,; М-во освіти України, Ін-т змісту і методів навчання . -К., 1997. -163 с.

8. Шляхтун П. Політологія : Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. -К.: Либідь, 2002. -573 с.